Захист авторського права в мережі Інтернет

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

захист авторське право інтернет

Вступ

Проблеми охорони авторського і суміжних прав у мережі Інтернет

Аналіз судової практики вирішення спорів із захисту авторського права та суміжних прав в українському сегменті

Стратегія захисту авторського права та суміжних прав в українському сегменті Інтернету

Висновок

Література

Вступ

захист авторське право інтернет

З розвитком науки і техніки досить актуальним стає питання дотримання авторського права всіма господарюючими суб'єктами, які використовують інтелектуальну власність.

Проблема дотримання авторського права засобами масової інформації і до цього часу не вирішена належним чином, а ще додались проблеми захисту авторського права в Інтернеті та в творах на електронних носіях (диски, дискети тощо).

Щодо більш повного і об'єктивного захисту творів в Інтернеті, то тут необхідно з'ясувати низку питань. Передусім, слід з'ясувати, на якому сайті розміщений ресурс.

Існує два види сайтів, які пропонують свої послуги - платні та безоплатні.

Платні сайти - це сайти, які надають свої послуги (інформацію) за гроші (особа карткою, чеком, за телефонним рахунком здійснює платіж за необхідну послугу). Загальне правило: всі платні сайти працюють за передплатою.

Безоплатні сайти - це сайти, інформація з яких надається вільно без будь-яких обмежень (плата, відкриття сайта-спонсора - як платіж за послугу).

З платними сайтами все набагато легше (особливо якщо вони ще й резиденти): позаяк ця діяльність є підприємницькою, то вона потребує реєстрації у відповідних органах влади (адміністрація, податкова інспекція тощо). Виходячи з цього, можна дійти висновку, що це юридична особа із чітко визначеною адресою, банківським рахунком і керівником або суб'єкт підприємницької діяльності - фізична особа, яка відповідає за зобов'язаннями всім належним майном. Отже, стає можливим подання позову до конкретного відповідача.

З безоплатними сайтами все набагато складніше, тому що:

1. При реєстрації сайта вимагаються мінімальні дані (прізвище, ім'я, по-батькові, адреса електронної пошти; всі інші пункти в анкеті є необов'язковими і майже ніким не заповнюються). Більше того, немає жодної впевненості в тому, що надані дані є достовірними, оскільки реєстрація відбувається без явки користувача до реєстратора і копії паспорта або іншого документа, що підтверджують особу, не надаються реєстратору.

2. Друга проблема, яка може виникнути, - якщо ви звернетесь до суду з позовом, то у вас не буде прізвища особи - володільця сайта (точніше, ви не будете на 100% впевнені, що це насправді та особа, за яку вона себе видає), адреси, де порушник мешкає (і куди слід направити виклик до суду), документів, що підтверджують, що саме особа, яка викликана до суду, й є володільцем сайта, який порушив авторське право.

3. Хоча формально і було порушене авторське право, але особа будь-якого доходу з цього не отримувала, отже, це не підприємницька діяльність і жоден суд, виходячи з обов'язків законності, об'єктивності й всебічного розгляду справи, не зможе зобов'язати особу відшкодувати моральну шкоду або втрачену вигоду.

Проблеми охорони авторського і суміжних прав у мережі Інтернет

Технічний прогрес, що спостерігався у XX ст., суттєво вдосконалив охорону авторського й суміжних прав. Попри те він приніс і нові глобальні проблеми, що на сьогодні ще не знайшли свого вирішення. И основним поточним питанням світової музичної індустрії залишається проблема музичного піратства в мережі Інтернет. Це питання актуальне й для вітчизняного музичного шоу-бізнесу Вільне використання в мережі Інтернет звукозаписів у сумнозвісному форматі мрЗ та інших подібних форматах істотно зменшує доходи компаній звукозапису, адже споживачі часто віддають перевагу безкоштовному одержанню бажаного звукозапису з мережі Інтернет перед купівлею цілого альбому музичних творів, де їх, як правило, цікавить один або декілька. За даними Міжнародної федерації фонографічної промисловості (IFPI) у 2004 p. порівняно з 2003 р. доходи компаній звукозапису від продажу носіїв з фонограмами (відеограмами) виконань музичних творів у світі скоротились на 1,3 %, в Україні - на 1,1%.

Дослідження охорони авторського та суміжних прав на музичні твори, виконання й фонограми у мережі Інтернет передбачає необхідність визначення об'єктивної форми вираження цих об'єктів. Закон України «Про авторське право і суміжні права», як і більшість іноземних авторських законів, не наводить переліку об'єктивних форм вираження творів і об'єктів суміжних прав, залишаючи це на розсуд доктрини, вочевидь через те, що об'єктивні форми вираження нематеріальних об'єктів перманентно змінюються й модифікуються, відображаючи особливості технічного й загалом суспільного поступу. В той же час колишній Закон Російської Федерації «Про авторське право і суміжні права» наводить такі об'єктивні форми, як письмова (рукопис, машинопис, нотний запис і т.п.); усна (публічне вимовлення, публічне виконання тощо); звуко- або відеозапис (механічний, магнітний, цифровий, оптичний і т.п.); зображення (малюнок, ескіз, картина, план, креслення, кіно-, теле-, відео- чи фотокадр тощо); об'ємно-просторова (скульптура, модель, макет, споруда тощо); інші форми. Відтак російський Закон виділяє таку форму музичного твору, як цифровий звукозапис. Сучасна вітчизняна й зарубіжна доктрини теж однозначно визнають таку об'єктивну форму вираження, що відображено у працях О.М. Пастухова, B.C.Дроб'язка й Р.В. Дроб'язка, О.П. Сергеєва, Е.П. Гаврилова тощо.

