Воєнна безпека суспільства та держави в сучасних умовах

Размещено на http://www.allbest.ru/

Воєнна безпека суспільства та держави в сучасних умовах

Ананьїн В.О., Пучков О.О.

Останні десятиріччя принесли багато нового у світовому розвитку. Світова спільнота перебуває в процесі пошуку та усвідомлення нових смислів свого існування і розвитку, нових життєвих цінностей та орієнтирів. Сучасний світ наприкінці XX початку XXI століття, зіткнувся з низкою нових небачених раніше глобальних проблем, зазнав радикальних економічних, політичних, соціальних та інших змін, які потребують формування нових засад забезпечення безпеки. Поширились традиційні і формуються нові глобальні ризики та загрози: тероризм, наркотрафік, розповсюдження ЗМЗ, піратство, торгівля людьми тощо.

Воєнна безпека є одним з найважливіших видів (компонентів) національної безпеки. З моменту виникнення держави як політичної форми організації суспільства, забезпечення його воєнної безпеки пов'язувалося, насамперед, з воєнною силою. Саме вона розглядалася в якості найбільш ефективного, а нерідко, по суті, єдиного засобу політики. Логіка воєнно-силового мислення породила тисячі війн і збройних конфліктів. Реалізація подібного мислення у вік науково-технічного прогресу була поєднана із вдосконаленням зброї і способів ведення збройної боротьби і призвела до різкого збільшення кількості людських жертв в ході сучасних локальних війн і збройних конфліктів. Нині географія збройних конфліктів охоплює майже всі регіони світу. Це свідчіть про те, що у світі ще не створений ефективний механізм запобігання війн і збройних конфліктів.

Великий теоретичний інтерес для аналізу процесів, що відбуваються в області забезпечення безпеки у воєнній сфері, представляють дослідження, Абрамова, Афіногенова, Афоніна, Бадрака, Бута Власюка, Гриценка, Грубова, Крючкова, Костецького, МЛабуша, ЕЛисицина, Мандрагелі, Манілова, Мануйлова, Панфілова, Радецького, Синайського, Сорокіна, Сліпченка Смолянюка, Папікяна, Телелима, Требіна, Чорного, Цюрупи, Шевченка, Шершньова, Шуляка та інших вітчизняних та закордонних вчених.

Метою даної статті є розгляд сутності феномена воєнної безпеки, її ролі в загальної системі національної безпеки. Окремі теоретичні положення з проблем безпеки були викладені авторами цієї статті в попередніх працях [1].

Безпека, у загальному розумінні, означає надійне існування якого-небудь об'єкта при наявності всіляких йому загроз. Воєнна безпека це сукупність гарантій суверенітету, територіальної цілісності країни і захисту її життєво важливих інтересів за допомогою воєнної сили. Воєнна безпека країни тіснопов'язана з поняттям воєнної небезпеки. Воєнна небезпека загрози життєво важливим інтересам держави, що можуть призвести до збройного конфлікту. Вона формується під впливом чинників воєнної небезпеки. До них варто віднести наступні: нестабільність політичної обстановки у світі; наявність у сусідніх держав могутніх збройних сил, угрупування яких носять явно агресивний характер; прагнення окремих країн (або коаліцій) домінувати в регіоні; поширення в регіоні зброї масового ураження і засобів його доставки; наявність у країні політичних сил, здатних використовувати у своїх інтересах збройне насильство та інші.

Ряд військових вчених Росії воєнну небезпеку розглядають як наявність можливості розв'язання війни. Під воєнною загрозою ними розуміється «... можливість розв'язання війни з боку ... відомого потенційного супротивника» [2,с.6]. Такий підхід близький до визначення воєнної безпеки, сформульованого О.Бодруком, Г.Перепелицею, та іншими українськими вченими.

