Політична та правова культура духовенства Гетьманщини у XVIII ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Політична та правова культура духовенства Гетманщини у XVIII ст.

Макушина Г.І.

В суспільно-політичному середовищі Гетьманщини XVIII ст. духовенство посідало особливе місце. Його унікальність полягає у відкритому і узаконеному служінню Богу та лідерстві в сфері освіти. Воно приймало активну участь у політичному житті Гетьманщини і, в силу історичних обставин -- в релігійному, культурному, політичному житті Російської імперії. Духовенство у XVIII ст. мало риси громадянської політичної культури. Пояснимо таке явище тісним спілкуванням між станами в Гетьманщині. Тому риси громадянської політичної культури духовенство перебрало на себе від козацького стану у 20-х pp. XVII ст., коли було створено політичну коаліцію з козацтвом і відновлено церковну ієрархічну структуру, а «<...> на початку 30-х pp. відбулася легалізація православної церкви» [1, с. 35].

Особливістю розвитку духовенства в цей період було перебування на провідних посадах Російської імперії вихідців з Гетьманщини. Слід окремо виділити особу Ф. Прокоповича. Це була унікальна людина, яка за своє життя помітно вплинула на розвиток духовенства як в Гетьманщині, так і в Російській імперії. У 1721 р. він створює «Духовний регламент», документ, який стає своєрідною конституцією для духовенства, стає віце-президентом Синоду. Ф. Прокопович розробив теорію просвіченого абсолютизму. Створений ним гурток «Ученої дружини», що поширював просвітницькі ідеї та наукові знання, приймав участь у заснуванні Академії наук і Академії мистецтв. Головою російської церкви і протектором Слов'яно-греко-латинської академії був С. Яворський.

До духовенства, що переїхало в Російську імперію, відносимо і послідовника Ф. Прокоповича Сильвестра Кулябку. Він потрапив сюди у 1745 р., покинувши посаду ректора Києво-Могилянській академії. Відразу отримав посаду єпископа Костромського і Галицького (1745-1750 pp.) Як і Ф. Прокопович, C. Кулябка поширював просвітницькі ідеї, залучав до цієї діяльності випускників Києво-Могилянської академії. Вони викладали у відкритій ним Костромській семінарії. У 1750 p. С. Кулябка стає настоятелем Невської лаври, якій передав свою бібліотеку. Просвітницькі ідеї в Російську імперію ніс Київський митрополит P. Заборовський. Після закінчення Києво-Могилянської академії він працював у Московській слов'яно-греко-латинській академії, перебував на посаді єпископа Псковського і був членом Синоду [2, с. 66].

Всі ці особи були носіями європейського світогляду і в ході своєї діяльності допомогли Російській імперії наблизитися до розуміння Європи.

Перейдемо до аналізу політичної культури духовенства Гетьманщини. Її складовими були громадянські політичні цінності та політичні ідеали, політичні орієнтації та політична активність.

Політичні цінності в середовищі духовенства відігравали вагому роль для відстоювання свого юридичного статусу в процесі інкорпорації Гетьманщини до складу Російської імперії. Для громадянської політичної культури характерним є наявність свободи і демократії як цінностей. Свободу як політичну цінність розглядають ще представники XVII ст. Тоді її походження виводили від волі Бога. Видатний представник православного духовенства М. Смотрицький вважав, що «духовну основу руського народу складає довершена і священна моральна субстанція, яка є проявом Божої волі» [1, с. 65].

У XVIII ст. свобода розглядалась з позиції прагматизму. На такий ракурс бачення вплинув інкорпораційний процес і земельні спори духовенства із старшиною. Тому свобода розумілась як свобода землеволодіння, заснована на гетьманських підтверджу вальних універсалах. Укладачі «Пункговъ оть Кіевской єпархій» до Законодавчої Комісії відстоювали свободу користуватися своїми правами і привілеями, закріпленими Другим Статутом Великого князівства Литовського та привілеями польських королів [3, с. 460].

