Основні характеристики людини як суб’єкта і об’єкта громадянського суспільства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Основні характеристики людини як суб'єкта і об'єкта громадянського суспільства

Ивченко A.T.

В ідеальному визначенні, громадянське суспільство це суспільство вільних індивідів і рівних можливостей. Кожен є власником і володіє необхідними матеріальними засобами і благами, які б забезпечували його нормальне існування [I.e. 54].

Передумовами громадянського суспільства є:

- ринкова економіка з властивою їй багатоманітністю форм власності;

- множинність незалежних політичних сил і партій;

- недирективно формована громадська думка;

- вільна особистість з розвиненим почуттям власної гідності [2].

Отже, за таким визначенням особистість, що створює громадянське суспільство постає головною його складовою, і хоча у зазначеному переліку іде останньою, попередні складові без неї втрачають сенс.

Тому, очевидно, що у сучасному світі має шанс стати успішною та країна, яка створює максимально сприятливі умови для реалізації творчого потенціалу особистості, забезпечує права, свободи, демократичні цінності, можливості для творчого розвитку своїм громадянам і здатна мобілізувати їхній конструктивний потенціал на утвердження загальнонаціональних інтересів. Основою демократичного ладу є людина, спроможна розкрити свій власний потенціал, для якої демократія є природним середовищем задоволення особистісних та суспільних інтересів. Саме з демократії розвивається громадянське суспільство сфера самовиявлення вільних індивідуумів та їхніх добровільно сформованих асоціації, для якої властиві горизонтальні, несанкціоновані державою зв'язки між громадянами ,що мають справді колективний характер. Сучасна демократія вимагає від особи не лише політичної активності, а й усвідомлення нею власної ролі і значення в житті суспільства, а також дій у відповідності до власних переконань і цінностей [3,с.15].

Для забезпечення політичного розвитку, збереження цілісності суспільства у процесі зміни поколінь важливо усвідомлено формувати соціально-політичний статус особистості, надавати якісну освіту і виховання всім громадянам з метою формування самостійних і відповідальних політичних суб'єктів 14.с. 1491.Головним суб'єктом і об'єктом громадянського суспільства є особистість, яка виступає в громадянському суспільстві у ролі громадянина. Особистість у ролі громадянина визначається певними якостями, які їй притаманні та можуть бути умовно позначені терміном «громадянськість». Набір цих рис характеризує ступінь втілення особистості у громадянське суспільство в якості суб'єкта діяльності. «Якісною ознакою громадянина, на думку В. Цвиха, є громадянськість» [5,с. 104]. Громадянин це формальний статус особи, який передбачає наділення її певною сукупністю прав та обов'язків, а громадянськість якісна ознака особи, що вказує, чи дотримується вона своїх обов'язків, чи користується наданими правами й наскільки, в якому обсязі.

Поняття «громадянськість» ширше, ніж статус «громадянин», оскільки включає в себе не тільки його права та обов'язки, що є їх відбитками, а й, наприклад, здатність і готовність до активної участі та почуття солідарності. Це відбувається тому, що «соціальні відносини можуть фіксуватися, не приймаючи юридичної форми. Серед них є такі, регламентація яких не доходить до певного ступеня консолідації і визначеності, або й не може дійти взагалі, щоб бути сформульованими у вигляді юридичних норм. Ці відносини ми можемо досліджувати за допомогою громадянськості» [б.с.121].

Якщо громадянин це індивід, що належить до конкретної держави і перебуває під її владою та захистом, то громадянськість це політична позиція громадянина стосовно процесів, що відбуваються в суспільстві та державі. Взаємовідносини суспільства з державою стають дієвими, якщо суспільство можна назвати громадянським, тобто здатним «забезпечити реальну участь громадян в управлінському процесі та контроль з їхнього боку за діяльністю держави» [7,с.576].

Треба зазначити, що незважаючи на те, що само поняття громадянське суспільство з'явилося недавно в історичному процесі така форма взаємин між людьми, чи окремі форми та прояви громадянського суспільства існували завжди. Сформульовані дослідниками правила є наслідком рефлексії, але люди можуть дотримуватися їх і без неї. І вони дотримувалися їх і до того, як було здійснено цю рефлексію. Крім теоретично визначених, вони існують на практиці, і є за своєю природою спонтанними [8,с.53]. Підтверджують це численні висновки, що громадянське суспільство не можна встановити, що воно виростає саме по собі.

