Партійна і громадянська позиції індивіда як відображення інтересів громадянського суспільства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Партійна і громадянська позиції індивіда як відображення інтересів громадянського суспільства

людина партія пропаганда електоральний

Івченко О.Г.

Людина може бути не тільки об'єктом впливу партійної пропаганди, але й активною діючою особою, яка може впливати на формування громадської думки і електоральних переваг. Проте такий індивід суб'єкт впливу зазвичай володіє постійною, стійкою партійною позицією, яка визначається не стільки сьогоденними вітальними потребами і раціональними інтересами, не стільки класовими домінантами, скільки змістом сформованих у процесі соціалізації настанов, соціально-політичних переконань і вірувань. Людина є суб'єктом, лише коли «вважає себе автором власного життя і починає активно боротися за свої соціальні права, за устрій, владу, курс і напрям соціального розвитку, які, на її думку, є найбільш прийнятними і перспективними для неї» [1].

Йдеться про відображення в позиції того чи іншого громадянина його справжніх уподобань у сфері політики, економіки, соціально-культурного життя тощо позбавлених впливу класових стереотипів чи групових домінант. Така ситуація спостерігається в разі підтримання громадянином певної політичної сили саме через раціональне тлумачення змісту її програми, а не прихильність у колективному несвідомому. Розуміючи під політичною ідеологією систематизоване, цілісне концептуальне відбиття докорінних інтересів певного класу, верств, груп, індивідів, що зв'язані з боротьбою за владу, її здійсненням і захистом з метою реалізації цих інтересів [2], щойно описану позицію громадянина можна назвати «позаідеологічною партійністю».

Отже, позаідеологічна партійність, справжня ідентифікація громадина з тими чи іншими партійними цінностями та інтересами сприяє і відображенню адекватних інтересів громадянського суспільства. У такому разі найкращим чином реалізуються головні функції громадянського суспільства та його організацій, серед яких:

функція репрезентації, самовираження індивідів, їх самоорганізації і самостійного захисту ними власних інтересів (серед іншого, ця функція сприяє розвантаженню самої державної підсистеми: розв'язуючи самостійно частину важливих проблем, організації громадянського суспільства тим самим полегшують виконання державним апаратом його призначення, що підвищує ефективність державного управління);

функція впорядковування, систематизації і таким чином часткового врегулювання можливих протестів і вимог громадян, які в іншому випадку могли б мати руйнівний характер, що створює сприятливі умови для функціонування демократичної влади;

соціально-психологічна функція надання впевненості громадян в їх силах з приводу захисту власних інтересів адже політичні партії та інші організації громадянського суспільства постають своєрідним гарантом непорушності особистих прав громадян, служать опорою у їх можливому протистоянні з державою, формують підгрунтя для взаємної довіри та ефективної взаємодії.

Отже, інколи доцільно відрізняти позицію партійну від реальної громадянської позиції людиші (вони, як показано вище, можуть не співпадати). Адже партійна позиція може детермінуватись груповими стереотипами і домінантами, класовою, етнічною, конфесійною тощо єдністю. Громадянська позиція людини (її якісна визначеність, спрямованість і сила активності) якраз і чинить найбільш реальний вплив на процеси формування й розвитку громадського суспільства. Латентна ірюмадянська позиція, прихована за формальною позицією партійною (в разі їх неспівпадіння), є найменш плідною: вона не сприяє ані вираженню реальних громадських інтересів, ані формуванню сили впливу політичної партії на суспільно-політичне життя.

Якщо ж громадянська позиція індивіда співпадає із його позицією партійною, тоді репрезентація і захист відповідних інтересів у громадянському суспільстві відбувається найбільш ефективно. У такому разі функції політичної сили як члена громадянського суспільства реалізуються повного мірою маються на увазі такі:

структурування суспільства за групами інтересів, або первинне виявлення цих інтересів;

представлення і захист інтересів певних соціальних груп;

формулювання вимог щодо бажаної для різних груп інтересів державної політики;

здійснення впливу на процес прийняття необхідних політичних рішень, наприклад, через легальне лобіювання необхідних суспільних рішень та ін.

