Ґенеза та структура дискурсу про права людини в американській зовнішній політиці у 70-х 80-х pp. XX століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ґенеза та структура дискурсу про права людини в американській зовнішній політиці у 70-х 80-х pp. XX століття

Гольцман К.О.

Траєкторія трансформації міжнародної політики в 70-х-80-х рр. XX століття характеризується різким посиленням моральних аспектів як у відносинах між наддержавами СРСР та США, так і в середині протиборчих блоків. Серед ключових чинників цієї зміни слід назвати початок «розрядки» міжнародних відносин, посилення впливу правозахисного громадянського суспільства на Заході та частково на Сході, та пошук нових форматів вирішення міжнародних проблем. Якщо спочатку моралізація міжнародних відносин, частковий відхід від Realpolitik сприймалася політичними елітами як тимчасова поступка, ефективність застосування ідеологічних та моральних засобів проти «зачинених» суспільств із порушеннями прав людини у зв'язці із потребами легітимації силової політики західних держав переконала останні в настанові реформування зовнішньої політики вбік ідеологічних механізмів «просування демократії» та захисту прав людини. В кінці 70-х.-поч. 80-х. pp. XX століття ця стратегія матеріалізувалася у включенні дискурсу про права людини у зовнішню політику США та його інструменталізації задля досягнення американських національних інтересів в країнах «другого» та «третього» світу.

Розгляд революції «прав людини» як засобу посилення гегемоніальних інструментів впливу на перебіг подій в периферійних суспільствах суттєво відрізняється від наразі панівної інтерпретації в рамках теорії «транснаціонального/глобального громадянського суспільства». В рамках цього корпусу текстів, представленого роботами таких дослідниківяк М.Е. Кек та К.Зікінк [6], А. Пентікайнен [11], Дж. Пол [10], С. Хева та Д.Х. Степлтон [3], революція «прав людини» розглядається як результат нормативного покращення міжнародної політики, викликаного зростанням впливу незаангажованих правозахисних організацій та НУ О, які у своїй діяльності переслідують мету демократизації світу та просування «гуманітарних» цінностей свободи. Ідеї та норми, що вони уособлюють, є на думку представників цього підходу, незалежними від структури соціальних практик, відносин між НУ O та державою, ідеологічних функцій та інших зовнішніх обмежень. Якщо можна погодитися, що діяльність в сфері захисту прав людини і не зводиться до «раціоналістичного розуміння інтересів» суб'єктів процесу, одначе, повне відокремлення аналізу діяльності НУO від ширшого контексту владних відносин, соціальних структур, інструменталізації дискурсу про права людини збоку «раціонально мислячої» держави є несумісним із багатовимірінстю соціальних відносин [6,р.8-9]. Бачення, що превалює в зазначеній концепції, в значній мірі спирається на ліберальне визначення громадянського суспільства як царини автономної від державних інтересів, основною метою якої є просування цінностей.

На противагу ньому неограмшіанська теорія міжнародних відносин, на яку ми спираємося в аналізі генези режиму захисту прав людини, визначає громадянське суспільство як складову частину розширеного поняття держави, що включає в себе публічну та приватну сфери [ 1,с,66]. Так, на думку

