Уніфікація міжнародного приватного права у Латинській Америці

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Чернігівський державний технологічний університет

Юридичний Факультет

Доповідь

з предмета «Міжнародне приватне право»

на тему: «Уніфікація міжнародного приватного права у Латинській Америці»

Виконала:

студентка 410 групи

Казанник Марина

Перевірила:

Викладач Гаркава Анна Сергіївна

Чернігів 2013 р.

Регіональна уніфікація міжнародного приватного права (далі - МПрП) у Латинській Америці є прикладом вдалої уніфікації колізійно-правових норм. Зокрема, всесвітньо відомий Кодекс Бустаманте до цього часу залишається неперевершеним уніфікаційним нормативним актом, котрий здійснив суттєвий вплив на розвиток колізійного права в усьому світі. По суті, він є сьогодні єдиною досить повною уніфікацією колізійно-правових норм.

Цікаво, що не у Європі, а у межах досить віддаленого від неї континенту виник і реалізується рух за уніфікацію міжнародного приватного права. У той час, як юристи Європи ще тільки обмірковували перспективу гармонізації чи уніфікації законів, Латинська Америка уже здійснила першу в світі спробу кодифікації МПрП. Цей феномен на перший погляд важко пояснити.

Між тим, географічне відокремлення Латинської Америки саме по собі було найважливішою передумовою успіху уніфікації. Цьому ж сприяли схожість у соціальних, історичних, культурних, географічних аспектах, зокрема спільність культури (у тому числі правової), мови та релігії. У процесі історичного розвитку ці схожі риси у межах різних держав, звичайно, набували особливих, самобутніх ознак. Тим не менш, саме ця схожість традиційно породжувала в них почуття солідарності та регіонального зв'язку.

Колізійне право країн Латинської Америки характеризується рядом особливостей. Правова доктрина держав, котрі географічно входять до її складу, припускає, що сфера виникнення можливих колізій законів різних держав не обмежується сферою цивільних і сімейних правовідносин, а включає кримінальні та кримінально-процесуальні відносини, а також регулювання окремих прав громадян політичного характеру (зокрема, права на політичний, дипломатичний, територіальний притулок тощо).

Колізійне право країн цього регіону виникло на ґрунті школи римського приватного права та континентальної доктрини міжнародного приватного права. Згодом воно зазнало впливу північноамериканської школи міжнародного приватного права (зокрема, доктрини Дж. Сторі). При цьому його розвиток у межах кожної країні невмолимо набував ряду відмінностей.

Вплив метрополій та інших держав, а також подальша поява та розвиток різних норм, які враховували специфічні потреби кожної країни, призвели до виникнення внутрішніх правових систем, які відрізнялись одна від одної. Утім паралельно відбувалися інтеграційні процеси на субрегіональному та регіональному рівні, що, у свою чергу, готувало ґрунт для уніфікації законодавств країн регіону.

Таким чином, для латиноамериканських країн нормативна уніфікація є важливим елементом регіонального та субрегіонального інтеграційного розвитку, який надає останньому необхідну стабільність і сприяє розвитку міжнародних приватних відносин. Не можна не відмітити також позитивний вплив уніфікації на науковий розвиток міжнародного приватного права.

Процес уніфікації міжнародного приватного права є одним із провідних видів правової діяльності латиноамериканських держав, починаючи з кінця ХІХ сторіччя.

Спроби досягти уніфікації колізійних норм здійснювались, починаючи із Панамського Конгресу, скликаного з ініціативи Симона Болівара у 1826 р., на якому делегати висловили побажання якомога скоріше розпочати роботи із уніфікації МПрП. На конгресі відповідно до ініціативи перуанського делегата М.Пандо була укладена перша офіційна угода про уніфікацію. Ця ідея отримала підтримку і подальший розвиток протягом наступних міжнародних зустрічей, що знайшло своє відображення у рішеннях двох Лімських конгресів 1847-1848 і 1864-1865 років.

Власне уніфікація МПрП розпочалася трохи пізніше, причому більшість дослідників виокремлює у цьому процесі два великих етапи: ідеалізму та прагматизму. Перший етап характеризується намаганням створити єдиний нормативний документ, котрий був би покликаний урегулювати всі питання у цій сфері. З іншого боку, другий етап, більш прагматичний, передбачав поступову та прогресивну уніфікацію у межах Спеціалізованих міжамериканських конференцій із міжнародного приватного права (надалі - CIDIPs).