Цікаво, що ці два варіанти: коли партійна позиція громадянина є щирою, повного мірою відповідає його справжнім громадянським переконанням, і коли вона є політично заангажованою, сформованою під впливом раціональної користі, простежуються і в історії розвитку' політичних партій. Зокрема, це добре видно з періодизації, наведеної в дисертаційному дослідженні Є.Юрченко. Дослідник виокремлює три стадії еволюції політичних партій, пов'язаної із розвитком суспільства і зокрема виборчих технологій:

стадія масовості (партії прихильників ідеології) 1860 1940 pp.;

стадія всеохопності (універсальності, партії тактичних популістів) 1940-1980 рр-;

кастомізації (партія будівників відносин) після 1980-х рр.

Масові партії були об'єднані довкола певного спектру політичних переконань і інтересів.

Трансформація масових партій у всеохопні розглядається в роботі у зв'язку з тим, що масові партії, позбувшись достатньої для електоральної перемоги стабільної бази підтримки, змушені звертатися уже не лише до свого природного електорату, а й «хапати усіх» виборців.

Модель кастомізованої партії партії будівників відносин з певними застереженнями розглядається Є.Юрченком як один з варіантів руху партій назад у майбутнє. Найважливішою відмінністю моделі кастомізованої партії є те, що в її основі філософія маркетингу відносин, концепція маркетингу та концепція соцієтального маркетингу, а не їх редукована універсальними партіями інструментальна версія [3].

Також необхідно враховувати, що молода, новостворена політична партія частіше виражає дійсні інтереси своїх членів, але з віком і поступовим проникненням в систему розподілу влади (особливо державної) підпадає під домінуючий вплив вузькогрупових інтересів або міркувань власної ефективності. Причому ефективність на етапі більш зрілої політичної партії частіше вимірюється не в термінах вираження й захисту політичних інтересів її членів і прихильників, а в категоріях швидкості просування до влади і обсягу захопленого «електорального ринку». Останнє особливо стосується перехідних суспільств.

Адже в державах із розвиненими демократіями політичні партії здебільшого є виразниками тих чи інших групових інтересів, хоч вони опираються не на окремі групи, а на їх конгломерати. Такі партії акумулюють групові інтереси, узгоджують їх з загальносуспільними інтересами та в узагальненому вигляді підводять під свої платформи (це так звані програмні партії). Натомість у перехідних системах, де інститути громадянського суспільства ще не зміцніли, інтегровані суспільні інтереси часто підміняються вузько груповими інтересами тих, хто об'єднався в партію. Така партія приваблює на свій бік тих виборців, які сподіваються на отримання певних особистих вигод внаслідок її перемоги. Так виникають кпієнтелістські партії (кланові, олігархічні), які нічого спільного зі становленням громадянського суспільства та з вираженням його інтересів не мають.

Якщо програмні партії несуть демократичну відповідальність, яка залежить від реальних успіхів політичних партій у забезпеченні загального блага, економічного зростання, розвитку ринку праці, монетарної політики, то клієнтелістська відповідальність ґрунтується на наданні переваги тим чи іншим політичним партіям, нерівномірному розподілі на користь визначених електоральних груп. Клієнтелізм демонструє звичайний обмін, коли окремі групи чи індивіди за свої голоси здобувають право доступу до суспільних благ, наприклад, першочергове повернення податку на додану вартість, працевлаштування на пільгових засадах, можливість впливати на розподіл ресурсів тощо [4].

Як зазначають західні дослідники, в посткомуністичній Європі були історичні підстави для поширення саме клієнтелістських партій. Адже програмні партії мали менше успіху і не виникали там, де держава зберігала контроль за розподілом ресурсів, передусім економічним, і давала змогу політичним партіям встановлювати патронажні відносини, а також у тих державах, у яких до початку трансформації панували клієнтельські відносини.