Демократичні тенденції в середовищі духовенства головним чином характеризуються виборністю на духовні посади. Священника обирали прихожани. Кандидат міг бути не лише із середовища духовенства, але й із козаків або селян. Виборною була навіть посада Київського митрополита. Наприклад, у 1708 р. на Соборі у Києві був обраний митрополитом Иоасаф Кроковський.

Демократичними цінностями користувались в галузі освіти, яку контролювали представники духовенства. Головний навчальний заклад Гетьманщини Києво-Могилянська академія мала всестановий статус [2, с. 114-117]. В академії були виборні посади. Це аудитор, дзвінник, калефактор [2, с. 118]. Отже, духовенство використовувало політичні цінності в процесі організації роботи та управління навчальними закладами. Але створений у 1722 р. Духовний регламент не надав автономії Київській митрополії і це означало згортання реалізації громадянських політичних цінностей в Гетьманщині.

Прояви демократичних настроїв спостерігаємо у «Пункгахь оть Кіевской єпархій», що були надіслані до Законодавчої комісії 1767-1768 pp. В них висловлювали свою думку представники всієї духовної ієрархії Гетьманщини, починаючи від протопопів та рядових священників і закінчуючи митрополитом Київським [3, с. 460]. Демократія як політична цінність використовувалась духовенством при відправленні церковних обрядів або в процесі підготовки до них. Чітко така тенденція простежується у «Пунктах отъ Кіевской єпархій». У обговоренні питання укладання шлюбу зазначається, що цей ритуал необхідно виконувати «по взаимному обоихъ лиць соизволенію, а не по принужденно родителей или господь надь рабами» [3, с. 463].

Політичні ідеали були важливою складовою духовенства у XVII ст. Представники цього стану залишили після себе трактування політичного ідеалу держави. П. Могила висловив думку, що «сучасна йому Україна є спадкоємницею Давньоруської держави» [1, с. 96].

У XVIII ст. провідні священнослужителі зверталися до просвітницького європейського ідеалу держави. Слід згадати Ф. Прокоповича, який у своєму вченні синтезував ідеї гуманізму, Реформації та Просвітництва. Він створив концепцію «просвіченого монарха», яку намагався втілювати на практиці, очолюючи науковий гурток при Петрі І. Ідеальною формою правління для Ф. Прокоповича була монархія на чолі з монархом-просвітителем.

У другій половині X VIII ст. підчас діяльності Законодавчої комісії у 1767-1768 pp. представники духовенства, які приймали участь у складанні «Пунктів», ідеальною формою правління бачили республіканську Гетьманщину, яка входила до складу Російської монархії.

Характерним для духовенства було те, що його низи теж мали свої політичні думки. Найяскравіший його представник Климентій Зіновіїв серед політичних ідеалів розглядає соціальну справедливість і вважає, що бідній людині за сумлінну працю багатий повинен заплатити [4, с. 81]. Він захищав інтереси козаків, захоплюючись їх відвагою та хоробрістю [4, с. 182-183].

Найважливішою та найболючішою проблемою в середовищі духовенства було землеволодіння. За право володіти землею духовні особи конфліктували із представниками всіх станів. Такі конфлікти породжували необхідність класифікувати у нормативних актах типові злочини, які порушували норми земельного права.

Кодекс «Права, за якими судиться малоросійський народ» (1743 р.) мав на меті вирішити, наприклад, такі конфлікти, як спори за « землі, ліси, степи, поля и прочіє грунта и угодіа» [5, с. 78]. Укладачі цього кодексу сформулювали вирішення їх, спираючись на норми європейського права, які були зафіксовані в розділі 3, §1, 2, 3 Литовського Статуту 1566 р. [5, с. 78].

