Основні фази демократичного розвитку України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Основні фази демократичного розвитку України

Бойчук М.А.

В науковому просторі накопичений достатній досвід теоретичного пояснення того, що є демократією, якими є ознаки процесу демократизації а також його цілі. Історія дослідження демократії починається ще за часів Аристотеля. Але Е. Kapp звертав увагу на те, що «... критерій [демократії] потрібно бачити не в збереженні традиційних установ, а в питанні, де зосереджені влада і як її здійснюють. У цьому аспекті демократія це питання ступеня а саме ступеня реалізації демократичних принципів у конкретному суспільстві. Нині деякі країни більш демократичні, ніж інші. Але жодна з них, напевно, не є максимально демократичної, якщо застосувати будь-який високий критерій демократії. Масова демократія складна і багатогранна, а, отже, здебільшого недосліджена сфера» [4,р.76].

У загальній формі можна визначити такі напрями демократизації політичної системи суспільства:

Представницький характер державної влади. Громадяни делегують свої владні повноваження обраній ними особі або політичному об'єднанню.

Легітимність і законність, що включає підтвердження владних повноважень народу у вигляді рівних періодичних виборів, прийнятті державних рішень при активній участі громадян і їхніх об'єднань.

Правова система підтримує і гарантує демократичні установи.

Плюралізм і конкурентність. Конкурентне, але не конфліктне співіснування в суспільстві різних політичних сил, що репрезентують інтереси соціальних груп і шарів населення.

Громадянські, політичні і соціальні права. Демократичний режим володіє правовими механізмами, що гарантують дотримання і захист природних і прав людини будь-якого соціального статусу.

Усвідомлення і підтримка більшістю громадян демократичних правил і норм, почуття відповідальності і самоконтролю.

Але в науці, перш за все, описані ідеальні типи демократії та процеса демократизації. Для створення ідеальних типів демократизації автори віддають перевагу структурним чинникам. Перш за все створенню в державі соціально-економічних, культурно-ціннісних умов для здійснення демократизації. Інші дослідники головними вважають процедурні фактори, такі як вибір та послідовність реалізації конкретних рішень та дій тих політичних акторів, від яких залежить процес демократизації. Прибічники структурного підходу (С. Ліпсет, Г. Алмонд, С. Верба, Д. Ростоу, Р. Інглехарт та ін.) виокремлюють три основні типи структурних передумов демократії: відчуття національної єдності та ідентичності; досягнення досить високого рівня економічного розвитку; масове усвідомлення населенням демократичних принципів, довіра до основних політичних інститутів, міжособистісна довіра, громадянські почуття.

Дискутивним моментом для вчених стало питання про саму сутність процесу демократизації. Сутність демократизації певні вчені, які репрезентують функціональний підхід (наприклад, Ф. Шміттер, Д. Лінц, А. Степан, А. Пшеворський, Т. Карл) пов'язують з ідейним та організаційним плюралізмом, технологіями запобігання та розв'язання суспільних конфліктів, раціональним співвідношенням вертикального та горизонтального вимірів політики.

На відміну від функціонального підходу, Д. Ростоу, декларуючи «генетичний підхід» [7,р.341 -342,345], вважає, що для генези демократії потрібен не консенсус, а навпаки стійкий та серйозний конфлікт.

Новизна генетичного підходу складалася в переносі акцентів з постійних факторів, що забезпечують функціонування режиму, на контекст політичної динаміки, що увесь час змінюється, його генетичні передумови і змінні величини, що визначають характер, напрямок і темпи руху.

Сьогодні очевидно, що не існує і не може існувати унікального, однолінійного шляху демократизації. В різних країнах зміна авторитарних режимів відбувається по-різному, і саме особливості шляхів переходу формують основні риси майбутньої демократії. Демократія може виявитися результатом десятиліть поступової еволюції (Велика Британія, США), наслідування (Індія), динамічних перетворень (значна частина країн Східної Європи 1989 року), обвалів (Росія після 1991 року), революцій (Португалія і Аргентина), угод, досягнутих шляхом переговорів (Польща, Болівія, Нікарагуа, ПАР).

Післявоєнна історія дала чимало прикладів різних шляхів демократизації: редемократизація після іноземної окупації (Данія, країни Бенілюксу, Австрія); реформи політичних інститутів після визволення (Франція, Італія); впровадження демократії за допомогою окупантів, тобто шляхом нав'язування ззовні (Японія, Німеччина); трансформація авторитарних режимів «освіченим» монархом (деякі країни Східної Європи 1945-1948 років) або військовим диктатором; демократизація за ініціативою «згори», внаслідок договору з опозицією (Іспанія, Бразилія); в результаті тиску, стимульованого демократичною еміграцією (Греція); демократизація країн, що звільнилися від колоніальної залежності тощо.