М.Шефтер вважає, що програмні партії з'явилися тоді, коли зникло підґрунтя для клієнтелістських відносин. Він пише, що партія, яка одного разу обрала програмну чи клієнтелістську стратегію взаємовідносин з виборцями, стає заручником цієї стратегії: виборці чекають від неї продовження обраної лінії [6]. Н.Ван де Воллі застосовує цей аргумент до африканських демократій 1990-х pp., зазначаючи, що партії тут часто використовують програмну стратегію, бо не мають відповідних ресурсів для клієнтельських відносин [6].

Так чи інакше, ці дві моделі політичних партій яскравий приклад співвідношення партійних і громадянських позицій населення на інституціональному рівні.

Крім міри співпадіння або відмінності партійної та громадянської позиції індивіда, те, наскільки він бере участь у репрезентації і захисту своєї партійної та громадянської позиції, значною мірою залежить і від ступеня його активності. Спираючись на погляди [7], суб'єктивне ставлення громадянина до вираження і захисту своїх інтересів та інтересів партії, яку він представляє, можна структурувати таким чином:

- активна позиція наявність у людині потенціалу до реалізації права на участь у місцевому самоврядуванні, активне використання цього потенціалу, відстоювання своїх прав та інтересів шляхом безпосередньої участі у суспільно-політичних процесах;

- пасивна позиція байдужість та небажання реалізовувати свій потенціал для вирішення власних проблем, або впевненість у вирішенні цих проблем руками інших.

- інертна позиція інертність вчинків громадянина у реалізації права на місцеве самоврядування.

Здебільшого, як зазначають вказані автори, в України спостерігається інертна або пасивна позиція по відношення до участі в діяльності із конструктивної репрезентації та захисту своїх інтересів навіть на місцевому рівні [7,с.119-120].

Звісно, крім політичних партій, інтереси тих чи інших груп населення репрезентуються і захищаються в громадянському суспільстві силами громадських організацій. Проте політичними партіями ця роль має виконуватись більш плідно (повторимось у разі співпадіння партійної і громадянської позиції індивідів). Ця їх більша впливовість обумовлена низкою відмінностей політичних партій від громадських організацій, серед яких у першу чергу слід назвати наступні:

- тривалість існування політичних партій рідко буває короткою;

- політичні партії володіють більш досконалою ієрархічною організацією на всіх державних рівнях і обов'язковою репрезентацією в регіонах;

- громадські організації зазвичай перетворюються на політичні організації, а не навпаки;

- політичні партії мають більш відкритий доступ до виборчих процесів;

- можливість їх представництва в органах влади законодавчо чітко врегульована.

Якщо говорити про критерії емпіричної оцінки партійної та громадянської позиції, то між ними теж є суттєва різниця. На нашу думку, головними показниками для визначення партійної позиції громадянина можуть бути:

- розміщення респондентом власних ідеологічних цінностей на континуумі «праві ліві»;

- готовність віддати за певну партію свій голос (наприклад, за допомогою відповіді на запитання: «Якби вибори відбулися наступного тижня, то за яку партію (блок) ви б віддали голос?».

Натомість громадянську позицію можна оцінити за посередництвом таких критеріїв:

- близькість особистісних цінностей до програмних цілей та ідеологічних поглядів певної партії;

- змістовна (не кон'юнктурна) самоідентифікація з певною ідеологічною течією.

Цей індивідуально-людський вимір взаємодії партійної та громадянської позицій, безперечно, втілюється і на рівні функціональної взаємодії. На цьому рівні їх розведення дозволяє відокремлювати взаємодію політичних партій із владою та можливий громадський вплив на ці процеси.

Як обґрунтовує у своєму дисертаційному дослідженні В.Баштанник [8], дієвими механізмами громадського впливу на систему владно-партійної взаємодії виступають:

- діяльність громадських рад (через зміни функцій консультативно-політичних, політичних рад) при головах місцевих адміністрацій, міських головах;

- інститут політичних угод між керівниками органів влади та осередків партій;

- формування спеціальних профільних комісій та координаційних рад на регіональному рівні;

- партійні конференції з актуальних питань становлення громадянського суспільства;

- презентації програм політичних партій.