Проблему землеволодіння вдалося чітко сформулювати під час діяльності Законодавчої комісії 1767-1768 рр. Представники духовенства просили повернути право володіти ґрунтами та купувати їх у козаків. У «Пунктахъ отъ Кіевской єпархій» згадується Привілей Жигмунта II Августа, що затверджував право духовенства Гетьманщини на землеволодіння. Вивчаючи свої стародавні права представники духовенства знайшли у Другому Литовському Статуті Великого князівства Литовського право на вільне землеволодіння. За цими нормами представники духовенства мали право на свої земельні угіддя та селян «кому хотя во вічность отдать, продать, даровать, замінять» [3, с. 439]. Духовні особи звертаються до договірних статей Б. Хмельницького з Олексієм Михайловичем та жалуваних грамот російського царя, якими підтверджувались давні землеволодіння цього стану.

Із проблемою нестабільного земельного фонду духовенства пов'язане питання розмежування земель Києво-Печерської лаври. Воно не вирішувалось протягом всього XVIII ст. і було викладене у «Пунктах Київської єпархії». Тому у «Пунктах» духовенство пропонує» всі обмежування робити на основі прав, «королевскія привилегії, Гетманскіе універсальї и другія кріпости къ вічному и непоколебимому тіхъ вотчинъ, маетностей и всяких угодий при монастыряхъ, для содержанія въ них иміющихся церквей Божіихъ въ подобающемь имъ благоліпіи и при них братії, священно и церковнослужителів, по прежнему во владініи бытію всемилостивейше подтвердить» [3, с. 439].

Таким чином, у документах, створених духовенством Гетьманщини під час діяльності Законодавчої Комісії, основною політико-культурною та правовою орієнтацією було збереження правової стабільності землеволодінь свого стану.

До складу політичної культури духовенства входить ряд політичних орієнтацій. Історичні документи засвідчують орієнтацію духовенства на повернення прав і привілеїв. Активний інтерес до них був обумовлений процесом інкорпорації Гетьманщини до складу Російської імперії. Серед представників духовних наставників були особи, що відстоювали права і привілеї духовенства Гетьманщини перед російськими чиновниками у Москві. Це Сильвестр Думницький, Самуїл Миславський, Дмитро Ростовський, Тимофій Щербацький. Сильвестр Думницький відстоював їх перед російськими чиновниками у Москві, тому що права і привілеї духовенства зазнали утиску і нехтування під час політики інкорпорації, результатом якої було включення духовенства Гетьманщини до складу російського і підпорядкування Синоду.

Така ситуація призвела до того, що договірні статті Б. Хмельницького від 1654 р. про збереження прав і вольностей всіх верств населення у XVIII ст. іноді просто ігнорувались російським урядом, тому що їх зміст суперечив політиці інкорпорації.

Для того, щоб відстоювати свої права і привілеї духовенство використовувало кожну зручну нагоду. У 1742 р. до Єлизавети Петрівни було надіслано дві чолобитні від представників духовенства Гетьманщини. їх авторами були Київський архієпископ Рафаїл Заборовський та єпископ Чернігівський і Новгород-Сіверський Амвросій Дубієвич, архімандрити Києво-Печерської Лаври Тимофій Щербицький і Києво-Межигірського монастиря Герасим Завадовський [6, с. 23]. В цих чолобитних бачимо прохання зрівняти права і вольності мирського населення і священнослужителів. У «Правах, за якими судиться малоросійський народ» (1743 р.) знаходимо норми права, які теж були рівними для «мирскаго и духовного званія». З духовенства, як і з старшини не брали індукти, мостового, погребельного та перевозного [5, с. 67].