Громадянське суспільство забезпечує простір для самореалізації індивіда поза державними структурами. Тому таке суспільство часто розглядають як сферу суспільного буття, не охоплену безпосередньою діяльністю держави. Однак вони не взаємоізольовані, а взаємно доповнюють одне одного. Громадянське суспільство сприяє виникненню й конденсації громадських ініціатив, які живлять, підтримують, коригують діяльність державного організму. В процесі становлення і розвитку громадянського суспільства відбувається заміна архаїчних, традиційних форм регулювання життєдіяльності людей, утверджуються демократичні, правові норми в усіх сферах суспільного життя [9.С.226]. Оскільки особистість є суб'єктом та об'єктом громадянського суспільства, але й водночас суб'єктом та об'єктом діяльності держави (на рівні політичної участі, політичної свідомості, поведінки тощо), непродуктивно громадянське суспільство протиставляти поняттю держава, як це відбувається в багатьох дослідженнях.

Тема громадянського суспільства не зводиться лише до взаємовідносин його суб'єктів і держави. Необхідно враховувати історичне підгрунтя, на якому утворюється громадянське суспільство. В Україні це є над актуальним, бо відбувається глибока модернізація спроба замінити основні традиційні структури й інституції інституціями суспільства сучасного, за західними зразками. Проте, як вважає політолог С.Кара-Мурза, уявлення про людину (тобто антропологічна модель, відповідь на запитання «Що є людина?») у традиційному й сучасному суспільстві відрізняються кардинально [10].

При виникненні сучасного суспільства в результаті реформації, просвітництва й буржуазних революцій виникло нове уявлення про людину вільний індивідуум. Коли середньовічна Європа перетворювалася на сучасний Захід, сталося звільнення особистості від сковуючих її солідарних, общинних людських зв'язків. Капіталізму була потрібна людина, що вільно пересувається та вступає у відносини купівлі-продажу на ринку робочої сили. Тому громада завжди була головним ворогом буржуазного суспільства та його культури.

У Росії ( як і в Україні) розриву цих зв'язків не сталося, попри вплив капіталізму й реформу Столипіна. В антропологічній моделі, розвиненій на початку XX століття нашими православними філософами, людина є соборною особистістю. Тут вона завжди включена в солідарні групи (родина, сільська й церковна громади, трудовий колектив та навіть зграї злодіїв), де гаслом є: «Один за всіх, усі за одного». Ця антропологічна модель розвинулася в радянському суспільстві й існує досі.

Для традиційного суспільства дуже важливе поняття народу як надособистісної спільноти, яка володіє історичною пам'яттю й колективною свідомістю. У народі кожне покоління пов'язано відносинами відповідальності і з предками, і з нащадками. А на Заході поняття «народ» змінилося. Це громадяни, співтовариство індивідів. Будучи неподільними, вони з'єднуються в народ через громадянське суспільство. Ti, хто поза ним, не народ.

Сучасні уявлення про громадянське суспільство грунтуються на положенні Гегеля про розрізнення понять «держава» і «суспільство». До нього, ще з античних часів, ці поняття були синонімічними, навіть тотожними. Необхідність такого розрізнення випливала з гегелівської концепції індивідуального «Я». Індивід, на переконання Гегеля, здобуває свободу лише у процесі саморозкриття, до якого причетні всі інстанції, що оточують його, передусім сім'я (родина). Стосунки індивіда і родини базуються на зобов'язаннях «природного благочестя». Адже між батьками і дітьми неможливий договір, згідно з яким батьки зобов'язувалися б зачати і виховувати дітей в обмін на їхню майбутню любов і захист. У стосунках між ними існують взаємні природні зобов'язання, глибоко переплетені зі свободою індивіда, особливо в міру його дорослішання, коли власне «Я» потребує вже ширшого діапазону дій. Межі «природного благочестя» стають «тісними». Індивідові потрібна сфера вільної діяльності, де він може порівняти свою волю з волею інших й утвердитись у справедливих взаєминах. Ця сфера є сферою згоди, договору, яку Гегель і назвав «громадянським суспільством». Вона постає ланкою реформованого об'єднання, яке оточує і надає тотожності сім'ї (родині), оскільки його сутність постає у взаємному визначенні обов'язків, закорінених в індивідуальному виборі [9.С.228].