Очевидною є відповідна важливість впливу громадських інститутів на забезпечення владно-партійної взаємодії у формі широкого політичного діалогу. Саме інтеграція громадських механізмів у систему владно-партійної взаємодії спроможна виконати комплекс завдань суспільно-політичного розвитку, таких як: розвиток електоральної культури і підвищення політичної свідомості населення, активізація діяльності організацій громадянського суспільства та розширення їх повноважень, забезпечення об'єктивності діяльності засобів масової інформації тощо.

Це в конструктивному вимірі.

У деструктивному ж доцільно підкреслити, що неспівпадіння партійної та громадянської позиції індивіда може призводити до того, що він вдається до так званих неконвеїщійних форм політичної участі. Як вказує М.Грачов, конвенційні (легальні, законні) і неконвенційні форми політичної участі виокремлюють зазвичай за критерієм їх співвідношення з діючими у державі законами. До перших відносять голосування, участь у роботі партій та інших політичних організацій і у компаніях, які ними проводяться, участь у політичному житті громади збори, грошові пожертви тощо; контакти з офіційними особами на різних рівнях. Неконвенційні форми політичної участі це участь у вуличних демонстраціях, мітингах та інших формах протесту з порушенням законів; протест проти «аморальних» дій влади у вигляді голодувань, спалень тощо; відмова підпорядковуватися несправедливим законам [9,с.239-240].

Натомість, коли відбувається співпадіння партійної і громадянської позиції індивіда, можна спостерігати так званий синергетичний ефект зростання ефективності діяльності в результаті інтеграції, злиття окремих частин в єдину систему, за рахунок так званого системного ефекту (емерджентності) [10; 11]. Цей ефект характеризується не простим зростанням ефективності і результативності: це зростання значно перевищує просту алгебраїчну суму потенціалів кожної зі складових окремо.

З іншого боку, синергетичний ефект може спостерігатись при інтеграції партійних і громадянських позиції чисельності індивідів коли вони об'єднуються в політичні партії, громадські об'єднання тощо. Адже всього, чого людина не може досягти своїми власними зусиллями, вона може спробувати об'єднавши їх з потенціалом інших. За рахунок такого об'єднання набагато ефективніше виконується функція вираження й захисту інтересів представників різних груп громадянського суспільства.

Можна вважати правомірною точку зору, що об'єднання громадянських позицій в певні організації сприяє формуванню й розвитку соціального капіталу адже соціальний капітал передбачає добровільну горизонтальну кооперацію (співпрацю між суб'єктами, відносно рівними за статусом), так би мовити, самоорганізацію суспільства. За визначенням В. Сукачова, соціальний капітал це сукупність норм, соціальних відносин, інституцій, довіра до них все, що визначає, яким чином і в яких умовах відбувається кооперація зусиль для досягнення спільної мети [12,с.15]. Це певний результат співпраці між індивідуальними та корпоративними акторами (особистостями, спільнотами, організаціями). За визначенням Л.Климанської, соціальний капітал це багатство громади, адже остання будується на соціальному капіталі, як на запасах соціальної довіри, норм та мережі взаємозв'язків, що виникають тоді, коли люди вирішують спільну проблему. Якщо немає адекватного соціального капіталу, важко побудувати смисл громади [ЇЗ].

Щоправда, не все так просто. Адже з одного боку, об'єднання громадян в певні організації громадянського суспільства сприяють розвитку соціального капіталу, а як наслідок, його впливу на владу і довіри до останньої. З іншого ж боку, довіра до влади, взаємодопомога, атмосфера співробітництва з нею постають вагомими чинниками утворення життєздатних об'єднань громадян. Маємо «замкнене коло», проте початкова точка його розплутування цілком може знаходитись усередині окремого громадянина і залежати як від визначеності, стійкості та обґрунтованості його партійної і громадянської позицій, так і від їх співпадіння.