Активізувався процес відстоювання власних прав і привілеїв під час діяльності Законодавчої Комісії 1767-1768 рр. Митрополит Димитрій, як бачимо із його «Пунктовъ об общихъ церковныхъ нуждах къ народу, данному отъ Святійшего Синода къ сочиненно проекта Новаго Уложення депутату, Синодальному члену, преосвященному Димитрию Митрополиту Великоновогородскому и Великолуцкому» [7, с. 47], намагається поясниш російському суспільству однакові та відмінні риси між російським і українським духовенством. Він зауважує, що під час перебування Гетьманщини у складі Речі Посполитої за Статутом Великого князівства Литовського духовенство прирівнювалось до світської еліти. Як і світські чини, духовенство користувалось «разделомъ 3 изъ артикула 2-го «о вольно стяхъ шляхетскихъ» итого жраздіша артикулов 31, 32 и 34-го и изъ других о техъ же вольностяхъ в ономь Статуті описанныхь артикулові, да изъ вышеозначенныхъ гетмана Богдана Хмільницкаго просительныхъ статей 13-го рішительнаго пункта» [7, с. 66].

Розглянемо складові прав і привілеїв духовенства Гетьманщини.

В середовищі священнослужителів привілеєм вважалось винокуріння. Під час діяльності Законодавчої Комісії його бажала залишити собі не тільки верхівка духовенства, але й низи, включаючи протопопів [3, с. 460]. Основною проблемою у галузі винокуріння для духовенства була боротьба за шинки з старшиною, яка прагнула перебрати на себе цей привілей духовенства. Спираючись на діюче на території Гетьманщини законодавство, у п. 28 «Пунктовъ отъ Кіевской єпархій» духовенство відстоювало своє виключне право на шинкування горілкою [3, с. 490-495].

До інших прав і привілеїв духовенства входило «право и вольность судъ и расправу по духовнымъ и по прочимъ до разсужденія духовнаго касающимся дЬламъ въ Кіевской єпархій содержать, и отъ митрополита Кіевскаго суда святейшихъ вселенскихъ Константинопольскихъ патріарховь къ суду діла не переносились, и святійшіе Константинопольскіе патріархи въ таковые митрополії Кіевской суда не вступали и челобитенъ ни у кого не принимали» [3, с. 512].

Монастирські священнослужителі були зорієнтовані на пільги по сплаті податків, які гарантували їм права і привілеї. Коли діяла Законодавча Комісія 1767-1768 pp., укладачі «Пунктовъ оть Кіевской єпархій» навели як приклад документи, що розкривали юридичну суть цього питання. Вони прийшли до висновку, що на права і привілеї під час створення законодавства вплинули такі документи, як Другий статут Великого князівства Литовського, царський указ від 13 лютого 1709 p., указ Єлизавети Петрівни від 1749 p., що забороняв використовувати підданих на будівничих роботах [3, с. 472]. політичний правовий духовенство гетьманщина

Республіканська модель Гетьманщини як держави передбачала орієнтацію на автономію. У XVII ст. П. Могила розвив «ідею сильної авторитарної влади» [1, с. 97]. На його думку «спорідненість або спільність династій не означає спільність народів, якими правлять належні до неї князі» [1, с. 97]. У XVIII ст. представники духовенства дотримувались цього висновку і використовували кожну зручну ситуацію для розширення прав автономії православної церкви в Гетьманщині.

Теоретична частина орієнтацій на автономію міститься у чолобитних до Єлизавети Петрівни від 1742 p., «Правах, за якими судиться малоросійський народ» (1743 p.), «Пунктовъ отъ Кіевской єпархій» (1767 p.).

Представники духовенства, які входили до складу кодифікаційної комісії, розділяли думки старшини про автономію Гетьманщини, для існування якої необхідно дотримуватися збереження власних прав і вольностей. Вони використали цю можливість для написання кодексу, що базувався на правних книгах, якими користувались до договірних статей Б. Хмельницького у зверненні до Єлизавети Петрівни [5, с. 10].

Характерним для політичної культури духовенства було прагнення отримати статус шляхетства. Воно було обумовлене тим фактом, що деякі представники духовної еліти мали шляхетське походження. Із шляхти походили Варлаам Ясинський, Іларіон Негребецький, Григорій Туманський, Андрій Туманський, Мельхиседек Значко-Яворський, Олександр Значко-Яворський та ін. Всі вони були вихідцями з Києво-Могилянської академії, а Варлаам Ясинський закінчив Краківську академію.

