Правова система країн Африки. Основні етапи розвитку і особливості англо-американської правової системи

Размещено на http://www.allbest.ru

План

1.Теоретичне питання № 1: Загальна характеристика правової системи країн Африки

2.Теоретичне питання № 2: Основні етапи розвитку і особливості англо-американської правової системи

Список використаної літератури

1.Загальна характеристика правової системи країн Африки

На африканському континенті на сьогодні налічується близько сорока незалежних держав. їх правові системи становлять значний інтерес для порівняльно-правового дослідження. Водночас виникає питання: чи можна розглядати ці правові системи в рамках єдиної правової родини? Більшість компаративістів вважає, що можна. Крім схожих географічних умов і расового складу цих країн їх поєднує схожість історичного розвитку, джерела права та традиційна правосвідомість населення.

У розвитку правових систем країн Африки вирізняють три основні етапи: перший -- зародження і формування традиційного африканського права (до XIX ст.); другий -- розвиток звичаєвого права в умовах колоніальної залежності африканських держав (XIX -- середина XX ст.); третій -- розвиток сучасних правових систем в умовах становлення державної незалежності (друга половина XX ст. -- до сьогоднішніх днів).

Традиційне право африканських народів протягом стеліть являло собою право звичаєве, що склалося виключно зі звичаїв -- правил поведінки, що ввійшли у звичку в силу багаторазового повторення протягом тривалого часу. Розглядувана правова система має багато цікавих особливостей і характерних рис, зрозуміти які можна лише пояснивши соціальну структуру африканськогосуспільства.

Річ у тім, що основною соціальною одиницею африканського суспільства був не окремий індивід, а громада, об'єднана за родинними й національними ознаками. Лише спільними зусиллями вона могла вижити в умовах нерозвиненості знарядь праці, агресії інших племен чи подолати стихійні лиха. Інтереси особистості були цілком підкорені інтересам громади. Унаслідок подібної соціальної організації правила поведінки, що виникали, також відбивали інтереси всієї громади, а не окремих її жителів. Р. Давид пише, що інтереси африканців завжди зосереджувалися на групах (триба, каста, село і т. д.), узятих поза часом, а не на їх більш мінливих елементах, як-то індивід чи родина. Шлюбний договір являв собою скоріше угоду двох сімейних груп, аніж союз двох індивідів, і розлучення можливе було тільки за згодою родин. Право власності на землю належало соціальній групі. У спадковому праві майно, як правило, переходило не до індивідів, а до родини чи групи. При компенсації збитку виплату робила одна родина або клан іншій родині чи клану, але не одна особа іншій. І навіть спори в африканському суспільстві теж виникали головним чином між співтовариствами і групами. Не можна сказати, що особистість ігнорується, вона визнається, але щодо зовнішнього світу єдиним суб'єктом виступає група.

Звичаєве право мало неписаний характер. Правила поведінки передавалися з покоління в покоління у формі усних переказів, розповідей про вирішені казуси, юридичних за змістом прислів'їв і приказок, а також у вигляді конклюдентних дій. Англійський юрист А. Еллот, який досліджував Африканський континент, писав, що африканське звичаєве право не знало юридичних праць. Не було ні юридичних текстів, ні манускриптів з питань права, ні сформульованих на папері позовних заяв, ні повісток до суду, ні ордерів на виконання судових постанов, ні письмових документів про передачу майна, ні наукових коментарів правознавців. Не було скрупульозного критичного розбору текстів парламентських актів, наукових дебатів у журналах про значення того чи іншого параграфа або діапазону судового рішення, процедурних дискусій про представництво чи форму обвинувачень.

Звичаєве африканське право вирізнялося великою розмаїтістю норм права, казуальністю й несистематизованістю. У переважній більшості регіонів Африки протягом століть не існувало єдиних централізованих держав, тому публічна влада поширювалася на окремі громади, об'єднані за родинною й національною ознакою. З огляду на численну кількість народностей, які населяли Африку, цілком зрозуміло формування величезної кількості найрізноманітніших звичаїв, що діяли на вузькій території тих чи інших громад. Правила поведінки формувалися не шляхом встановлення норм права, що регулювали яку-небудь однорідну групу суспільних відносин, а вирішенням окремих правових конфліктів (казусів). Сукупність таких розрізнених звичаїв не могла бути якоюсь системою. Це право ще не знало поділу на приватне й публічне, на певні галузі й інститути. Навіть поділ норм права на цивільні та кримінальні був досить умовним, бо часто одне й те ж діяння в різних умовах могло бути розцінене і як кримінальне правопорушення, і як цивільно-правове. Водночас дослідники відзначають, що більшість правил поведінки були присвячені заборонам та обов'язкам людини, а не її суб'єктивним правам.