Кінець XX початок XXI століття ознаменувався появою нового образу людини. Відбулася радикальна зміна її уявлень про саму себе, про своє ставлення до світу в усіх його вимірах та про вищі цілі власного буття. Нову філософію людини конституювали, зокрема, ідеї про те, що кожна людина своєю неповторністю, індивідуальністю, суб'єктивністю абсолютно значима в світі. Дедалі більше у суспільну свідомість вкорінювалась думка про людину як про істоту, що здійснює абсолютний вимір свого буття, «цементує його», надає йому сенс [11].

Треба сказати, що всупереч поширеній думці громадянське суспільство далеке не аморфно і, більш того, не може бути таким взагалі. У цій ситуації в громадянському суспільстві неминуче починають протікати процеси його самоорганізації, викликані до життя двома чинниками: 1) діяльністю, направленою на реалізацію нових інтересів соціальних суб'єктів, що неможливе в існуючій державній формі організації суспільства, і як би не різнилися ці інтереси за своїм змістом, вони завжди породжують єдиний для всіх суб'єктів інтерес боротьби проти регресивних державних форм; 2) вимушеною взаємодією з державою з приводу реалізації цих інтересів, яке (взаємодія), у свою чергу, може приймати самі різні форми від прямого протистояння і антидержавних дій до активних переговорів і реформування існуючого державного пристрою. Внаслідок цього можна говорити про громадянське суспільство не лише як про поза державну форму організації суспільства, але і як про самостійного суб'єкта поза державної соціальної активності [12].

Громадянське суспільство є системою, яка складається з кількох частин. Це, по-перше, громадські організації (інститути), які виконують соціальні функції; по-друге, механізми взаємодії між суспільством та державою; по-третє, механізми контролю суспільством владних відносин [13,с.109].

Тобто, інститут громадянського суспільства можна визначити як специфічну форму самоорганізації громадян, котрі регулюють процеси поза сферою діяльності держави, керуючись певними нормами і правилами.

З позиції соціології, громадянське суспільство це особливий тип індивіда, якому притаманні, з одного боку, високий рівень автономії від соціуму взагалі і від держави зокрема, а з іншого здатність конструктивно спілкуватися з іншими особистостями заради суспільного миру [14,с.5].

Отже, можна дійти висновку: громадянське суспільство необхідний елемент формування демократичної держави. Це сфера спілкування, взаємодії, спонтанної самоорганізації та самоврядування вільних індивідів на основі добровільно сформованих асоціацій, захищена необхідними законами від прямого втручання і регламентації з боку держави, в якій переважають громадянські цінності [15,с.496]. Загальнометодологічні філософсько-антропологічні розробки проблеми людини утворюють теоретичне підгрунтя осмислення «людини політичної», зумовлюють нове прочитання класичних філософських та політологічних творів, сучасну інтерпретацію ідей та припущень, що містяться в них.

В межах визначення людини у громадянському суспільстві розрізняють об'єкт діяльності і суб'єкт діяльності. Ключовим в цьому відмінність є те, що суб'єкт це перш за все носій активності, джерело перетворення, цілеспрямована істота (індивід або група). Тоді як об'єкт фрагмент реальності, на яку направлена активність суб'єкта, взаємозв'язаного з нею. Це безумовно, можна сказати і про політичну діяльність. Найчастіше як об'єктом, так і суб'єктом політичної діяльності є люди, тобто учасники політичної діяльності. Крім того, об'єктами політичної діяльності можуть бути суспільні явища, процеси, ситуації, факти. У політичній діяльності об'єктно-суб'єктний взаємозв'язок є органічною єдністю: адже людина є головний суб'єкт і об'єкт політики; соціальні групи, організації, рухи також виступають одночасно і як об'єкти політичної діяльності, і як її суб'єкти [16,с. 17]. громадянське суспільство держава народ

Громадянське суспільство співтовариство осіб. Теоретик-політолог переводить життя людей в абстрактну категорію (цивільного суспільства), але важливо зрозуміти реальну багатовимірність присутності людини в соціумі. Одна з іпостасей екзистенції і виражається в громадянської самодіяльності, самовираженні. Але це лише одна соціально-політична іпостась, а їх в кожного з нас багато і праця, і борг, і сім'я, і служба, і турбота про ближніх, і творчість, і багато що інше. Найбільш природними є ті, які дозрівають усередині і незалежно від зовнішнього тиску [17,с.34]. Всі ці іпостасі індивід засвоює під час соціалізації.

