Судові процеси проти членів українських національних політичних партій в провадженні Київського військово-окружного суду в 1905-1909 роках

Размещено на http://www.allbest.ru/

Судові процеси проти членів українських національних політичних партій в провадженні Київського військово-окружного суду в 1905-1909 роках

Соболєв В.В

Дослідження діяльності українських національних партій на початку ХХ ст. залишається пріоритетною проблемою вітчизняної політичної історії. Однією з малодосліджених складових комплексу проблем пов'язаних з діяльністю названих партій та організацій є проблема урядових репресій спрямованих проти їх активних діячів та рядових членів.

Треба відзначити, що питання боротьби владних еліт проти представників українського національного руху неодноразово піднімалася в історіографії, як в контексті діяльності політичних партій, так і в контексті каральної політики Російської імперії [1;2;3;4;5;6]. Дослідники звернули увагу на застосування різних методів тиску та форм судових і позасудових репресій спрямованих проти діячів українського національного руху, проте практично невідомими науковій громадськості залишалися факти застосування проти членів політичних партій системи надзвичайних судів. Звичайно названу практику не можна розглядати як масову. Зокрема в провадженні Київського військово-окружного суду справ, фігурантами яких виступали члени українських політичних партій було не більше 3-4, однак сам факт застосування інституту надзвичайних судів проти загалом не дуже радикального українського національного руху ставить перед нами низку запитань щодо причин та характеру застосування державою названого репресивного інструменту.

Таким чином, метою даної статті є аналіз причин появи в провадженні Київського військово-окружного суду справ щодо діячів українського національного відродження та особливостей їх розгляду.

Військова підсудність почала широко застосовуватись в роки революції 1905-1907 років. Метою застосування надзвичайних судових установ була боротьба спочатку проти найрадикальніших проявів революційних рухів (актів політичного та економічного терору), а починаючи з другої половини 1907 року тяжких кримінальних злочинів (вбивств, розбійних нападів, пограбувань, зґвалтувань тощо). Справ суто політичного характеру в провадженні названих установ було не більше 10% від загальної кількості судових справ. Варто зауважити, що основною причиною широкого використання названих установ була можливість застосовувати розширений спектр кримінально-правових репресій, в тому числі і смертну кару, в застосуванні якої були значно обмежені суди загальної юрисдикції.

Якщо розглядати національний рух крізь призму російського кримінального законодавства початку ХХ ст., то можна побачити, що до категорії кримінально-карних може бути віднесена лише така його форма як насильницька, збройна боротьба за здобуття державної незалежності або в іншій формі зміни державного устрою Імперії (ст. 100-101 Кримінального уложення) [7], а отже участь в організаціях, які поставили собі за мету досягнення названих цілей та різні форми їх пропаганди (ст. 102, 128-130, 132 Кримінального уложення) [7]. Однак, проблема полягає в тому, що більшість програм партій ліберального спрямування просто не передбачала насильницьких форм боротьби. З партіями соціалістичного спрямування ситуація виглядала дещо інакше. Більшість з них визнавала терор як засіб боротьби, проте, зміну державного устрою Імперії вони розглядали як певного роду побічний продукт зміни суспільного та державного ладу загалом. Таким чином, для українських соціалістичних партій, гасло української автономії відходило на задній план в порівнянні з гаслами соціалістичної революції. Крім того, найвпливовіша в роки революції 1905-1907 років політична партія українського спрямування "Спілка" РСДРП взагалі була далекою від національної риторики. Скажімо по справі В. Винниченка, А. Жука, Ю. Квасницького та ін.., яких обвинувачували в участі в діяльності названої партії, яка розглядалася Київської судовою палатою влітку 1907 року, прокуратура визначала мету діяльності цієї організації як: "повалення існуючого у державі суспільного ладу, шляхом заміни самодержавного образу правління демократичною республікою, з автономією України та інших національностей, що входять до складу імперії, із скликанням установчих зборів, із заміною постійної армії." [4,377]. Отже, як бачимо звинувачення в сепаратизмі розглядається лише як складова зміни соціального ладу. національний партія репресія суд

Однак, ті чи інші представники національних руху періодично опинялися на лаві підсудних Київського військово-окружного суду. Розглянемо деякі приклади.

В 1907 році Київським військово-окружним судом розляглася справа рядового І. Скорохода, який відмовився від несення військової служби в зв'язку з приналежністю до Української радикальної партії (так в обвинувальному акті), програма якої, на думку підсудного, не визнає військової служби. При цьому звинувачення йому було винесено по ст. 1251 Військового статуту про покарання (не виконання обов'язків військової служби), що ж стосується його приналежності до партії, то це питання судом взагалі не розглядалося [8,арк.2-2зв].

В тому ж 1907 році в якості одного з підсудних за справою про вбивство Полтавського тимчасового генерал-губернатора генерал-майора Полковнікова, проходив Микола Троцький, який був відомий таємній поліції як активний член РУП, згодом УСДРП [14,арк.29]. Звичайно, що ніякої участі у вбивстві Троцький не брав, тому був повністю виправданий судом [9,арк.233;10,арк.164]. Крім того, очевидно ні поліція, ні суд не розглядали його як небезпечного злочинця, оскільки, протягом всього процесу він перебував на волі під поручительством, навіть неявка його в судове засідання не спонукали суд до зміни М. Троцькому запобіжного заходу щодо уникнення відповідальності [9,арк.32-33,41]. Причина за якою Троцького було зараховано до обвинувачуваних по названій справі полягає скоріше за все в тому, що він зупинявся на одній з конспіративних квартир, де періодично зупинялися члени партії соціалістів революціонерів, що і викликало підозри у таємної поліції, а згодом і у слідства.