Норми права були тісно переплетені з іншими соціальними регуляторами -- мораллю і релігією. їх реалізація була більшою мірою забезпечена повагою до традицій предків і страхом перед надприродними силами, ніж побоюваннями негативних юридичних наслідків для правопорушника.

Специфіка африканського права порівняно із правовими системами Заходу виявляється також у юридичному процесі, необхідність у якому виникала у разі правового спору або здійснення правопорушення. Західна система судочинства ставить собі за мету відшукати істину в справі, тобто визначити, хто правий, а хто винен, захистити інтерес правого й покарати винного. Завдання органів, що розглядали суперечки в африканських громадах, були більше схожі на завдання органів, що вирішували їх у далекосхідних країнах -- Китаї та Японії. їх основна мета -- примирити сторони для забезпечення єдності та згуртованості всієї соціальної групи. Усі сторони конфлікту повинні піти на компроміс і бути упевненими в справедливості такого рішення. Тільки після цього конфлікт забувався, а його учасники продовжували спільно трудитися на благо всієї громади, не вдаючись до її розбрату і розколу.

За класифікацією Т. В. Кашаніної, цей тип права належить до архаїчного права. Проте йому, -- історично першому типу права, -- притаманні не тільки недоліки, а й достоїнства: а) воно не являло собою звід правил, нав'язаних зверху, а було невід'ємною частиною свідомості народу; б) архаїчне право виражало закономірності, що існують у суспільстві, і давало відчуття цілісності життя, впевненості в тому, що правові рішення становять частину всесвітньої гармонії; в) архаїчне право вирізнялося добровільністю й масовістю виконання, оскільки ґрунтувалося на переконанні в належному характері правил поведінки і його дотримувалися, виходячи із звичок; г) оскільки воно мало усний характер, то було доступне усім; ґ) винесення судового рішення було етапом процесу примирення, і питання про те, хто правий і хто винен, не висувалося на перше місце. Архаїчне право було засобом, щоб тримати людей разом, інструментом їхнього примирення і сприймалося як процес посередництва, спосіб спілкування. До появи розвиненого права було більше простору для вираження переконань і думки людей, а самому архаїчному праву не був властивий формальний характер: воно було досить пластичним, мовби живим законом.

Традиційне африканське право вперше зазнало активного зовнішнього впливу у зв'язку з приходом в Африку християнства й ісламу. Християнство почало поширюватися в IV столітті з Ефіопії, іслам -- трохи пізніше, з XI століття в Північній і Західній Африці. Релігія принесла із собою не тільки віру й культи, а й свою систему права, яка багато в чому не відповідала звичаєвому праву африканських народів. Однак це не спричинило відмови від норм традиційного права, воно лише намагалося пристосуватися до нових систем права. Проте християнство й іслам сприяли руйнуванню першооснови традиційного права -- віри в надприродні сили й магію, якими протягом століть було оповите звичаєве право. Ці релігії принесли нове розуміння світоустрою, в якому норми звичаєвого права були підлеглими щодо норм релігійного права.

Другий етап розвитку звичаєвого права проходив в умовах колоніальної залежності африканських держав. У XIX столітті розвинені європейські держави майже цілком колонізували Африканський континент, перетворивши його на сировинний придаток, внаслідок чого африканські народи були позбавлені права самостійно визначати зміст і форму свого права. Розпочалася примусова рецепція європейського права. Колоніальна влада -- англійська, французька, португальська й бельгійська -- в основному прагнули впровадити в африканських країнах право і судову систему, що діяли у відповідній метрополії. Кожна колоніальна держава нав'язувала своїм володінням власну правову модель: французьке право було введено у Французькій Африці й на Мадагаскарі; бельгійське -- у Конго; португальське -- в Анголі й Мозамбіку; загальне -- в англійських колоніях; романо-голландське, змінене пізніше під впливом англійського загального права, -- у Південній Африці; Ліберія запозичала загальне право й деякі судові звичаї Англії та США.

