Міжнародне валютне право

Размещено на http://www.allbest.ru/

Контрольна робота

Міжнародне валютне право

1. Поняття та джерела міжнародного валютного права

валютний право кредитний

Міжнародні валютні відносини є важливою частиною системи міжнародних економічних відносин. Сьогодні практично неможливо уявити міжнародне економічне співробітництво в усіх його напрямах (торговельне, виробниче, науково-технічне, інвестиційне тощо) без використання валюти. Як відомо, валюта -- це грошові одиниці країн, які беруть участь у міжнародному економічному співробітництві. Національна валюта окремих держав має міжнародну вартість, яка відображається в її валютному курсі (долар США, євро) у грошових одиницях відповідної країни.

Домінування тієї чи іншої валюти в міжнародних економічних відносинах -- це важливе питання, яке вирішується в гострому суперництві окремих держав або їх груп. Так, ще у 1979 р. стала функціонувати Європейська валютна система (ЄВС), яка включала вісім із десяти країн ЄЕС (крім Англії та Греції). Спочатку ця система базувалася на марці ФРН як протистояння доларові США. Пізніше основою ЄВС стала Європейська валютна одиниця -- ЕКЮ.

Валютні відносини між країнами -- учасницями колишньої РЕВ базувалися на перевідному рублі, а також на національних валютах країн колишньої системи соціалістичних країн.

Розв'язання валютних проблем у певний спосіб впливає на вирішення не лише економічних, а й суто політичних питань. Так, питання вступу або не вступу Італії до ЄВС стало причиною зміни у 1978 р. у ній уряду. Питання про визначення позиції Англії до ЄВС теж стало причиною гострих дискусій в її уряді і парламенті у 1981--1983 рр.

Порівняно недавно, у вересні 1992 р., виникли гострі політичні баталії у ряді країн ЄВС з приводу ратифікації Маастрихтського договору. Як відомо, він був підписаний у грудні 1991 р. у голландському містечку Маастрихт представниками 12 країн ЄВС. Ратифікація договору в 1992 р. передбачала створення політичного, валютно-економічного, а в майбутньому -- і оборонного союзу нової якості, який повинен спиратися на спільну грошову одиницю -- екю. Але в країнах ЄВС до цього ставилися далеко не однозначно. Греція й Ірландія як дещо бідніші країни були за ратифікацію договору, оскільки в його межах вони могли значно поліпшити своє економічне становище. Данія зробила заяву, що нею договір буде ратифікований лише за умови, якщо його ратифікують усі 12 держав-учасниць. ФРН у цій ситуації поводила себе спокійно, а у Франції проводився навіть спеціальний референдум з цього приводу.

На міжнародні валютні відносини суттєво вплинув факт введення в Європі з 1 січня 1999 р. єдиної грошової одиниці -- євро.

На той час відбулася фіксація євро у безготівкових розрахунках країн -- учасниць нового валютного союзу. Для всіх суб'єктів господарського життя 12 країн -- членів цього союзу (Австрії, Бельгії, Греції, Ірландії, Іспанії, Італії, Люксембургу, Нідерландів, Німеччини, Португалії, Фінляндії та Франції) були введені паралельні розрахунки у євро. Платежі в цій валюті здійснювалися для підприємств у формі безготівкових переказів, для приватних осіб -- чеків. На початок 2002 р. на євро припадало 20 % світового валютного обороту, а сукупна частка резервів, номінованих у євро, становила біля 13 %.

Слід зазначити, що названі країни поставили до євро жорстко фіксовані вимоги. Насамперед, дефіцит бюджету цих країн не повинен перевищувати 3 % внутрішнього валового продукту, а річна інфляція -- середній рівень інфляції у трьох країнах Європейського Союзу із найнижчим рівнем інфляції (приблизно 3--3,3 %) більш як на 1,5 %. Крім того, країни, що перейшли на нову європейську валюту, мали дотримуватися встановлених меж коливань валютних курсів у існуючому механізмі європейських валютних систем. Стабілізація державних фінансів та усунення взаємних обмежень на рух платежів і капіталів між країнами -- членами Євросоюзу розглядались як головний критерій готовності переходу країн до єдиної валюти на першому етапі її введення.