Фактично, єдиною справою, в якій звинувачення було пов'язано з діяльністю на ниві українського національного відродження, була справа дворян Шеметів та Левицького, яка згодом була об'єднана зі справами інших осіб та організацій, які працювали в м. Лубни в роки революції 1905 року в єдиний грандіозний процес Центрального комітету лубенських організацій [11;12;13]. Беручи до уваги, що в даній справі фігурували визначні діячі українського національного відродження розглянемо її детальніше. Володимиру Шемету та Миколі Левицькому прокуратура закидала роздачу листівок (очевидно п.1 ст. 129 Кримінального уложення, точніше визначити важко, оскільки в справі немає обвинувального акту, тому пункти звинувачення довелося відновлювати за питальним листом), а Миколу Шемета в роздачі газети "Хлібороб" в окремих статтях якої, на думку звинувачення, розвивалися ідеї щодо необхідності силою добиватися зібрання установчих зборів та автономії України з окремим сеймом у Києві [11,арк.51зв.]. Варто відзначити, що в якості захисника братів Шеметів виступив інший відомий діяч українського національного руху, харківський присяжний повірений та засновник Української народної партії Микола Міхновський. Позиція захисту по цій справі також заслуговує на увагу. Намагаючись спростувати звинувачення проти Шеметів, Міхновський просив долучити до доказів по справі статтю в газеті "Рідний край", в якій опублікована програма Української демократичної партії, до якої належали Шемети, що мало показати, що тактики збройної боротьби партія не приймає. Крім того, шляхом долучення до справи довідки від книговидавця Фішера про те, що "Хлібороб" перебував у вільному продажі Міхновський доводив абсурдність звинувачення за 129 статтею [11,арк.41]. Як виявилося до справи не було долучено примірників журналу "Хлібороб", а лише окремі витяги, тому за клопотанням того ж Міхновського до суду було викликано перекладача з української мови, через якого мала бути проведена експертиза тексту [11,арк.38 зв.]. Зрештою старання Міхновського та інших адвокатів не пройшли даремно, Київський військово-окружний суд під головуванням військового судді генерал-майора Ігнатовича повністю виправдав братів Миколу та Володимира Шеметів і Миколу Левицького [11,арк.59-65]. Загалом, варто зазначити, що суд вважав не доведеним сам факт існування Центрального лубенського комітету революційних організацій, а з усіх звинувачуваних лише три особи були визнані винними в скоєнні підпалів [11,арк.59-65]. Причини передачі справи Шеметів та Левицького до військового суду на наш погляд полягають в тому, що слідство вбачало тісний зв'язок між діяльністю названих осіб та іншими лубенськими революціонерами, в тому числі і крайньо-радикальних поглядів.

Таким чином ми бачимо, що справи щодо діячів українського національного руху в провадженні Київського військово-окружного суду були досить рідкісним явищем. Вже той факт, що на лаві підсудних опинилися представники ліберальних партій свідчить про випадковість застосування названого інституту щодо членів українських партій та організацій. В абсолютній більшості випадків передача цих справ на розгляд військового суду не була пов'язана з приналежністю підсудних до національних партій та розвитком ними ідей національного відродження.

Література

1. Гермайзе О. Нариси з історії революційного руху на Україні. - К., 1926. - Т.1 - 389 с.

2. Колесник В.Ф., Соболев В.В. Революційна українська патрія: під наглядом таємної поліції Російської імперії // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія "Історія". - 2006. - Вип. 85-86. - С.10-14.

3. Колесник В.Ф., Могильний Л.П. Українські ліберально-демократичні партії в Російській імперії на початку ХХ. - К., 2004. - 244 с.

4. Овсієнко О.Ф. Міхновський: деякі штрихи правничої діяльності в роки столипінської реакції // Проблеми історії України ХІХ-початку ХХ ст. Випуск VL - К., 2003. - C.376-382.

5. Павко А. Політичні партії та організації в Україні кінець ХІХ - початок ХХ століть: зародження, еволюція, діяльність, історична доля. - К., 2001 - 248 с.

6. Риш А. Очерки по истории Украинской социал-демократической "Спилки". - Харьков, 1926. - 186 с.

7. Свод законов Российской империи: в 16 томах, 5 книгах. / Издание не официальное. [ ред., прим. И.Д. Мордухай-Болтановский.] Т.ХV. Свод законов уголовных. Уголовное Уложение. Издание 1909 года: по состоянию на 1 января 1912 года. / [ ред., прим. И.Д. Мордухай-Болтановский.] - Спб.: Русское книжное товарищество "Деятель", 1912.

8. Центральний державний історичний архів України в м. Києві. - Ф.316. - Оп.1. - Спр.539.

Размещено на Allbest.ru