Роль неурядових організацій у розбудові громадянського суспільства в сучасній Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Роль неурядових організацій у розбудові громадянського суспільства в сучасній Україні

Круглик С.Б.

неурядовий громадський суспільство

Розвиток людства призводить до появи нових потреб, серед яких варто назвати і альтруїстичні настрої в суспільстві, що все частіше проникають у соціальну систему, дозволяючи їй постійно трансформуватися. В Україні одразу після здобуття нею незалежності спостерігається активний розвиток неурядових організацій (НО), метою заснування і діяльності яких є можливість вплинути на розвиток суспільства. В структурі громадянського суспільства визначається некомерційний сектор, який окреслюється поняттям «третій сектор», з якого, в свою чергу, виокремлюється поняття неурядових організацій.

Неурядові організації це громадські об'єднання індивідів або груп, сформовані на принципах добровільності, що не мають на меті отримання прибутку. Вони незалежні та не підпорядковані урядовим структурам, захищають інтереси окремих груп людей, беруть участь у політичній діяльності. НО створюють основу громадянського суспільства, є вирішальним стабілізуючим фактором, гарантом демократичного шляху розвитку. Міжнародні неурядові організації поширюють свою діяльність за межі державних кордонів. Серед найвідоміших міжнародних неурядових організацій «Лікарі без кордонів», «Всесвітній фонд дикої природи», «ПЕН-клуб» та інші.

Закон України «Про об'єднання громадян» (1992 р.) став тим нормативним документом, який ввів у правове поле України неурядові організації, визначив їх права та обов'язки та посприяв швидкому росту організацій цього типу. Українські громадяни почали використовували нові можливості для заснування незалежних від держави, відкритих організацій. НО відображають реакцію суспільства на процеси демократизації, створення та розвиток елементів громадянського суспільства. Багато НО заповнюють ті ніші, в яких держава більше не надає послуг Міська молодіжна громадська організація «Екоклуб», Українська молодіжна фундація політико-правових досліджень «Матезіс», Конгрес Національних Громад України, Міжнародний благодійний фонд «Україна 3000» та інші.

Громадянське суспільство є умовним простором між громадянами і державою, в якому існують і активно діють різноманітні організації, партії, асоціації, фонди тощо з метою виявлення та захисту інтересів громадян, де відбувається узгодження та реалізація інтересів різних суспільних груп. З огляду на це, питання впливу НО на суспільні процеси (особливо політичні) видається актуальним, що і обумовлює мету даної публікації.

Виникає потреба зауважити внесок теоретиків у справу дослідження суспільства взагалі й громадянського суспільства зокрема. Йдеться першочергово про О. Конта, Г. Спенсера, Е. Дюркгейма, К. Маркса, Ф. Енгельса та інших.

В Україні проблеми генезису, становлення громадянського суспільства, проблеми взаємодії суспільства і держави досліджують сучасні філософи, соціологи й політологи: Р. Балабан, В. Бебик, М. Бойчук, А. Гев'юк, В. Горбатенко, А. Карась, Т. Ковальчук, І. Кресіна, Ф. Рудич, О. Скрипнюк, О. Чувардинський, Г. Щедрова та інші.

Внесок у теоретико-методологічні та емпіричні дослідження діяльності неурядових організацій зробили вчені В. Балабін, О. Клименко, В. Новохацький, В. Пащенко, Є. Пожидаєв, О. Стегній, О. Тарасов, О. Тинкован та інші.

Вихідною посилкою розгляду та аналізу основоположних елементів побудови та функціонування громадянського суспільства є теза про те, що об'єднання в групи (кооперативна діяльність) властива людям споконвічно; мотиви об'єднання і ступінь їх усвідомлення варіюється від одержання простого задоволення до задоволення особливих інтересів. Ці групи класифікують на первинні та вторинні. Поняття первинної групи вперше було введено дослідником Ч.Кулі стосовно членів родини, між якими складалися стійкі емоційні відносини. Істотною ознакою вторинних груп є деперсоналізація відносин. Вторинні групи утворюються з людей, не пов'язаних емоційними відносинами. Як правило, їх взаємодія викликана прагненням досягнення спільної мети.

Громадські організації західних країн невід'ємна складова громадянського суспільства, де кожен громадянин або об'єднання громадян має змогу висловлювати й відстоювати точку зору, що не збігається або вступає у протиріччя з офіційною. Сфера діяльності НО в країнах Заходу охоплює практично всі галузі життя людини економіку, політику, науку, культуру, освіту. Розгалужена мережа молодіжних, професійних, дитячих, жіночих, ветеранських, релігійних, а також елітарних організацій-клубів, аналітичних центрів або так званих «мозкових центрів» (Think tank) та ін.