Н. Гійо, одного з ключових дослідників генези дискурсу про права людини, громадянське суспільство є сукупністю соціальних полів, які охоплюють певні інститути, соціальні практики, цінності, та характеризуються нерівномірним доступом до державних ресурсів [41. Утворення поля демократії та захисту прав людини, на думку Н. Гійо, було результатом створення консенсусу між американськими політичними елітами та громадянським суспільством стосовно необхідності «лібералізації» зовнішньої політики та переорієнтації її ресурсів на процеси демократизації «третього світу». Такий розвиток подій відповідав як потребам американської держави, яка зуміла створити потужний ідеологічний фон демократичного дискурсу для легітимації традиційних національних інтересів, так і для новоствореного громадянського суспільства, який отримав доступ до фінансових ресурсів, соціального капіталу, міжнародного впливу та визнання [2,р.80, 82-83]. Одначе, разом з цим, як вказує Н. Гійо, громадянське суспільство в значній мірі втратило свою автономію від держави у виробленні та реалізації демократичних практик. Використання державою дискурсу про демократію та права людини як інструменту «м'якої сили» вочевидь вступало у протиріччя з проголошеною нейтральністю цінностей прав людини та демократії [9]. Реалізація режиму прав людини стикнулася як з реальними протиріччями між національними інтересами та цінностями нового дискурсу, так і з неможливістю універсальної реалізації «гуманітарних» принципів в умовах політичної, економічної та соціальної нерівності міжнародних відносин. Розгляду цих протиріч ліберального режиму прав людини, зокрема, присвячене дослідження К. Шика, який впевнено артикулює розповсюдженні сумніви щодо легітимності звертання до «гуманітарної» ідеології для виправдання інтервенції та втручання у внутрішні справи суб'єктів міжнародних відносин [13,р.321]. Генезаполя демократії та прав людини привертає увагу інших дослідників, таких як К. Селарс [ 14] та Дж. Рольофс [ 12], які, зокрема, аналізують розвиток правозахисного громадянського суспільства в контексті руху за цивільні права в США в 60-х pp. XX ст. та створення системи міжнародного моніторингу виконання Гельсінкських угод 1975 р. Спроба аналізу дискурсу про права людини в США належить Дж. Хенкоку, який розглядає його як структуру, що зводиться до низки несуперечливих тверджень: 1. «права людини просуваються у неупереджений спосіб як незалежні настанови зовнішньої політики» 2. перше правило походить від американської ідентичності. 3. та просування прав людини доповнює конкретні зовнішньополітичні цілі, такі як свобода, справедливість та розповсюдження демократії» [4,р. 13]. Важливий внесок зазначених досліджень, одначе, ще не дозволяє розглядати ґенезу режиму захисту прав людини у сукупності ідеологічних та політичних трансформацій. Ми спробуємо заповнити цю лакуну шляхом аналізу синтетичного зв'язку між політичними, інституціональними та ідеологічними змінами з точки зору неограмшианської теорії міжнародних відносин та критичної теорії ідеології.

Фундацію режиму захисту прав людини прийнято пов'язувати із створенням НУО Гельсінкі Уотч ( майбутньої Хьюман Райте Уотч Human Rights Watch) в 1978 p., метою якою був моніторинг дотримання прав людини державами-підписантами Гельсінських Угод 1975 р. Тим не менш, казати про утворення поля демократії та прав людини доречніше із створенням Національного Фонду Демократії (National Foundation for Democracy) в 1983 г., яке знаменує собою включення дискурсу та практик «просування демократії» та прав людини в зовнішню політику США. Хоча велика кількість НУО організацій, створених за сприяння потужних філантропічних фондів як-то Фонд Форда, Фонд Карнегі, Фонд Рокфеллера, вже існувала на той час їх діяльність була зосереджена на вирішенні внутрішніх проблем із цивільними, етнічними та релігійними правами в США [12,р.479]. До поч. 80-х. pp. XX ст. правозахисна діяльність не була вбудована в інституціональне поле американської зовнішньої політики та тим самим, майже неможливим був помітний вплив нових НУО на перебіг подій в закордонних суспільствах. Саме створення поля демократії та прав людини як стратифікованої інституціональної структури на перетині громадянського суспільства та державної сфери зробило можливим формування дискурсу про права людини в його сучасному форматі під впливом бюрократичних та політичних тисків.

Новий формат дискурсу про права людини був результатом різносторонніх впливів як історичного, так і кон'юнктурного походження. З одного боку, можна відмітити спадкоємність між ним та класичною ліберальною концептуалізацією прав людини та засад демократичного суспільства, в якій вони визначаються як засіб просування соціальної справедливості та свободи. Цей прогресивний історичний спадок лібералізму, уособлений в уявленнях та прагненнях ідейних правозахисників і активістів, одночасно поєднується із консервативним та елітістським відокремленням політики від економіки. Останнє, на думку, Е.М. Вуд, пов'язане із неможливістю реалізації базових світобачницьких постулатів свободи індивіда в рамках капіталістичної демократії, що призводить до її звуження до «негативної» свободи від державного насилля, захисту прав власності, політичних та громадських свобод [15,р.227]. Зведення демократії та прав людини до політичної сфери суспільства відповідало історичній траєкторії західної моделі демократії, в якій політичний лібералізм фактично злився із позитивної системою права. Це, зокрема, пояснює той факт, чому генеза поля демократії та прав людини супроводжувалася процесом професіоналізації правозахисної діяльності, яка відображувалася в посиленні функцій правової експертизи та консалтингу. Цим тенденціям відповідала й бюрократична модель державної політики та фінансування, в рамках якої перевага віддавалася практикам та нормам, що ґрунтуються на квантифікації та фактологічності [2,р.67]. Таким чином, новий синтез між правовим фактом та ідейною цінністю в умовах поля демократії та прав людини виступає засобом одночасної моралізації та політичної інструменталізації «гуманітарного» дискурсу, помітні в риториці західних держав.