Втім, для цілей авторсько-правової охорони важливішим є сам процес надання твору (об'єкту суміжних прав) цифрової форми (оцифрування). За твердженням французького дослідника А. Керевера, оцифруванням є виражений електронними засобами переклад бінарною мовою, що використовує двійкові знаки O і l, будь-якого сповіщення у формі текстів, слів, звуків, статичних або рухомих зображень. Ці оцифровані сповіщення зберігаються в пам'яті комп'ютерів, передають у будь-яке інше місце, а потім перетворюються у форми, доступні для сприйняття людини⁸.

Тож одразу постає питання кваліфікації процесу оцифрування з позицій авторського права, і передусім, чи можна переведення твору або об'єкта суміжних прав у цифрову форму відносити до субправомочності переробки, адже принагідно змінюється об'єктивна форма вираження твору (об'єкта суміжних прав). 3 даного питання розгорталась чимала дискусія. Сучасні дослідники переважно розглядають переведення об'єкта авторського права (суміжних прав) у цифрову форму як відтворення (О.М. Пастухов B.C. Дроб'язко й Р.В. Дроб'язко, О.П. Сергеев, Д. Ліпцик). В.О. Калятін виділяє навіть окремий різновид відтворення - «цифрове відтворення», що, на відміну від «аналогового відтворення», «різко збільшує можливості відтворення твору». Тож «не випадково у багатьох публікаціях сьогодні переведення твору в цифрову форму розглядається як самостійна дія», - пише автор

«Зелений документ» («Ґрін пейпер)», прийнятий Комісією Європейського Співтова-риства 19 липня 1995 р., указував, що «концепція відтворення повинна бути відповідним чином перетянута, щоб визначити, чи повинно право на відтворення застосовуватися до звичайного використання (цифрова форма, перехідні копії, збереження в пам'яті комп'ютерів та іншого обладнання), характерного для інформаційного суспільства». Акти міжнародного приватного авторського права, розроблені, зокрема, з урахуванням «Зеленого документу», пов'язали оцифрування радше з відтворенням, аніж із переробкою. Зокрема, про це йдеться в узгоджених заявах щодо ст. 1 (4) Договору Всесвітньої організації інтелектуальної власності про авторське право та ст.ст. 7, 11 і 16 Договору Всесвітньої організації інтелектуальної власності про виконання і фонограми¹⁷. Із тих самих позицій виходить вітчизняний Закон. Проте вичерпної відповіді на питання визначення авторської субправомочності щодо оцифрування досі не отримано, оскільки не виключається можливість паралельного віднесення процесу оцифрування як до відтворення, так і до переробки.

Гадаємо, логіка віднесення оцифрування до відтворення пояснюється незмінністю змісту об'єкта за зміни форми. Крім того, віднесення оцифрування до переробки спричиняло б необхідність вирішення питання наявності чи відсутності творчого характеру переробки, оскільки творча переробка твору, звісно, за умови дотримання прав його автора, призводить до появи нового об'єкта авторського права - похідного твору, а також нового суб'єкта авторського права, який набуває весь комплекс авторських правомочностей щодо створеного ним похідного твору.

Практика правосуддя свідчить, що визначення наявності чи відсутності творчого характеру переробки потребує спеціальних знань, тож зумовлює проведення експертизи, що безумовно неабияк ускладнює судочинство, суттєво підвищує витрати сторін і спричиняє судову тяганину.

На наш погляд, переробка твору шляхом оцифрування його «об'єктивної форми» не призводить до створення похідного твору, оскільки має не творчий, а винятково технічний характер, а виникнення твору, зокрема й похідного, як справедливо стверджував О.А. Підопригора, нерозривно пов'язане з наявністю двох ознак - творчого характеру твору й об'єктивної форми його вираження¹⁸. Відповідно факт зміни об'єктивної форми твору чи об'єкту суміжних прав на цифрову користувачем не породжує й нового суб'єкта права.

Тим не менш, вітчизняний Закон, як і законодавство більшості іноземних правових систем, не надає обов'язкового творчого характеру авторській субправомочності переробляти твір чи субправомочності виробника фонограми (відеограми) видозмінювати свої фонограми (відеограми) будь-яким чином. Відтак, враховуючи, що внаслідок оциф-рування змінюється об'єктивна форма, при чому така зміна форми призводить до суттєвої зміни властивостей твору (значно спрощується відтворення й розповсюдження, з'являється можливість розміщення в комп'ютерних мережах, у тому числі мережі Інтернет, радикально спрощується імпорт творів без проходження додаткової перевірки дотримання авторського права (суміжних прав) на митниці), вважаємо, що оцифрування твору (об'єкта суміжних прав) охоплюється як субправомочністю відтворення, так і субправомочністю переробки. Тож на практиці користувач не має права переводити твір або об'єкт суміжних прав у цифрову форму без отримання дозволу (або відчуження права) як відтворення, так і обов'язково переробки такого об'єкта.

Незмінність змісту твору під час оцифрування не відіграє важливої ролі для його кваліфікації, оскільки, як відомо, авторське право поширюються саме на форму вираження твору, а не на його зміст. Потенційні ж процесуальні ускладнення за такого підходу підлягають вирішенню шляхом узагальнення судової практики та видання роз'яснень вищими судовими інстанціями.

Найбільша загроза для суб'єктів прав інтелектуальної власності на ринку музичного шоу-бізнесу, пов'язана з оцифруванням твору (об'єкта суміжних прав), полягає у фактичній втраті будь-якого контролю над об'єктом і великої частини належної їм винагороди внаслідок розміщення оцифрованого твору/об'єкта суміжних прав у мережі Інтернет. На практиці компанії звукозапису майже завжди, надаючи ліцензію на відтворення музичних творів (записів виконання, фонограм), намагаються запобігти розміщенню таких об'єктів ліцензіатом у мережі Інтернет, вносячи відповідні застереження в ліцензійні договори. Проте багатозначність субправомочності відтворення спричиняє її різне тлумачення, що тягне за собою виникнення конфліктів між суб'єктами музичного шоу-бізнесу

Передусім ідеться про авторсько-правову кваліфікацію розміщення твору (об'єкта суміжних прав) у мережі Інтернет і співвідношення субправомочностей відтворення та подання до загального відома публіки таким чином, що її представники можуть здійснити доступ до такого об'єкта з будь-якого місця і в будь-який час за їх власним вибором (так звана «субправомочність доступу»).