Перший етап: глобальна уніфікація

На першому етапі латиноамериканські країни розпочали реалізацію досить амбітного проекту глобальної уніфікації міжнародного приватного права.

Лімський конгрес 1877-1878 рр. завершився підписанням 9 листопада 1878 р. Договору про встановлення одноманітних правил із міжнародного приватного права, який складався із 60 статей, поділених на вісім глав, що присвячувалися особистому статусу і правоздатності, майновим та договірним відносинам, шлюбу, спадкуванню, міжнародній цивільній та кримінальній юрисдикції, виконанню іноземних судових рішень, легалізації, та загальним положенням.

Він був підписаний представниками семи країни (Аргентини, Болівії, Венесуели, Еквадору, Коста-Ріки, Перу, Чилі), але був ратифікований тільки Перу, тому не набув чинності. Опір процесу ратифікації був пов'язаний, насамперед, із закріпленням у тексті Договору принципу громадянства при визначенні особистого статуту осіб, у той час, як більшість латиноамериканських країн практикували принцип доміцилію.

Конгрес у Лімі відмовився від ідеї розроблення уніфікованих кодексів матеріального права і дійшов висновку, що більш важливими для Латинської Америки є одноманітні національні колізійні норми та координація політики щодо вирішення спорів на міжамериканському рівні, а не уніфікація матеріальних норм цивільного чи торговельного права.

Конгрес Монтевідео 1888-1889.

На цьому Конгресі шість латиноамериканських держав затвердили дев'ять договорів, які, по суті, становили всеосяжний кодекс МПрП. Вони регулювали питання міжнародного цивільного права, міжнародного торговельного права, міжнародного процесуального права, міжнародного кримінального права, питання літературної та художньої власності, патентів на винаходи, фабричних та товарних знаків, здійснення вільних професій. Також було прийнято Договір (протокол) про взаємне застосування законів держав, що домовляються.

Таким чином, уперше в світі було забезпечено достатньо повну нормативну уніфікацію, котра, однак, передбачала поділ на ряд незалежних документів з окремих питань, а не була викладеною у вигляді єдиного документу.

Це дозволяло державам приєднуватися до будь-якого із них, а не обовўязково до всіх одразу. У підсумку договори були ратифіковані урядами 7 країн (Аргентина, Болівія, Бразилія (приєдналася тільки до договору про здійснення вільних професій), Колумбія (приєдналася до чотирьох договорів), Парагвай, Перу, Уругвай). Чилі було підписано деякі договори, але жодний з них не був ратифікований .

Договори 1888-1889 рр. є чинними до цього часу, а колізійні норми, що містяться у них, складають частину міжнародного приватного права держав Південної Америки, які їх ратифікували. Договори Монтевідео стали відображенням принципів Сторі, Савіньї, Фрейтаса, котрі орієнтувалися на територіалізм; не випадково вони ґрунтувалися на принципі доміцилію.

П'ятдесят років потому - в 1938-1940 рр. - у Монтевідео було скликано другий Південноамериканський юридичний конгрес із міжнародного приватного права, який прийняв дев'ять конвенцій, що мали замінити договори, прийняті ще на першому Південноамериканському конгресі.

В обговоренні і підписанні договорів на другому Південноамериканському конгресі брали участь ті ж самі держави, але ратифікували прийняті на ньому документи у повному обсязі лише Перу та Уругвай. Аргентина ратифікувала лише шість із дев'яти договорів. У договорах Монтевідео 1940 р. ще більше проявилась тенденція до прийняття в якості колізійної прив'язки принципу доміцилію, що стало перепоною для приєднання до них Бразилії та Чілі.

Панамериканські конференції.

Наступний етап уніфікації МПрП у Латинській Америці пов'язується із діяльністю Панамериканських конференцій. На цьому етапі зусилля країн регіону зосередилися на глобальній уніфікації норм МПрП. Конференції орієнтувалися на створення єдиного кодексу для латиноамериканських країн.