Запровадження єдиної європейської валюти -- серйозна протидія домінуванню у міжнародних валютних відносинах американського долара. Введення євро засвідчило, що в багатьох країнах, насамперед європейських, його курс був значно вищим у 2002--2003 рр., ніж курс долара США.

Не лише європейські країни, а й навіть центральні банки азіатських країн, що, як відомо, володіють 40 % світових валютних запасів, заявили про заміну великої частини доларів на євро. Це досить значні суми. Так, наприклад, Китай, валютні резерви якого дорівнюють 144 млрд дол. США, заявив, що протягом трьох років третину їх замінить на євро. Дещо схожими були заяви Японії, Тайваню та інших країн.

Готівкові розрахунки в євро, передусім у країнах Євросоюзу, розпочалися вже в січні 2002 р. 300 млн громадян 12 країн -- членів Європейського Союзу (Велика Британія, Данія, Швеція заявили, що будуть користуватися власною валютою) здійснюють нині всі розрахунки у єдиній європейській грошовій одиниці. Вилучені з обігу у відповідних країнах бельгійські, французькі та люксембурзькі франки, німецькі та фінські марки, іспанська песета, ірландський фунт, італійська ліра, голландський (нідерландський) гульден, португальське ескудо, австрійський шилінг та грецька драхма. Проте обмінюватимуть гроші на євро центральні банки цих країн ще протягом 10 років. А взагалі введення євро -- надзвичайно велика робота, адже було надруковано 14,5 млрд банкнот вартістю 640 млрд євро та викарбувано 50 млрд монет. Так, підраховано, якщо, скласти всі паперові євро у довжину, то одержимо стрічку, яка 4 рази досягне Місяця і повернеться назад.

Якщо вести мову про Україну, то вона, як і інші країни, здійснюватиме розрахунки в євро. Це пояснюється тим, що на торгівлю нашої держави, насамперед з європейськими країнами, припадає значна частка нашого зовнішнього торговельного обороту. З цією метою банківські установи України вже повідкривали рахунки в євро, а також конвертують у цій валюті заощадження. Вжиті також заходи щодо формування в євро валютних резервів Національного банку України.

Важливість валютних відносин, у свою чергу, обумовлює і важливість міжнародного валютного права.

Міжнародне валютне право зародилося на основі міжнародного публічного і міжнародного приватного права. Його сучасний розвиток пов'язаний із розширенням і поглибленням міжнародного економічного співробітництва.

У вітчизняній і зарубіжній юридичній науці ще не вироблена чітка назва цієї правової галузі, норми якої регулюють міжнародні валютно-фінансові відносини. Крім назви «міжнародне валютне право», стосовно цієї галузі ще вживають терміни «міжнародне фінансове право», «міжнародне валютно-банківське право», «міжнародне фінансове і валютне право», «право міжнародних платежів і кредитів» тощо. Проте сама назва «міжнародне валютне право» у даному випадку є найбільш вдалою і точною.

Міжнародне валютне право має свій предмет правового регулювання -- міжнародні валютні відносини. Вони виникають із приводу валютних коштів та цінностей, що обертаються у сфері міжнародного співробітництва держав або інших суб'єктів. До валютних коштів належать іноземна валюта готівкою, платіжні документи (чеки, векселі, тратти, депозитні сертифікати, акредитиви тощо), в іноземній валюті цінні папери (акції, облігації, купони, бони), золото та інші цінності. Валютні відносини, як відомо, регулюються і міжнародним приватним правом, коли вони виникають за участі недержавних юридичних осіб, громадян.

Для регулювання міжнародних валютних відносин використовуються міжнародно-правові норми, що закріплюються у відповідних угодах (наприклад, Ямайські угоди 1978 р. про перехід країн -- членів Міжнародного валютного фонду до багатовалютної системи).

Викладене вище дає підстави зробити висновок про те, що міжнародне валютне право -- це система міжнародно-правових норм та принципів, що регулюють міжнародні валютні відносини.