Немає нічого незвичайного в тому, що в науці та політиці поняття «національна безпека» пов'язувалося раніше і пов'язується нині із здатністю держави захистити себе за допомогою воєнної сили. При цьому мається на увазі, що уже факт наявності в країні досить могутньої воєнної організації, тобто воєнної сили, може зупинити агресора. У зв'язку з цим в області безпеки першорядне значення приділялося зміцненню власних збройних сил і створенню воєнних блоків. Однак воєнну безпеку країни не можна зводити тільки до її оборони, що тривалий час здійснювалась у вітчизняній науковій літературі. Якщо оборона країни припускала захист від зовнішньої агресії, то поняття воєнна безпека, будучи більш широким, містить у собі захист громадянина, держави, суспільства від передбачуваної воєнної загрози.

Зовнішня і внутрішня політика будь-якої країни націлена на відстоювання своїх національних інтересів, тобто забезпечення найбільш сприятливих умов існування, включаючи збройний захист свого суверенітету. Основними гарантами воєнної безпеки виступають воєнні і невоєнні засоби. Воєнні засоби, як правило, представлені силовими структурами воєнної організації держави (збройні сили, прикордонні війська, національна гвардія, жандармерія та ін.). Невоєнні засоби більш різноманітні і чисельні. Вони являють собою сукупність економічних, політичних, інформаційних і інших засобів.

Головним джерелом воєнної небезпеки в другій половині XX сторіччя був антагонізм двох соціальних систем. Кожна із систем, розглядаючи одна одну як потенційного ворога, сприймала діяльність протилежної сторони як безпосередню воєнну загрозу. Звідси і виникало прагнення створити таку систему безпеки, у якій би переважав могутній воєнний компонент. Це приводило до зростання чисельності збройних сил і засобів знищення.

В даний час світ знаходиться дещо в іншій ситуації. Ліквідована біполярність, значно ослаблена можливість виникнення світової війни, але світ не став від цього більш стабільним. На зміну ідеологічним протиріччям прийшли етнічні, конфесійні, цивілізаційні та інші, що сприяють росту локальних війн, конфліктів, актів тероризму. Свідченням тому є релігійна війна в Афганістані, сербсько-албанське озброєне протистояння в Косові, грузино-абхазький конфлікт в Грузії, арабо-ізраїльське протистояння в Палестині, сербсько-хорватсько-мусульманське протистояння в Боснії та інші.

Незважаючи на факт різкого зменшення кількості «класичних» війн між державами, кількість конфліктів із застосуванням сили залишається великою. Так, за даними Стокгольмського інституту досліджень проблем миру, у 2001 році відбувалося 24 великих збройних конфлікти в 22 точках світу. Більшість із них мали внутрішній характер. Головною проблемою в кожнім випадку була суперечка за політичну владу або території між угрупуваннями усередині держави, хоча в ряді випадків були присутні і міждержавні протиріччя. Аналіз сучасних конфліктів однак показав, що на перший план виходять етноконфесійні та етнокультурні чинники. Прикладом цього можуть бути Афганістан, Сомалі, Ірак, Кіпр, Турція, Югославія та інші. За даними західних аналітичних центрів загроза застосування воєнної сили існувала наприкінці XX початку XXI сторіччя в 73 районах світу. Таке становище свідчить, що збройне насильство ще залишається розповсюдженим засобом реалізації своїх інтересів країнами (групами країн), політичними угрупованнями і та інші.

В сучасному світі зростає активність терористичних організацій яких виявляється близько п'ятисот. їхній бюджет оцінюється щорічно від п'яти до двадцяти мільярдів доларів. У сучаснім світу тероризм трансформувався у складне міжнародне соціально-політичне явище і став атрибутом системи міжнародних відносин. В останні роки безпрецедентно збільшилася кількість смертоносних актів насильства ціною життя виконавців («суїцидний тероризм»). Смертники вчинили теракти на території щонайменше 26 країн у різних регіонах світу. Нещодавні терористичні акти у Бомбеї, Лондоні, Мадриді, Москві та ряді інших міст засвідчили, що сучасна система міжнародної безпеки не в повному обсязі здатна протистояти загрозі терористичної діяльності. Розвиток ядерних технологій збільшив небезпеку ядерного тероризму. «Вперше в історії стверджує С.Ефіров, тероризм тісно пов'язаний з проблемами життєдіяльності, тому що терористи стоять на порозі оволодіння засобами масового ураження» [3,с.47]. Міжнародні терористичні організації зараз готові до проведення не тільки окремих акцій, а і до широкомасштабних терористичних операції і являють собою серйозну загрозу усьому світовому співтовариству.

