Національна ідея як віддзеркалення розвитку правосвідомості українського суспільства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна ідея як віддзеркалення розвитку правосвідомості українського суспільства

Калиновський Ю.Ю.

Вочевидь, що розвиток української держави потребує світоглядно-ідеологічного проекту, який є підґрунтям вироблення стратегії національного державотворення. Таким проектом є національна ідея про сутність якої у вітчизняній науковій думці є різноманітні точки зору. На нашу думку, уявлення щодо національної ідеї є лакмусовим папірцем розвитку, перш за все, інституційної форми правосвідомості, оскільки вона містить обґрунтування права українського народу на самовизначення, державність, культурну самобутність. Світоглядні орієнтири, що закладені у національній ідеї формувалися під впливом уявлень українського народу про право, свободу, рівність, справедливість тощо. На сьогоднішній день основною проблемою для вітчизняної наукової спільноти та українського політикуму є не тільки формулювання змісту національної ідеї, а й її втілення в процесі державотворення. Відсутність стратегії розвитку України, політичного компромісу щодо засадничих питань національного розвою негативно впливає на реалізацію права українського народу на самовизначення.

Виходячи з вищенаведеного метою статті є дослідження особливостей української національної ідеї як індикатора становлення суспільної правосвідомості.

Досліджуючи дану проблематику ми, перш за все, спиралися на ідейний потенціал та науковий доробок таких вчених як О. Антонюк, І. Варзар, Ю. Вільчинський, О. Власюк, В Горбатенко, Д. Донцов, О. Донченко, Кравченко, В. Крисаченко, Ю. Липа, В. Липинський, М. Міхновський, Л. Нагарна, Ю. Римаренко, М. Степико, Д. Чижевський та ін.

Необхідно зазначити, що характер національної ідеї безпосередньо пов'язаний з ґенезою національної самосвідомості та правосвідомості зокрема. Як підкреслює український дослідник П. Кравченко, нація стверджує своє право на існування як етнічна спільнота тоді, коли досягає належного рівня самосвідомості. Національна самосвідомість, базуючись на традиціях, мистецтві, моралі, звичаях, релігії, розширюється до політико-державного самовизначення, яке ґрунтується на теорії нації й національної держави. Чим ширше коло індивідів, що володіє високою культурою найкращих зразків національної самосвідомості, тим природніша реалізація загальних моральних принципів [1,с.260-261]. У свою чергу, суспільна правосвідомість стає більш стійкою щодо негативних впливів і поступово трансформується на якісно новий рівень, який передбачає глибоке усвідомлення як національних прав та свобод, так й індивідуальних життєвих пріоритетів. Фактично суспільна правосвідомість є однією з форм національної самосвідомості і становить підґрунтя розвитку національної ідеї як політико-правового проекту певної нації.

На думку вищеозначеного дослідника, у сфері національної самосвідомості доводиться спостерігати специфічні парадокси само- ототожнення й саморозрізнювання соціальних суб'єктів, на ґрунті яких формуються ілюзії, що виконують певну соціальну роль. Протилежні за своєю екзистенційною сутністю індивіди можуть духовно ототожнитись. У національній самосвідомості протилежне може бути тотожним і ця тотожність стверджується за допомогою відповідних філософських міркувань, які покликані визначити самооцінку людьми сутності свого буття. Якщо таке самоототожнення не відповідає реальним можливостям індивіда у розв'язанні загального позитивного історичного завдання, то воно виявляється хибним, якими б ідеологічними міркуваннями воно не виправдовувалось. І навпаки, здатність індивідів піднятися над своїми відмінностями та протиріччями задля розв'язання загальнонаціональних завдань - це вираження їх моральної шляхетності та мудрості. Організація практичного життя індивідів на основі загальнонаціональних принципів є маніфестацією певної культури їхньої самосвідомості (правосвідомості зокрема). Ane ця культура може перетворюватися у власну протилежність, якщо вона ґрунтується на догмах, що суперечать вимогам суспільного духовного прогресу. Дійсна культура національної самосвідомості спирається не на догматичні установки, а на істину загальнонаціональних міжособистісних і соціальних зв'язків індивідів та на їхнє реальне життя [1,с.262].