НО виконують функцію підвищення громадської поінформованості та посилення відповідальності уряду за прийняття рішень. Тривалий час характер взаємин громадського сектору та держави відзначався певним взаємним відстороненням через недоліки політичної комунікації закритість або обмеженість інформаційних потоків, чітко вироблених механізмів співробітництва. Тому умови функціонування інститутів громадянського суспільства в Україні відрізняються від аналогічних умов у державах із розвиненою економікою та сталими демократичними традиціями. Помітна тенденція: чим нижче рівень демократії в країні, тим більше відхилень у процесі становлення НО від загальноприйнятих норм, тим вище рівень політизації «третього сектору».

Проблемні питання, які виникають при оцінці ролі НО в українській політиці, стосуються, найголовніше, питання доцільності їх діяльності та спроможності виступати представниками інтересів держави і громадськості, а не окремих політичних сил. Це, в свою чергу, передбачає розкриття: а) питання залежності НО від діючих політичних сил, б) доцільності НО взаємодії з державними органами влади, в) проблеми визнання суспільством корисності суспільно-політичної активності НО, як інститутів демократії західного зразка.

Взаємостосунки НО з політичними партіями досягають апогею під час передвиборчих кампаній. Інформаційні, просвітницькі, політичні кампанії, ініційовані громадськими організаціями та рухами під час цих виборів, набули небаченого раніше в Україні масштабу. Поки що немає підстав говорити, що саме громадські організації почали відігравати вирішальну роль у суспільно-політичному процесі в Україні, але цілком вірогідно, що саме зорієнтованість кандидатів під час виборів на наявні громадські ініціативи надає той імпульс інститутам громадянського суспільства, який, напевне, сприятиме визначенню місця громадських організацій в українському суспільстві.

За таких умов постає питання про доцільність залучення громадських організацій до політики якщо політичні партії вже виконують роль представників пересічних громадян у політиці. Партії це ключовий компонент парламентського представництва в демократичній державі, а неурядові організації ніколи не зможуть їх замінити.

Система політичних партій представляє кістяк парламентської демократії, але вони є свого роду закритими громадськими асоціаціями, які сформовані громадянами, об'єднаними загальною ідеологією або іншими інтересами. Мета партій отримати владу і управляти країною, стаючи згодом «закритими кланами». У цьому разі лише ЗМІ та неурядові організації залишаються «охоронцями демократії», служать суспільним інтересам, запобігаючи таким тенденціям.

В умовах абсолютного домінування політичних партій та слабких неурядових організацій формується так звана «вибіркова демократія», коли демократія представлена лише актом голосування. Роль неурядових організацій і ЗМІ полягає в тому, що вони повинні відстоювати демократію постійно, залучаючи громадян до суспільного життя.

Політизація неурядових організацій об'єктивний процес, вважає український дослідник Є.Пожидаєв, що пояснюється бажанням суспільства контролювати та корегувати дії влади. Однак, найчастіше політизація в українських умовах є синонімом субординації діяльності НО щодо інтересів окремих політичних сил. Застосування громадських організацій як політичної технології, стало традиційним для виборчих кампаній в Україні. У випадку взаємодії з партією чи виборчим блоком громадські організації частіше виступають не стільки в якості суб'єкта політичного процесу, скільки інструментом передвиборчої боротьби. При цьому деякі громадські організації та неформальні рухи виступають у якості маргінальних та радикальних громадсько-політичних проектів, які своєю агресивною риторикою створюють певні загрози суспільній стабільності[2,20].

Таке явище, як обслуговування НО інтересів певної політичної сили було би позитивним, якби в Україні існував чи формувався інститут політичного, економічного, соціального та іншого лобіювання, зазначає далі дослідник. Тобто, суспільно-значущі інтереси, представниками яких і повинні бути громадські організації, були б інкорпоровані в політичну систему, а проекти, що надаються такими організаціями, мали б політикоправові наслідки. Подібна ситуація спостерігається у країнах європейської демократії та в США, де взагалі вся політика будується на інтегруванні та інкорпоруванні приватних інтересів (що, до речі, нівелює саму необхідність існування чисельних політичних партій). В українських умовах виразниками приватних інтересів є саме партії, а не громадські організації, що є, перш за все, ознакою деструктивних тенденцій у формуванні українського політикуму, а не проявом логіки побудови вітчизняної політичної системи[2,21].