Можна запропонувати і критерії оцінки ступеня сформованості громадянського суспільства з урахуванням того, що в його основі лежать одиничні партійні та громадянської позиції, а тому первісно саме від останніх залежить можливість захисту інтересів громадянського суспільства. До цих критеріїв слід віднести:

- ступінь прояву одиничних і групових партійних та громадських позицій населення в діях організацій громадянського суспільства;

- зміст цінностей, репрезентованих громадянським суспільством, та їх відповідність цінностям загальнолюдським, вічним;

- сформованість мережі організацій громадянського суспільства;

- структурованість громадянського суспільства, тобто наскільки великим, розбудованим, комплексним є громадянське суспільство в Україні та з яких джерел воно черпає свою ресурсну базу

- простір, котрий є доступним для самореалізації і розвитку громадянського суспільства в сенсі законодавчих та нормативних рамок, ставлення державного та приватного сектора до громадської діяльності;

- сила впливу організацій громадянського суспільства на соціум, державну підсистему та громадський добробут.

Сьогодні існує дещо зухвала пропозиція, яким чином можна максимально використати синергетичний ефект від створення своєрідної організованої мережі об'єднань громадян, яка мала найбільш реальний вплив на управління країною. Як пише В.Ференц, будь-який уряд «зв'язаний» правилами зовнішнього керування, які диктуватимуть світові кредитори. Суспільство повинно мати правильний орієнтир поведінки і в цьому йому не порадник влада, яка зв'язана міжнародними зобов'язаннями і ослаблена зовнішніми впливами. Цим повинна займатись розгалужена громадська системна організація державницького спрямування.

Якщо відфільтрувати заідеологізовані переконання названого автора і зосередити увагу винятково на науковій інноваційності, то запропонована модель це своєрідна потужна й сучасна організація-матриця, яка внаслідок своєї організованості матиме потенціал об'єднання й реалізації поодиноких партійних і громадянських позицій. Без цього традиційна громадська діяльність є архаїчною імітацією громадської роботи в стилі радянських профспілок або трохи краще, але з аналогічним ефектом для громадян. Так само партій створюються як нові, а виходить як КПРС [14].

У цілому, в ході проведеного аналізу ми не лише зробили певні імовірнісні висновки, але й виявили деякі складнощі. Зокрема, залишаються неоднозначними питання про співпадіння партійної та громадянської позиції населення, про їх адекватність конкретним соціальним обставинам, про їх впливовість настановлення громадянського суспільства і на те, яким саме буде його «обличчя» це буде обличчя зрілої консолідованої демократії чи країни, що завжди лише розвивається ...

Думається, допомогти з часом отримати відповіді на ці запитання можуть розроблені теоретичні підходи, спрямовані на оцінку особливостей функціонування електоральної культури. Ця можливість, зокрема, обгрунтована в дисертаційному дослідженні О.Зубченка. Він демонструє, що:

використання теорії соціальних розколів створює добрі методологічні можливості для багатопланового аналізу електоральних проявів на місцях (проте нез'ясованим залишається питання, як саме диференціюються волевиявлення та участь громадян у виборах);

партійно-ідентифікаційна теорія, за умов вибору вдалих емпіричних індикаторів, також достатньо ефективно може бути використана у практиці регіонального електорального прогнозування (однак у пострадянських країнах вона пояснюватиме лише поведінку політично активної частини електорату, яка систематично від виборів до виборів підтримує або одну політичну силу, або представників одного ідейно-політичного напряму. Поведінку іншої частини виборців, які мало цікавляться подіями громадсько політичного життя, коректніше розглядати з позиційраціонапьного вибору.