Сукупність основних чинників, які викликані протиріччями соціального розвитку в XX п. XXI ст., зберігає реальну загрозу розв'язання та ескалації війн та збройних конфліктів у світі в майбутньому. Але форми і способи ведення війн будуть зовсім іншими, ніж сьогодні. Якщо країна не бажає виявитися об'єктом збройного насильства або ж у разі потреби бути готовою протидіяти йому, вона повинна мати досить могутню для рішення даного завдання воєнну організацію, що представляла б собою сукупність державних і недержавних структур силового характеру (у тому числі і призначених для підготовки громадян країни до захисту своєї Батьківщини). Структура цієї організації і можливості окремих компонентів визначаються багатьма конкретно-історичними умовами: геополітичним положенням; політикою держави; рівнем соціально-економічного розвитку; наявністю або відсутністю воєнно-політичних союзників; членством у міжнародних системах безпеки; формою державного устрою і правління; соціально-етнічною структурою суспільства і та інші.

Найбільш конфліктні країни так званого «третього світу», у якому відбувається левова частина збройних конфліктів. Сучасний світ дуже нестабільний і перевантажений зброєю. У ньому спостерігається зростання кількості держав, озброєних біологічною, хімічною і ядерною зброєю. Усе більша кількість вчених і політиків вважають, що локальні війни (збройні конфлікти) виступають в останні десятиліття як головні загрози безпеки для країн. Вони вимагають принципово іншої стратегії, реалізувати яку успішно здатні підрозділи і частини інакше озброєні, укомплектовані, навчені і структурно організовані, ніж існуючі в даний час. Військові фахівці вважають, що час масових армій минає. По-перше, вони занадто дорогі для суспільства і застосовуються більшою своєю частиною вкрай рідко. По-друге, масові армії, як правило, відзначаються недостатнім вишколом особового складу, що робить їх малопридатними для негайного введення в дію. В даний час армії чисельністю 0,5-0,7 відсотка від населення країни вимагають на своє утримання не менш 2-5 відсотків валового внутрішнього продукту (ВВП). Більшість західноєвропейських країн орієнтуються на ці міжнародні стандарти при визначенні чисельності своїх збройних сил.

У воєнно-науковій літературі зустрічаються пропозиції, а на практиці зроблені перші кроки, поділу частин і з'єднань збройних сил (при розробці визначальних критеріїв) на боєготовні (аеромобільні, спецназ, морську піхоту й інші підрозділи), боєздатні (усі повітрянодесантні частини, частина військово-морського флоту, частина сухопутних військ) і інші частини та з'єднання. Це дозволить у випадку виникнення збройного конфлікту вчасно локалізувати його, а при виникненні воєнної загрози з якош-небудь напрямку досить швидко підсилити угруповання своїх військ за рахунок перекидання додаткових сил і засобів, що знаходяться в стані постійної бойової готовності. Немаловажне значення в сучасних умовах здобуває принцип дислокації військ на напрямках найбільшої концентрації загроз безпеки, у районах найбільш пристосованих для життєдіяльності військ.

Людство вступає у війни шостого покоління. У доповіді «Стратегічні технології для армії XXI століття», підготовленої на початку 1995 року Федеральною радою по дослідженнях (СІЛА), названі дві технологічні тенденції, що якісно змінять бойові дії в XXI столітті. Це нові види зброї, що діють на принципах спрямованої енергії, лазерної пучкової енергії і використання бойової техніки оснащеної роботами, комп'ютеризація поля бою і та ін. Доля військових витрат СІЛА склала в 2009 р. більш 50 відсотків світових. Більш усіх держав в світу військові витрати складають СІЛА 547 млрд. доларів, Великобританії 59,7 млрд. доларів, Франції 58,3 млрд. доларів, Німеччині 36,9 млрд. доларів [4].

