Сутність та зміст системи нормативності в суспільстві

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сутність та зміст системи нормативності в суспільстві

Кабальський Р.О

Нормативність є основою здійснення соціального регулювання. Проте таке регулювання суспільних відносин має носити організований характер. У зв'язку з цим актуальним є з'ясування сутності та змісту соціальної нормативності, що сприятиме усвідомленню механізму соціального регулювання.

Дослідженню проблеми соціальних норм велику увагу приділяли вітчизняні вчені різних напрямків, серед яких слід виділити соціологів (М.І. Бобнева, В.Д. Плахов, Є.М. Пеньков, С.В. Поросенков, П.А. Сорокін), теоретиків права (С.С. Алексєєв, В.К. Бабаєв, М.І. Байтін,

С.Н. Братусь, І.О. Ільїн, Н.М. Коркунов, Ю.В. Кудрявцев, П.Є. Недбайло), філософів (М.М. Алексєєв, А.М. Єрмоленко, О.А. Івін, С.І. Максимов, Ю.П. Солодухін). Крім того, дослідженням цієї проблематики займались також іноземні науковці, зокрема, Ж.-Л. Бержель, В. Гьосле, Ж. Карбоньє, Г. Кельзен та багато інших.

У радянські часи панувала думка про соціальні норми як явища об'єктивні, та було сформульоване поняття об'єктивних соціальних норм, під якими розумілись «стійкі соціальні зв'язки, що повторюються та виникають у процесі соціальної діяльності людей з обміну матеріальними і духовними благами, виражаючи потребу соціальних систем у саморегуляції» [6,15] або «форма соціального прояву суспільних відносин, які складають зміст цих норм» [16,97]. Проте, за такого підходу, норма як вираз належного змішувалась з соціальними закономірностями, тобто з існуючим, створюючи ілюзію існування соціальної норми поза суб'єктом та незалежно від нього.

Український філософ А.М. Єрмоленко звертав увагу на те, що норма має як прескриптивний, так і дескриптивний зміст: він віддзеркалює не тільки те, що має бути, а й те, що є, тобто норма несе в собі як контрфак- тичний (трансцендентальний), так і фактичний (онтологічний) зміст [17,59]. С.В. Поросенков розглядав соціальні норми як «ідеальне відображення об'єктивної дійсності в нормативності форм суспільної свідомості» [13,138-139]. Болгарські вчені Н. Стефанов, Н. Яхиев, С. Качаунов відзначали, що «норми можуть бути визначені ще й як ідеальні загальні моделі поведінки людей за певних типових обставин» [11,20].

Не всі дослідники соціальних норм погоджуються з їх характеристикою як фіксації, виразу належного. Так, В.Н. Кудрявцев відзначав, що «норма... представляє собою характеристику фактичного положення речей: не тільки того, чому належить бути, але й того, що вже є, не тільки належного, а й існуючого» [5,13]. Ще більш конкретно з цього питання висловився Р. Лукич: «Норма... лише приписує те, чому належить бути, але сама норма є тим, що є, що присутнє, що існує як реальність. Оскільки якби норма була б належним, а не існуючим, тоді б взагалі не існувало ніяких приписів про належне, було б невідомо, що є належним» [7,135]. Такий підхід вказаних науковців обумовлений їх розумінням належного як такого, що породжується існуючим та запереченням реальності належного. Для них, у дусі Д. Г'юма, те, що не є існуючим є небуттям [2,62]. Безперечно, соціальна норма завжди містить у собі елемент існуючого, оскільки є певною «тілесність» належного, способом його оформлення для адресації соціальним суб'єктам. Проте, на думку автора, існуюче у нормі є похідним відносно належного та носить інструментальний характер.

Таким чином, можна констатувати, що на сьогодні у науці існують різні підходи до розуміння проблеми соціальних норм. Проте, очевидно, кожен з перерахованих поглядів є дещо однобічним та недостатнім, і тому не дає відповіді на головне питання соціальної, а тим більш правової, нормативності: про те, чому та яким чином соціальна норма є обов'язковою, або, іншими словами, у чому полягає нормативна сила соціальних норм (чому суб'єкт має виконувати норму?). Адже описування соціальних фактів, виявляючи закономірності та намагаючись вивести звідти норму, відводить правознавству роль емпіричної науки. Звичайно, зв'язок норми та належного відзначався багатьма науковцями, але обґрунтування обов'язкової сили (елемент належності) соціальних норм на підставі їх повторюваності, по-перше, змішує повторюваність поведінки з універсальністю норм, по-друге, безпідставно виводить належне з існуючого. По-третє, за такого підходу певна модель поведінки стає нормою через її постійну повторюваність, проте залишається не зрозумілим чому така поведінка постійно повторювалась до того, як набути статусу норми.