Ідейна складова «гуманітарного» дискурсу притягує безліч активістів як справа, так і зліва політичного спектру. Його універсальність та емансипаційні конотації впливають на сприйняття правозахисної діяльності як автономної та незаангажованої практики. Фетишизація ідейного виміру, одначе, приховує від активістів поля демократії та прав людини соціальні умови функціонування інститутів та гегемоніальні практики інструменталізації цінностей демократії та прав людини. «Сила ідей», як вказує Н. Гійо, що «реалізує себе через історичний процес глобалізації» несумісна з баченням впливу структурних імперативів владних відносин в середині поля демократії та прав людини та між Центром і Периферією глобальної системи [2,р. 168-169].

Поєднання несумісних елементів в рамках поля демократії та прав людини вочевидь пов'язане з тим, що американські політичні еліти, які проштовхували «моральне переозброєння» американської зовнішньої політики в кінці 70-х.-поч. 80 pp. XX століття зуміли нав'язати своє гегемоніальне лідерство в рамках в термінології М.А. Хажера «дискурсивної коаліції» між державою та громадянським суспільством [5,р.46]. Інструменталізація дискурсу про права людини та демократію, тобто, включення його як інструменту влади в зовнішню політику американською держави в формі «гуманітарних інтервенцій», просування практик миротворчих операцій під егідою ООН, «змін режиму» фактично було умовою залучення громадянського суспільства в новий режим захисту прав людини. Останні, як вказує Н. Гійо, будучи вимушені впливати на державу зсередини в значній мірі позбулися своїх критичних настроїв та були змушені звернутися до більш прагматичного світогляду. Цей процес нагадує описану Дж. Рольофс де-радикалізацію та кооптацію НУ O під час руху за цивільні та політичні права в СІЛА 60-х. pp. XX ст. під впливом фінансування збоку ліберальних філантропічних фондів [12].

Дискурс про права людини почав використовуватися як зовнішньополітична стратегія американських еліт за часів Адміністрацій Дж. Картера [2,р.75]. Обстановка розрядки, налагодження відносин з Китаєм та СРСР і ліберально-інтернаціоналістична налаштованість Адміністрації Картера були ключовими чинниками перенесення акценту з між-блокової конфронтації на спільний захист міжнародного правового режиму. Характер цієї риторики чітко вкладався в логіку вільсоніанського ліберального інтернаціоналізму та саме через те був скоріше ідеалістичним, аніж гегемоніальним. Як зауважує Н. Гійо, режим захисту прав людини дорівнювався дотриманню «правових норм, втілених в міжнародних договорах та конвенціях», при чому він розповсюджувався в рівній мірі на всіх суб'єктів міжнародного права включно з СІЛА [2,р.75]. Така модель режиму захисту прав людини простежується в діяльності Гельсінкі Уотч, створеної в 1978 р. за сприяння ліберального Фонду Форда [ 14,р. 140]. Легалістське визначення режиму прав людини, одначе, було позбавлено важливого елементу активізму, який міг би дозволити застосовувати дискурсу про права людини як інструмент гегемонії та інтервенції. Зведення режиму прав людини до дотримання міжнародних правових норм також гальмував процес розвитку інститутів поля демократії та прав людини, яким бракувало фінансових ресурсів та підтримки збоку держави.