Результатом взаємодії традиційного й запозиченого права стало, з одного боку, становлення нових галузей права, а з другого -- зміна і пристосування звичаєвого права до нових суспільних відносин. Проте останнє не було цілком витиснуте правом метрополій. Колонізатори не прагнули заборонити всі норми традиційного африканського права. Було офіційно визнано, що окремі види суспільних відносин -- сімейні, земельні, спадкові -- регулюються нормами звичаєвого права. Були збережені суди, що складалися з місцевих старійшин і поширювали свою юрисдикцію на корінних африканців.

Третій етап формування африканських правових систем проходив в умовах становлення державної незалежності африканських країн. Цей процес, що почався в другій половині XX століття, становив розпад колоніальних імперій. Використовуючи закріплене в Статуті ООН право націй на самовизначення, африканські народи один за одним проголошували свою незалежність від метрополій. У 1952 році здобув незалежність Єгипет, у 1956 -- Марокко, Судан і Туніс, у 1960 -- Конго, Нігерія й Сенегал, у 1961 -- Танганьїка, у 1962 -- Алжир, у 1963 році -- Занзибар.

В умовах державної незалежності африканські народи дістали реальну можливість самостійно формувати свою державну і правову систему. Одні країни стали республіками, інші -- монархіями чи диктатурами, одні будували соціалізм, інші -- капіталізм. Спільною тенденцією постколоніального розвитку можна вважати збереження загальних параметрів правових систем, створених метрополіями. Держави, що перебували під управлінням країн романо-германської правової родини, зберегли її основні ознаки -- верховенство нормативно-правових актів, кодификацію законодавства тощо (Алжир, Конго, Марокко, Сенегал, Туніс та ін.). Країни, що були під протекторатом Великобританії, зберегли багато інститутів загального права (Нігерія, Судан, Танзанія та ін.).1

Значний вплив на становлення правових систем незалежних держав мав іслам. Чимало африканських держав визнали його норми як складову частину системи права. Мусульманське право нині застосовується в Алжирі, Єгипті, Марокко, Нігерії, Судані, Танзанії, Тунісі, Ефіопії. У більшості країн ним регулюється досить вузька сфера суспільних відносин -- шлюби, розлучення, спадкування. Деякі країни визнали закони шаріату як основні принципи всієї правової системи. Конституція Єгипту (ст. 2) закріпила іслам як державну релігію, а шаріат -- як основне джерело законодавства. У деяких країнах (Нігерія, Ефіопія) діють спеціальні мусульманські суди.

Практично всі африканські держави більшою чи меншою мірою визнають дію традиційного звичаєвого права, яке являє собою складову частину системи права цих країн. Деякі з них для застосування цих норм створюють спеціальні суди звичаєвого права (Ефіопія, Нігерія, ПАР). Конституція Ефіопії (ст. 78) передбачає право Палати народних представників і Рад штатів засновувати нові або офіційно визнавати суди звичаєвого права.1 Звичаєве право традиційно регламентує досить вузьку сферу суспільних відносин, пов'язаних із землею, родиною, спадкуванням, деякими видами угод. Як правило, норми звичаєвого права перебувають на нижчому рівні порівняно з нормами законодавства. Існують країни, наприклад Сенегал, де норми звичаєвого права були прирівняні за юридичною силою до норм закону.

Важливою тенденцією розвитку правових систем країн Африки можна визнати законодавче закріплення норм традиційного права. У деяких країнах навіть поняття звичаєвого права знайшло своє законодавче закріплення. Так, згідно з ордонансом про тлумачення й загальними статтями, виправленими й доповненими законом про магістратські суди Танзанії 1963 року, звичаєве право “означає правило чи сукупність правил, за допомогою яких здобуваються права й накладаються обов'язки, встановлені звичаєм у будь-якій африканській громаді Танганьїки і визнані цією громадою як норми, що мають юридичну чинність; сюди включається також будь-яка декларація чи модифікація звичаєвого права, прийнята відповідно до ордонансу місцевих органів управління, але не включається якесь правило і практика, що скасовані, заборонені, карані, оголошені протиправними... чи замінені писаним правом”.

Таким чином, у другій половині XX століття в державах Африки створено сучасну систему права й розвинене законодавство. При цьому компаративістів цікавить питання, наскільки нове законодавство витіснило звичаєве право і наскільки реально воно регулює суспільні відносини. Виникає ситуація, схожа з правовими системами держав Далекого Сходу, де закони наказують одне, а в реальних суспільних відносинах населення керуються нормами традиційного права. Р. Давид щодо цього питання наголошує: “Не слід обманювати себе: будь-які нові закони, особливо ті, що спрямовані на принципові реформи сімейних структур, зіштовхуються з протидією населення і не змінили способу життя більшості. За фасадами законів селяни продовжують жити так само, як жили їхні предки, ігноруючи “право міст” і інститути, встановлені інтелектуалами”. З огляду на те, що сільське господарство -- головна галузь економіки африканських країн, а переважна більшість жителів -- селяни, слід зробити висновок, що правові системи цих країн, як і раніше, належать до традиційної правової родини.