Очевидно, що відповідь на ці питання слід шукати у площині зв'язку категорій «належне», «норма», «нормативність». В зв'язку з цим, цікавою, та такою що містить значний евристичний потенціал, видається позиція деяких науковців, які розглядали соціальну норму як логічне судження. Український теоретик права Є.В. Бурлай виділяв окремий напрямок у дослідженні нормативних систем, представники якого (зокрема О.А. Івін, Ю.П. Солодухін, А.А. Старченко) розглядають норму як «авторитетний припис належного» та «ототожнюють її з судженням нормативного характеру, тобто з судженням, що містить сформульоване правило поведінки» [3,6].

Бачення моральних та логічних суджень як однопорядкових явищ, що в однаковій мірі претендують на універсальність та загальність було започатковане І. Кантом. Цю тезу поділяв і відомий російський теоретик та філософ права І.О. Ільїн визначаючи соціальну норму як «судження, що встановлює певний порядок як належний» [4,67]. Така концепція бачення норми права як судження знайшла свого подальшого розвитку у працях російського вченого С.Н. Попова [12,217] та українського теоретика права П.М. Рабиновича [14,110-116]. С.С. Алєксєєв відзначав що, «соціальні норми, будучи правилами людської поведінки, є соціально-вольовими, цілеспрямованими судженнями, зверненими до практичної діяльності людей» [1,74]. З огляду на значний еврістичний потенціал, таке розуміння норми поділяється і автором цієї дослідницької роботи.

Отже, можна зробити висновок, що норма нерозривно пов'язана з належним. Проте, при розгляді норми як судження виникає питання про те, в який спосіб судження є пов'язаним з належним. Як вже відзначалося, деонтичне судження виражає певну цінність, на підставі якої робиться висновок про необхідність визначеної поведінки. Тобто норма (як деонтологічне судження) саме через цінність здійснює зв'язок зі сферою належного. Взаємозв'язок норми та цінності відзначав і український філософ права С.І. Максимов. Так, розглядаючи феноменологічну структуру норм права, він виділяв такі елементи як «суб'єкт (той, кому адресована норма), момент цінності (що вона захищає) та об'єкт належного (те, що належить здійснити - права та обов'язки)» [8, 181].

На думку Г. Ріккерта, цінність не є частиною дійсності і виявляється через акт оцінювання, який у свою чергу є судженням. Для нього «оцінки не є цінностями, вони є поєднанням цінностей з дійсністю» [15, 460]. Тобто зв'язок цінності як ідеальної сутності з дійсністю здійснюється через акт судження - оцінку, тобто через мову.

Надзадача норм - утримати інваріантність через творення меж варіативності. Інваріантість у нормах - це відсилання до цінності, яка стоїть за нею та в ній виражається, адже лише остання може володіти статусом абсолютності в культурі. Але цінність, так би мовити, інверсує цю абсолютність у нормі, підкріплюючи її своїм авторитетом. Норма ж, у свою чергу, є певним знаковим відображенням цінності, способом її прояву.

У науковій літературі відзначалась близькість категорій «належне» та «нормативне» [3,20]. Так найбільш яскраво цю тезу висловив Н. Неновскі, який відзначав, що «належне передбачає і навіть вбирає у себе норму або, більш узагальнено, нормативне. Кажучи «належне», ми у значній мірі розуміємо і «нормативне». Норма є способом виразу належного, його формою. Деонтичне зі своєї сторони є змістом норм. Деонтологічне об'єктивується через нормативне та набуває статусу незалежної відносно до індивідуальної свідомості об'єктивації. Через норми належне стає реальністю. Або, іншими словами, норми є реальністю належного» [10, 106]. Тобто в процесі екстерналізації належного (відчуття цінності, уявлення про те, як належить бути), цінність, як його певний згусток, інституалізуючись та опредмечуючись у соціальній реальності, стає інтегральним елементом соціальної норми. Цінність - це область значень нормативних суджень (соціальних норм). соціальний нормативність цінність належне

Належне є специфічним феноменом соціального світу. Його немає у природі, поза людським суспільством. Належне існує у нормативній формі, як правило поведінки, що адресоване суб'єкту та яке необхідно виконати. Воно має інтелектуальний та емоційно-ціннісний склад. Належне завжди є позитивною цінністю, що може сприйматися суб'єктом як автономна (така, що вільно визнається) або гетерономна (зовнішньо зобов'язуюча). В останньому випадку належне існує у свідомості суб'єкта як об'єктивна реальність. Але і в цьому випадку належне (соціальні норми) виникає тільки у результаті діяльності соціальних суб'єктів, які й інтерпретують їх як об'єктивно-соціально-значущі норми. Тому за своїм об'єктивним значенням норма не є певним об'єктом, існуючим незалежно від суб'єкта, а являє собою суб'єктивну кореляцію, яка виражає належне.