І далі можна зробити висновок, що ці особи мали європейський світогляд, який був притаманний шляхетству.

Як останню можливість зрівняти себе у правах і привілеях із шляхетством духовенство використало свою роботу по підготовці документів і роботі в Законодавчій Комісії. У «Пункгахь отъ Кіевской єпархій», що були складені представниками київського парафіяльного духовенства замість «Наказу» до Законодавчої Комісії, духовенство усвідомлює себе станом, рівним «какъ и светскимъ шляхетного чина людемь» [3, с. 435], проте «съ посполитыми людьми сравняемы никогда не бывали» [3, с. 435].

Отже, священнослужителі просили російських чиновників узаконити їх зрівняння в правах, вольностях, звичаях, привілеях з світською елітою. Вони скаржилися на те, що їх статус протягом XVIII ст. на практиці зрівнявся з посполитими, а це суперечило діючому на території Гетьманщини законодавству» [3, с. 436].

Духовенство брало участь у головних політичних подіях Гетьманщини XVIII ст. Його представники перейшли на бік шведів разом з І. Мазепою. Гедеон Одорський розплатився за цей вчинок разом з Іваном Рогачевським засланням спочатку до Соловецького монастиря, а згодом їх залишили на материку. З цього моменту почалась кар'єра Г. Одорського в якості російського церковного діяча.

Політична активність духовенства проявилась під час діяльності Законодавчої комісії 1767-1768 рр. Одним з найактивніших представників духовенства був Самуїл Миславський, який приймав участь у складанні «Пунктів Київського духовенства».

Представники духовенства Гетьманщини приймали активну участь у політичному житті Російської імперії. Згадаємо тут реформаторів С. Яворського, Ф. Прокоповича та Д. Ростовського. їм вдалося здійснити прорив у російській освіті і зрушити її розвиток з мертвої точки. Одне створення Ф. Прокоповичем гуртка «Вчена дружина», що складався із російської наукової еліти, було стимулом для окремих представників російського суспільства займатися проблемами просвітництва.

Політичну культуру духовенства доповнює правова культура. Її головними складовими є знання законодавства, правосвідомість та правотворчість.

Якщо у XVII ст. П. Могила зауважував, що «закон і право головна засада громадського життя» [1, с.9 7], то у XVIII ст. за здійснення на практиці цього твердження духовенство застосувало багато зусиль.

Духовенство Гетьманщини добре орієнтувалось у діючому законодавстві.

Обізнаність у законодавстві, яким регулювався стан духовенства в Гетьманщині його представники показали під час діяльності Законодавчої Комісії 1767-1768 рр. Проявом правотворчості вважаємо «Пункты оть Кіевской єпархій». На початку вони розкривали питання зрівняння з правами, вольностями, привілеями, звичаями світської еліти. Укладачі «Пунктів» обґрунтовували свою юридичну правоту посиланнями на свої стародавні права. Наприклад, вони влучно склали підбірку документів, якими були закріплені права і привілеї духовенства Гетьманщини, що були однаковими і для шляхетства. Ці норми укладачі «Пунктів» знайшли у p. II, арт. 27, п. 7,... p. III, арт. 2, «о вольностяхь шляхетскихь и того ж «разділа артикуловъ 31-го, 32-го и 34-го» [3, с. 435-436] Литовського Статуту 1566 p. На врегулювання питання землеволодіння мала вплив «конституція сейма вольнаго коронного въ Варшаве» [3,с.469]. У питанні про винокуріння у «Пунктах» знаходимо посилання на укази Сенату від 1746 р. та 1747 p., норми яких чинили перепони духовенству у виробництві горілки. Тому на противагу їм були процитовані норми Литовського Статуту 1566 р. розділ 3, арт. 2 і 43 «про вольності малоросійскіе» [3, с. 491].

