Застосування адміністративного ресурсу у президентській виборчій кампанії 1999 року

Размещено на http://www.allbest.ru/

Застосування адміністративного ресурсу у президентській виборчій кампанії 1999 року

Ніколаєнко Н.О.

Прихід нового електорального циклу актуалізував наукове обговорення проблем адміністративного впливу на поведінку виборців. Даний феномен, отримав назву адміністративного ресурсу, нерідко його зводять до нелегальних методів впливу влади на перебіг виборчої кампанії, а саме фальсифікації результатів виборів. Між тим, адміністративний ресурс включає в себе широкий набір легальних, напівлегальних незаконних методів, що використовуються на всіх стадіях виборчої кампанії. Повністю виключити їх вплив на електорат в сучасних умовах неможливо [1,с.8].

Дослідженням проблем використання адміністративного ресурсу сьогодні активно займаються зарубіжні науковці, політичні технологи, до них можна віднести: Є. Малкіна та Є. Сучкова, А. Чуклінова, Д. Парамонова, В. Дінсе, А. Ніколаєва; серед українських дослідників: О. Сич, А. Поліщук, В. Полохало, М. Бучин та інші. В той же час, відсутня комплексна робота на науковому рівні суті адміністративного ресурсу.

Мета і завдання дослідження розглянути та проаналізувати проблеми застосування адміністративного ресурсу під час президентської виборчій кампанії 1999 року.

Термін адміністративний походить від латинського administration, що означає керування, управління [7,с.32]. Як правило, цей термін вживають для ширшого окреслення системи органів державно-виконавчої влади, а у вузькому розумінні для означення керівного персоналу установи, підприємства, організації [1,с.9]. Термін ресурс також має латинське походження (resurge підіймаюсь, виникають знову) використовується для позначення матеріальних засобів, цінностей, запасів, коштів, що їх в разі потреби можна використати.

Таким чином, вживаючи термін адміністративний ресурс безвідносно до контексту його конкретного застосування, під ним розуміють ту сукупність засобів, яку адміністративний апарат державної виконавчої влади може використовувати для досягнення поставлених перед ним цілей [1,с.10].

На практиці використання адміністративного ресурсу призводить до позбавлення людей свободи вибору й волевиявлення на підставі їх адміністративної залежності від керівництва. Використовуючи адміністративний ресурс державний службовець досягає особистих або політичних цілей(наприклад, примусити виборців голосувати за чи проти якогось питання), при цьому застосовуючи важелі адміністрування, посадову підпорядкованість підлеглих йому людей. Застосування адміністративного ресурсу в управлінні суспільством є характерним для недемократичних режимів як продовження практики адміністративно-командного управління [2,с.358].

Особливого розмаху практика застосування адміністративного ресурсу в Україні набула під час виборів 1999 р. та референдуму за народною ініціативою в 2000 р. Адмінресурс став основною складовою виборчої кампанії 1999 року.

Адмінресурс є явищем не таким вже й однозначним і, головне, зовсім не обов'язково спрямованим проти опозиції. Навіть тільки тому спроби виграти виборчу кампанію за допомогою тільки адмінресурсу (або протистояння йому), приречені на невдачу. Головною помилкою тут звичайно буває навіть не опора на ті сили, які в реальності не дуже хочуть допомагати кандидату, а просто плутанина понять [5,с.216].

Найбільшою проблемою для адмінресурсних (а також - антиадмінресурсних) кампаній є проблема співвідношення звернення до адміністрації і до населення.

Станом на 2 серпня 1999 року було зареєстровано дев'ять кандидатів у президенти України Л. Кучму, П. Симоненка, Є. Марчука, О. Ткаченка, О. Мороза, Г. Ущовенка, Ю. Костенка, Н. Вітренко та В. Олійника. Але пізніше, завдяки рішенням суду незареєстровані претенденти теж стали кандидатами. Технологічно це виглядало наступним чином. В. Оно пеню, обґрунтовуючи своє подання до Верховного Суду стверджував, що Центрвиборчком не має розроблених норм та критеріїв оцінки достовірності підписних листів. Верховний Суд задовольнив скаргу В. Онопенка на відмову ЦВК зареєструвати його [7,с.34]. Парадокс у цій неоднозначній ситуації полягав у тому, що ніхто так і не довів, що В. Онопенко таки зібрав мільйон підписів. За версією суду, Центрвиборчком не зумів переконливо довести, чому визнано недійсними близько 600 тисяч підписів, зібраних на підтримку лідера Української соціал-демократичної партії. ЦВК виконав рішення суду. За опрацьованим сценарієм розвивалися події і з іншим претендентом. Хоча відповідну ситуацію і називали тоді «правовим абсурдом».