Таким чином, можемо констатувати взаємообумовленість норми та цінності. Так, з однієї сторони, цінність проявляється через норму (деонтологічне судження) і, будучи інтегрованою в останню, інтерналізується суб'єктом. З іншої сторони - саме цінність, несучи у собі елемент належності, надає соціальнім нормам загальнообов'язковість та загальнозначущість, тобто - нормативність.

У філософській та юридичній літературі поняття «нормативний» часто розглядається як прикметник слова «норма» [1,162], а звідси і нормативність трактується як властивість соціальних норм що, очевидно, є недостатнім. Хоча з точки зору змісту понять «норма» та «нормативність» вони і не можуть бути різко протиставлені одне одному, їх ототожнення чи розгляд як синонімів є помилковим. Адже вже за етимологічного підходу до розуміння категорій «норма» та «нормативність» виявляється їх різне походження. Латинське слово «norma», яке означає «правило», «зразок» та похідні від нього «нормальність», «нормальний» не є тотожним до «normatio» («впорядкування») та похідним від нього «норматив», «нормативний», «нормативність». Проте не лише етимологічний аналіз цих слів призводить до такого висновку. Так, Є.В. Бурлай відзначав, що «якщо терміном «норма» позначаються і явища соціальної практики, і продукт свідомої творчості, то термін «норматив» характеризує лише цільове авторитетне встановлення, що містить у собі припис належної поведінки» [3,20]. Вказане відмежування категорій має значення не тільки для точності та чіткості вживаної термінології, але і з точки зору пізнання структури та способів буття системи соціальної нормативності в цілому.

Нормативність не є виключно правовим явищем як за своїм походженням, так і за роллю у суспільному житті. Нормативність є первинною, вихідною властивістю соціальної матерії, зумовлюваною її внутрішньою потребою в упорядкованості й здатністю до самоорганізації. Нормативність характеризує як окремі соціальні зв'язки, так і весь суспільний розвиток у цілому. Іманентна суспільству потреба в упорядкованості знаходить прояв в нормативності суспільного розвитку. Нормативність як невід'ємна характеристика соціальної матерії може мати різні форми об'єктивації, однією з яких (найважливішою, але не єдиною) є соціальна норма. Соціальне призначення і характеристики соціальних норм є похідними від соціальної нормативності в цілому. Відзначаючи притаманність нормативного лише сфері соціального, російська вчена Л.О. Мурашко справедливо відзначала, що «в основі походження, розвитку та існування соціальної норми лежить властива будь-якому суспільству як системі об'єктивна необхідність впорядкувати сукупність зв'язків, відносин та інтересів, що постійно ускладнюється» [9,83]. При цьому нормативне регулювання являє собою іманентний суспільству процес. Нормативне регулювання відносин властиве всьому процесу історичного розвитку суспільства. Більш того, нормативність соціального буття людини - умова функціонування всієї соціальної системи, оскільки базується на природних законах природи та суспільства.

Норма як така у чистому вигляді не існує: вона завжди є нормою чогось (наприклад, нормою поведінки, нормою мови, нормою експлуатації тощо). Норма фіксується настільки, наскільки існує її матеріальний, «опредмечений» носій. Характерною рисою соціальних норм є те, що вони через свою «віртуальність», належність до ідеального виміру реальності позбавлені матеріальності у її фізичному значенні, хоча, слід погодитись з радянським соціологом В.Д. Плаховим, це не «виключає їх опредмечення у матеріальних об'єктах» [11,15].

Соціальні норми, як і належне, що вони виражають, є результатом соціальної діяльності людини. В.Д. Плахов, виходячи з факту існування соціальних норм одночасно і у вигляді реалій, і у вигляді ідеальних образів, відзначає подвійність (білатеральність) як визначальну особливість їх буття. Така особливість, на його думку, дозволяє, по-перше, інтерпретувати соціальні норми як суб'єктивно привласнені реальні міри та, по-друге, слугує підставою для наступного суб'єктивного використання норм як засобу пізнання та практичного опанування дійсністю [11,9-10].