На нашу думку, норми культури за своєю суттю є тим значеннєвим полем у межах якого відбувається становлення та розвиток певного типу суспільної правосвідомості, яка впливає на існуючи уявлення про українську національну ідею. Зазначимо, що кожна культура - це певна система норм, що становлять аксіологічну матрицю щодо розвитку певної нації, української зокрема. Нормативність - це імперативність, обов'язковість щодо життєвих орієнтацій окремої людини. Культура зумовлює стиль поведінки, підґрунтя оцінок, правила спілкування з іншими людьми тощо. Імперативність вимог культури досить очевидна, вона виявляється у суспільній (правовій) психології через оціночні судження щодо певних подій та явищ. Вона існує у формі громадського схвалення чи несхвалення вчинків та висловлювань, у пануючих естетичних смаках, у правовій чи політичній системах, у релігії, тобто у всій сукупності ментальних особливостей національної самосвідомості народу [268,с.62].

Людина не може нехтувати цими вимогами так само, як вона не обирає собі час та умови свого життя, тобто контекст, у якому вона існує. Певні умови і спосіб життя людина «знаходить» як даність. Вона повинна узгоджувати свої дії з уже існуючими у культурі традиціями. Відмовитись від цього (особливо у традиційних суспільствах) можна було тільки ціною надзвичайних втрат і вольових зусиль. Національна самосвідомість та національна ідея є верхнім рубежем формування етносу, відіграючи активну роль у згуртуванні українського народу, мобілізуючи його на захист своїх політичних та економічних інтересів, й спрямована на відродження національної культури. Водночас національна ідея є визначальною у взаємодії українців з іншими народами, бо в ній органічно пов'язані розуміння своєї національної приналежності, прав та свобод нашого народу його уявлень про інші етноси.

Національна самосвідомість та національна ідея українців містить у собі достатньо високий рівень толерантності, що виявляється у прагматичних комунікативних взаємодіях з представниками інших націй та культур. Це пов'язано з тим, що у правосвідомості українського народу протягом історичного розвитку сформувалася повага до прав та культурної самобутності інших народів. В той же час, необхідно зазначити, що наскільки очевидна імперативність культурних цінностей, настільки ж реальна їх необов'язковість. Значущість будь-якої моральної, правової, естетичної чи політичної ідеї, ще не робить її неминучою для конкретної людини. Антиномізм культури виявляється в тому, що вона є нормативною формою існування людини і декларативною нормою, необхідність якої ще повинна бути доведена історичними потребами людського життя. У цьому плані національна ідея втілює в собі, безумовно, ціннісний зміст, надаючи стилю життя обрисів, впорядковуючи їх і роблячи свідомою метою таке впорядкування (те, що ми називаємо національною самоідентифікаці- єю). В той же час національна самосвідомість також антиномічна і може бути знецінена, коли вона намагається ствердити свої права й виняткову важливість. Цінність самосвідомості не робить її органічною потребою людини. Тільки життя, яким рухає бажання людини існувати, створює іманентну необхідність та моральну обов'язковість реалізації змісту самосвідомості. Саме тут, у точці перетину «прав життя» і потенційних «прав самосвідомості», можливі конструктивні рішення антиномій національної ідентифікації. Особливістю української національної культури та правосвідомості є її неоднорідність й поліцивілізаційність джерел, що пов'язано з історичним розвитком різних регіонів нашої держави. Вочевидь, що регіональні, культурні, мовні та історичні особливості українського народу визначають певні відмінності у правосвідомості та світосприйнятті громадян України.