Як і всі правові норми, норми міжнародного валютного права мають свої джерела, в яких вони юридично виражені, закріплені. До них належать міжнародні договори, рішення міжнародних організацій, судова й арбітражна практика, міжнародні звичаї.

Міжнародні договори -- найбільш поширене джерело міжнародного валютного права [1].

2. Організаційно-правовий механізм міжнародної валютної системи

Розвинуті країни світу створили свій організаційно-правовий механізм валютних відносин. Його структурними ланками є, насамперед, самі держави або уповноважені ними відповідні державні органи. Сьогодні спостерігається тенденція посилення впливу окремих держав на міжнародні валютні відносини. Це пояснюється тим, що держави з метою уникнення кризових явищ намагаються розумно поєднувати стихійний розвиток валютних відносин з їх державним регулюванням. Уряд цих країн відіграє значну роль у визначенні державної валютної політики і проведенні її через свої державні (центральні) банки. Наприклад, у США цю політику здійснюють Федеральна резервна система, в якій об'єднані державні банки; в Англії -- Банк Англії, у Франції -- Французький банк, у ФРН -- Німецький федеральний банк, в Україні -- Національний банк.

У виробленні й реалізації валютної політики важливу роль виконують і неурядові структури міжнародного і національного характеру (комітети, спілки, комісії, банківські клуби тощо). Так, ще за ініціативою Д. Рокфеллера (керівника фінансово-промислового угруповання ряду країн) була створена Тристороння комісія, до складу якої входили представники ділових і політичних кіл США, країн Західної Європи і Японії. Її рекомендації, зокрема з питань валютної політики, враховували уряди багатьох країн.

Провідні країни вишукують найефективніші форми координації своєї валютної політики. Серед них -- щорічні зустрічі керівників країн великої «сімки» (США, Англії, Франції, ФРН, Італії, Канади, Японії). У 1997 р. до цієї групи увійшла Російська Федерація і група почала називатися група «вісімки». На зустрічах лідерів цієї групи обговорюються питання скоординованої валютної політики та шляхи її реалізації, розробляється загальний економічний курс, виробляється єдиний підхід стосовно ключових проблем світогосподарських зв'язків. Так, на зустрічі лідерів великої «вісімки» в Бірмінгемі в травні 1998 р. був прийнятий заключний документ стосовно питань стану і розвитку світової енергетики, проблем світової торгівлі, організованої злочинності та ін. Є вже групи «великої п'ятірки», «десятки», «тридцятки», які розв'язують певні валютні проблеми.

Значну роль у розвитку міжнародних валютних відносин відіграють міжнародні кредитні організації і фонди, котрі, як правило, поділяють на шість груп.

1) Організації і фонди як спеціалізовані заклади ООН (Міжнародний валютний фонд -- МВФ, Міжнародний банк реконструкції і розвитку -- МБРР, Спеціальний фонд ООН -- СФ, Фонд капітального розвитку ООН -- ФКР, Міжнародна фінансова корпорація -- МФК);

2) Міжнародні організації європейського континенту (Банк міжнародних розрахунків -- БМР, Європейська валютна система -- ЄВС, Європейський інвестиційний банк -- ЄІБ, Північний інвестиційний банк -- ПІБ, Міжнародний кооперативний банк -- МКБ, Європейська федерація асоціацій кредитних інститутів -- ЄФАКІ);

3) Азіатські міжнародні організації (Азіатський банк розвитку -- АзБР, Ісламський банк розвитку -- ІБР, Азіатський кліринговий союз -- АКС, Фінансова корпорація АСЄАН);

4) Африканські міжнародні організації (Африканський банк розвитку -- АфБР, Африканський фонд розвитку -- АфФР, Західноафриканський банк розвитку -- ЗБР і Банк розвитку держав Центральної Африки -- БРЦА, Західноафриканська клірингова палата -- ЗАКП);

5) Міжнародні організації країн Латинської Америки (Міжамериканський банк розвитку -- МАБР, Карибський банк розвитку -- КБР, Центральноамериканський банк економічної інтеграції -- УАБЄР, організації Андської групи: корпорація розвитку, резервний фонд, зовнішньоторговельний банк);

6) Міжнародні організації арабських країн (Арабська інвестиційна компанія -- АІК, Арабський банк економічного розвитку Африки -- АБЕРА, Арабо-африканський міжнародний банк -- ААМБ, Арабо-латинський банк -- АЛБ, Союз арабських і французьких банків -- САФБ, Арабський фонд економічного і соціального розвитку -- АФЕСР, Саудівський фонд розвитку -- СФР, Спеціальний фонд арабських країн для надання допомоги Африці).