Увага громадських організацій має бути зосереджена на розвитку суспільного діалогу з політичними партіями. Ніша «третього сектору» може виступати як певний додатковий простір для дискусії та досягнення компромісу між політичними партіями. В цьому сенсі громадські організації мають можливості для опосередкованого впливу на політичні партії. В цілому ж субординація НО щодо певної політичної сили явище, характерне не лише для України, але й для більшості, так званих, «перехідних країн», і обумовлюється слабкістю чинного законодавства та національної економіки.

Важливим аспектом у питанні спроможності неурядових організацій відстоювати інтереси суспільства у громадсько-політичній сфері є їхня спроможність ефективно взаємодіяти з державними органами влади, органами місцевого самоврядування. Проблеми та перспективи практичної взаємодії держави та організацій громадянського суспільства сьогодні є особливо актуальними для України, оскільки відсутність традиції громадянського суспільства відчувається гостро і помітно гальмує процеси демократизації.

Постійна співпраця недержавних неурядових структур та органів державної влади, залучення НО до ухвалення політичних рішень є індикатором і чинником розвитку громадянського суспільства. Наявність налагоджених, ефективно діючих каналів комунікації між органами влади та «третім сектором» виступає важливим чинником адекватності та послідовності державної політики, її підконтрольності суспільству, відповідності стратегічним національним інтересам. Забезпечення функціонального зв'язку між владою та суспільством, надання державній політиці більшої легітимності, забезпечення її прозорості та розширення громадської підтримки є необхідними умовами демократичної політичної культури.

Впродовж багатьох років в Україні була очевидною криза взаємної довіри між владою та неурядовими організаціями. Значна та найбільш активна частина «третього сектору», позиціонувала себе як тверду опозицію тодішній владі. Головна проблема на шляху формування ефективних форм взаємодії об'єднань громадян і державних органів влади випливала із традиції замкненості держапарату, непрозорості вироблення державної політики. Система владних відносин, яка сформувалася в результаті обрання Україною на початку шляху незалежності «пострадянської» моделі трансформації, передбачала гіпертрофовану роль держави, реалізовану через так звану «вертикаль виконавчої влади», стрижнем якої є інститут президентства з максимально широкими повноваженнями. Для цього способу організації суспільно-політичного життя є невластивою ключова роль інститутів громадянського суспільства. Система, побудована за принципами «виконавчої вертикалі», не потребує розвинених каналів комунікації із суспільством, оскільки не відчуває потреби у відповідній суспільній легітимації. Ставлення до неурядових організацій тут є вибірковим, залежно від поточних пріоритетів владних еліт: відношення може бути або поблажливо-заступницьким, або нейтрально-байдужим, або підозріло-негативним[2,23].

Недостатня ефективність «третього сектору» у лобіюванні своїх позицій обумовлена не лише вадами влади, але й самих неурядових організацій. Слабкими компонентами у їх діяльності є, передусім, стратегії щодо залучення коштів. Це свідчить про недостатню увагу керівників НО до розробки та впровадження довгострокової стратегії залучення фінансування з різних джерел. Потребують підвищеної уваги через недосконалість процедури менеджменту людських та фінансових ресурсів питання делегування повноважень та залучення персоналу до прийняття рішень. За двома показниками формулювання і відстоювання певної позиції та проведення заходів щодо впливу на політичні рішення й підтримки інтересу громадськості, українські НО, згідно з результатами дослідження, не вийшли навіть на середній рівень професійності[3,80-86].

В цілому ж, з низки причин держава зацікавлена у співпраці з громадськими організаціями. По-перше, більшість громадських організацій створюються для розв'язання тих же проблем, що й державні та муніципальні органи турбота про малозабезпечених, хворих, соціально незабезпечених громадян, сприяння вихованню та освіті дітей та підлітків, збереження та розвиток культури тощо. По-друге, в деяких випадках дії третього сектору є успішнішими та більш економічними, ніж дії державних установ. Тому державі вигідніше передавати частину коштів громадським організаціям, отримуючи за це виконання чітких та контрольованих зобов'язань, ніж самій створювати додаткові структури. По-третє, очевидна необхідність існування неурядових «мозкових центрів», які паралельно діючим державним аналітичним службам створюють свій продукт, що не лише конкурує на ринку аналітичних розробок, але й істотно впливає на розробку матеріалів, які «виходять» зі стін державних інституцій. Оскільки відомо, що державні аналітичні служби, репрезентуючи матеріал, сформований за замовленням уряду, виходять з передумов кон'юнктурно-кланової необхідності, а не з аналізу об'єктивної реальності.