Остання субправомочність з'явилась в українському авторському праві внаслідок імплементації норм міжнародних договорів Всесвітньої організації інтелектуальної власності про авторське право та про виконання і фонограми. При тому наведена субправомочність, формулювання якої фактично дослівно повторює норми міжнародних договорів, з часом модифікувалась в Україні у «використання шляхом відображення у загальнодоступних електронних системах інформації» (ст. 442 Цивільного кодексу Ук-раїни). 3 моменту її введення виникла своєрідна конкуренція субправомочностей. Очевидно, що введення субправомочності надання доступу мало метою регулювання передусім відносин щодо використання об'єктів авторського й суміжних прав у мережі Інтернет. Проте вітчизняне правосуддя досить інерційно ставиться до нової субправомочності. Зокрема Президія Вищого господарського суду України у своїх рекомендаціях «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом прав інтелектуальної власності» зазначає, що «розміщення творів у мережі Інтернет є їх відтворенням в розумінні ст. 1 Закону України «Про авторське право і суміжні права» і жодним чином не згадує про відображення у загальнодоступних електронних системах інформації.

Тим не менш, враховуючи, що вказану субправомочність введено до авторського законодавства України, виглядає логічним використовувати її для захисту прав та інтересів відповідних суб'єктів права. I в даному контексті проявляються всі недоліки її формулювання.

Згідно зі слушним зауваженням В.Г. Ротаня, «... як поширювальне, так і обмежувальне тлумачення актів цивільного законодавства в національній правовій системі є неприпустимим, оскільки воно не передбачене Конституцією і законами України. Суд має тлумачити і застосовувати акти цивільного законодавства буквально». Тож і всі правові норми, в тому числі дефінітивні норми, що дають визначення авторським субправомочностям, підлягають застосуванню лише в межах, чітко визначених Законом. Отже, для правильного застосування вказаної субправомочності слід проаналізувати її зміст, а оскільки сьогодні в різних актах цивільного законодавства (Закон України «Про авторське право і суміжні права» та Цивільний кодекс України) цю субправомочність виражено в різних редакціях, варто проаналізувати одразу обидва формулювання.

У Законі України «Про авторське право і суміжні права» цю субправомочність викладено в редакції, подібній до формулювання договорів Всесвітньої організації інтелектуальної власності про авторське право та про виконання і фонограми. У Законі цю авторську субправомочність сформульовано як подання своїх творів до загального відома публіки таким чином, що її представники можуть здійснити доступ до творів з будъ-якого місця і в будъ-який час. Для об'єктів суміжних прав її сформульовано наступним чином: для виконань - розповсюдження своїх виконань, зафіксованих у фонограмах чи відеограмах, через будь-які засоби зв'язку таким чином, що будь-яка особа може отримати до них доступ з будъ-якого місця і в будъ-який час за їх власним вибором, якщо при першій фіксації виконання не було їх згоди на такий вид розповсюдження; для фонограм (відеограм) - публічне сповіщення фонограм, відеограм та їх примірників через будь-які засоби зв'язку таким чином, що будь-яка особа може отримати до них доступ з будъ-якого місця і в будъ-який час за їх власним вибором.

Цивільний кодекс України не кваліфікував таке розповсюдження як окрему авторську субправомочність використання твору, проте включив його як різновид опублікування (ч. 1 ст. 442 Цивільного кодексу України), визначивши як повідомлення невизначеному колу осіб шляхом відображення у загалънодоступних електронних системах інформації. Що ж до об'єктів суміжних прав, то Кодекс визначає наведену субправомочність як забезпечення засобами зв'язку можливості доступу будь-якої особи до записаного виконання (фонограми, відеограми) з місця та в час, обраних нею.

Відтак розміщення творів і об'єктів суміжних прав у мережі Інтернет згідно з нормами Закону України «Про авторське право і суміжні права» повинне відповідати двом умовам: 1) доступність для публіки в будь-який час; 2) доступність для публіки з будь-якого місця. За нормами Цивільного кодексу України такими умовами є: для творів - 1) доступ для невизначеного кола осіб; 2) відображення у загальнодоступних електронних системах інформації; для об'єктів суміжних прав - умови, аналогічні до викладених у Законі України «Про авторське право і суміжні права».

Недотримання хоча б однієї з наведених умов виключає охорону твору (об'єкта суміжних прав) за допомогою наведеної субправомочності, залишаючи охорону лише в межах субправомочності відтворення. Проте на практиці обхід указаних умов не стано-вить жодних складнощів.

Так, загальнодоступність (доступність для невизначеного кола осіб) легко обходиться введенням на веб-сайті системи реєстрації відвідувачів із заповненням певної анкети щодо особистих даних та їх входу на веб-сайт за допомогою введення унікальних паролів. Після запровадження такої системи важко назвати відвідувачів веб-сайту невизначеними, а веб-сайт, де розміщуються твори, - загальнодоступним. При тому нині за такою схемою працює чимало популярних веб-сайтів.

Доступ у будь-який час нівелюється шляхом серверного програмування (веб-сайт із фонограмами виконань музичних творів може бути доступним для користувачів не цілодобово, а, приміром, двадцять три години на добу).

Доступність для публіки з будь-якого місця обходиться шляхом допуску до веб-сайту відвідувачів з IP-адресами певної країни чи навіть деякого регіону.

