Роль і місце правосвідомості у інтерсуб’єктивістській інтерпретації соціального простору

Размещено на http://www.allbest.ru/

Роль і місце правосвідомості у інтерсуб'єктивістській інтерпретації соціального простору

Калиновський Ю.Ю.

Актуальність даної наукової розвідки обумовлена тим, що і об'єктивізм, і суб'єктивізм як засоби обґрунтування права й правосвідомості, не вирішували низки проблем, однією з яких є протиставлення суб'єкта та об'єкта правовідносин. Саме така ситуація спричинила перехід від класичного бачення світу, права, людини до некласичного від принципу суб'єктивності до принципу інтерсуб'єктивності, від класичних концепцій природного права до некласичних. Отже, метою цієї статті є виявлення евристичного потенціалу інтерсуб'єктивістської парадигми в контексті аналізу права та правосвідомості як суспільних феноменів.

Необхідно зазначити, що суб'єктивність це позиція «Я», що виходить з внутрішніх мотивів і здатності протистояти будь-яким зовнішнім впливам, в свою чергу позиція інтерсуб'єктивності це позиція врахування Іншого «Я». Інтерсуб'єктивність це процес і результат взаємодії суб'єктів, що відкриває людині світ Іншого «Я». Механізм розкриття Іншого у свідомості людини, виявлення його суб'єктивності полягає у аналізі спогадів про самого себе з використанням концепції «життєвого світу», що є основою міжлюдських зв'язків [1,111 112].

У цьому контексті доречними є роздуми П. Новгородцева, який зазначав, що питання про природне право полягає у встановленні «права належного», певних «моральних вимог, що приписують ідеальні шляхи розвитку», в оцінюванні явищ, незалежно від того, як ці явища розвивалися в минулому і як вони будуть розвиватися у майбутньому, а зовсім не в побудові властивої «історизму» теорії правоутворення, що пояснює природний розвиток правових інститутів. Звідси й особлива метода природного права з її опорою на «ідеальні прагнення» й «апріорні вказівки» моральної свідомості, незалежно від будь-якого досвіду [2,249 255]. Тобто будь-яка правова ситуація вже апріорі повинна бути опосередкована моральними настанова, які складають основу розвиненої правосвідомості. Сучасні концепції природного права інтерпретують суспільство як масштаб філософсько-правового аналізу в межах якого правові цінності, системи світогляду й обґрунтування (дискурси) є іманентними щодо соціального буття, породженими соціальним спілкуванням, взаємодією, процесами інтерсуб'єктивного конструювання соціальної реальності. Відповідно, поняття правосвідомості є стрижневою категорією інтерсуб'єктивістського правопізнання. Вона розглядається як форма соціальної свідомості, як своєрідна соціальна практика, тобто виступає як об'єктивно-суб'єктивний факт соціального буття, його невід'ємна властивість.

Розробка й розвиток інтерсуб'єктивістської парадигми багато в чому поєднується з критикою постулатів класичної раціональності, зі спробою осягнути «картину» об'єктивної дійсності в єдності з її спостерігачем, що пізнає світ, «розтягти» класичні концепти соціального буття за рахунок онтології свідомості [3]. Специфіка соціального в рамках даного підходу поєднується з розумінням людини як культурної істоти, джерела, рушійної сили будь-якої соціальності. Пізнання суспільства, його інститутів відбувається через людину, через розуміння її «соціальної дії». В свою чергу характер і зміст соціальної дії тих або інших суб'єктів визначається розвиненістю їх правосвідомості та можливістю застосувати свої світоглядні настанови у існуючих умовах. Під соціальною дією М. Вебер розумів дію людини (незалежно від того, чи має вона зовнішній або внутрішній характер, чи зводиться до невтручання або терплячого прийняття), з якою інші діючі індивіди пов'язують суб'єктивний зміст. Соціальною ми називаємо таку дію, що за передбачуваним діючою особою (або діючими особами) змістом співвідноситься з дією інших людей й орієнтується на неї [4,602 603].