Серйозно поставились представники духовенства до аналізу законодавства, за допомогою якого прагнули довести необхідність повернення титулу «митрополит Кіевській, Галицкій і Малыя Россіи». Самуїл Миславський, укладач «Пунктовъ оть Кіевской єпархій» підібрав відповідні царські укази, починаючи з договірних статей Б. Хмельницького 1654 р. Він посилається на царську грамоту від 1685 p., коли цього титулу був удостоєний митрополит Київський Гедеон [3, с. 507]. Самуїл Миславський посилається також на царські грамоти від 14 вересня 1708 р. та 22 квітня 1730 p., якими були закріплені такі ж титули.

Духовенство Гетьманщини прагнуло довести свій тісний зв'язок із візантійською церквою, в чому вбачало свою унікальність. В монастирях Гетьманщини збереглись унікальні докази зв'язків із Візантією. У XVII ст. їх зберігав Варлаам Ясинський. В 1688 р. він надіслав ці документи патріарху Московському і всія Русі Іоакиму. В цьому пакеті документів були грамота на хрещення Андрія Юрійовича, онука Володимира Мономаха від 1159 p., грамота Константинопольського патріарха Максима від 1481 p., грамота Константинопольського патріарха Ієремії від 1597 p., грамота Константинопольського патріарха Рафаїла від 1603 р. [3, с. 105]. Це найдавніші документи із переліку, який подав Варлаам Ясинський. Відомості про цей факт та перелік збереглися до другої половини XVIII ст. і були використані при укладанні «Пунктовъ отъ Кіевскаго шляхетства».

Протягом XVIII ст. юридичний статус прав та привілеїв духовенства, як і всього суспільства Гетьманщини, фактично тільки на папері проголошувався легітимним. За часів гетьманування Д. Апостола юридична дія прав і привілеїв скасовувалась взагалі, але знову підтверджувалась царськими указами від 1749 р. і 1750 р. В цей час провідні верстви населення Гетьманщини використовували будь-яку можливість для того, щоб показати російським чиновникам реалізацію норм законодавства в реальному житті. Можна прийти до висновків, що російська політична еліта відрізнялась від українського духовенства підкоренням закону власній вигоді, а не вигоду законові. А українська діяла згідно літері закону, реалізовуючи таким чином елементи громадянської культури. Це бачимо у її прагненні повернути собі діючі у XVII ст. і підтверджені договірними статтями Б. Хмельницького права і привілеї духовенства. Отже, починаючи з 1654 р. на території Російської держави йшов складний процес притирання азійської моделі держави і європейської, які по суті своїй були повного протилежністю одна одній. Російські чиновники не могли зрозуміти, що неможливо їх об'єднати, як неможливо об'єднати республіканські і монархічні засади існування держави.

Наступним моментом прояву ігнорування норм законодавства з боку російських чиновників були постої та розквартирування російських військ на території Гетьманщини.

У зв'язку з такою ситуацією, що існувала протягом XVIII ст., представники духовенства зверталися до обґрунтування правових термінів і явищ з позиції громадянської культури. Деякі особи звертаються до роз'яснення поняття «законність». Професор філософії та префект Києво-Могилянської академії у 1739-1745 pp., просвітитель М. Козачинський для його роз'яснення використовував теорію «природного права». Він розглядав «законність» як обов'язковий атрибут суспільного життя країни. У роботі «Філософія Арістотеліканства» він розуміє законність як «обов'язок мудрості, яка пропонує закони мудрості цивільні, це пропонувати закони й турбуватися щоб закони дотримувалися» [8, с. 20]. М. Козачинський дав визначення закону і вважав, що «закон сприймається як правила людських вчинків, які вказують, що слід робити, а чого чинити не належить» [8, с. 20]. Він виділяє чотири здатності закону -- «керувати, забороняти, дозволяти, карати» [8, с. 24]. Просвітитель розкриває ідеї природного закону і говорить, що це -- «воля, яку одвіку мав Бог, або автор природи, вона зобов'язує розумне створіння до якоїсь дії або уникнення дії через якусь розділену імпресію своєї мудрості...» [8, с. 27].