Таким чином, «субправомочність доступу» сьогодні не здатна забезпечити охорону прав на твори (об'єкти суміжних прав), розміщені в мережі Інтернет, оскільки її зміст обмежений умовами, що вільготно обходяться користувачами. Крім того, наведеною суб правомочністю не охоплюється так зване «цифрове передання» - передання за допомогою електронної пошти чи іншим подібним способом творів (об'єктів суміжних прав), хоча насправді для суб'єкта права або ліцензіара немає значної відмінності у розміщенні твору (об'єкта суміжних прав) в мережі Інтернет або ж переданні його засобами електронної пошти (досить згадати широковідомий прецедент щодо компанії Napster.

Натомість судова практика, як зазначалося вище, певно, відчуваючи всю слабкість норми, під час розгляду спорів щодо контрафакції в мережі Інтернет застосовує субправомочність відтворення для охорони прав належних суб'єктів. Субправомочність відтворення породжує свої, властиві їй проблеми правоохорони, пов'язані, очевидно, з тим, що ґенеза цієї субправомочності невід'ємно поєднана з виготовленням саме матеріальних примірників. Тож надання цій правомочності непритаманного їй змісту призводить до надмірної багатозначності субправомочності відтворення. Слідуючи за логікою вітчизняного правосуддя, дозволяючи ліцензіату відтворення твору (об'єкта суміжних прав), суб'єкт права тим самим дозволяє і розміщення даного об'єкта в мережі Інтернет, що виглядає вкрай невиправданим та обмежує можливість розпорядження об'єктами авторського й суміжних прав.

Широко відомими проблемними аспектами правової охорони творів (об'єктів суміжних прав) у мережі Інтернет, що стосуються передусім охорони прав на музичні твори (виконання, фонограми), є питання місця витребування правової охорони в разі порушення авторського та/або суміжних прав у всесвітній мережі, а також питання визначення суб'єкта юридичної відповідальності за порушення авторського права (суміжних прав) у мережі Інтернет.

Згідно з нормою ст. 5 Бернської конвенції обсяг охорони, як і засоби захисту, забезпечувані автору для охорони його прав, регулюються виключно законодавством країни, де витребується охорона. Це правило інтерпретується сучасними дослідниками як можливість суб'єкта права захищати своє право в будь-якій державі, де здійснюється протиправне використання твору (об'єкта суміжних прав). А у разі використання в мережі Інтернет захист можливий практично в кожній державі, де є можливість доступу до твору (об'єкта суміжних прав)²³. Норма ст. 37 Закону України «Про міжнародне приватне право» визначає, що до правовідносин у сфері захисту прав інтелектуальної власності застосовується право держави, в якій вимагається захист цих прав²⁴. Проте кваліфікація розміщення твору чи об'єкта суміжних прав у мережі Інтернет як відтворення породжує проблему визначення суб'єкта відповідальності, адже фактично відтворення здійснює звичайний користувач Інтернету, а не особа, яка розмістила об'єкт у мережі. При тому часом відтворення здійснюється й без його відома (наприклад, відтворення в модемах, маршрутизаторах і т.п.). Тож притягнення до відповідальності такого пересічного користувача не є необхідним, оскільки суперечить принципам справедливості, доцільності та невідворотності юридичної відповідальності. Напевно, саме це мав на увазі Вищий господарський суд України, стверджуючи, що «за авторсько-правовою системою охорони об'єктів цих прав захист авторам та іншим суб'єктам авторського права надається лише проти будь-якого свідомого (курсив наш) несанкціонованого використання іншою особою охоронюваного об'єкту».

Фактичне здійснення захисту авторського й суміжних прав у мережі Інтернет є проблематичним через міжнародний характер порушень у мережі. Акти українського цивільного та господарського процесуального законодавства, як і Закон України «Про міжнародне приватне право», не дають однозначної відповіді на питання про можливість розгляду українськими судами спорів щодо захисту прав українських суб'єктів авторського та/або суміжних прав, порушених внаслідок протиправного розміщення в мережі Інтернет творів або об'єктів суміжних прав іноземними громадянами чи юридичними особами. Очевидно, відкриття провадження в таких справах можливе. Втім, можливість подальшого розгляду таких справ, і, тим паче, виконавчого провадження, є досить сумнівною, оскільки процесуальні норми вимагають наявності доказів повідомлення відповідача про відкриття провадження у справі, час і місце судових засідань тощо. Подати такі докази на практиці дуже непросто, враховуючи, що для суду необхідні чіткі докази місцезнаходження відповідача, реєстрації в торговельних реєстрах тощо.

Контраверсійним є визначення суб'єкта юридичної відповідальності за контрафакцію у мережі Інтернет. Окрім, зрозуміло, особи, котра безпосередньо розміщує твір чи об'єкт суміжних прав у мережі, розглядалась можливість притягнення до відповідальності осіб, які надають хостинг порушнику, а також провайдерів, котрі забезпечують технічний доступ до мережі Інтернет через складнощі з ідентифікацією правопорушника, який протиправно завантажив твори (об'єкти суміжних прав) у цифрову мережу.

На наш погляд, таке розширення суб'єктів відповідальності явно протирічить принципові справедливості відповідальності, адже очевидно, що ані хостер, ані провайдер не в змозі контролювати весь масив інформації, що розміщується (розповсюджується) за їх допомогою на предмет дотримання прав інтелектуальної власності. Вони скоюють по-рушення авторського й/або суміжних прав без вини. Тому немає сенсу покладати на них «чужу» відповідальність, створюючи тим самим ґрунт для зловживань. Проте, гадаємо, в багатьох справах щодо контрафакції в мережі Інтернет хостера та/або провайдера може бути залучено судом як третю особу для встановлення обставин справи.