Для опису такого підходу П. Монсон використовує метафору кораблів, які рухаються у безмежному вільному просторі моря відповідно до обраних курсів, залишаючи на поверхні моря цілком чіткі, але мінливі візерунки сліди. Соціальні структури (особлива картина морської поверхні) при такому підході створюються з людських прагнень до своїх обріїв як свого роду результат реалізації власних життєвих проектів, пошуків свого місця в бутті [5,66 68]. Але в цьому контексті дуже важливо в який спосіб, правовий або не правовий, добиваються своєї мети учасники соціальної взаємодії.

Суспільство, таким чином, функціонує у вигляді результату взаємодії великої кількості людей, колективного тлумачення (визначення) повсякденного життя. Воно є безперервний творчий процес, у якому соціальний світ інтерсуб'єктивно (спільно) конституюється людським мисленням, народжується з «переплетіння» численних індивідуальних життєвих проектів. Ці проекти опосередковані правом, звичаями, індивідуальними уявленнями людей про справедливість, благо, добро, прийнятне чи неприйнятне з точки зору їх внутрішнього світу. Соціальна реальність, як зазначає А. Шюц, розуміється в цьому випадку як сукупність значень, змістів, через які ми сприймаємо світ, як загальна сума об'єктів й явищ цього соціокультурного світу, яким він фіксується у повсякденній свідомості (правосвідомості) осіб, що живуть серед інших людей і пов'язані з ними різноманітними відносинами взаємодії.

У феноменологічній традиції, таким чином, соціальна реальність розкривається як реальність «життєвого світу» людей. Життєвий світ, за А. Шюцом, це:

область реальності, де тільки й можлива взаємодія з одноплемінниками, «будівництво» загального середовища комунікації, особлива реальність, властива тільки людині;

область реальності, що властива як «проста даність» нормальній людині з здоровим глуздом; «проста даність», в цьому контексті це переживання дійсності як того, що само собою розуміється, як непроблематичного та безсумнівного буття;

це інтерсуб'єктивістський світ, що споконвічно сприймається як світ, загальний з іншими людьми, світ, у якому люди взаємно сприймають один одного й мають значення один для одного;

це світ дій та вчинків, це дійсність, що люди змінюють, і яка змінює їх [7,112]..

Феномени («речі») соціального світу існують остільки, оскільки існують самі люди діючі носії, інтерпретатори, творці соціального змісту, котрі є артефактами (породженнями) людської культури. Соціальна (правова) реальність це завжди людський продукт або, точніше, безперервне людське виробництво. І у своєму генезисі (соціальний порядок як результат минулої людської діяльності), і у своєму сьогоденні (соціальний порядок існує тільки тому, що людина продовжує його створювати у своїй діяльності) це «людський продукт» [8,88 89]..

Створені правосвідомістю нормативні судження, зразки, що отримали свою «семантичну автономію» за допомогою правотворчої процедури, проявляють себе як складова частина об'єктивованої юридичної дійсності, відносно самостійну й незалежну стосовно всякої індивідуальної правосвідомості й можуть робити реальний нормативно-регулятивний вплив на соціальну ситуацію, правопорядок. Однак конституювання юридичної норми вимагає також попереднього інформаційного й ціннісного впливу на соціальних діячів потенційних правових суб'єктів для того, щоб текстуалізовані нормативні факти були ними засвоєні (інтерналізовані). Необхідною умовою цього є доведення до відома всіх адресатів змісту правових текстів (наприклад, шляхом офіційного опублікування та обнародування), на базі чого можливо його пояснення й виправдання, його легітимація.

При цьому, правові норми можуть мати як безпосередньо ціннісне, так і відображене ціннісне значення [9,446 447].. У першому випадку норми легітимізуються як правові безпосередньо за їхнім змістом, у другому внаслідок будь-яких зовнішніх стимулюючих обставин, наприклад, її джерела або порядку прийняття [4,639 643]. Так чи інакше, норма, щоб стати правовою, фактично здійснюваною у соціальній поведінці має потребу в певному мінімумі свого визнання й розуміння, погодженості з існуючими у суспільстві правовими уявленнями, їхнього гармонійного включення в систему суспільних (інтерсуб'єктивних) цінностей й ідеалів.