2. Основні етапи розвитку і особливості англо-американської правової системи

Історія виникнення англосаксонської системи права й основні етапи її розвитку

Розмаїтість форм організації життя суспільства, його правового регулювання, установлення норм поводження для членів суспільства обумовило розходження в підходах до формування систем права й у самих системах права.

Історично, під впливом різних факторів, що зложилася державність припускала й формування свого права, що було б властиве їй відповідно до звичаїв, нормами моралі, що зложилися на даній території.

Підходи до організації права виявилися різними для кожної країни, однак по закінченні багатьох років на сучасному етапі розвитку права ми можемо класифікувати ці системи. Розмаїтість правових систем багато в чому залежить від особливостей способу правоосвіти. У юридичній науці така класифікація проводиться по історично-територіальній ознаці, а якщо бути точніше, то по національному.

Проблема класифікації на певні групи, або як вказується у деяких авторів - родини правових систем, є однією з основних проблем порівняльного правознавства, що уже давно привертає увагу компаративістів усього світу.

У пошуках класифікації використовувалися всілякі фактори, а не тільки вище перераховані. До таких можуть ставитися : етичний, расовий, географічний, релігійний, а також розподіл по правовій техніці й стилю права.

Учасники 1 Міжнародної конференції порівняльного права 1900 року розрізняли французькі, англо-американські, німецькі, слов'янські й мусульманську правові родини, в 1919 році кількість правових родин скоротилася до трьох:

· Романо-німецька система права;

· Англосаксонська система права;

· Мусульманська система права.

Робіт, присвячених властиво вченню про правові системи дуже мало. При всьому різноманітті й численності наявних позицій і точок зору можна умовно виділити два основних напрямки класифікації правових систем сучасності, кожне з яких має у свою чергу кілька різновидів, що володіють певними особливостями.

Перший напрямок найбільше яскраво представлений у концепції правових родин французького компаративіста Рене Давида, друге - у концепції «правового стилю» західнонімецького юриста К. Цвайгерта.

Саме Рене Давид виділив ідею тригонометрії - виділення трьох правових родин ( романо-німецької, англосаксонської, соціалістичної) і до якої примикає весь інший юридичний світ, що охоплює чотири п'ятих планети.

В основі його класифікації лежать два критерії: ідеологічний і критерій юридичної техніки, при чому обоє вони повинні бути використані « не ізольовано, а в сукупності».

Класифікація Рене Давида користується великою популярністю й саме її в основному використовують для вивчення такого правового інституту, як сукупність правових систем.

К. Цвайгерт розрізняє вісім правових кіл, таких, як, наприклад, німецький, англо-американський і так далі. Він використовує як критерії класифікації п'ять різних факторів.

Концепція класифікації правових систем Рене Давида не тільки простіше й по числу самих систем і по кількості факторів, їх визначальних, але вона й найбільше точно й повно відображає поставлені перед класифікацією питання. Тому саме вона найбільше часто вживана.

У реальному житті правові системи розрізняються більшим різноманіттям, специфікою, унікальністю.

Разом з тим при всьому різноманітті характеристик, факторів і шляхів розвитку національних систем істотно те, що відправні моменти їхнього розвитку пов'язані з характером і рівнем диференціації права й соціального регулювання в даній країні в цілому, а ще більше - з домінуючим положенням (відповідно до особливостей соціально-політичної обстановки, політичного режиму) того або іншого елемента правової системи.

Вивчення різних систем права має велике значення для юридичної науки.

По-перше, при вивченні історії формування певної системи права, можна аналізуючи фактори, що їх визначили, виявити якусь закономірність розвитку даної системи права.

По-друге, вивчаючи систему права, властивій певній групі держав, визначається основа їхньої правової бази й шляхи її подальшого розвитку.

По-третє, вивчення цього питання необхідно в міждержавному спілкуванні, розходженні в підході до формування правової бази, у підході до форми, методам, принципам закріплення конкретних інститутів права можуть заподіяти багато незручностей державам на міжнародному рівні. Тому дослідження різних систем права дасть можливість на науковій основі визначити позиції один одного й знайти компромісний варіант.