Вирішення наведених вище проблем і вдосконалення правового регулювання відно-син щодо використання творів (об'єктів суміжних прав) у мережі Інтернет, ми пов'язуємо з внесенням змін в акти цивільного законодавства. Зокрема було би доцільно закріпити в ст.ст. 441, 453 та 454 Цивільного кодексу України та ст.ст. 15, 39, 40 Закону України «Про авторське право і суміжні права» дві нові субправомочності:

«електронний запис», що в ст. 1 Закону України «Про авторське право і суміжні права» визначити як запис твору, виконання, фонограми, відеограми або їх примірників для тимчасового чи постійного зберігання в електронній (у тому числі цифровій), оп-тичній або іншій формі, яку може зчитувати комп'ютер, вилучивши відповідну частину з визначення субправомочності відтворення у ст. 1 Закону України «Про авторське право і суміжні права».

«електронне розповсюдження», якою замінити субправомочність подання своїх творів до загального відома публіки таким чином, що її представники можуть здійснити доступ до творів з будь-якого місця й у будь-який час (розповсюдження своїх виконань, зафіксованих у фонограмах чи відеограмах, через будь-які засоби зв'язку таким чином, що будь-яка особа може отримати до них доступ з будь-якого місця і в будь-який час за її власним вибором, якщо при першій фіксації виконання не було їх згоди на такий вид розповсюдження; публічне сповіщення фонограм, відеограм та їх примірників через будь-які засоби зв'язку таким чином, що будь-яка особа може отримати до них доступ з будь-якого місця і в будь-який час за її власним вибором) у Законі України «Про авторське право і суміжні права» та повідомлення невизначеному колу осіб шляхом відображення у загальнодоступних електронних системах інформації (забезпечення засобами зв'язку можливості доступу будь-якої особи до записаного виконання (фонограми, відеограми) з місця та в час, обраних нею) у Цивільному кодексі України, а також визначити субправомочність «електронного розповсюдження» у ст. 1 Закону України «Про авторське право і суміжні права» як забезпечення засобами зв'язку можливості доступу до твору, записаного виконання, фонограми, відеограми або їх примірників і/або передання твору, записаного виконання, фонограми, відеограми або їх примірників з використанням телекомунікаційних мереж (окрім телемереж).

Термін «телекомунікаційна мережа» й «телемережі» наведено в Законі України «Про телекомунікації».

На наш погляд, такий спосіб використання твору (об'єктів суміжних прав) як відтворення в цифровій формі слід було би залишити поза межами авторсько-правового регулювання, оскільки, на відміну від відтворення матеріальних примірників:

не існує фактичних можливостей здійснити контроль за електронним цифровим відтворенням;

таке відтворення часто здійснюється комп'ютером поза волею користувача;

таке відтворення не вимагає практично жодних зусиль і фінансових витрат користувача;

наклад такого відтворення практично необмежений і встановити якісь кількісні межі можливостей немає.

Тому «електронний запис» та «електронне розповсюдження» треба ототожнювати з відтворенням у необмеженому обсязі й розповсюдженням для необмеженого кола споживачів.

Слід зауважити, що наведена нами пропозиція не може стати частиною вітчизняної системи законодавства до внесення змін у ратифіковані Україною міжнародні договори Всесвітньої організації інтелектуальної власності про авторське право та про виконання і фонограми, враховуючи, що пропонується змінити імплементовані Україною норми. Відтак є підстави ініціювати зміну відповідних положень даних договорів шляхом подання пропозицій Всесвітній організації інтелектуальної власності. I хоча очевидно, що цей процес є вельми тривалим, проте, враховуючи каталізацію технічного й суспільного розвитку, ініціювання таких змін є на часі. До того ж активізація участі України у міжнародній правотворчості сприятиме як поліпшенню міжнародного іміджу України, так і інтеграції в європейське співтовариство.

Ми погоджуємось також з Тарі Коскіен-Олссон у тому, що удосконалення охорони авторського й суміжних прав у мережі Інтернет пов'язане і з розвитком колективного управління майновими правами суб'єктів авторського й суміжних прав, адже дотримання прав інтелектуальної власності користувачами залежить не лише від ефективного захисту прав, а й від «зручності» дотримання прав, оплати винагороди суб'єктам права. Тож вітчизняні організації колективного управління повинні більше уваги приділяти інформуванню потенційних користувачів мережі Інтернет про можливості дотримання авторського й суміжних прав через одержання від організацій колективного управління відповідних ліцензій.

Таким чином, проблеми охорони авторського і суміжних прав у мережі Інтернет характеризуються своєю специфікою. їх вирішення потребує оновлення й удосконалення у першу чергу положень міжнародно-правових договорів, учасником яких є Україна, а також відповідного приведення у відповідність до них актів національного законодавства.

Існує кілька підходів до вирішення проблем, пов'язаних з порушенням авторського права безоплатними сайтами.

Наприклад, такі:

1. Попередити володільця сайту про порушене ним авторське право і попросити припинити порушення шляхом зняття інформації з сайту (попередньо дізнавшись, з якого джерела він взяв цю інформацію - це може «вивести» на ще одного порушника).

2. Попередити володільця сайту про порушене ним авторське право і попросити позначити ім'я справжнього автора, або автора взагалі (якщо твір не підписаний).

3. Написати скаргу до суду, в якій оскаржити дії володільця сайту і просити суд прийняти рішення щодо припинення правопорушення шляхом закриття сайту. Перелік осіб, які мають бути залучені до справи:

o скаржник;

o сайт-порушник: його Інтернет-адреса і відповідні докази, що сайт є безоплатним і його реєстрація не потребує пред'явлення документів, що посвідчують особу (це можуть бути відповідні положення взяті з сайта реєстратора, роз'яснення уповноважених осіб - представників реєстратора, або відповідні положення договору (угоди) про надання місця і адреси, що міститься на сайті реєстратора і згода щодо яких є обов'язковим елементом, без якого не може пройти подальша реєстрація). Оскільки ст. 27 ЦПК визначає докази як будь-які фактичні дані, на підставі яких суд обґрунтовує наявність чи відсутність обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, ваше електронне листування, а також роздруківки з відповідних сайтів є фактичними даними, а отже,доказами.