Ці міжнародні кредитні організації і фонди створені на основі міжнародних угод відповідних держав, і їх функціонування регулюється міжнародно-правовими актами. Вони, як правило, мають право від свого імені укладати договори як із країнами-учасницями, так і з іншими країнами.

Звичайно, діяльність кожного з цих суб'єктів міжнародних валютних відносин має свої специфічні особливості, які випливають з поставлених перед ними завдань. Для прикладу розглянемо діяльність Міжнародного валютного фонду. Це -- міжурядова валютно-кредитна організація, створена на основі угоди 44 країн ще у 1944 р. Нині до МВФ входить 188 країн світу. Кошти МВФ становлять близько 300 млрд. дол. [2].

Фонд покликаний сприяти міжнародному співробітництву у валютній сфері та розширенню і збалансованому зростанню міжнародної торгівлі і відповідно зростанню зайнятості і поліпшенню економічних умов країн-членів. Він забезпечує функціонування Міжнародної валютної системи через погодження і координацію валютної політики, підтримання валютних курсів, а також забезпечує упорядковані відносини у валютній сфері між країнами-членами. МВФ допомагає країнам-членам через надання позик і кредитів в іноземній валюті для регулювання платіжних балансів і стабілізації валютних курсів, а також виконує інші функції.

Країни-учасниці, які підписали угоду про МВФ, взяли на себе зобов'язання у міжнародних валютних відносинах визнати особливу роль долара США, який прирівнювався до золота (35 дол. за одну трійську унцію чистого золота). Установлення і підтримання фіксованих курсів валют має здійснюватися відносно долара США.

Угода про МВФ включає 20 статей: вступна стаття, квоти і підписка, паритет валют, угоди з Фондом, переказування капіталів, дефіцитні валюти, загальні зобов'язання країн -- членів Фонду, статус, імунітети та привілеї, відносини з іншими міжнародними організаціями, контори і депозитарії, перехідний період, вихід із Фонду, положення про надзвичайні обставини, тлумачення угоди про Фонд, визначення термінів, заключні положення.

У 1992 р. до МВФ були прийняті 14 із 15 республік колишнього СРСР (крім Азербайджану). Це відкриває їм шлях до західних кредитів.

МВФ був створений для сприяння міжнародному співробітництву в галузі валютно-фінансових і торговельних відносин передусім країн-учасниць. Він надає кредити з активів Фонду, який формується за рахунок внесків країн-учасниць. Залежно від суми внеску (квоти) країни-члени мають відповідну кількість голосів, що має важливе значення для вирішення питань діяльності МВФ.

Вищий орган МВФ -- Рада керуючих. Штаб-квартира розташована у Вашингтоні [1].

3. Організація валютно-кредитних відносин

Економічний розвиток багатьох країн нерідко гальмується через відсутність коштів. У такому разі виникає потреба у кредитах, які можуть надаватись іншими країнами в межах економічного співробітництва. Правовою основою відносин, що виникають при цьому, є міжнародні кредитні угоди (договори), під якими слід розуміти угоди між державою-кредитором і державою-боржником, на підставі яких держава-кредитор надає державі-боржнику певну суму грошей або поставляє їй товари, а держава-боржник повинна в певний строк погасити суму боргу на передбачених договором умовах (золотом, іноземною валютою, товарами тощо) і виплатити певну суму в межах процентної ставки за користування кредитом.

Практика міжнародного економічного співробітництва виробила ряд видів організації валютно-кредитних відносин. Найбільш типовими на сьогодні є чотири:

1) за торговельними і платіжними угодами, які передбачають здійснення кредитних операцій на основі двостороннього клірингу;

2) за угодами про економічне і промислово-технічне співробітництво;

3) за міждержавними угодами про поставки товарів на компенсаційних засадах;

4) за спеціальними кредитними угодами.