Можна констатувати, що розуміння сутності національної ідеї та національних пріоритетів має свої культурні особливості в українському соціуму, що обумовлено відмінностями у самосвідомості та правосвідомості представників різних регіонів країни. Порівнюючи особливості правосвідомості мешканців заходу і сходу України, підкреслимо, що наддніпрянці - це в основному люди східноєвропейської культури й свідомості. Вони хоча і відрізняються від росіян, проте з останніми їх єднає дуже багато: спільність історичної долі, війни, трагедії, перемоги, релігія і культура, оскільки 10-12 й 7-8 поколінь українців відповідно на Лівобережній та Правобережній У країні формувалися разом з росіянами у складі Російської держави. Сучасне покоління зрілих галичан, життя дідів і навіть юність батьків яких проходила у Польській та Австро-Угорській державах, хоча проживали вони у СРСР, проте їх світогляд генетично формувався і рівнявся на західноєвропейську (австро-німецьку та польську) культуру, правові звичаї та традиції. Галичани пройшли багатовікову асиміляцію і виробили навіть типово західноєвропейські, щоправда з українською специфікою, культурно-релігійні, правові й побутові традиції.

Правосвідомість українців зазнавала і зазнає впливу релігійних традицій (на Заході України більш суттєво), а також класової моралі, яка впроваджувалась в Радянському Союзі і мала більш значний вплив на Східній Україні. Водночас загальнолюдська мораль на всій території України збереглася завдяки глибоко вкоріненим народним традиціям, які є основою природно-правового мислення на побутовому рівні.

Виокремлюючи етно-ментально-правові характеристики населення Західної та Східної України, слід відзначити індивідуалізм галичан, на противагу колективізму наддніпрянців, які формувались відповідно у польському та радянському політико-правовому полі при домінуванні відповідно сільського або ж міського способу життя у цих регіонах. Досить цікаво пояснює цей індивідуалізм О. Донченко, який вважає, що лісовий характер Західної України істотно вплинув і на її внутрішню історію, оскільки ліс ускладнював контакти, роздрібнював населення на групи, а в цілому такі умови сприяли політико-правовому та економічному партикуляризму [2].

Натомість, у населення наддніпрянської України й передусім української інтелігенції, яка в переважній більшості була селянською за походженням і тому віддавала перевагу соціальному визволенню над національним, історично виробилися анархізм, радикалізм і народництво, віра в «доброго розумного господаря», який наведе порядок і звільнить народ.

На особливу увагу заслуговує правосвідомість української еліти як в історичній ретроспективі, так і на сучасному етапі. Звичайно, необхідно розглядати декілька рівнів правосвідомості: індивідуальний (думки та вчинки керівників України в різні часи), груповий (рівень правосвідомості окремих елітарних груп) та загально елітарний як характерні риси правосвідомості всієї еліти в окремий період розвитку української держави. Узагальнюючи доробки різноманітних фахівців, зазначимо, що слабкою стороною української еліти була відсутність тривалого досвіду державного будівництва, недостатня послідовність у відстоюванні національних інтересів, неспроможність сформулювати національну ідею та стратегію державотворення. Елітарні групи в Україні дуже часто не могли виробити консенсусного рішення, оскільки особисті інтереси і потреби певних лідерів, на жаль, ставали первинними щодо інтересів нації. Рівень правосвідомості й патріотизму елітарних груп залишався зазвичай нижчим, ніж у пересічних громадян (наприклад, укладення Люблінської унії з Польщею). Тобто, на деяких історичних етапах розвитку України інтереси еліти та народу не співпадали. Еліта не завжди політично виправдано підписувала від імені всієї У країни важливі правові документи, які приводили до зменшення (або знищення) суверенітету України. При цьому, у правосвідомості української еліти ніколи не зникала думка про незалежну державу, про право українського народу на самовизначення.

На сьогоднішній день в Україні відбувається становлення політичної нації, що потребує нових світоглядних орієнтирів, чіткого визначення національної ідеї та її популяризації, побудови правової держави й громадянського суспільства, що сприятимемо якісним змінам у суспільній правосвідомості [3,с. 19-21].

Отже, виходячи з вищенаведеного й відповідно до сучасних реалій державницького розвитку України, в основу становлення політичної нації, розвитку демократичної правосвідомості та формування національної ідеї повинні бути покладені наступні ціннісні орієнтири.

По-перше, необхідно змістити акценти з боротьби «проти» і «за» на творення «в ім'я» - держави, нації, людини на основі злагоди, толерантності, захисту національних інтересів.