Як тільки закінчилася первинна соціалізація, і індивід почав здійснювати соціально значимі вчинки (починаючи приблизно з юності), він стає суб'єктом політичної діяльності. Потім розвиток політичної суб'єктності також нерозривно пов'язаний з процесом соціалізації, але вже вторинної [16,с.ЗО] Процес соціалізації нерозривно пов'язаний з політичною соціалізацією. Процес політичної соціалізації показує як само та за яких люди включаються в політичні стосунки, як формується їх політична свідомість і поведінка, яка мотивація участі громадян в офіційній політиці. Політичну соціалізацію можна назвати розвитком політичної суб'єктності особи або розвитком суб'єкта політичної діяльності, так само, як і суб'єкта громадянської діяльності.

Етапи придбання політичної та громадянської суб'єктності можна представити таким чином:

- Вибір вузу напрямку навчання початкова стадія суб'єктності.

- Вибір характеру і сфери трудової діяльності стадія придбання впливу.

- Перехід до активної участі в політичній діяльності цілеспрямований вплив на політичні процеси, самостійне створення цілей, участь в управлінні державою і суспільством. На даному етапі людина може стати політичним чи громадським діячем.

Розвиток політичної суб'єктності залежить від соціальної позиції, яку займає індивід, чим вище соціальна позиція, тим вище рівень його політичною суб'єктності.

Природно, якщо соціальна позиція дуже низька (крайній приклад особи без певного місця проживання), то така людина теж може вважатися суб'єктом політичної чи громадської діяльності, оскільки сам факт того, що він знаходиться в цій соціальній позиції вже визначає напрям у соціально-політичній діяльності, пов'язаний з усуненням або корекцією обставин, які привели дану людину до такої позиції [16,с.32].

Таким чином, підводячи підсумок можна зазначити, що особистість розглядається, по-перше, як суб'єкт стосунків і свідомої діяльності, стійка система соціально-значимих рис, що характеризують індивіда як члена спільності, по-друге, як такий елемент соціальності, який наділений онтологічним статусом, що обумовлює аналогічний статус і громадянського суспільства в протилежність державі, яка таким статусом не володіє.

Зокрема, володіння особою свободою волі передбачає її онтологічну і екзистенціальну здатність «нести» відповідальність, а значить, виступати таким соціальним суб'єктом, який здатний встановлювати форми публічних соціальних проявів, вже тим самим їх регулюючи.

В тому випадку, якщо особа не проявляє ознаки суб'єкта, тобто не усвідомлює свою онтологічну основність і свободу, при цьому перекладаючи відповідальність на соціальні умови і підкоряючись їм по неусвідомлюваному, але від цього не менш особовому вибору, людина потрапляє в ситуацію відчуження, і соціальна ситуація характеризується такими категоріями як «особова несвобода», «відчуження», «соціальна необхідність» [18,с.34]. І якщо формування соціальної системи на рівні цілого відбувається як самоорганізація, то на рівні конкретної особи встановлення зв'язків має характер цілеспрямованих, а значить, усвідомлюваних змін, які не лише є основою для формування громадянського суспільства, але можуть бути поширені на публічну сферу взаємодій, яку традиційно відносять до політичної, а значить, регульовану державою.

Крім того, громадянське суспільство є культурним надбанням розвитку людства, а культура, як відомо, вносить «людський вимір» в усі сфери життя суспільства. Кожен етнос, нація, держава мають певну суму культурних цінностей, створену протягом усього їх існування. Ці цінності є не що інше, як спосіб вираження погляду нації на об'єктивну реальність. На основі них складається уявлення про певний тип політичної взаємодії та громадянське суспільство. Вочевидь, українське суспільство орієнтоване на сприйняття, передусім, цінностей демократичної культури. Але перебудова в нашій країні виявила не лише уразливість і слабкість здійснюваної досі культурної політики, а й подеколи її помилковість.