Крім того, існують проблеми з визначенням форми і назви вашого документа про захист авторського права.

Позаяк у нас не прецедентна система права, то діяти треба відповідно до «букви» закону. Але чинний ЦПК не передбачає такого виду скарг, як скарга про відновлення порушеного авторського права і зобов'язання реєстратора закрити сайт-порушник. Теоретично можна подати позов, але фактично це неможливо з огляду на такі обставини:

· невідома адреса фізичної особи - володільця сайта, оскільки у 99,9% випадків така інформація не надається;

· подавати позов до реєстратора неможливо, позаяк він не відповідає за порушення осіб, які володіють сайтами в його реєстраційному полі. Реєстратора можна лише залучити до розгляду справи як зацікавлену особу.

Таким чином, процесуальною формою звернення до суду має бути скарга, наприклад, на неправомірні дії органів влади або посадових осіб.

У нашому випадку порушення з боку органів влади відсутнє, а посадові особи не несуть відповідальності за порушення авторського права володільцем сайту. Однак закриття сайта-порушника може відбуватись тільки за вмотивованою ухвалою (рішенням) суду.

Отже, для того щоб суд прийняв скаргу, слід надати беззаперечні докази того, що ви всіма можливими шляхами намагались вирішити це питання, не доводячи його до суду. До скарги необхідно приєднати такі матеріали:

1. копія претензії;

2. копія відповіді на претензію;

3. всі електронні листи, направлені порушнику;

4. відповіді, отриманні на ваші електронні листи;

Прим.: пункти 3 та 4 бажано розшифрувати, або зробити виділення різними кольорами ваших запитань та відповідей порушника, аби суд зрозумів де чиї записи.

5. роздруківку з сайта з договором (угодою) на реєстрацію сайту;

6. листування між вами і адміністрацією сайта-реєстратора, який надає місце для розміщення сайта-порушника. В листах до адміністрації слід вказувати:

- хто ви і кого представляєте;

- невеликий опис порушення з обов'язковою вказівкою на місце розташування спірного матеріалу.

Наприклад:
Сайт-порушник знаходиться за адресою: http://www.plagiat.com.ua.

Сторінка з спірним матеріалом має назву: sperlitvir.htm.

У листі адміністрації необхідно вказувати повну адресу, а саме:http://www.plagiat.com.ua/sperlitvir.htm;

7. докази того, що твір, на який ви вказуєте, є твором іншої особи (ксерокопії газети, книги, адреса сайта де розташований оригінальний примірник твору тощо).

Надавши всі ці матеріали, можна стверджувати з вірогідністю у 80%, що прийняте за вашою скаргою рішення буде позитивним. Про це свідчать такі обставини:

1. Сайт зареєстровано на невідому особу, а ви маєте докази того, що цей твір (матеріал) належить чітко визначеній особі, яка має паспортні данні та джерела, які підтверджують її авторство.

2. Частина 3 ст. 15 Закону України "Про авторське право і суміжні права" передбачає виключні права авторів на дозвіл чи заборону використання твору (зокрема, відтворення), а в оглядовому листі Вищого господарського суду від 14 січня 2000 р. № 01-8/31 "Про деякі питання вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про інтелектуальну власність" зазначається, щорозміщення твору в мережі Інтернет у вигляді, доступному для широкого загалу (наприклад, як Інтернет-сторінку з текстом), є його використанням, і, відповідно, потребує дозволу автора цього твору, або особи яка має відповідні права. Хоча цей лист є оглядовим і він розповсюджений для ознайомлення серед господарських судів, його можна використати і в цивільному судочинстві при вирішенні спорів у галузі авторського права.

На думку автора, посилання на цей лист є необхідним, позаяк, як вже наголошувалося, суд розглядає всі фактичні дані, що стосуються об'єкта спору, а в нашому випадку як щодо господарських спорів, так і щодо цивільних спорів об'єкт єдиний - права автора на твір, які порушені і потребують захисту. Оскільки наше законодавство не розподіляє суди на вузькогалузеві, то судді, які розглядатимуть справу, можуть і не знати про цей лист, оскільки зміни в законодавстві відбуваються досить стрімко, і суди не можуть встигнути їх відслідковувати. Отже, посилання (бажано із додаванням тексту оглядового листа) для вас є обов'язковим, позаяк допоможе швидше та об'єктивніше встановити істину і прийняти законне рішення у справі.

Наостанку зазначу, що оскільки більшість юристів є вихованцями "старої школи права", багато хто з них не розуміється на електронних технологіях і намагається певним чином оминати питання, в яких не розуміються. Для чіткого і швидкого вирішення нагального питання захисту авторського права в мережі Інтернет слід залучати молодих фахівців, які розуміються не тільки в юридичній сфері, але й на електронних технологіях і вміють застосовувати свої юридичні навички у сфері захисту авторського права інформації, яка розповсюджується (застосовується) за допомогою електронних джерел.

Методи захисту авторських прав включають сучасні способи захисту інформації і прав в мережі Інтернет.

Один з них -- це запис інформації із сторінок сайтів на лазерний диск, з подальшим депонуванням його у Веб-депози-тарії. Даний метод ефективний у вживанні по відношенню Щодо об'єктів інтелектуальної власності, для захисту суміжних прав і правової охорони нетрадиційних об'єктів, наприклад, охорони службової і комерційної таємниці. Окрім цього, захищаючи зміст інформації на сайті, можна уникнути вірогідних претензій, пов'язаних із змістом

публікацій. Цей метод досить простий і виглядає таким чином: існує депозитарій, куди депонуються всі наявні матеріали, у тому числі CD і Веб-сторінки. Особа подає заявку про те, що вона є власником, описуючи матеріал. Далі фіксується дата прийому матеріалу (дуже важливо для встановлення пріоритетності). Заявнику видають свідоцтво про те, що матеріал, прийнятий на збереження, і як одиниця збереження матеріал залишається в депозитарії.