По-друге, в основі націотворення повинна лежати ідея поліетнічної, соціальної, політичної злагоди на основі загальноприйнятної мети - духовного піднесення і матеріального добробуту людини в економічно й соціально міцній, духовно багатій, правовій державі.

По-третє, держава у даній системі цінностей тепер мислиться не як самомета, а як інструмент, що забезпечує досягнення мети, як засіб самоутвердження нації.

По-четверте, Україна повинна бути найвищою цінністю для всіх її громадян як їхня спільна Батьківщина в існуючих кордонах.

По-п'яте, повинна забезпечуватись правова рівність громадян України, їхня духовна та культурна цілісність і самобутність, що є важливим чинником консолідації нації.

По-шосте, повинна культивуватись як національна самоповага, патріотично орієнтована діяльність як спосіб самовираження особи, так і культурна й психологічна сприйнятливість до прогресивних надбань інших націй.

По-сьоме, громадяни України повинні усвідомлювати свій майбутній розвиток як результат співпраці у громадянському демократичному суспільстві.

По-восьме, національну ідею слід позбавити ідеологічної забарвленості.

По-дев'яте, громадянські і соціальні цінності повинні бути піднесені до рівня загальнонаціональних [4,с.254--255].

Таким чином, національна ідея буде збагачуватися у своєму втіленні, якщо суспільна правосвідомість розвиватиметься демократичним шляхом і в У країні будуть реально забезпечені права людини.

Безумовно, що саме національна ідея повинна стати ціннісним стрижнем об'єднання українського народу як світоглядна квінтесенція державницьких та духовних орієнтирів. Так, Ю. Вільчинський трактує національну ідею як політичну і культурну програму, під якою слід розуміти не лише всебічне усвідомлення власної національної своєрідності, а й свідоме намагання у всіх ділянках життя - політиці, господарстві, науці, філософії, мистецтві - виявити, організувати і розвинути свої власні сили [5,с.63-66]. Він вважає, що національна ідея яскраво репрезентована у творчості Д. Донцова, Ю. Липи, В. Липинського, М. Міхновського, Л. Українки, І. Франка, Т. Шевченка, та ін.

Своє бачення змісту поняття «українська національна ідея» пропонують представники школи етнодержавознавства (О. Антонюк, І. Варзар,

В. Горбатенко, Ю. Римаренко, та ін.), для яких національна ідея (ідеологія) - це сукупність ідей, система поглядів на об'єднання нації навколо спільної мети, спрямованої на здобуття державності та подальший її розвій [6,с. 166]. Вочевидь, що реалізація національної ідеї потребує відповідного рівня інституційної та неінституційної правосвідомості, коли і еліта, і народ вважають за необхідне захищати своє право на національне самовизначення й розвиток.

З нашої точки зору, можна погодитись з позицією вітчизняного дослідника О. Ляшенко, який вважає, що українська національна ідея повинна стати політичним проектом майбутньої нації, смисложиттєвим чинником національного розвитку. Відтак національну ідею слід вважати ідеєю нації як спільноти з наступними характеристиками:

1) поліетнічної, консолідованої інститутом громадянства, приналежністю до У країни як спільної Батьківщини;

2) свідомої своєї політичної мети - побудови незалежної, економічно міцної та соціальної, демократичної, правової держави;

3) об'єднаної спільністю історичної долі, мовою, культурними традиціями, толерантністю корінного, українського етносу щодо численних етнічних груп [4,с.253].

Разом з тим, слушною є думка української дослідниці Л. Нагарної, яка зазначає, що втомлений, дезорієнтований, поляризований український соціум демонструє байдужість до національних цінностей. Мало не все українське вважається непрестижним, а поняття «патріотизм» практично зникло з політичного дискурсу [7,с.44].

Вочевидь, що правосвідомість народу У країни як суспільного феномену повинна мати чітку аксіологічну основу у вигляді наступних базових констант: патріотизм; почуття національної гідності; відповідальність за долю Батьківщини; усвідомлення того факту, що повноцінна реалізація індивідуальних прав та свобод можлива лише у національному середовищі; повага до прав та свобод інших народів; визнання самоцінності української культури та мови.