Особливості двостороннього клірингу під час регулювання кредитних відносин за торговельними і платіжними угодами полягають насамперед у тому, що ця форма валютно-кредитних зв'язків базується на відповідних умовах міждержавних угод. Відповідно до цих угод банки, які уповноважені державами здійснювати клірингові розрахунки, зобов'язані у разі відсутності у держав коштів на клірингових рахунках здійснювати платежі в кредит. Перехід більшості західних країн на міжнародні розрахунки вільно конвертованою валютою звужує необхідність клірингових розрахунків.

Країни Східної Європи також розробляють і здійснюють організаційні заходи щодо впровадження розрахунків між ними на кліринговій основі. Це спостерігається і в країнах Співдружності Незалежних Держав. На початку 1992 р. 31 комерційний банк із 12 країн СНД на установчій конференції створили Міжбанківську клірингову палату (МКП). Засновником від України виступив «Приватбанк» (м. Дніпропетровськ).

Угоди про економічне і промислово-технічне співробітництво використовуються у разі поставок устаткування, машин і технології для спорудження великих об'єктів. Для таких угод характерним є те, що в них беруть участь не лише держави-учасниці, а й банки або інші партнери. У зв'язку з цим підписують два види міжнародних угод. Одна з них -- це угода або програма співробітництва, в якій обумовлюються питання кредитування (загальна сума кредиту, його призначення, процентна ставка тощо).

На основі цих угод уповноважені країнами банки підписують між собою відповідні кредитні угоди.

Угоди про поставки товарів на компенсаційних засадах (компенсаційно-кредитні угоди) укладаються на великомасштабні, міжгалузеві роботи й послуги. Саме на таких угодах здійснювалося, наприклад, будівництво Усть-Ілимського целюлозно-паперового комбінату. Характерною особливістю цих угод є те, що за отримані в кредит устаткування, машини, технічні послуги тощо кредиторам поставляється на відповідну суму продукція, яка виготовляється підприємством -- об'єктом кредитування.

Спеціальні міждержавні кредитні угоди (позика в іноземній валюті) передбачають надання країною-кредитором (позикодавцем) країні-позичальникові певної грошової суми в кредит. У цих угодах визначається сума позики, відсоткова ставка, строк повернення позики та інші умови.

У ряді випадків країни-кредитори вимагають визначити гаранта щодо іноземних кредитів. Такі, наприклад, побажання були висловлені і щодо кредитів, які надавались у 1992 р. суб'єктам зов­нішньоекономічної діяльності України. Ураховуючи це, 15 липня 1992 р. Верховна Рада України прийняла спеціальну постанову «Про надання Кабінету Міністрів України права у 1992 р. виступати гарантом щодо кредитів іноземних банків, фінансових та інших міжнародних організацій та про порядок застави під гарантії іноземним кредиторам». У постанові, зокрема, зазначено, що гарантії Іноземним кредиторам надаються Кабінетом Міністрів України разом з Національним банком України лише за кредитами, що надаються суб'єктам зовнішньоекономічної діяльності згідно з укладеними міждержавними і міжурядовими угодами.

Платежі за гарантією забезпечуються коштами Державного валютного фонду та іншого державного майна. Кабінету Міністрів України разом з Фондом державного майна доручено визначити перелік і вартість високоліквідного майна під заставу для надання гарантій іноземним кредиторам. Крім цього, Фонду державного майна доручено укласти угоду з Національним банком України щодо високоліквідного майна, яке передається під заставу і може виступати одним із джерел його повернення [1,3].

Література

1. Опришко В. Ф. Підручник. -- Видання друге, перероблене і доповнене. -- К.: КНЕУ, 2003. -- 311 с.

2. Офіційний сайт Міжнародного валютного фонду [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.imf.org/external/about.htm

3. Чубарєв В.Л. Міжнародне економічне право: підруч./В.Л.Чубарєв. - К.:Юрінком Інтер, 2009. - 368 с.

Размещено на Allbest.ru