Отже, в цілому було зареєстровано 15 кандидатів у Президенти. До речі звертає на себе увагу невідповідність кількості зібраних підписних листів і результати голосування. У деяких кандидатів число голосів «за» на виборах виявилося меншим за кількість зібраних підписів на підтримку.

Достатньо показовою була велика кількість учасників виборчих перегонів у контексті розпорошення голосів виборців. Симптоматично, що Президент України Л.Кучма вказував, що не вважає, що збільшення кількості зареєстрованих Центрвиборчкомом кандидатів на посаду глави держави ускладнить його власну передвиборчу кампанію [10,с.108].

«Канівська четвірка» як нова технологічна стратегія стала спробою нереалізованих домовленостей про єдиного кандидата, альтернативою «кандидату від влади», тобто чинному президенту. В альянсі брали участь О. Мороз, О. Ткаченко, Є. Марчук та В. Олійник.

За час свого існування «канівська четвірка» здійснила ряд гучних заходів. Одним із них стало звернення до ПАРЄ з проханням надіслати до України місію для контролю за виборами. Публічність «канівської четвірки» стала складовою її спільної рекламної стратегії на виборах (традиційні спільні прес-конференції по понеділках). Ідеологічно, саме висуванець «канівської четвірки» мав стати «рятівником держави», разом з тим, процес висування єдиного кандидата став перманентним [9,с.24].

Виборча кампанія будувалася, як альтернативна президентській. За деякими свідченнями, в обговоренні спільних намірів на першому етапі брав участь і лідер комуністів П. Симоненко, проте потім відійшов від процесу [9,с.26].

Під час початкового етапу виборчої кампанії кандидатами активно використовувався адміністративний ресурс, зокрема, технології формування баз даних, і вплив на підлеглих щодо підписів за тих чи інших учасників процесу.

Загалом масова кампанія зі збору підписів на президентських виборах 1999 року викликала багато запитань і нарікань. Некоректні політичні технології, які використовувалися під час президентських підписних перегонів, ненабагато відрізнялися від технологій під час збору підписів на парламентських виборах 1998 року, коли український політикум набув своєрідного досвіду виконання цієї відповідальної процедури.

Одним із найгостріших моментів, які виникли у ході «підписної кампанії», виявилося питання про видання додаткових підписних листів претендентам у кандидати [9,с.34].

Найбільше звинувачень про порушення в процесі збору підписів висловлювалося на адресу діючого президента. Разом з тим, лідерами в збиранні та оприлюдненні відповідних фактів були представники лівих сил. Основним лейтмотивом відповідних порушень був тиск на підлеглих з вимогою збору підписів. Зокрема, під час однієї з нарад тимчасової комісії Верховної Ради, яку очолював О. Єльяшкевич, кандидат Н. Вітренко навела такий приклад: прем'єр-міністр В. Пустовойтенко, виступаючи в Харкові перед директорським корпусом, пообіцяв вигнати з роботи кожного, хто посміє поставити свій підпис на підтримку будь-кого іншого крім Л. Кучми [10,с.111]. На такі чисельні порушення виборчого законодавства постійно вказувала парламентська комісія О. Єльяшкевича.

Виходячи з них, найбільший тиск чинився на працівників бюджетної сфери: вчителів, керівників державних підприємств, як, приклад, у Галицькому районі Івано-Франківської області заступник завідувача відділу освіти Галицької райдержадміністрації у примусовому порядку роздавав підписні листи директорам загальноосвітніх шкіл і зобов'язав їх збирати підписи на підтримку Л. Кучми; голова Хотинської райдержадміністрації в категоричній формі наказав головам сільських рад особисто збирати підписи за певного претендента, один із сільських голів, виконуючи цю вказівку, збирав підписи, чинячи тиск на жителів села; у райцентрі Широкому Дніпропетровської області райдержадміністрація відмовилася прийняти господарські документи КСП «Тихий Став», мотивуючи тим, що керівники господарства не привезли жодного листа на підтримку Л. Кучми; у місті Жовті Води Дніпропетровської області збирали підписи на підтримку претендента на кандидата у Президенти України Л. Кучми у студентів під час складання іспитів і т. ін. Разом з тим, у ЗМІ з'являлися повідомлення відносно застосування адмінресурсу і на користь інших осіб [11,с.11].