Підкреслимо, що інтерналізація правових норм соціальними суб'єктами не є їхнім відображенням. Вона завжди інтерпретатив- на, має активний, особистісно екзистенціний характер, реалізується в умовах повсякденності, життєвого світу, що, з одного боку, є реальністю, загальною з іншими людьми, спільно (інтерсуб'єктивно) конструйована й визнана, а з іншого боку задається унікальною «біографічною ситуацією» (А. Шюц) соціального суб'єкта. Зрозуміти це означає встановити зв'язок між чужим і своїм, включити те, що було до певного моменту зовнішнім, у систему своїх особистісних змістів, ціннісних координат і власного екзистенційного досвіду [10,235].

Засвоєння, розуміння права, таким чином, означає не перенесення інформації «з одної голови в іншу», а утворення нового знання про право, процес смислоутворення, коли предметність («ноема», за Е. Гусерлем) з'єднується з особистісним началом, суб'єктивними смислами індивіда («ноезісом») та вписується в загальну систему його світогляду. Виходячи з термінології Е. Гусерля, ноема це те, на що спрямовані переживання, а ноезіс це сутність модуса переживання ноеми. Разом з тим підкреслимо, що ноема судження нерозривно пов'язана зі свідомістю за допомогою ноезіса в якості даності ноеми свідомості.

На думку Е. Гусерля, кожна ноема має свій зміст саме її зміст за допомогою якого вона сполучається зі «своїм» предметом [11,279].. Ви- щеозначений дослідник підкреслює, що у ноематичному аспекті необхідно розрізняти дві грані предмету: ноематичний «предмет просто як такий» і «предмет взятий в тому «як» його визначеності» [11,283], «змістом» в свою чергу буде ноематичний «предмет в тому як» [11,284]. Ноематичний зміст («як» визначеності предмету) дозволяє виявити модус «пред ставленості» предмета свідомості («як» його засобу даності свідомості).

Зазначимо, що за допомогою цього методу доцільно досліджувати, перш за все, уявлення про право на індивідуальному рівні, і намагатися відокремити сутнісні риси самого права від уявлень про нього, що містяться у правосвідомості.

Запропонований Е. Гусерлем метод феноменологічної редукції дозволяє звернутися до «чистих сутностей» редуційованої свідомості, скажімо розглянути право без нашарувань «змістів» та «значень», тобто таким, яким воно є. В той же час, цей метод не може бути застосований для аналізу суспільної правосвідомості, оскільки феноменологія Е. Гусерля пояснює індивідуальне бачення світу, але не сам світ.

Для з'ясування особливостей буття суспільної правосвідомості доцільніше використовувати фундаментально-онтологічну методологію М. Хайдегера, яка складається з чотирьох елементів. Зазначимо, що вищеозначений дослідник пропонує наступне розуміння феноменології: «феномен» це те, що «само по собі себе виявляє» або те , що греки називали «та онта» суще. В свою чергу логос інтерпретується ним як те, що дозволяє проникнути у глибини мови і зрозуміти учасникам діалогу один одного.

Першим елементом методології Хайдегера є редукція, яка дозволяє з'ясувати явище в його справжньому бутті і надає онтологічні підстави для подальшого аналізу того або іншого феномена. Другим елементом цієї пізнавальної системи є феноменологічна конструкція, яка передбачає зняття традиційного поділу на суб'єкт та об'єкт. Тобто той хто ставить питання про сутність явищ буття не тільки досліджує об'єкт, а у свою чергу сам стає учасником цього сущого в процесі запитування. Цей феномен М. Хайдегер описує категорією Dasein, яка перекладається як «присутність», «оце буття.» [12,450]. Аналізуючи правосвідомість будь-який дослідник певним чином «демонструє» власну правосвідомість через свою авторську позицію, через своє ставлення до права. Для нашої наукової розвідки важливим є те, що М. Хайдегер аналізує не певну частину буття, а все його в цілому. Так, він розглядає наступні модуси буття: буття людини, буття підручне (все, що не є людиною, але пов'язане з її життєдіяльністю), буття природи, ідеальне буття (геометричні об'єкти, числа).

