Про застосування практики Європейського суду з прав людини як джерела права

Размещено на http://www.allbest.ru/

європейський суд справа розгляд

ПРО ЗАСТОСУВАННЯ ПРАКТИКИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ ЯК ДЖЕРЕЛА ПРАВА

О.А. Беляневич

Пунктом 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 р. (далі - Конвенція) встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Відповідно до ст. 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, і реалізація повноважень органами цих гілок влади здійснюється у встановлених Конституцією межах та відповідно до законів України. Судова влада діє як частина державного механізму, що взаємодіє з іншими гілками влади. Відповідно до ст. 2 Закону України "Про судоустрій України" суд, здійснюючи правосуддя, на засадах верховенства права забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.

Із ратифікацією Україною Конвенції в країні створено підґрунтя для впровадження в українську правову систему прецедентної практики Європейського суду з прав людини (далі - практика Євросуду). На цей час питання застосування в Україні практики Євросуду врегульовано Законом України від 23.02.06 "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон).

Як випливає з назви та преамбули Закону, його основними цілями є:

забезпечення виконання рішення Європейського суду з прав людини у справах проти України;

упровадження в українське судочинство та адміністративну практику європейських стандартів прав людини.

Частиною 1 ст. 17 Закону встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського Суду з прав людини як джерело права.

Нижче будуть розглянуті деякі аспекти реалізації цієї норми.

Судове регулювання є важливою складовою соціального регулювання господарських відносин.

Законодавець не регулює всі суспільні відносини, що виникають в сфері господарювання, залишаючи простір для саморегуляції цих відносин самими суб'єктами господарювання (на рівні договорів та локальної нормотворчості). З огляду на це підтримання (відновлення) рівноваги в господарських договірних відносинах шляхом вирішення судом спору є важливим фактором, що впливає на правопорядок в сфері господарювання загалом.

Самостійність судового правозастосування як елементу правової системи виявляється в дії специфічного юридичного механізму - індивідуального судового регулювання, за допомогою якого певною мірою знімаються суперечності, що виникають між чинним законодавством та конкретними суспільними відносинами, які розвиваються [1, с. 7, 8].

З погляду формалізації результатів розгляду справи за ієрархію актів судових органів, що відображає "глибину індивідуалізації" судового регулювання, можна виділити:

акти правотворчості у вигляді рішень Конституційного суду України з визнання неконституційними нормативно-правових актів та ін- терпретаційні рішення (щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України);

узагальнення судової практики, тобто акти Верховного Суду України та Вищого господарського суду України, спрямовані на забезпечення однаковості застосування судами норм законодавства;

казуальну практику, тобто акти (рішення та постанови), що ухвалюються господарськими судами при вирішенні господарських спорів по суті (первісна практика) або при апеляційному та касаційному перегляді судових рішень (у літературі досвід застосування законодавства, виражений в рішеннях вищих судових інстанцій по конкретних справах, в яких подається зразок однозначного тлумачення і застосування права, якому повинні наслідувати інші суди було запропоновано визначати як прецедентну практику. При цьому спеціально підкреслюється, що прецедентну практику слід відрізняти від судового прецеденту [3, с. 187-189]).

Виходячи із смислу норми ч. 1 ст. 17 Закону, застосування практики Євросуду може відбуватися на всіх щаблях судової системи України, але механізм такого застосування буде різним з огляду: на повноваження судів загальної юрисдикції та Конституційного Суду України (далі - КСУ), різних судових інстанцій у системі судів загальної юрисдикції.

Законом України "Про судоустрій України" встановлено, що судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції (ч. 4 ст. 1 Закону), проте КСУ не здійснює правосуддя у спірних правовідносинах. У літературі зверталася увага на підпорядкованість загальної юрисдикції конституційній, яка зумовлюється не лише верховенством конституційного права над іншими галузями права. Специфіка юрисдикції КСУ полягає у тому, що предметом його розгляду є правові акти у відірваності від реальної життєвої ситуації [тобто у статичному стані - О.Б.], в той час як практика судів загальної юрисдикції, в тому числі господарських, витікає із досвіду вирішення безлічі юридичних конфліктів, адже ці суди завжди розглядають спори, що виникають у конкретних правовідносинах між конкретними особами [тобто таких, що перебувають у динамічному стані, - О.Б.] [2, с. 83].