Ще один спосіб, поширений за кордоном, -- це водяні знаки в електронних копіях зображень і фотографій, їх наносять за допомогою спеціального програмного забезпечення, яке встановлює таємний код певного формату у файли. При звичайному (візуальному) розгляді зображення не можливо побачити закодовані зображення -- знак «Copyright», ім'я автора, рік видавництва і т. ін. Але, за допомогою використання певного програмного засобу, можна довести, що файли містять додаткові дані про особу, яка їх записала. Водяні знаки є стійкими щодо операцій із зображенням, наприклад: стискання, зміна розміру, формату і кольору, які не знищують знаки, а лише можуть їх частково пошкодити.

Ситуація ускладнюється з розвитком Інтернет, де немає поняття національних кордонів, існує постійне збільшення швидкості комунікацій і інтенсифікація інформаційних процесів. Закони, при розробці яких істотно використовувалося поняття «національних кордонів», є не придатними до використання. На Заході раніше почалася епоха глобальних інформаційних мереж і там вже досягли певного успіху на шляху захисту прав для об'єктів комп'ютерного світу. Був створений інститут «Internet Policy Institute», одним з напрямів роботи якого є розробка шляхів охорони прав інтелектуальної власності в нових умовах.

Аналіз судової практики вирішення спорів із захисту авторського права та суміжних прав в українському сегменті

Відносини у сфері телекомунікаційних послуг в Україні регулюються відповідно до вимог Закону України «Про телекомунікації» (далі -- Закон) і Правил надання та одержання телекомунікаційних послуг, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 9 серпня 2005 року № 720 (далі -- Правила).

Відповідно до визначення термінів у вищезгаданих нормативно-правових актах власники Інтернет-ресурсів є абооператорами телекомунікацій, або ж провайдерами телекомунікацій. Так, у п. 4 ст. 40 Закону чітко визначено, що оператори і провайдери телекомунікацій не несуть відповідальності за зміст інформації, що передається їхніми мережами. А згідно з п. 427 і п. 428 Правил оператори, провайдери телекомунікацій не мають права контролювати зміст інформації, що передається або приймається споживачем (абонентом), а відповідальність і ризики за використання інформаційних ресурсів Інтернету несе споживач (абонент). За умови наявності на Інтернет-ресурсах операторів, провайдерів телекомунікацій інформації (матеріалів), які порушують права інтелектуальної власності третіх осіб, відповідальність за таке розміщення будуть нести особи, які розміщали такі матеріали. А найчастіше такими особами є саме користувачі (споживачі) Інтернет-ресурсів.

7 вересня 2005 року Верховна Рада України ратифікувала Конвенцію про кіберзлочинність, підписану від імені України 23 листопада 2001 року в Будапешті (далі -- Конвенція). Для виконання вимог п. 3 ст. 19 Конвенції Україна, в особі її вповноважених органів, може приймати законодавчі й інші заходи, які можуть бути необхідними для надання своїм компетентним органам повноважень здійснювати арешт або схожі дії щодо комп'ютерних даних, включаючи повноваження на:

-- арешт чи схожі дії щодо комп'ютерної системи чи її частини, або комп'ютерного носія інформації;

-- копіювання й збереження копій таких комп'ютерних даних;

-- збереження цілісності відповідних збережених комп'ютерних даних;

-- заборона доступу або виключення цих комп'ютерних даних з комп'ютерної системи, до якої здійснювався доступ.

Отже, уповноважені органи, керуючись положеннями Конвенції, мають право вживати заходів щодо усунення правопорушень стосовно прав інтелектуальної власності третіх осіб, у т.ч. арешт або схожі дії щодо комп'ютерної системи чи її частини або комп'ютерного носія інформації. Зважаючи на те, що інформація (матеріали), що містить ознаки зазіхання на об'єкти інтелектуальної власності третіх осіб і яка передається користувачами (споживачами) мережею Інтернет,зберігається на комп'ютерному носії (сервері) оператора або провайдера, уповноважені органи мають достатньо підстав для арешту комп'ютерної системи або комп'ютерного носія інформації. Звичайно, оператора або провайдера не притягнуть до відповідальності за розміщення користувачами (споживачами) інформації (матеріалів), які порушують права на інтелектуальну власність, однак його комп'ютерна система або носій (сервер) можуть бути вилучені уповноваженими органами до встановлення імен осіб, винних у здійснених правопорушеннях.

Таким чином, з одного боку, виникає ситуація, коли оператори й провайдери не несуть відповідальності за дії користувачів (споживачів), а з другого боку -- саме оператори та провайдери можуть постраждати через розміщення користувачами (споживачами) інформації (матеріалів), які зазіхають на права інтелектуальної власності третіх осіб.

В Україні серед практикуючих юристів у сфері авторського права й суміжних прав на даний момент існують дві думки щодо відповідальності провайдерів, операторів. Перша думка полягає в тому, що в Україні питання про відповідальність власника веб-сайту (пошукової системи) за «виявлення» у глобальній Мережі охоронюваного твору або іншого об'єкта прав повинен вирішуватись в кожному випадку окремо, з урахуванням оцінки необхідності передбачливості власників пошукової системи, а також їхньої провини й розміру завданого збитку. Наприклад, якщо система буде «зламувати» захищені мережеві бібліотеки, що вимагають оплати за прочитання творів, те такі дії явно варто віднести до правопорушень. Водночас, якщо власники пошукової системи уклали відповідний договір з мережевою бібліотекою, що (як припускає власник пошукової системи), своєю чергою, має договори з авторами -- такі дії мінімізують ризик відповідальності власників пошукової системи за порушення прав авторів». Друга думка укладається в тім, що «будь-яке використання об'єкта авторського права вимагає згоди його правообладателя. «Розвідувачі» використають добутки без якого-небудь узгодження (юридичного). Відповідальність в Україні можлива, але поки що прецедентів не було».