Хотілося б так само підкреслити, що виділення трьох основних систем права обумовлено крім усього іншого національним фактором, і навіть релігійним, котрий визначив і характер систем права й сутність і мети й всі інші характеристики системи права.

Не можна не згадати про те, що системи права не стоять на місці.

З кожним роком вони розвиваються, оптимізуються. Часто переходять в іншу якісну форму. З набраним у ході сторіч досвідом держави намагаються створити найбільш ефективну форму організації системи права, однак аж ніяк не забуваючи свої національні, історичні традиції.

Для того, щоб впливати на процес розвитку права необхідно вивчати його. При чому не можна обмежуватися тільки власним внутрішньодержавним законодавством, потрібно враховувати досвід і практику інших країн, що як належать до тої ж системи права, так і інших.

Для позначених цілей у теорії держави і права існує безліч способів і методів вивчення систем права: це історичний, хронологічний, метод синтезу, аналізу, метод компаративістики (метод порівняльного правознавства) і багато хто інші. При вивченні систем права складається ряд знань, що формує науково-юридичну основу для дослідження права різних народів.

Інститут різних систем права займає в науці теорії держави і права далеко не останнє місце й дуже впливає на вивчення права, тому що дає відповідь на багато питань у процесі дослідження законодавства й системи права держави, а також дає можливість оцінювати право з конкретних характеристик певної системи права.

Багато категорій і поняття, вироблені в ході досліджень систем права використовуються як визначальні позиції при розгляді інших аспектів вивченого права.

Отже, позначивши предмет, метод і мету вивчення перейдемо до конкретної теми роботи, а саме до однієї із систем права - англосаксонської.

Наша правова система не відноситься до англосаксонської. Однак як уже було відзначено вище вивчення її достатньо важливий елемент у юридичній освіті. Крім того, її вивчення дуже цікаве, тому що вона дуже відрізняється від нашої системи й має цілий ряд особливостей.

Англійське право розвивалося автономним шляхом, зв'язки з континентальною Європою зробили на нього незначний вплив. Рецепція римського права в Європі не торкнулася англійського права.

Своїми коріннями англосаксонське право йде далеко в минуле.

Історичною датою в становленні цієї системи права був 1066 рік, коли нормандці завоювали Англію. Після цього основна роль у здійсненні правосуддя була покладена на королівські суди, що перебували в Лондоні. Приватні особи, як правило не могли звертатися безпосередньо в королівський суд. Вони повинні були просити в короля, а практично у канцлера, видачі наказу, що дозволяє перенести розгляд суперечки в королівський суд. Спочатку такі накази видавалися у виняткових випадках.

Але поступово список позовів, по яких вони видавалися, розширювався. У ході діяльності королівських судів поступово склалася сума рішень, якими керувалися надалі ці суди. Склалося правило прецеденту.

Один раз сформульоване судове рішення надалі ставало обов'язковим і для всіх інших суддів.

До кінця XIII-XIV ст. зростає роль і значення статутного права. У зв'язку із цим правотворча роль суддів деяким чином стримується принципом, відповідно до якого зміни в праві не повинні відбуватися без згоди короля й парламенту. Однак одночасно встановлюється право судів інтерпретувати статути.

В XIV-XV ст. у зв'язку з більшими соціальними змінами у феодальному суспільстві Англії ( розвиток товарно-грошових відносин, ріст міст, занепад натурального господарства) виникла необхідність вийти за тверді рамки закритої системи вже сформованих прецедентів. Цю роль взяв на себе королівський канцлер, вирішуючи в порядку певної процедури суперечки, по яких їхні учасники зверталися до короля.1

Так поруч із загальним правом зложилося «право справедливості». Воно як і загальне є прецидентним правом, але прецеденти тут створені іншим шляхом і охоплюють інші відносини, чим загальне право.

До 1873 року в Англії на цьому ґрунті існував дуалізм судочинства: крім судів, що застосовують норми загального права, існував суд лорда-канцлера. Потім ці системи злилися.

Тільки в XIX-XX ст. англійська юриспруденція приділяє велику увагу матеріальному праву на основі якого здійснюється систематизація рішень загального права.

У другій половині XIX століття були усунуті формальні розходження між судами загального права й канцлерських судів справедливості.

Виникнення й історія розвитку правової системи держави свідчить про те, що на утримання й динаміку правової системи спливає вся духовна культура суспільства: релігія, філософія, мораль, художня література, наука. На правову систему великий вплив роблять політика, політична культура.