В той же час зазначимо, що національна ідея, з одного боку, віддзеркалює право нації на самовизначення, а з іншого - визначає місце нації у загальнолюдській спільноті, зміцнює зв'язки нації з цивілізацією, передбачає утвердження у суспільстві загальнолюдських цінностей. Таке визначення національної ідеї має демократичний характер і застосовується як правило у розвинутих країнах, які пройшли стадію встановлення державності. Національна ідея, що формулюється теоретиками повинна враховувати й ментальні характеристики та особливості народу У країни. Фахівці зазначають, що в українців сформувався адаптивний тип жителів помірної смуги, і тому певні фізіологічні негаразди (дискомфорт, а з часом - незворотні зміни в метаболізмі) можуть мати (і мають) місце лише при переселенні і постійному проживанні в інших кліматичних зонах на Півночі, в тропічних краях тощо. В межах України подібних коливань довкілля немає; певний виняток можуть становити лише питомі популяції гірських країв, насамперед Карпат. Дещо інша справа з вродженими особливостями мислення, поведінки і діяльності, тобто своєрідними спадковими архетипами етносу або етнічною ментальністю. Всьому українському народу дійсно притаманна певна сукупність ментальних етнічних рис: романтизм, мрійливість, самозаглиблення, прагнення до свободи, відданість сім'ї тощо. Однак у різних антропологічних (етнічних) груп їхній прояв та співвідношення може не збігатися. Скажімо, західна (волинська) спільнота характеризується домінуванням таких рис, як терпеливість, толерантність, мрійливість та ін., тимчасом як південно-західній людності (Галичини) більш притаманні яскравий індивідуалізм, наполегливість, тенденція до лідерства. Так само можна порівнювати повну відмінність ментальності гуцулів та дніпровсько-таврійських степовиків: у перших типова для гірських мешканців відкритість і, водночас, самозаглибленість, звичка покладатися на власні сили, у других - упертість й наполегливість, гуртовність, бажання здійснити задумане [4,с.91]. Вищеозначені характеристики знаходять свій відбиток у регіональних особливостях правосвідомості українського соціуму, а як наслідок - у відмінностях інтерпретації національної ідеї.

Таким чином, національна ідея не може бути суто науковим утворенням вона вбирає в себе історичні, ментальні та соціально-економічні особливості розвитку українського народу. Фактично національна ідея є віддзеркаленням розвитку інституційної форми правосвідомості та квінтесенцією поглядів української еліти на напрямки й сутність державотворення.

Список використаних джерел

український національний державотворення

1. Кравченко П.А. Вітчизняний культурно-історичний досвід у системі сучасного державотворення (соціально-філософські аспекти) / П.А. Кравченко. - K.: ГЕНЕЗА, 2001. - 332 с.

2. Донченко О. Архетипи соціального життя і політика: (Глибинні регуляти- BIi психополітичного повсякдення): моногр. / О.Донченко, Ю. Романенко. - К.: Либідь, 2001. - 334 с.

3. Степико М. Українська політична нація: проблеми становлення / М. Степико // Політичний менеджмент. - 2004. - № 1. - С. 19-29.

4. Українська політична нація: ґенеза, стан, перспективи / В. Крисаченко, М. Степико, О. Власюк та ін.; [за ред. В.Крисаченка]. - K.: НІСД, 2004. - 648 с.

5. Вільчинський Ю. Поняття і генеза української національної ідеї / Ю. Вільчинський // Сучасне суспільство. - 1993. - № 2. - С. 58-68.

6. Основи етнодержавознавства: підруч. / за ред. Ю.І. Римаренко. - K.: Либідь, 1996- 656 с.

7. Нагарна Л.П. Українська етнонація: криза ідентичності / Л.П. Нагарна // Національна інтеграція в полікультурному суспільстві: український досвід 1991 - 2000 років: зб. / Ін-т політ, і етнонац. дослідж. ім. І.Ф. Кураса. - K., 2002. - С. 45-61.

Размещено на Allbest.ru