Військові фахівці ряду країн (України, Росії, Франції, Німеччини, Казахстану й інших) бачать вихід із ситуації, що створилася, у поступовому переході до комплектування армії на контрактної основі, як в СІЛА, Канаді, Великобританії та інших країнах. На їхню думку, такий підхід дозволить знизити загальну чисельність збройних сил, піднявши при цьому їхню укомплектованість і боєздатність. При цьому виникає ряд проблем. Це проблема підготовки навченого резерву проблема ослаблення зв'язків армії із суспільством і інші.

Проте, розрахунки фахівців свідчать, що навіть при існуючому в даний час способі комплектування збройних сил, сучасні системи озброєння, розвідки і зв'язку дозволяють забезпечити надійну оборону меншими за чисельністю силами. У зв'язку з цим у ряді країн (Великобританії, Франції, Німеччині, Бельгії й інших) розроблені програми скорочення чисельності своїх збройних сил. Так, з вересня 1996 р. загальний військовий обов'язок скасований у Голландії, Італії, Португалії. Франція планує скоротити свої збройні сили до 2015 року з 502460 чоловікдо 352700. Проводять військову реформу Беларусь, Польща, Казахстан, Російська Федерація і інші країни.

У найбільш розвинутих в економічних відносинах країнах спостерігається зниження кількісного складу збройних сил, що компенсується більш удосконаленою організаційною структурою, бойовою технікою й озброєнням. Силові структури держав орієнтуються на участь у локальних війнах, збройних конфліктах, антитерористичних та миротворчих операціях.

Разом з тим досвід історії показує, що безпека, заснована винятково на воєнній силі ілюзорна. У сучасних умовах принципового значення набуває еволюція воєнних аспектів забезпечення безпеки від самодостатньої ролі до виконання обмежених функцій у загальній системі безпеки. Ставка на воєнну силу або загрозу її застосування, на жаль, виступає лише свого роду каталізатором посилення напруженості і конфронтації. Тому важко не погодитися з думкою Є.Мануйлова, О.Панфілова, В.Смолянюка, М.Требіна та інших українських вчених, які вважають, що система забезпечення безпеки держав, нині існуюча, знаходиться в прогресуючому протиріччі з інтересами безпеки людства. Це обумовлено диспропорцією військового компонента в структурі системи безпеки, що сам по собі починає являти загрозу всій системі.

Викладені вище положення свідчать про факт необхідності зміни місця і ролі виконуваної цілого ряду воєнних структур у забезпеченні безпеки в діючій системі соціальних координат. Усе більша кількість учених дійшли висновку, що небезпечний у воєнному відношенні світ необхідно будувати на інших основах, що кардинально відрізняються від колишніх. У силових структур у сучасних умовах з'являються додаткові завдання, виконуючи які забезпечується безпека країни. До них можуть бути віднесені: підтримка паритету на рівні мінімального стримування, що знижується; утримування у стані технічної готовності сил і засобів раннього попередження; технічний контроль за дотриманням договорів за обмеженням озброєнь і та інші. Тобто, ми бачимо, що армія й інші силові структури активно функціонують не тільки безпосередньо під час війни або озброєного конфлікту, але й у мирний час. Це вимагає визначеного вдосконалення усієї воєнної системи сучасних країн.

Орієнтація національної безпеки тільки на захист держави воєнними засобами від насильницької загрози ззовні визнається застарілою усе більшою кількістю вчених у світі. Директор Вашингтонського інституту вивчення політики Р. Барнет вважає, що за останні десятиліття прагнення вирішувати які-небудь питання за допомогою воєнної сили не привели до позитивного результату, а тягар гонки озброєнь став нестерпним. Американський політолог К.Боулдінг переконаний, що гонка озброєнь не зміцнює обороноздатність країни, а навпаки, веде до її підриву. Це дозволило дослідникам зробити висновок, що проблема забезпечення безпеки держави воєнними засобами втрачає свою гостроту. Ряд учених вважають, що в даний час нараховується близько 200 видів невоєнних засобів забезпечення безпеки. Провідне місце серед них займають політичні засоби, під якими розуміються такі теоретичні концепції, форми, методи і прийоми діяльності державних і суспільних інститутів, установ і організацій, що забезпечують мирне рішення суперечних проблем. Цим і визначається спрямованість якісних перетворень у змісті воєнних аспектів забезпечення безпеки в рамках нової її моделі.