Сьогодні в українському суспільстві актуальною є потреба в розширенні знань громадськості щодо того, яким чином громадські організації можуть сприяти розвитку держави. Незважаючи на збільшення кількості НО в Україні, як в цілому, так і в окремих регіонах, інформованість про них та про їх діяльність у суспільстві залишається незадовільною, про що свідчать і соціологічні дослідження, за якими значна кількість населення (47%), ще не визначилася з власним відношенням щодо довіри неурядовим організаціям. Значне число респондентів (26,4%) не довіряють НО[4]. Це загрожує ізоляцією неурядових організацій. Недовіра до громадських організацій і непоінформованість населення про їх завдання та діяльність, свідчать про слабкість традицій демократичних прав і свобод, їх неусвідомленість пересічними українськими громадянами. Багато в чому успіх громадських організацій залежить від широкої й інтенсивної інформаційної кампанії. Вітчизняна аудиторія недержавних інформаційних та аналітичних центрів залишається нечисленною. Поширення своєї присутності у друкованих ЗМІ, на телебаченні й радіо залишається сьогодні однією з головних проблем для більшості українських неурядових організацій.

Тому інформаційні кампанії повинні не лише інформувати громадян про роль недержавних об'єднань як захисників інтересів громадськості, але й надавати підтримку населенню відносно їх прав на свободу об'єднання, і, таким чином, забезпечувати визнання цінностей демократичного суспільства. Головним завданням у цьому контексті уявляється донесення взаємозв'язку таких понять як держава людина громадські організації. Важливо починати з особистісних норм, установок і закінчувати конституційними нормами, стимулюючи процес зміни менталітету людей, зміни сутнісного підходу до поняття держави, й усвідомленню того, що державні інститути повинні ініціюватися «знизу». Об'єднання громадян, які можуть вільно функціонувати в суспільстві, є, по суті, першоджерелом створення структури органів державної влади, механізмів та пріоритетів їх роботи. Діяльність НО повинна спрямовуватись на розв'язання існуючих у суспільстві проблем шляхом колективної участі у виробленні управлінських рішень.

Розбудова громадянського суспільства в Україні потребує підвищення впливу неурядових організацій, їх діалогу з урядовими структурами; координації стосунків між самими неурядовими організаціями; створення можливих коаліцій НО з метою: а) створення спільного банку даних; б) міжсекторного діалогу для різноманітних типів організацій і/або діячів; в) підготовки до раннього попередження можливих суспільних конфліктів; г) підтримки та ініціювання спільних заходів; д) розробки та узгодження спільних превентивних акції в районах з передкофліктними або передкризовими ситуаціями; е) допомоги в налагодженні політичних дебатів; є) дослідження, та вироблення навичок розв'язання конфліктів; розробки кодексу та правил поведінки для НО; налагодження співробітництва з відповідними міжнародними неурядовими організаціями задля обміну досвіду, консультацій та координації традиційних ролей.

Отже, доходимо висновку, що продуктивна діяльність неурядових організацій це можливість чіткого розподілу функцій як самого суспільства, так і держави, що проявляється в перманентній активності громадян, а не політичних партій чи фінансових інституцій.

Пріоритетними у подальшому розвитку організацій громадянського суспільства в Україні є такі напрями: законодавче врегулювання багаторівневої системи відносин між органами державної влади та інститутами громадянського суспільства; створення і законодавче закріплення концепції ефективної взаємодії на горизонтальному і вертикальному рівнях усіх структур громадянського суспільства з чітко зорієнтованою діяльністю та функціями всіх його інститутів; визначення пріоритетності місцевих структур (територіальних громад, консультативних рад, органів самоорганізації населення) в діяльності інститутів громадянського суспільства, делегування їм окремих функцій державних органів; забезпечення інформованості населення про діяльність інститутів громадянського суспільства з альтернативних джерел (висвітлювати в ЗМі роль відповідних інститутів у соціальному житті громадян, для формування позитивної громадської думки проводити на телебаченні зустрічі, «круглі столи», дискусії представників громадських організацій з представниками гілок влади тощо).

Література

1. Паламарчук В., Литвиненко О., Янішевський С. Трансформації демократії та пошук стратегії суспільно-політичного розвитку України. К., 2003. 120 с.

2. Пожидаєв Є.О. Неурядові організації у суспільно-політичному житті України: межі участі та пріоритети діяльності. №4(5). 2007. С.20-26.

3. Стан та динаміка розвитку неурядових організацій України. 2002 2006рр. Короткий огляд. (Творчий центр Каунтерпарт). К.: БФ «Творчий центр «Каунтерпарт», 2007. 160с.

4. Думки і погляди населення України березень 2005 р. (Фонд «Демократичні ініціативи», Київський міжнародний інститут соціології) // http://www.dif.org. ua/doc.php?action=project& i=2&id=020404053208.

Размещено на Allbest.ru