Під час відповідного періоду була застосована технологія так званих лжезбирачів підписів, фальшивки могли бути використані для підміни аутентичних документів на останньому етапі перевірки. До речі, ЦВК зайняло на цьому етапі достатньо обережну і своєрідну позицію щодо перевірки порушень. За інформацією ЦВК, до них надійшло кілька тисяч повідомлень про порушення, але немає органу, який міг би їх перевірити. ЦВК не слідчий орган і не займається оперативною роботою[11,с. 14].

Основні нарікання відносно прозорості процесу перевірки підписів зводилися до застосування адміністративного ресурсу а саме, формальність перевірок підписних листів про владного кандидата, невидача підписних листів іншим кандидатам.

За Л. Кучму віддали свої голоси 56,25% учасників виборів, або 15 мільйонів 870 тисяч 722 громадян. За його суперника, лідера Комуністичної партії Петра Симоненка, проголосували 37,80% виборців, або 10 мільйонів 665 тисяч 420 громадян. Результати голосування принесли й певні несподіванки. Так, у Донецькій області, виборчій вотчині комуністів, де вже в першому турі лідер комуністів випереджав усіх своїх суперників, 14 листопада він зазнав відчутного фіаско тут за Л. Кучму проголосувало 52,9% громадян [13,с.5].

У нас не буде адміністративного тиску на виборах 1999 року, неодноразово запевняв виборців України Президент Л. Кучма. У тому ж вітчизняну громадськість та закордонних політиків запевняли інші урядовці [8,с.4].

Можна окреслити вже апробовані типові механізми адміністративного ресурсного впливу. З цією метою звернімося до надзвичайно цікавого документу матеріалів Семінару керівників обласних організацій однієї відомої партії. Документ датований 1999 роком, не втратив своєї актуальності і сьогодні цілком може слугувати яскравою ілюстрації способів використання адмінресурсу [8,с. 14].

На семінарі (нараді) керівників лідер партії, тоді впливова керівна особа в парламенті орієнтував своїх однопартійців так: «Ви будете звертатись до керівників району і там вам будуть допомагати. У нас сьогодні в більшості областей члени партії належать до їх керівників» [16, с. 28].

А виступ представника Вінницької області варто зацитувати майже в повному обсязі: «Раніше в нас була така телерадіокампанія «Простір», яка постійно рекламувала Марчука та Вітренко. Зараз нам вдалося цей канал закрити. Працює телестудія КГБ, але зараз знаходиться в підвішеному стані, але якщо не перейдуть на наш бік, вони перестануть існувати. Ми видаємо «Вінницьку газету», її засновником є міська рада. В адміністративному порядку ми зараз примусили глав райдержадміністрацій , щоб в газетах, в яких вони є засновниками, постійно друкувалися матеріали на підтримку Леоніда Даниловича Кучми. Ми намагаємося більшість інформації, яка стосується агітації за Кучму, щоб вона не була відкритою, а відбувалася в прихованій формі» [16,с.32].

Застосування адміністративного ресурсу на Закарпаття теж не відрізняється «оригінальністю», зокрема, про це свідчить такий факт: «ми сьогодні співпрацюємо з державним телебаченням і практично три телерадіокампанії уклали юридичні і не тільки юридичні угоди з нашою партією. Єдине радіо, яке працює сьогодні в Закарпатті, практично є рупором обласної партійної організації. В кожній організації є список авторитетних членів партії, з якими беруться інтерв'ю і робляться телепередачі і тому ми можемо забезпечити досить високий рівень агітації» [16,с.40].

Наведені приклади змушують зробити висновок: варто під великий сумнів ставити «об'єктивні» матеріали місцевої преси, яка повністю залежна від владних структур.