Наслідки цих помилок віддзеркалюються сьогодні в усіх сферах суспільного життя економічній, соціальній, науковій, але передусім моральній [19,с.28]. Розуміння стимулюючого і спрямовуючого впливу на суспільство всього в культурній спадщині, а не окремих, суб'єктивних фрагментів, сприяє розвитку сучасних інтегративних процесів у культурі, подальшому її прогресові. Певно, що найбільш радикальні зміни, що ведуть до розбудови суспільства, мають відбуватися в галузі культури, моралі, освіти.

Саме культура має максимально стимулювати ініціативу і самостійність, подолати пасивність людей, їхню громадянську безбарвність, апатію, безвідповідальність, несамостійність мислення та дії. В Україні має створитися така культурна традиція, що буде відповідно передувати утворенню громадянського суспільства.

Список використаних джерел

1 .ОпришкоВ. Ф. Правознавство: Підручник/В. Ф. Опришко, Ф. П. Шульженко, С.

І. Шимонтаін.; За заг. ред. В. Ф. Опришка, Ф. П. Шульженка. -K.: КНЕУ, 2003. -767 с.

2. Політологія: курс лекцій. Навч. посіб. Тернопіль, 2004. 236 с.

З .Макеєва О. Безперевна освіта суспільства запорука майбутнього / О. Макеєва // Персонал. 2007. № 3.

4. Гордієнко М. Соціально-політичний статус особистості в умовах емансипованого суспільства/М. Гордієнко//Вісн. Львів. Ун-ту. Сер. Педагогіка. Вип. 25, Ч. 1.-2009.

5. Цвих В. Ф. Профспілки у громадянському суспільстві: теорія, методологія, практика: Монографія / В. Ф. Цвих. K.: ВПЦ «Київський університет», 2002.

6. Пащенко В. Поняття «громадянськості» і теорія громадянського суспільства / В. Пащенко // Політичний менеджмент. 2005. -№2(11).

7. Политическая социология: Учеб. пособ./ Отв. ред. Г. П. Сопов. Ростов-наДону: Феникс, 1997.

8. Аринин А. Н. Государство для человека: новая стратегия развития России / А. Н. Аринин // Общественные науки и современность. 2000. № 6.

9. Причепій Є. М. Філософія: Підручник / Є. М. Причепій, А. М. Черній, Л. А. Чекаль. K.: Академвидав, 2007.

10. Коваленко А. Велика мета маленької формули / А. Коваленко // Дзеркало тижня. -2002. № 5 (380). 9 15 лютого.

11. Філософія політики: Підруч. / [Електроний документ] Авт.-упоряд.: В.П. Андрущенко (кер.) та ін. K.: Знання України, 2003. 400 с. Режим доступу: www. npu.edu.ua/160.html

12. Гончарова А. Н. Проблема согласования общественных и личных интересов в процессе построения гражданского общества: Моногр. / A. H Гончарова. Красноярск: Изд-во Красноярск, гос. ун-та. -2001. 160 с.

13. Михайловська О. Держава і розвиток інститутів громадянського суспільства / О. Михайловська // Політичний менеджмент. 2005. № 3 (12).

14. Войтенко Т. О. Громадянське суспільство в Україні: аналіз соціального конструювання. / Т. О. Войтенко, О. С. Гончарук, Ю. О. Привалов // Наук. зб. Відп. ред.: Ю. Саєнко K.: Стилос, 2002.

15 Андрущенко В. Організоване суспільство / В. Андрущенко. K.: Ін-т вшц. освіти АПН Укр., 2006.

Іб.КомароваС. JI. Оптимизация отношений субъектов политической деятельности: Дисс. канд. психол. наук 19.00.05 /Росс. Акад. гос. службы//С. JI. Комарова-М. -2002.

17 Аринин А. Н. Зрелость гражданского общества основа устойчивого развития и безопасности России / А. Н. Аринин // Институт федерализма и гражданского общества: Альманах Личность и гражданское общество. 1999. №4.

18. Гнидина Ю. А. Субъектность личности как условие развития государства и гражданского общества: Монография / Ю. А. Гнидина. М. -2009.

19. Сенченко А. Я. Смисложиттєви виміри культури: пріоритети гуманізму та людяності / А. Я. Сенченко, C. Г. Головко // Мультиверсум. Філософський альманах. K.: Центр духовної культури. 2009. № 78.

Размещено на Allbest.ru