Важливим елементом концепції воєнної безпеки країн є питання про рівень оборонної достатності (могутності). Кількісні і якісні параметри оборонної достатності визначаються деякими умовами. До них варто віднести: геостратегічне положення країни; реальна міжнародна обстановка; наявність надійних союзників (факт входження у воєнно-політичні союзи); наявність реальних загроз з боку конкретних країн та інші.

Кожна країна, виходячи зі своїх політичних орієнтацій і можливостей, визначає для себе цей рівень. Однак при уважному розгляді силових структур цілого ряду західноєвропейських держав можна переконатися, що їхній рівень оборонної достатності явно перевищений.

Кожна країна має свої специфічні проблеми в області безпеки. Зміст і характер обумовлених загроз, а також способи і засоби для їхньої нейтралізації безпосередньо залежать від рівня розвитку конкретної країни. Безпека завжди певною мірою суб'єктивна, тому важко не погодиться з думкою українського вченого О.Дергачова, що за характером обумовлених країною загроз можна зробити висновок, який соціум вона являє собою.

Таким чином, можна зробити висновок про те, що суспільство з однієї сторони має потребу в сучасній боєздатній армії, щоб з ним не намагалися говорити мовою сили, а з іншого боку армія потрібна суспільству, як консолідуюча його сила. Питання, як будувати таку армію кожне суспільство і держава мають вирішувати, виходячи з конкретно-історичних умов, особливостей свого економічного і соціально-політичного стану і перспективи розвитку. Усе це повинно знаходити висвітлення в концепції національної безпеки конкретної країни. В даний час зниження чисельності силових структур державні діячі компенсують не тільки підвищенням їхньої якості, але як вважають О.Бодрук, Х.Булл, В.Грубов, Д.Лейк, С.Лобелл та інші вчені, і за рахунок знаходження союзників і створення (або входження) до колективної системи безпеки.

Ідея створення, наприклад, європейських структур колективної безпеки виникла ще у 1950 році. Створення у 1974 році Ради Європи пожвавило процес консолідації зусиль європейських країн щодо спільної політики в галузі безпеки і оборони. Усього 22 держави члени ЄС висловили готовність щодо забезпечення сил ЄС. Необхідно відмітити, що поряд з рішенням щодо створення спільних європейських бойових груп у 2004 році було прийнято ще два аналогічних конкретних рішення про організацію Європейського оборонного агентства (ЄОА) та європейської жандармерії.

Усі ці рішення стали віхами розвитку європейської оборони в новому напрямку. При цьому необхідно вважати, що в центрі нових концепцій безпеки перебуває певна трансформація підходів до можливості використання військової сили, оскільки сьогодні зміст безпеки визначають не стільки військові, стільки соціально-економічні досягнення.

воєнний безпека суспільство держава

Список використаних джерел

1. Актуальні проблеми національної безпеки суспільства. Монографія./ [Ананьїн В.O., Павленко JII., Пучков О.О. та ін.]; за ред. Ананьїна В.О. K.: НВФ «Славутич-Дельфін», 2008. 51 с.

2. Клокотов Н.П. К вопросу о военной опасности. /Клокотов Н.П., Касенков М.М.// Воєнная мысль. 1991. -№ 8. С. 5-11.

3. Эфиров CA. Терроризм как катастрофогенный фактор / Эфиров CA. М.: Алгоритм, 2001. 247 с.

4. Інформаційна безпека держави у контексті протидії інформаційним війнам. / За ред. В.Б. Толубка. K.: НАОУ, 2004.'176 с.

Размещено на Allbest.ru