І, хоча перші кроки у цьому напрямку учасниками було зроблено ще на другій Панамериканській конференції в Мехіко (1901-1902), усе ж мети було досягнуто лише через декілька років із прийняттям Кодексу міжнародного приватного права на шостій Панамериканській конференції у 1928 році у Гавані.

Цей Кодекс - більше відомий як Кодекс Бустаманте - був названий так на честь відомого кубинського юриста Антоніо Санчеса де Бустаманте і Сірвен, чия активна участь вважалася вирішальною у розробленні та прийнятті тексту цього кодексу.

Кодекс складається із 437 статей, структурованих на вступний розділ і чотири книги: Міжнародне цивільне право, Міжнародне торговельне право, Міжнародне кримінальне право й Міжнародний процес. В основу Кодексу було покладено положення італійсько-французької школи, що зумовило появу суттєвих відмінностей між Кодексом Бустаманте і Договорами Монтевідео.

Широке використання lex fori та категорії публічного порядку, характерний поділ законів на такі, що належать до приватного та публічного порядку, визнання принципу автономії волі у нормах, які стосуються приватного порядку, - свідчать про сильний вплив на формування Кодексу теорії Манчіні, відхід від якої спостерігається у регулюванні особистого статуту.

Зокрема, ст.7 фіксує альтернативну норму, відповідно до котрої кожна із держав-учасниць “застосовуватиме як особистий закон закон доміцилію або закон громадянства чи ті закони, які уже прийняті або будуть прийняті у її внутрішньому законодавстві”, залишаючи таким чином цей аспект без єдиного критерію та дещо позбавляючи Кодекс уніфікуючого потенціалу.

Подібні компромісні особливості Кодексу Бустаманте полегшили його ратифікацію, хоча із рядом застережень.

Конвенцію про набуття чинності Кодексу Бустаманте ратифіковали 15 американських держав. У повному обсязі конвенція була прийнята лише Кубою, Гватемалою, Гондурасом, Панамою і Перу; чотири країни зробили застереження щодо конкретних статей (Бразилія, Гаїті, Домініканська Республіка і Венесуела), п'ять країн зробили загальне застереження щодо незастосування Кодексу у випадку заперечення ним норм внутрішнього права (Болівія, Еквадор, Коста-Ріка, Сальвадор, Чилі).

Аргентина, Колумбія, Мексика, Парагвай Уругвай, а також США відмовилися ратифікувати Кодекс взагалі. Тим не менше, навіть у тих державах, які не визнали законної сили Кодексу, він знаходив і знаходить застосування imperio rationis (в силу розумності та доцільності).

Отже, не всі американські держави ратифікували Кодекс Бустаманте, деякі держави віддали перевагу Договорам Монтевідео, а США зробили спробу зберегти власну систему колізійних норм.

Тому згодом, протягом 50-тих років уже під егідою Організації американських держав (існує від 1948 р.) після вивчення можливості гармонізації положень Кодексу Бустаманте із Договорами Монтевідео та Зведенням правил із колізійного права США Міжамериканським юридичним комітетом було розроблено проект нового кодексу, який так і не було прийнято. Це помітно збільшило кількість прибічників ідеї переходу від глобальної до прогресивної та секторальної уніфікації.

У 1971 р. Генеральна Асамблея ОАД прийняла рішення скликати першу спеціалізовану міжамериканську конференцію із міжнародного приватного права (CIDIP-I). Рішення Генеральної Асамблеї ОАД знаменувало принципові зміни у методології подальшої уніфікації МПрП. Країни Латинської Америки відмовилися нарешті від амбітного прагнення включити до одного уніфікаційного акту всі норми, що мають відношення до МПрП.

Другий етап: етап прагматизму

На другому етапі уніфікації міжнародного приватного права у Латинській Америці, який ще називають етапом прагматизму, уніфікація здійснюється поступово та прогресивно. Розробляються документи з окремих питань МПрП, у котрих держави-члени ОАД є найбільше зацікавленими.

Ключова роль в цьому процесі належить Міжамериканському юридичному комітету ОАД, який організовує проведення Спеціалізованих міжамериканських конференцій із міжнародного приватного права (CIDIP). Дотепер було проведено вже шість таких конференцій (у Панамі (1975), Монтевідео (1979), Ла Пасі (1984), Монтевідео (1989), Мехіко (1994), Вашингтоні (2002)). У підсумку було прийнято 21 конвенцію та 2 додаткових протоколи із різних питань МПрП.