Отже, належне (та соціальна норма в цілому) у феноменологічному ракурсі є результатом соціальної об'єктивації, одним із засобів, що підтримують функціонування соціальної системи. Здійснивши спробу на підставі викладеного дати попереднє визначення нормативності, можна сказати, що нормативність - це визначаюча риса нормативного простору, яка, ґрунтуючись на рефлексивній здатності людини, є способом об'єктивації (формою) належного (цінності) та зорієнтована на виникнення відношення належності у соціальних суб'єктів.

Тобто соціальна нормативність характеризується як невід'ємна об'єктивна властивість соціальної реальності. Будь-яка сукупність соціальних явищ, незважаючи на їх хаотичний і безладний стан, неминуче самоорганізовується в ту або іншу форму. Цей процес має характер обов'язкового закону, неминучої умови всякого суспільного розвитку. Об'єктивні соціальні норми, що формують систему ціннісно-нормативної регуляції, і є проявом соціальної нормативності як об'єктивного закону соціальної реальності. Нормативність - це, насамперед, об'єктивна характеристика соціальної матерії.

Соціальні норми (в тому числі правові) як прояв соціальної нормативності мають відображати всі характеристики останньої. Однак, при аналізі нормативності виділяють дві сторони проблеми: об'єктивні вимоги соціального життя й усвідомлення (визнання) необхідності нормативності. Люди в ході суспільної практики починають усвідомлювати соціальну значимість цінностей і необхідність нормативності. Її потреба проходить крізь свідомість, ідеологію, й суб'єкти суспільства починають формувати традиції, звичаї, заповіді, норми релігії, моральності, права. Крім того нормам можуть бути притаманні похідні ознаки, зокрема повторюваність, типовість, нормальність.

Суспільні відносини та соціальні інститути, суспільна та індивідуальна свідомість, соціальні норми - все це прояви (форми об'єктивації) соціальної нормативності. Говорячи про співвідношення норми й нормативності, можна сказати, що норма - це квінтесенція соціальної нормативності. Соціальні норми виражають нормативність у концентрованому вигляді, є найбільш визначеним, лаконічним її проявом. Називаючи норми особливо значимим проявом нормативності, слід підкреслити, що саме вичленовування й виокремлення нормативності у вигляді норм дозволяє останнім бути і засобами відображення реальних потреб, і засобами встановлення порядку.

Таким чином, на підставі викладеного вище, можна констатувати, що нормативність - це рефлексивне поєднання загальнообов'язковості та загальнозначущості, які задаються елементом належності, закладеним у нормі (чи в іншому носієві) через інтегровану нею цінність.

Література

1. Алексеев С.С. Социальная ценность права в советском обществе. - М.: Юридическая литература, 1971. - 223 с.

2. Баранов В.М. Истинность норм советского права. Проблемы теории и практики. - Саратов: Издательство Саратовского университета, 1989. - 400 с.

3. Бурлай Е.В. Нормы права и правоотношения в социалистическом обществе - К.: Наукова думка, 1987. - 91 с.

4. Ильин И.А. Теория права и государства. / Под редакцией и с предисловием В.А. Томсинова. - М.: Зерцало, 2003. - 400 с.

5. Кудрявцев В.Н. Юридические нормы и фактическое поведение // Советское государство и право. - 1980. - № 2. - C.12-16.

6. Лукашева Е.А. Общая теория права и многоаспектный анализ правовых явлений // Советское государство и право. - 1975. - № 4. - C.15-22.

7. Лукич Р. Методология права. - М.: Прогрес, 1981. - 304 с.

8. Максимов С.И. Правовая реальность: опыт философского осмысления: Монография. - Харьков: Право, 2002. - 328 с.

9. Мурашко Л.О. Начальные виды социальной нормативности // Журнал российского права. - 2002. - № 2. - С.83-95.

10. Неновски Н. Право и ценности. - М.: Прогресс, 1987. - 248 с.

11. Плахов В.Д. Социальные нормы: философские основания общей теории. - М.: Мысль, 1985. - 255 с.

12. Попов С.Н. Различие правовой эмотивности (права) и нормативной рациональности (закона) // «Философские дескрипты». Сборник статей. - Барнаул: Издательство Алтайского государственного университета. - 2002. - C.213-230.

13. Поросенков С.В. Социальные нормы как форма отражения действительности // Философские науки. - 1981. - № 5. - C.136-140.

14. Рабинович П.М. Право как явление общественного сознания // Известия ВУЗов. Правоведение. - 1972. - № 2. - С.106-116.

15. Риккерт Г. Философия жизни. - Киев: Ника-Центр, 1998. - 512 с.

16. Сабо И. Основы теории права. - М.: Прогресс, 1974. - 272 с.

17. Єрмоленко А.М. Комунікативна практична філософія. - К.: Лібра, 1999. - 488 с.

Размещено на Allbest.ru