Це підтверждує думку вчених, згідно з якою ідеальні типи демократії і процесу демократизації на 100% не реалізуються в жодній з країн. Сучасні суспільно-політичні процеси у світі, в тому числі і в Україні, засвідчують велетенський розрив між цілями й можливостями реформування суспільства, його демократизації.

Тому вчені прийшли до певного компромісу і визначили наступне: для процесу демократизації характерна тенденція поетапного (багаторівневого) переходу політичної системи від одного стану до іншого. Цих етапів три. Кожен з них характеризується своїми особливостями.

Так, для аналізу успішного переходу від авторитаризму до демократії Г. О'Доннелл і Ф. Шміттер [6,р.15] виокремлюють фази лібералізації, власне демократизації і консолідації як ідеальні типи. Лібералізація розуміється при цьому як спроба владних еліт авторитарного режиму за допомогою обережного «відкривання» політичної системи і надання більших гарантій індивідуальних громадянських прав (наприклад, захист приватної сфери) розширити легітимну основу старого режиму для того, щоб лишитися й далі при політичній владі. Одночасно можуть спостерігатися й паростки громадянського суспільства.

До «фази лібералізації» примикає фаза власне демократизації. Демократизацією в ході зміни системи називається «інституціоналізація демократії» [5,р.8]. Вона починається, як правило, тоді, коли ще існують залишки авторитарних структур і владних інститутів, а нові демократичні структури остаточно ще не запроваджені. Ця фаза триває від деінститутуціоналізації (дедиференціації) старої системи до реінституціоналізації (нової структурної диференціації) демократії.

За загальноприйнятою думкою, фаза власне демократизації наближається до закінчення при проведенні «установчих виборів» (founding elections) і при інституціоналізації структурного і процедурного «мінімуму» демократії [1,с. 19]. Цей «мінімум» загальні, чесні, рівні і таємні вибори,відповідальність уряду перед виборцями (народний суверенітет), право на коаліції та партійна конкуренція. Фаза власне демократизації нерідко супроводжується інституціональним вакуумом і патовими ситуаціями політичної влади. В жодній іншій фазі вікно можливостей політичних і, перш за все, соціальних акторів не є таким широким. Воно знову звужується, коли демократичні інститути засновані, оскільки через свої специфічні умови доступу до влади вони ставлять у привілейоване становище таких політичних акторів, як, наприклад, партії.

У трифазовій моделі Г. О'Доннелла і Ф. Шміттера фаза власне демократизації закінчується періодом демократичної консолідації.

Але фактично, консолідація починається ще до завершення фази власне демократизації. Обидві фази перетинаються, і в реальній дійсності не завжди можна відокремити їх одну від одної. І все ж говорити про закінчення трансформації можна, коли запроваджені ad hoc (тобто, для даного випадку) в межах перехідного режиму поведінкові зразки переходять у стабільні структури, коли доступ політичних акторів до процесу прийняття політичних рішень, а також сам процес їх прийняття відбувається в межах легітимних процедур, встановлених a priori. В.Меркель вважає, що консолідація демократії остаточно завершується лише тоді, коли будуть консолідовані такі чотири рівні демократичного устрою [3,с.25]:

- конституційна консолідація центральних конституційних органів, таких, як президент, уряд, парламент і суди;

- представницька консолідація, тобто консолідація територіального (партії) і функціонального (асоціації) представництва інтересів;

- інтегративна консолідація, зокрема зниження стимулів до позаконституційних дій, спрямованих проти демократії, з боку потенційних груп вето (таких, як військові, великі землевласники, підприємці,радикальні рухи і т. д.) до такого рівня, коли вони інтегровані у демократію настільки, що віддають перевагу цій системі перед будьякою іншою;

- консолідація громадянської культури завершує консолідацію політичної системи установленням громадянської культури (civil culture), заснованої на демократії.

Існує також ціла низка класифікаційних критеріїв, за якими можна згрупувати всі посткомуністичні держави, що переходять до демократії. По-перше, це темпи перетворень. За цим критерієм вони поділяються на дві групи [www.politik.org.ua].