Таким чином, кожна з цих теорій пояснює процеси на певному рівні електоральної культури населення. Дослідник доводить, що теорія соціальних розколів може бути використана для пояснення процесів на когнітивному рівні електоральної культури, теорія партійної ідентифікації на афективному рівні електоральної культури, а теорія раціонального вибору на конативному рівні електоральної культури [15,с.79-103]. Адже у відповідності до цієї ієрархії можна витлумачити і процеси формування та реалізації партійної та громадянської позиції індивіда:

- на когнітивному рівні відбувається інтерналізація, засвоєння отриманої ззовні інформації з розвитком відповідних знань у складі особистої політичної позиції;

- на афективному рівні партійна / громадянська позиція збагачується оцінним компонентом, коли набуті знання отримують відповідні оцінки індивіда;

- на конативному рівні здійснюється включення, реалізація позиції громадянина в конкретних об'єктивних соціально-політичних процесах.

Список використаних джерел

1. Татенко В.О. Психологічна реабілітація пересічного суб'єкта політики / В.О.Татенко // Незалежний культурологічний часопис «ї». Львів, 2003. -№30. С. 86 110.

2. Брегеда А.Ю. Політологія: навч.-метод, посібник для самост. вивч. дисц. / А.Ю.Брегеда. K.: КНЕУ, 1999. 108 с.

3. Юрченко Є.О. Еволюція виборчих технологій у сучасному політичному процесі: автореф. дис... канд. політ, наук: 23.00.02 / Є.О. Юрченко; HAH України. Ін-т держави і права ім.

4. В.М.Корецького. K., 2008. 20 с.

5. Сітарський О.В. Виникнення програмно-ідеологічних політичних партій / О.В.Сітарський [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/Portal/Soc_Gum/Dtr/du/2009_4/ files/DU_04_09_S itarskiy_ 16 .pdf.

6. Kitschelt Н. Citizen-politician linkages: an introduction [Електронний ресурс] IH. KitscheIt, S.I. Wilkinson. Режим доступу: www.assets.Cambridge.org/97805218/65050/excerpt/9780521865050_ excerpt.pdf.

7. Shefler M. Political Parties and the State: The American Historical Experience [Електронний ресурс] /M. Shefter. Режим доступу: www.books.google.com/books/princeton?id=g6a7LI- InAoC &printsec=frontcover&source=gbs_summary_r&cad=0#PPA32.

8. Громадські організації та органи державного управління: питання взаємовідносин / за заг. ред. Н.Р.Нижник, В.М.Олуйко. Хмельницький: Вид-во ХУУП, 2007. 236 с.

9. Баштанник В.В. Державне управління в системі владно-партійної взаємодії: Автореф. дис... канд. наук з держ. упр.: 25.00.01 і В.В. Баштанник; Укр. акад. держ. упр. при Президентові України. K., 2002. 20 с.

10. Грачев М.Н. Политическое участие // Зарубежная политология: словарь-справочник / М.Н.Грачев; под ред. А.В. Миронова, Г.А. Цыганкова. М.: Социально-политический журнал, Независимый открытый университет, 1998. С.239-241.

11. Аксентюк М.М. Синергетичний ефект як важливий чинник ідентифікацій контролінгу в менеджменті організації і М.М.Аксентюк // http://www.nbuv.gov.ua/Portal/chem_biol/ nvnau/2009 142_2/09amm. pdf.

12. Поплавська Ж. Ефект взаємодії і Ж.Поплавська // Вісник HAH України. 2001. № 5 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.nbuv.gov.Ua/portal/All/herald/2001-05/7.htm

13. Сукачов В.В. Соціальний капітал та націоналізм / В.В.Сукачов // Наукові записки НаУКМА. 2002. Том 21. Політичні науки. С. 15-20.

14. Климанська JL Про громаду та її соціальний капітал / Л.Климанська [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.dialog.lviv.Ua/socialpartnership/articles/5.

15. Ференц В. «Громадянська позиція» чи громадянська самоорганізація? / В.Ференц [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.vox.com.ua/data/2008/12/25/gromadyanska- pozytsiya-chy-gromadyanska-samoorganizatsiya.phtml.

16. Зубченко О.С. Електоральна культура як об'єкт соціологічного дослідження: дис... канд. соціол. наук: 22.00.04 / Олександр Сергійович Зубченко. Запоріжжя, 2007. 234 с.

Размещено на Allbest.ru