Стратегія захисту авторського права та суміжних прав в українському сегменті Інтернету

Необхідно відзначити, що українські судові органи мають зовсім незначну практику розгляду спорів про захист авторських прав на об'єкти, розміщені в мережі Інтернет. Про це свідчить нехитра статистика: усього в Єдиному державному реєстрі судових рішень розміщено порядком 12 млн, з них тільки в трохи більше 10 тис. рішень зустрічається слово Інтернет. Але не варто вважати, що ця статистика підтверджує неможливість довести факт порушення й стягнути з порушника збиток. Статистика говорить лише про те, що багато процесуальних питань і суд і автор (позивач) будуть вирішувати вперше.

Серед основних питань, у вирішенні яких доведеться стати першопрохідником, слід виділити:

1) Виявлення порушника, включаючи його ім'я та адресу. Як мінімум, це необхідно для визначення, до кого пред'являтиметься позов, і в який саме суд варто звертатися (а звертатись найчастіше потрібно до суду за місцем перебування відповідача). Для визначення порушника, як показує та сама українська судова практика, можна надати суду результати запиту на whois, або ж письмову відповідь реєстратора хостинг-провайдера. Однак потрібно бути готовим до того, що ні реєстратор, ні хостинг-провайдер не нададуть запитувану інформацію; отже, для її одержання необхідно буде також звертатись до суду.

2) Оформлення доказів порушення. Проблема тут полягає в тому, що суд «не вміє» працювати з електронними доказами. Отже, підтвердити факт порушення авторських прав можна, тільки надавши відповідні письмові або речові докази, що зробити у межах українського процесуального законодавства практично неможливо. У такому разі необхідно підключати «процесуальний креатив» і користуватися, приміром, процесуальними можливостями сусідніх держав (тобто одержати необхідний документ, що підтверджує факт порушення, в іншій країні, де відповідний порядок урегульований, і подати такий документ до українського суду).

3) Підтвердження авторства. У цьому питанні треба насамперед виходити із презумпції авторства, що передбачає, що автором є особа, зазначена як автор твору. Отже, при поданні позовної заяви позивач повинен підтвердити документально, що саме він зазначений як автор твору.

Висновок

Виникнення і розвиток мережі Інтернет сприяло різкому розширенню інформаційних можливостей особистості і суспільства. Зараз мережа Інтернет являє собою осередок всілякої інформації. Це величезне поле для інтелектуальної творчості, для спілкування людей, він породив нові форми авторських творів. І хоча розвиток глобальної мережі Інтернет йде бурхливими темпами, єдиного нормативно-правового акту, який би регулював відносини, що виникають у даній сфері, в російському законодавстві поки не існує. Причин цього - безліч, але, як відзначають дослідники даної проблеми, основними є як недостатня теоретична опрацювання окремих фундаментальних нормативних положень, так і суб'єктивно насторожене ставлення до Інтернету з боку правозастосовних органів і працюючих у них осіб.

Авторське право передбачає захист майнових і немайнових прав автора. Причому немайнові права, а саме право на авторство, на ім'я, на відкликання, на оприлюднення і на захист репутації, дозволяють безпосередньо задовольнити моральні інтереси автора і не мають прямої економічної вигоди. Майнові права (копірайт) захищають виключні права автора на твір - його інтелектуальну власність. Автор завжди зацікавлений у тому, щоб його твір не стало джерелом доходу третіх осіб або об'єктом плагіату. Але надмірне обмеження доступу до авторських творів, в тому числі обмеження економічного характеру, гальмує розвиток суспільства, стримує економічний розвиток країни, що не завжди в інтересах держави і самого автора.

І доводити порушення своїх авторських прав повинен сам автор.Такий стан обумовлений нематеріальної інформаційної сутністю твору як об'єкта права, яке об'єктивно існує незалежно від матеріального носія і дати першої публічної публікації або першого публічного виконання. Слід зазначити, що серед наукової громадськості проблема дотримання майнових прав не стоїть так гостро, тут як раз важливіше пріоритет, так як він в науковому світі визначає багато в чому престиж і професійний статус вченого.

Таким чином, залишаються «прогалини» і неясності і в області захисту авторських прав в мережі Інтернет від злочинних посягань. Чим повинна регулюватися дана відповідальність? Яким чином? У дипломній роботі було визначено, що засоби захисту в мережі Інтернет не відрізняються від засобів захисту поза Мережі. Залишається питання - а як можна реалізувати дані можливості захисту? Одні проблеми ще незнайшли свого вирішення, а інші вже з'являються. До таких проблем можна віднести процес забезпечення доказів у спорах, пов'язаних з Глобальною мережею, а також з визначенням, за законодавством якої країни буде наступати відповідальність за порушення прав автора. Ця проблема найбільш актуальна, тому що Інтернет екстерріторіален. Може бути, зробити Інтернет саморегулівної структурою. Чи можливо державний вплив на Інтернет? Залишається дуже багато питань, відповіді на які повинні бути отримані як можна швидше.

Література:

1. Арнольд П. Луцкер. Авторське право. - М., 2008. - С. 97

2. Бабкін С.А. Інтелектуальна власність в Інтернет. - М., 2007. - С.34

3. Вершинін, А.П. Електронний документ: Правова форма і докази в суді. М., 2000. - С. 34

4. Гульбин Ю. Охороняємо чи Інтернет? / / Інтелектуальна власність.Авторське право. - 2008. - № 9. - С. 27-29

5. Сергєєв А.П. Інтернет і право. - М., 2008. - С.55

6. Сілон І. Авторське право. - М., 2008. -С. 123

Размещено на Allbest.ru