Другий напрям дій адмінресурсу формування виборчих комісій і їх діяльність. Звернімося до знайомого документу. Чернівецька організація тієї ж партії. «В нас 4 територіальні комісії очолюються людьми, не те, щоб від нашої партії, але «нашими». Ми отримали згоду представити від інших кандидатів у президенти наших людей. І якщо ви побачите, що в Чернівецької облпарторганізації член комісії член нашої партії виступатиме від Марчука чи там Мороза, то ви знаєте, про що йде мова. Кримська організація: 6 виборчих дільниць сформовано цілком з членів нашої партії» [15,с.7].

З виступу представника з Вінниці. «Ми плануємо на кожну дільницю розставити спостерігачів, причому так, щоб спостерігачами були люди авторитетні на тій дільниці. Це дасть змогу в прихованій формі в період голосування проводити агітацію. Яким чином? Стоїть спостерігач, людина, яка там проживає, досить авторитетна. Приходять люди голосувати, питають: «А ти що тут робиш?» Він каже, що я представник такої партії, яка підтримує такого-то кандидата, дивлюся, щоб був порядок. Це дає результати [15,с.4].

Доповідач з Чернівців: «у 50% округів ми не маємо достатнього впливу, щоб впровадити ці технології. Тому на цих виборчих дільницях голосування буде чесне, нормальне. Після того, коли ми побачимо, що «Іван Іванович» має там, наприклад, 20%, а «Марія Степанівна» 30%, то тоді вже вступають у дію ті 50% виборчих дільниць, на які ми маємо свій вплив. Є три методи. Перший метод: там, де проголосовано за «Марію Степанівну», там ставиться ще одна крапка і цей бюлетень рахується як недійсний. Друге: від пункта А до пункта В є пункт C підраховуються ще раз голоси і в кінцевому випадку проходить врегулювання отими 50%-ми, які ми маємо. Така технологія дає перевагу від 12% до 15%» [15,с.5].

Як бачимо, масові порушення на минулих президентських виборах були логічним продовженням і розвитком тих тенденцій і тих технологій, які безкарно культивувалися раніше. І саме їхня безкарність і спровокувала їх тотальне поширення. Без жорсткого застосування передбачених законодавством мір покарання винних у фальсифікаціях виборів жодне найдосконаліше унормування передвиборного процесу і процедури виборів, жодні законодавчі новації не матимуть сили.

Проаналізувавши приклади застосування адміністративного ресурсу під час президентської виборчої кампанії, можна виділити основні способи застосування адміністративного ресурсу під час президентських виборів 1999 року:

Збір підписів, шляхом тиску на виборців.

Опосередкований вплив на електорат під час голосування, методи «підказки» та рекомендацій голосуючим.

Підтасування результатів голосування; махінації під час підрахунку голосів у окружних виборчих комісіях.

Зло вживання службовим становищем численних держчиновників, здійснювані в інтересах чинного Президента Л.Кучми

Тиск на конкурентів у всіх можливих формах: інформаційна блокада, відсторонення від виборів, карне переслідування тощо.

Активне використання медійного адміністративного ресурсу.

Контроль за голосуванням студентів, військових та співробітників деяких інших структур.

Організація голосування солдатів, міліціонерів, ув'язнених, примушування їх масово голосувати за відповідного кандидата чи політичну партію (блок).

Маніпуляції з визначенням меж виборчих округів на основі врахування розстановки політичних сил;

Використання адміністративного ресурсу для ефективного проведення власної виборчої кампанії кандидата (партії) влади[3,с.49].

Важливим є питання про індикатори адміністративного ресурсу під час виборів 1999 року, тобто маємо визначити, за наявності яких саме ситуацій можемо однозначно говорити про застосування адміністративного ресурсу.

В цілому можна виділити так основні індикатори його виявлення: насильницьке втягування громадян до лав відповідних політичних партій, погрози застосувати силу, репресії проти виборців, якщо вони не проголосують за відповідного кандидата чи політичну партію; порушення закону під час формування списків виборців [3,с.51].

Отже, під адміністративним ресурсом, з одного боку, розуміють здатність органів державної влади впливати на політичний процес, виконувати свої функції. У цьому розумінні адміністративний ресурс набуває нейтрального значення, яке є характерним для демократичних країн. З іншого боку, адміністративний ресурс це незаконний вплив органів державної влади на виборчий процес, що є аномальним явищем для демократично держави, з яким треба боротися, активно йому протидіяти.