Третьою складовою фундаментально-онтологічного методу, за концепцією М. Хайдегера, є герменевтика. На його думку, герменевтика дозволяє виявити зміст буття Dasein, а через цю процедуру прояснити сутність того сущого, що не є Dasein, тобто буття в цілому [12,37]. За допомогою герменевтики буттєва понятливість, що належить до основоустрою Dasein, повідомляється про зміст свого буття та власних онтологічних структурах. Таке повідомлення відбувається в модусі феномена, коли зміст буття та буттєві структури Dasein виявляють себе у буттєвій понятливості, що потребує тлумачення.

Фактично виникає ситуація «герменевтичного кола»: для того, щоб тлумачити феномени ми повинні їх вже якось розуміти, а для їх розуміння ми повинні визначити буттєвість в цілому. З точки зору М. Хайдегера, головною проблемою є не вихід з герменевтичного кола, а правильне входження в нього. В цьому контексті необхідно зазначити, що для вивчення суспільної правосвідомості ми повинні звернутися до теорії і практики тлумачення юридичних текстів, праць правознавців, фольклорних та літературних матеріалів, які містять явну або приховану інформацію щодо ставлення окремих верств населення та суспільства в цілому до права, існуючої правової системи.

Четвертим елементом методології М. Хайдегера є феноменологічна деструкція. Зміст якої полягає у критичному «проходженні» крізь викривлені феномени і певним чином супроводжувати редукцію, герменевтику та конструкцію. Основне завдання деструкції, як зазначає М. Хайдегер, полягає у руйнуванні стереотипів котрі містяться у повсякденній свідомості, мові, у філософії. У загальному вигляді сутність деструкції полягає в тому, що феномен буття створює «видимість», яка не співпадає з явищем (сутністю) цього феномена [12,19 20].

Таким чином, метод деструкції дозволяє побачити буття з середини не в тому вигляді, як воно себе демонструє, а виходячи з прихованих нерозкритих змістів буттєвості. Саме застосування деструкції дозволить виявити позитивні та негативні риси правосвідомості українського суспільства, «розкодувати» штампи й побачити деформації правосвідомості спричинені тоталітарним режимом та перехідним періодом становлення України.

Спробуємо конкретизувати основні моменти описаної методології стосовно суспільної правосвідомості, правоутворення та правового регулювання. Останнє вимагає первісне конструювання зразка, екстерналізацію певної схеми свідомості, що виступить у якості потенційної нормативної моделі для подальшої поведінки соціальних діячів правових суб'єктів. У цьому зв'язку можна вести мову про роль правосвідомості у правоутворенні (правотворчості) як про джерело офіційного права (офіційно-правового тексту).

Осмислюючи соціальні потреби й протиріччя через призму підказу- ваних повсякденністю, (культурних кодів, ситуативних переваг), суб'єкти правосвідомості й правотворчості уособлюють певні відносини, формують «природно-правові» принципи й норми, які, з одного боку, класифікуються ними як справедливі й доцільні, а з іншого боку узгоджуються з регулятивними можливостями офіційного права й підлягають законодавчому оформленню та охороні. Затвердження нормативного зразка стає можливим завдяки текстуальній формі, мові. Письмо, як підкреслює П. Рікьор, є певним значущим рубежем: завдяки письмовій фіксації сукупність знаків досягає семантичної автономії, тобто стає незалежним від оповідача, слухача, конкретних умов продукування [13, 7 8].

Для офіційного права таким текстуальним засобом є насамперед писаний закон. Відзначимо, при цьому, що писаний нормативний документ не є єдиним і первинним інструментом об'єктивації (текстом) правосвідомості ними виступають й усне мовлення, інші можливі знаки, фактичні дії людей, що несуть у собі певне нормативне повідомлення, зміст. Письмові ж нормативні акти (закон) це теж мова (знак), але виступаючий вже як «метамова», «метазнак», котрі виражають первинну мову, фіксують те, що вже було відбито, зазначено.

Отже, інтерналізація соціальними агентами права, розуміння й визнання правових текстів як нормативні встановлення дозволяє останнім направляти, орієнтувати соціальну поведінку, встановлювати когнітивні правові зв'язки й загальні правовідносини, інакше кажучи, виступати «джерелами права». Тим самим створюються передумови для подальшої реалізації права в різних формах, у тому числі для правозастосовної діяльності, що припускає певну правову оцінку життєвих обставин, підбор, осмислення й тлумачення юридичних норм, заповнення пробілів і дозвільних колізій, вибір одного з варіантів поведінки, видання індивідуально-правового акту й ін.