Неоконсервативна критика картерівського легалізму в кінці 70-х,поч. 80-х. pp. XX століття виходила з фокусування уваги громадськості на поверховості такого підходу до «ключових цінностей демократії та прав людини» та натомість вимагала чіткої прив'язки режиму захисту прав людини до демократичних та структурних трансформацій «незахідних» суспільств. Боротьба за права людини, як наголошує неоконсервативний діяч Дж. Муравчік, «не є байдужою до політичних систем, а є фундаментальним питанням боротьби за них» [8,р.59]. Дискурс про права людини в очах неоконсерваторів мав відповідати потребі політичної трансформації периферійних суспільств вбік західної моделі демократії та вільного ринку при чому роль США в цих трансформаціях не мала бути пасивною, а навпаки узгоджуватися із американськими національними інтересами [7,р.42]. Адміністрація Рейгана, чия зовнішньополітична платформа, формувалася при безпосередньому впливі неоконсерваторів, взяла на озброєння таке корисне ототожнення прав людини з національними інтересами, а останні із «демократичними» трансформаціями в світі. Американська риторика виключності (exceptionalism) була синтезована із ліберальним дискурсом прав людини, що дозволило «перезавантажити» легітимацію силових акцій США після кризи, викликаної В'єтнамською війною. Одночасно, описана дискурсивна трансформація дозволила запустити гегемоніальний проект «просування демократії» та «капіталізувати на емансипаційній та прогресивній уяві, яку права людини уособлювали для багатьох активістів» [2,р.80]. Сприяння активізму, притаманного правозахисній діяльності, в новому форматі гегемонії було вписано в саму логіку американської зовнішньої політики, яка розглядала інтервенцію як ключовий інструмент «просування демократії» та прав людини. Поле демократії та прав людини у свою чергу сприяло значному урізноманітненню форм цієї інтервенції та її адаптації до реалій глобалізації! та демократичних перетворень в світі.

З проведеного аналізу випливає, що генеза дискурсу про демократію та права людини була стратегічним проектом під керівництвом американських еліт та при залученні громадянського суспільства. В результаті його реалізації традиційне розуміння прав людини було адаптовано до потреб американської зовнішньої політики та національних інтересів. Інструменталізація прав людини збоку держави мало негативні наслідки для еволюції американських НУО, які в значній мірі втратили свою автономію та звернулися до практик та риторики несумісних із емансипаційним характером, що лежить в основі ліберальної ідеології.

Список використаних джерел

право людина американський

1. Грамши А. Избранные произведения: Т. I. М.: 1957. 541 с.

2. Guihot N. Democracy Makers: Human Rights and the Politics of Global Order. New York: Columbia University Press. 274 p.

3. Hewa, S., Stapleton D. H. Globalization, philanthropy, and civil society: toward a new political culture in the twenty-first century. Nonprofit and civil society studies. New York: Springer, 2005. 236 p.

4. Hancock J. Human Rights and U.S. Foreign Politics. London: Routledge Research in Human Rights, 2007. 226 p.

5. Hajer M.A. Discourse Coalitions and the Institutionalization of Practice: The Case of Acid Rain in Great Britain// Fisher F. and ForesterJ., eds. 1993. The Argumentative Turn in Policy Analysis and Planning. Durham, North Carolina: Durham Duke University Press. P. 43-77.

6. Keck М. E. and Sikkink K. Activists Beyond Borders: Advocacy Networks in International Politics. Ithaca: Cornell University Press, 1998. 227 p.

7. Kirkpatrick, J. Human Rights and American Foreign Policy// Commentary. Vol. 72, # 5,1981. P. 42-45.

8. Muravchik, J. The Uncertain Crusade. Jimmy Carter and the Dilemmas of Human Rights Policy. Washington, D.C.: American Enterprise Institute for Public Policy Research, 198ѕ. xxii, 247 p.

9. NyeJ. S. Boundto Lead: The ChangingNatureofAmerican Power. New York: Basic Books, 1990. 378 p.

10. Paul J. A. NGOs, Civil Society, and Global Policy Making. New York: Global Policy Forum, 1997. 315 p.

11. Pentikaiinen A. Creating Global Governance: The Role of Non-Governmental Organizations in the United Nations. Helsinki: Finnish UN Association, 2000. 284 p.

12. Roelofs, J. Foundations and Collaboration//Critical Sociology/Vol. 33, 2007 P. 479-504.

13. Schick K. Beyond Rules: A Critique of the Liberal Human Rights Regime// International Relations/ Vol. 20, 2006. P. 321-327.

14. Sellars K. The Rise and Rise of Human Rights. Sparkford, UK: Sutton Publishing, 2002. 256 p.

15. Wood E. M. Democracy against Capitalism. Cambridge University Press, 1995. 300 p.

Размещено на Allbest.ru