Підсумовуючи вищесказане, можна виокремити також методи контролю використання адміністративного ресурсу: ефективний громадський моніторинг; чіткі законодавчі механізми, що регламентують можливі форми використання адміністративного ресурсу; незалежна судова влада.

Проте в цілому вплив від використання владних важелів на кінцеві результати виборів у кранах розвинутої демократії мінімальним. Виокремлено ряд чинників, як сприяють такій ситуації: наявність достатньо високої політико-правової культури та традицій вільного волевиявлення у громадян; наявність сталого виборчого законодавства; значна кількість об'єктивних та незалежних засобів масової інформації; розвиненість інститутів громадянського суспільства, що сприяють активному громадському контролю над процесом виборів; наявність системи забезпечення гарантій непорушності права громадянина на вільне волевиявлення; наявність чітко визначених законодавством меж повноважень осіб.

Аналізуючи виборчі кампанії починаючи з проголошення незалежності України і до сьогодення ми бачимо що адміністративний ресурс стрімко почав набирати свої обороти починаючи з 1998 року і це є дуже небезпечним явищем для України, тому що внаслідок впливу різноманітних чинників застосування адміністративного ресурсу в ході виборчих кампаній, багато громадян, політиків та державних службовців сприймають використання адміністративного ресурсу, як абсолютно нормальне явище, один зі способів збереження влади, який не тягне за собою кримінальної чи адміністративної відповідальності.

Як одна з головних виборчих технологій адміністративний ресурс був успішно використаний під час президентських виборів 1999, 2004, 2010 років та парламентських та 2006 та 2007 років. А факт втручання органів влади у виборчий процес став одним з ключових в українській політології. Адміністративний ресурс почали застосовувати під час парламентських та місцевих виборів 1998 року. Далі його застосування відбувалося по висхідній під час президентських виборів 1999 року, парламентських та місцевих виборів 2002 року.

Список використаних джерел

президентський вибори адміністративний ресурс

1. Админресурс: тема номера.// Украинская инвестиционная газета 2004. 28 сентября 4 октября. С. 811.

2. .Бебик В.М. Менеджмент виборчої кампанії./ В.М. Бебик К.: Освіта, 2001. - 358 с.

3. Ганжуров Ю. Правила гри та гра без правил: Парламент Президента України в контексті політики комунікацій /Ю. Ганжуров//Віче. -2006. С.48-51.

4. Динсе В. Николаев А. Административные технологии в региональных избирательных кампаниях /В Динсе, А.Николаев// Власть. 2000. С. 24-28.

5. Зимоха А. Цели и методы воздействия на территориальную картину выборов /А. Зимоха // Актуальные проблемы современной науки. 2000. С. 206-216.

6. Золотухін А. Стрільба на ураження або абетка виборчих технологій /А. Золотухін// Віче.-2002 - C. 16-18.

7. Каплан Ю. Політичні технології в Україні: особливості адміністративного ресурсу президентських виборчих кампаній 1999р./Ю. Каплан//Віче. -2000. -С. 32-34.

8. Каплан Ю. Адмінресурс під час виборчих кампаній 1999р. ./Ю.Каплан // Віче. -2000. - С. 4-14.

9. Кочубей Л. Канівська четвірка як основна політична виборча кампанія 1999року / Л. Кочубей//Політичний менеджмент. 1999. - С. 23-34.

10. Кочубей Л. Проблеми дослідження адміністративного простору /Л. Кочубей // Політичний менеджмент. - 2001. - С. 108-111.

11. Николаев А. Административный ресурс в региональных избирательных кампаніях /А. Николаев //Полис. 1999. С. 11-14.

12. Поліщук А. Виборчий процес та застосування адмінресурсу /А. Поліщук// Політичний менеджмент // 2002. № 3. С. 17-23.

13. Полохало В. Адмінресурс в процесі виборчої кампанії 1999році в Україні /В. Полохало// Політична думка. 1999. С. 3-8.

14. Почепцов В. Коммуникативные технологии. / В. Почепцов K., 2001. 370 с.

15. Президентські вибори 1999р.: моніторинг порушень виборчого законодавства // Політичний менеджмент. 1999. -№2. С.З.

16. Сич О. Адміністративний ресурс у технологіях тіньової політики України/ О. Сич // Визвольний шлях. - 2001. - С. 28-40.

Размещено на Allbest.ru