До закономірностей, показникам розвитку правових систем у древні й середні століття, у сучасний період ставляться ускладнення, активізація процесу взаємодії цивілізаційних факторів.

Крім цього закономірності обумовлені розвитком економічного фактору, удосконалюванням продуктивних чинностей і виробничих відносин, розвитком ринкового господарства.

Англо саксонське загальне право розвивалося за принципом « право там, де є захист», тому не дивлячись на всі спроби кодифікації, англійське загальне право, доповнене й удосконалене положеннями «права справедливості», в основному є прецидентним правом, створеним судами.2

В Англії - прародительці загального права - назріла потреба зміцнення централізованої влади зустрілася з іншим елементом правової системи - розвитий судовою практикою. Саме тому, що королівські вестміністерські суди, в чинність особливостей соціально-політичного розвитку Англії того часу виявилися найбільш потужним елементом державної системи, що відпрацьовуються ними й рішення, що закріплюються в протоколах, стали прецедентами - зразками для рішення аналогічних юридичних справ у майбутньому й тим самим придбали значення матеріалів, з яких в основному й сформувалася правова система Англії й потім і деяких інших країн.

Система англосаксонського, або як його ще називають, загального права була створена в Англії після нормандського завоювання, і в ході історії англійське загальне право стало основою досить великої родини англо саксонського права. Ця родина включає в цей час правові системи всіх, за деяким виключенням, англомовних країн. Загальне право значною мірою вплинуло на становлення й розвиток правових систем країн, які політично зв'язані були з Англією. Загальне право Англії зробило вирішальний вплив на розвиток правової системи США, що у цей час багато в чому відрізняється від правової системи сучасної Англії, але входить разом з нею в родину англосаксонської системи права. Крім цього, загальне право дуже вплинуло на формування сучасних правових систем Індії, Пакистану, ряду країн Африки.

Слід зазначити, що англійське загальне право не є правом Великобританії, воно застосовується на території Англії та Уельсу, а Шотландія, Північна Ірландія, острови Ла-Маншу й островів Мейє не ставляться до англосаксонської системи права.

У цей час у групу країн англосаксонської системи права входять Англія, Північна Ірландія, Канада, Австралія, нова Зеландія й багато хто інші.

На географічне розташування країн, що належать до англосаксонської системи права зробило вплив насамперед Англії - прародительки цієї правової родини. Ця правова система в основному властива колишнім колоніям Англії.

Історія виникнення й розвитку англосаксонської системи права визначила її сутність і особливості. У процесі історичного формування цієї правової системи зложилася особлива правова родина під впливом різних факторів, історичних подій, традицій, звичаїв тої місцевості, де англосаксонська система права одержала своє широке поширення.

Під впливом конкретних історичних подій, були визначені й основні етапи й напрямки розвитку англосаксонської системи права, а також шляхи її поширення.

Підбиваючи підсумок вищесказаному, узагальнивши все викладене можна виділити основні етапи розвитку англосаксонської системи права:

1. Спочатку існуюче звичаєве право( чіткою границею кінця цього періоду можна умовно назвати 1066 рік).

2. Широке поширення прецедентного права (пов'язане з норманським завоюванням 1066 року й діяльністю королівських судів).

3. Розвиток статутного права ( починаючи з кінця тринадцятого сторіччя, коли стала розвиватися законодавча діяльність короля, а потім парламенту).

4. Формування «права справедливості» ( у період з XIVпо XV століття, але утворення якого вплинуло на розвиток товарно-грошових відносин, формування «третього стану»).

5. Період систематизації законодавчої й нормативної бази.

Організація більше ефективної судової системи ( починаючи з XIX століття). Отже на основі вищевикладеного можна проаналізувати історичний розвиток англосаксонської системи права, простежити які історичні фактори робили на неї свій вплив. Іншими словами, ми спробували вивчити англосаксонську систему права використовуючи історичний і хронологічний методи.

Поняття, сутність англосаксонської системи права, її основні елементи й особливості правова система африканська американська

Пізнання сутності й ролі права в житті суспільства вимагає широкого підходу до правових явищ у всьому їхньому різноманітті й взаємодії між собою, а також обміну функціональних властивостей правових явищ стосовно людини, держави, суспільства. Разом із численними визначеннями поняття права, що відображають і розкривають його сутнісні риси, у науковому правознавстві було обґрунтовано й затвердилося поняття «правова система».