Своє розуміння законності подає Г. Кониський. Він вважає, що священнослужителі не повинні «въ законъ хвалитися, а преступлешемъ закона Бога безчествовать» [9, с. 4], лише говорити про закон, але й самі повинні його дотримуватись.

Елементи громадянської культури, які панували в середовищі духовенства та були сформовані в результаті тривалого перебування у складі європейської держави Речі Посполитої, незалежно від діяльності просвітителів, сформували у лідерів духовенства демократичні погляди, які вплинули на їх правосвідомість.

Порушення законів кришував представник низів духовенства Климентій Зиновіїв. Він засуджував елементи світського життя в середовищі духовенства, наводячи приклад черниць, які ідуть із монастирів у мир [4, с. 62].

Елементи громадянської політичної та правової культури, використані духовенством у правосвідомості, застосовувались і в процесі правотворчості.

У 1721 р. побачив світ Духовний регламент, а уже в 1724 р. Київський архієпископ Варлаам Ванатович використав його норми у власному наказі від 20 січня 1724 р. для обґрунтування етичних проблем духовенства [10].

Можливість проявити себе у правотворчості була у представників духовенства, які входили до складу кодифікаційної комісії (1728-1743 рр.). Наприклад, лохвицькому протоієрею о. Рогачевському наказали скласти окрему главу про «обов'язки християнина щодо вшанування Господа-Бога, Божої Матері, святих, хреста та ікон; про злочини проти релігії та про кари релігійних злочинців» [11, с. 68].

Таким чином, політична та правова культура духовенства Гетьманщини мала риси громадянської культури. Вона характеризувалась існуванням в середовищі цього стану демократичних правових цінностей свободи та демократії. Політичні ідеали були різноманітні, які втілились в концепціях освіченого монарха і Гетьманщини як республіки. Серед політичних орієнтацій духовенство звертало увагу на проблеми вільного землеволодіння, повернення республіканських прав і привілеїв, зрівняння з світською елітою Гетьманщини, наближеної у правах до шляхетства. Правова культура духовенства характеризується високим рівнем знання польсько-литовського, російського та малоросійського законодавства і використанням його для відстоювання своїх інтересів в соціально-політичному житті.

Список використаних джерел

1. Cac П. Політична культура українського суспільства (кінець XVI перша половина XVII ст.). К.» Либідь, 1998. 296 с.

2. Хижняк З.І., Маньківський В.К. Історія Києво-Могилянської академії. K., 2008. 203 с.

3. Пункты оть Кіевской єпархій. // Сборникъ императорскаго русскаго историческаго общества. СПб. -1885. Т. 43. 636 с. С. 443-560.

4. Зиновіїв К. Вірші. Приповісті посполиті. К, 1971. 391 с.

5. Права, за якими судиться малоросійський народ. (1721-1743). / Упоряд. К. Вислобоков. К. Інститут історії і права HAH України, 1996. -547 с.

6. Мордвінцев В. Російське самодержавство і українська православна церква в кінці XVIIXVIII ст. К. 1997. 96 с.

7. Сборникъ императорскаго русскаго историческаго общества. СПб., 1885. Т. 43. 636 с.

8. М. Козачинський. Філософія Арістотеліканства. // Тисяча років української суспільнополітичної думки./ В. Грабовський K., Дніпро, 2001. Т. 4. Кн. 2.

9. Конисскій Г. Собраніе сочіненій. / Сост. І. Григоровичі,. СПб., 1861. -Ч. 2. 291 с.

10. Интересный приказъ о благопристойности духовенства въ началі прошлаго віка. // Кіевская старина. 1882. Т. XXXIX. С. 300-301.

11. Яковлів А. Український кодекс 1743 р. «Права, за якими судиться малоросійський народ». Мюнхен, 1949. -211 с.

Размещено на Allbest.ru