До першої належать держави з високими темпами переходу до демократії. Серед них Польща, Угорщина, Чехія, країни Балтії. Тут, завдяки історичному досвіду і демократичним традиціям, вже на початку 1990-х років склалися основи нових демократичних режимів, а саме: вільні вибори; прийняття «досоціалістичних» конституцій; формування інституту парламентської демократії; ротація найбільших політичних партій, що перебувають при владі; розвинена політична культура громадян.

Друга група це держави з поетапними темпами реформування політичної системи (Росія, Україна, Азербайджан, Грузія, Вірменія, Киргизстан, Казахстан). Вибір темпів реформування політичних систем у цій групі зумовлений вирішенням гострих соціально-економічних протиріч і проблем, створенням певних умов для розвитку демократії.

По-друге, це зміст політичного реформування. Відповідно до нього можна виокремити також дві групи: країни, де одночасно здійснювалися політичні, соціальні, економічні реформи, створювалися засади національної державності. Інакше кажучи, тут трансформація мала комплексний характер (держави СНД за винятком Росії, держави Східної Європи, зокрема складові колишньої Югославії: Хорватія, Словенія, Македонія; країни, де здійснювалися лише політичні та економічні реформи, тобто Чехія і Угорщина).

Третім класифікаційним критерієм є форма переходу до демократії. Відповідно до них держави можна згрупувати так: мирний шлях трансформації політичної системи, так звані «оксамитові революції» Чехія, Словаччина, Болгарія, Угорщина, Польща, переважна більшість країн СНД; гостра внутрішня конфронтація і боротьба еліт Росія; революційний шлях Румунія) [www.poHtik.org.ua].

До четвертого критерію можна віднести чинники, які зумовили трансформацію. Серед них внутрішні і зовнішні чинники та, відповідно, група держав, де перетворення Грунтуються на внутрішньо іманентних процесах та впливовах іззовні (країни СНД, насамперед Росія); зовнішні фактори, одним з яких для країн Центральної і Східної Європи був розпад CPCP

П'ятий критерій масштаби залучення до суспільних перетворень різних соціальних і політичних сил. Відповідно виокремлюють: держави, де у цих процесах беруть участь широкі соціальні верстви і де злам тоталітарного режиму відбувся під тиском «знизу» (Румунія, деякі країни Південної Європи); держави, де головною рушійною силою перетворень була політична еліта; держави, де демократизація відбувається під впливом конкуренції політичних угруповань (СНД).

І, нарешті, шостий критерій це інституціональні передумови. За ним виокремлюють три групи держав. До першої зараховуються держави, де досвіду становлення класичних демократичних інститутів не було (всі країни СНД, крім України і Росії); до другої держави, в історичному минулому яких були паростки демократичних інститутів і, відповідно, перехід до демократії означав повернення до втрачених національних традицій демократичного суспільного розвитку (деякі держави Центральної і Східної Європи, Балтії). Третю групу складають держави, в яких демократичні трансформації набули комплексного характеру: повернення до демократичних традицій відбувається на більш високому рівні модернізації (Україна, Росія).

Якщо характеризувати стан розвитку процесу демократизації в Україні, то загалом соціально-політичне становище в Україні характеризують як відносно спокійне, зі збереженням значного рівня соціальної та політичної напруженості. Серед політичних причин такого становища нерозвинутість політичних та організаційних структур, відсутність впливових, авторитетних політичних партій; низький рівень політичної культури суб'єктів політики; довготривале нежиттєздатне поєднання елементів парламентської республіки, президентського правління і радянської влади; невизначеність принципів відносин між законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади; низький рівень концептуального обґрунтування ідеї державності України та вкорінення її у свідомості населення.

державний влада демократизація політичний

Список використаних джерел

1. Васович В. Переход к демократии в иосткоммунистических странах // Вестник МГУ Серия 18. Политология. 2000. № 2.

2. Дегтярев А.А. Основы политической теории. М.: Высшая школа, 1998. 244 с.

3. Цветков В.В., Кресіна I.О., Коваленко А.А. Суспільна трансформація і державне управління в Україні: політико-правові детермінанти. K.: Концерн «Видавничий Дім Ін Юре», 2003.

4. Carr Е.Н. Tlie New Society. London: Macmillan, 2004.

5. Dalil R. Polyarchy: Participation and Opposition. New Haven / London.1971.

6. O'Donnell G., Schmitter P. Transitions from Authoritarian Rule.Tentative Conclusions about Uncertain Democracies. Baltimore, London:Johns Hopkins University Press, 1986.

7. Rustow D.A. Transitions to Democracy: Toward a Dynamic Model. Comparative Politics, April 1970. № 3.

Размещено на Allbest.ru