У юридичній науці треба розрізняти два різних поняття правової системи - вузьке і широке. Якщо під вузьким поняттям правової системи розуміється національне право, то під правовою системою в широкому змісті більш-менш широка сукупність національних правових систем, яких поєднує спільність походження джерел права, основних правових понять, методів, способів розвитку.

Для визначення поняття, сутності елементів англосаксонської правової системи визначимо ці всі категорії властивим всім правовим системам. Тобто з'ясуємо. Що характерно для всіх правових систем. Правова система - це поняття охоплює широке коло правових явищ, включаючи нормативні, організаційні, соціально-культурні аспекти, сторони правового феномена.

В окремих авторів утримуються різні погляди на елементи правової системи, але в основних положеннях ці правові системи характеризуються трьома групами правових явищ:

· По-перше, це юридичні норми, принципи й інститути ( нормативна сторона);

· По-друге, сукупність правових установ (організаційна сторона);

· По-третє, сукупність правових поглядів, подань, ідей, властивих даному суспільству, правова культура.

Саме по цих елементах ми й повинні оцінювати, характеризувати кожну систему права, у тому числі й англосаксонську.

Цікаву характеристику елементів правової системи запропонував американський дослідник Л. Фрідмен у своїй книзі « Введення в американське право», де виділені правові явища, об'єднані в три групи .

Перша група, названа автором «структура», включає принципи правової системи і правові установи; друга - «сутність» поєднує норми і зразки поводження людей усередині правової системи, рішення, «живий закон», норми, які приймаються; третя група - «правова культура» включає відносини людей до права й правової системи, ідеали й очікування в правовій сфері життя суспільства. Правова культура, на думку Фрідмен, це та частина загальної культури суспільства, що має відношення до правової системи.

Отже, визначивши схему, по якій необхідно розглядати і характеризувати будь-яку систему права перейдемо до безпосереднього аналізу англосаксонської системи права.

Якщо взяти перший критерій, по якому оцінюється система права, тобто нормативну сторону, то коротко говорячи англосаксонська система права складається з норм звичаєвого права й статутного права й прецеденту. При чому саме останній довгий час займав саме значне місце. Та й зараз майже не уступає нормам статутного права. Визначивши нормативну базу законодавства англосаксонської системи права, необхідно відзначити не тільки своєрідність самих джерел права, тобто прецеденту, звичаю, але й необхідно підкреслити своєрідність цих джерел, точніше сказати їхню внутрішню структуру й способи побудови. Навіть якщо це норми статутного права, їхня структура, форма викладу однаково визначається правилами прецедентного права. По першому ж критерії оцінки англосаксонської системи права можна сказати, що крім своєрідності джерел, як по їхніх видах, так і по формах викладу норм у них, існує така особливість, як галузевий розподіл норм системи права, що практично не існує, границі цього галузевого розподілу дуже розмиті.1

Подібна система національного законодавства країн англосаксонської системи права наклала певний відбиток і на організаційну сторону системи права (другий критерій оцінки системи права) або іншими словами на сукупність правив ох установ. Здавна основним законодавчим органом, як це не дивно для представників інших правових систем був судовий орган. Це пояснюється тим, що основним джерелом, як було відзначено вище на певному етапі розвитку англосаксонської системи права був прецедент, що створювався в процесі судового розгляду конкретних життєвих ситуацій. Рішення, що приймав суддя по розглянутій справі ставало прецедентом, тобто подібні справи повинні були вирішуватися виходячи з положень цієї норми.

Крім цього можна відзначити й своєрідність діяльності законодавчих органів країн англосаксонської системи права, що так само визначається під впливом інститутів прецеденту й звичаю. Взяти хоча б у приклад законодавчий орган Великобританії - парламент. Особливий порядок прийняття законів перебуває під сильним впливом давно сталих звичаїв.

Необхідно також відзначити, що органи виконавчої влади країн англосаксонської системи позбавлені права займатися нормо творчістю. Це можливо лише на певних умовах - делегуванні права нормо творчості парламентом.