Очевидно, що й на цій стадії потрібні «події правового змісту», акти «прочитання» правосвідомістю тексту юридичного припису, які як би пожвавлюють його, по суті, конструюючи, затверджуючи те або інше правило, цінність, ідеал своєї культури. Правосвідомість, у такому ракурсі, створює онтологічні передумови існування (дії) офіційного права, утворює необхідний ідеологічний контекст для реалізації юридичних норм, виступає необхідною умовою, важливою духовно культурною гарантією законності, що дозволяє затвердити в суспільстві необхідний, значимий правопорядок.

Таким чином, інтерсуб'єктивістська парадигма, в контексті аналізу суспільної правосвідомості, дозволяє уникнути характерного для об'єктивізму подвоєння соціальної дійсності, поділу природних і культурних, об'єктивних і суб'єктивних факторів. Соціальні факти не гіпостазуються, не виносяться за рамки можливостей індивідів, а безпосередньо погоджуються з їхньою свідомістю, діяльністю, буттям як культурних істот, виступають символічними об'єктиваціями людської суб'єктивності й мають той зміст який в них вкладають самі люди. Граючи соціальні ролі, ми стаємо учасниками соціального світу: суспільство «входить в нас» через ролі й тим самим обґрунтовує свою реальність для нас [14, 122]..

За таким підходом соціальні (інтерсуб'єктивні) взаємодії є конкретною реальністю індивідів, що живуть у певному суспільстві. Соціальні інститути суть інкорпоровані (вбудовані) у людину культурні здатності, можливості, зразки, що періодично реалізуються у повсякденних практиках, а соціальна структура це вся сума типізації й створених за їхньою допомогою повторюваних зразків взаємодії, що виступає в такій якості істотним елементом реальності повсякденного життя.. В цьому контексті суспільна правосвідомість є динамічним, полісуб'єктним та багаторівневим явищем людського буття, яка відтворюється і розвивається в різноманітних ситуаціях життєвого простору.

інтерсуб'єктивістський правопізнання суспільство

Література

1. Максимов С.И. Правовая реальность: опыт философского осмысления: Монография. Харьков: Право, 2002. 328 с.

2. Новгородцев П.И. Нравственный идеализм в философии права (К вопросу о возрождении естественного права) // Проблемы идеализма. Сборник статей / Под ред. П.И. Новгородцева. М., 1902. С. 236 296.

3. Мамардашвили М.К. Классический и неклассический идеалы рациональности. М.: Лабиринт, 1994. 156 с.

4. Вебер М. Избранные произведения / Пер. с нем. / Сост., общ. ред. и пос- лесл. Ю.Н. Давыдов; предисл. П.П. Гайденко. М.: Прогресс, 1990. 804 с.

5. Монсон П. Лодка на аллеях парка: Введение в социологию / Пер. со швед. М.: Весь мир, 1995. 86 с.

6. Сивиринов Б.С. О феноменологической интерпретации социальной реальности // Социс. 2001. №10. С.26 35

7. Готлиб А.С. Введение в социологическое исследование: Качественный и количественный подходы. Методология. Исследовательские практики. Самара: Самарский университет, 2002. 424 с.

8. Бергер П., Лукман Т. Социальное конструирование реальности: трактат по социологии знания. М.: Медиум, 1995. 322 с.

9. Поляков А.В. Общая теория права. Курс лекций. СПб.: Юридический центр Пресс, 2001. 642 с.

10. Бачинин В.А., Сальников В.П. Философия права. Краткий словарь. СПб.:Лань, 2000. - 400 с.

11. Гуссерль Э. Идеи к чистой феноменологии и феноменологической философии. М.: Дом интеллектуальной книги, 1999. 336 с.

12. Хайдеггер М. Бытие и время. М.: Ad Marqinem, 1997. 451 с.

13. Рикер П. Герменевтика. Этика. Політика.: Московские лекции и интервью. М.: АО «КАМІ», Академия, 1995. 160с.

14. АбельсX. Интеракция, идентификация, презентация. Введение в интерпретативную социологию. СПб.: Алетейя, 1999. 272 с.

Размещено на Allbest.ru