Від самого початку роботи конференцій було визначено дві найголовніші теми: міжнародне торговельне право та міжнародний цивільний процес.

Першій темі було присвячено конвенції про векселі (1975), чеки (1975-79), міжнародний комерційний арбітраж (1975), торгові товариства (1979), договір міжнародного дорожнього перевезення товарів (1989) і право, що застосовується до міжнародних контрактів (1994).

У межах проблематики розроблення міжнародного цивільного процесу країни-учасниці приділяють основну увагу судовому співробітництву. Серед конвенцій цієї групи можна виокремити конвенції про виконання судових доручень (1975) та додатковий протокол до неї (1979), про отримання доказів за кордоном (1975) та додатковий протокол до неї (1984), про юридичний статус довіреностей, виданих за кордоном (1975), про екстериторіальну дійсність іноземних судових і арбітражних рішень (1979), про виконання запобіжних заходів (1979), про доказування іноземного права та інформацію про нього (1979) і конвенція про юрисдикцію стосовно екстериторіальної дії іноземних судових рішень (1984).

Ряд конвенцій присвячуються міжнародному цивільному праву, зокрема: про доміцилій фізичних осіб у міжнародному приватному праві (1979), особистий статут і правоздатність юридичних осіб (1984), усиновлення неповнолітніх (1984), аліментні зобов'язання (1989), про повернення викрадених дітей (1989) і про міжнародну торгівлю неповнолітніми (1994).

Окремо слід звернути увагу на конвенцію про загальні положення міжнародного приватного права (1979). Вона є унікальною, оскільки, на думку деяких дослідників, створює справжню міжамериканську систему МПрП.

Найближчим часом правознавці американських держав планують обговорити проблематику визначення застосовуваного права та юрисдикції щодо позадоговірної цивільної відповідальності, а також картелів у сфері конкуренційного права Америки.

Важливим є те, що до більшості американських конвенцій може приєднатися будь-яка країна світу. Лише дві останні конвенції передбачають певні обмеження: країни, що не є членами ОАД, можуть приєднуватися тільки після набуття конвенцією чинності. Причина такого обмеження є цілком зрозумілою, оскільки у такий спосіб набуття конвенцією чинності буде залежати тільки від країн даного регіону.

З усіх прийнятих на СIDIPs конвенцій найбільш важливими, на думку багатьох дослідників, є Конвенція про загальні положення міжнародного приватного права та Конвенція про право, що застосовується до міжнародних контрактів. В обох конвенціях, як і у деяких інших, простежується збільшення ролі гнучкого регулювання, що відповідає загальним тенденціям розвитку міжнародного приватного права.

Сьогодні визнається необхідність перегляду методології МПрП із метою примирення адекватну юридичної техніки (формальна справедливість) із розумним та справедливим результатом кожної конкретної справи (матеріальна справедливість). Міжнародне приватне право поступово відходить від застосування жорстких колізійних прив'язок, а ставить на перше місце досягнення більш розумного й справедливого результату, що, у свою чергу, збільшує роль судді, оскільки йому надаються широкі дискреційні повноваження. Ця тенденція є наслідком процесу конвергенції підходів романо-германської й англо-американської правових сімей

Водночас, саме ці процеси породжують більшість проблем протягом уніфікації МПрП у межах ОАД. Адже узгодження позицій країн англо-американської та романо-германської правових сімей ускладнює пошук прийнятних для усіх рішень, що провокує їх негативне ставлення до ратифікації конвенцій.

Наразі вихід можна побачити у зміні методу уніфікації, тобто у переході від конвенційної (договірної) уніфікації до уніфікації неконвенційної (позадоговірної). Тим паче, що використання більш гнучких механізмів уніфікації, на котрих пропонується зосередити увагу державам-членам ОАД, відповідає загальносвітовим тенденціям. Одним із видів такої уніфікації є, зокрема, розроблення модельних законів, на ґрунті яких держави-учасниці можуть розробляти власне законодавство.

латиноамериканський міжнародний приватний право

Размещено на Allbest.ru