Нарешті, залишилася остання група ознак, по яких оцінюється система права. Це сукупність правових поглядів, подань, ідей, властивих даному суспільству, правова культура. І знову ж скажемо, що на групу цих ознак зробило вплив право прецеденту. Виходячи із цього правові погляди, властивому суспільству англосаксонської системи права формувалися під впливом особливого процесу нормо творчості. Тому що норми утворяться не законодавчим шляхом, а шляхом ухвалення конкретного рішення по конкретній справі однією людиною. Отже правова культура суспільства заснована не на повазі до закону, хоча це те ж є присутнім але не в такій мірі, як повага до людської справедливості, на якій засноване рішення справи. Всі ці міркування були побудовані на пріоритеті впливу права прецеденту, однак необхідно уточнити, що всі елементи правової системи, всі групи правових явищ тісно взаємозалежні й не можна ставити в основу приречення один єдиний фактор. Тільки взаємовплив всіх правових інститутів і явищ наклало відбиток на систему права в усіх її проявах.

Англосаксонська система права, на думку юриста Е. Глассона, засновано насамперед і переважно на звичаях і варварському праві.

Англосаксонське загальне право, якщо розглядати його в чистому виді, - самобутня родина правових систем. Воно характеризується тим, що юридичне регулювання будується, узагальнено говорячи, на юридичній практиці, на «праві суддів», а точніше, на прецедентах - судових рішеннях, юридичну суть, логічно-юридичні принципи яких суди зобов'язані застосовувати при розгляді аналогічних життєвих проблем; підвищене значення додане процедурно-процесуальним правилам; правова система виражена не в абстрактно формульованих нормах - узагальненнях високого рівня, не в структурно-складному, логічно замкнутому побудові. Вона носить характер «відкритої» системи методів рішення юридично значимих проблем. Відповідно до цього правові системи даної групи мають вигляд нормативно-судових і в масовій правосвідомості сприймаються в якості таких, де в багатьох випадках на перше місце виступає « суб'єктивне право», що захищається судом. В англосаксонському праві зложилася формула «судовий захист передує праву», що і дотепер визначає риси право розуміння, властиві цій системі права.

Висновок

Правова система кожної держави відбиває закономірності історичного розвитку суспільства, його історичні, національні, культурні особливості. Виникнення й історія розвитку правової системи держави свідчать про те, що на зміст і динамику правової системи впливає вся духовна культура суспільства: релігія, філософія, мораль, художня культура, наука. На правову систему великий вплив робить політика, політична культура.

Правове різноманіття не можна розглядати як історичний анахронізм, зв'язуючи його з традиціями минулих століть і юридичним консерватизмом. Історія кожної держави і групи країн загальної долі чи пов'язаних між собою міцними економічними, культурними узами і географічною близькістю формує стійкі правові погляди, традиції і правову культуру. Відношення до права неоднаково в населенні Північної, Центральної і Південної Європи. Законослухняність англійців, скандинавів і німців контрастує зі зневагою до формальних норм у кавказькому регіоні, у мусульманському світі. Отже, одне з корінних правових розходжень полягає в різних ідеологічних, релігійних і світоглядних джерелах права.

Родини романо-германського і загального права є, безсумнівно, основними в сучасному світі. Немає ні однієї правової системи, що не запозичила б ті чи інші елементи в однієї з цих родин, і може навіть видатися, що всі інші системи - це не більш, ніж пережитки, покликані зникнути в більш-менш далекому майбутньому в міру прогресу цивілізації. Однак подібна думка - це не більш ніж проста гіпотеза, що не відповідає реаліям сучасного світу. Звичайно, усі держави якоюсь мірою запозичають західні ідеї, оскільки це являється їм необхідним для збереження незалежності і прогресу в розвитку. Однак наші сучасники не схильні відмовлятися від уявлень, що ще недавно були загальновизнаними в їхніх країнах. Мусульманський світ, Індія, Далекий Схід, Африка далекі від того, щоб беззастережно приєднатися до західної цивілізації.

Сучасна правова карта світу розкриває розмаїття правових систем і в той же час свідчить про прагнення держав до зближення, єдності в законодавстві, правовикористовуваній діяльності в сфері регулювання ринкових відносин, охорони навколишнього середовища, у регулюванні інших сфер суспільного і державного життя.

Список використаної літератури :

1.Ведєрніков Ю.А. Греку В.С. Теорія держави та права: Навчальний посібник. - К., 2005.

2.Загальна теорія держави і права / за ред. М.В. Цвіка. - Харків: Право, 2002.

3.Підручник Порівняльне правознавство (В.Д.Ткаченко, С.П.Погребняк, Д.В.Лук'янов)

4.Теорія держави і права: Навч. посіб. За ред. Волинка К.Г. - К., 2003.

5.Теорія держави и права: Підручник для вузів / Под ред. проф. В.М. Корельського і проф. В.Д. Перевалова. - М., 2002.

Размещено на Allbest.ru