У літературі зверталася увага на те, що правотлумачення, здійснюване Конституційним Судом України, не може йти врозріз із положеннями діючих міжнародних договорів і конвенцій (зокрема, Європейської конвенції з прав людини), які стали частиною національного законодавства України. При цьому виникає необхідність у залученні рішень Європейського суду з прав людини, які є джерелом acquis communautaire [5, с. 136-137].

Практика Європейського Суду може застосовуватися КСУ безпосередньо при здійсненні ним своїх повноважень, визначених ст. 13 Закону "Про Конституційний Суд України", якими є прийняття рішення та дача висновків, зокрема, у справах конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим та офіційного тлумачення Конституції та законів України.

Прикладом такого посилання на Конвенцію та практику Євросуду може бути рішення КСУ у справі за конституційним зверненням відкритого акціонерного товариства "Кіровоградобленерго" про офіційне тлумачення положень частини восьмої ст. 5 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (справа щодо кредиторів підприємств комунальної форми власності) від 20.06.07 № 5-рп/2007. В мотивувальній частині рішення зазначено, що пунктом 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. врегульовано, зокрема, що кожен має право на справедливий і відкритий розгляд його справи упродовж розумного стр. незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. У низці рішень Європейського суду з прав людини, юрисдикцію якого в усіх питаннях, які стосуються тлумачення і застосування Конвенції, визнано Україною, закріплено, що право на справедливий судовий розгляд може бути обмежене державою, якщо це обмеження не завдає шкоди самій суті права. Так, у рішенні Європейського суду з прав людини у справі"Осман проти Сполученого Королівства" від 28.10.98 викладено позицію, відповідно до якої "обмеження не буде сумісним з пунктом 1 ст. 6 Конвенції, якщо воно не має правомірної мети і якщо відсутнє пропорційне співвідношення між вжитими засобами та поставленою метою".

Застосування КСУ практики Євросуду в свій діяльності є дещо схожим із заходами загального характеру, що вживаються з метою забезпечення додержання державою положень Конвенції, порушення яких встановлене Рішенням, забезпечення усунення недоліків системного характеру, які лежать в основі виявленого Євросудом порушення, а також усунення підстави для надходження до Євросуду заяв проти України, спричинених проблемою, що вже була предметом розгляду в Євросуді. Одним із таких заходів є внесення змін до чинного законодавства, яке може мати місце, зокрема, і у зв'язку із необхідністю виконання рішення КСУ. Ст. 152 Конституції встановлено, що закони та інші правові акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. Як зазначив КСУ в рішенні у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Верховної Ради України "Про чинність Закону України "Про Рахункову палату", офіційного тлумачення положень частини другої ст. 150 Конституції України, а також частини другої ст. 70 Закону України "Про Конституційний Суд України" стосовно порядку виконання рішень Конституційного Суду України (справа про порядок виконання рішень Конституційного Суду України) від 14.12.2000 №15-рп/2000, положення частини другої ст. 150 Конституції України щодо виконання рішень Конституційного Суду України необхідно розуміти так, що закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані за цими рішеннями неконституційними, не підлягають застосуванню як такі, що відповідно до частини другої ст. 152 Конституції України втратили чинність [виділено нами, - О.Б.] з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.

На здійснення судочинства господарськими судами України практика Європейського суду з прав людини може впливати як безпосередньо, так і опосередковуючись актами правотлумачення КСУ.

На рівні вищих судових інстанцій ця практика має застосовуватися як при розгляді ВГСУ в касаційному порядку справ господарської судової юрисдикції та перегляді ВСУ судових актів ВГСУ за винятковими обставинами, так і при наданні методичної допомоги судам нижчого рівня з метою однакового застосування норм Конституції України та законів у судовій практиці на основі її узагальнення та аналізу судової статистики, підготовці рекомендаційних роз'яснень з питань застосування законодавства щодо вирішення справ, підвідомчих господарським судам.

Відповідно до цілей Закону і кола відносин, які ним регулюються, розрізняються (ст. 1):

практика Суду як родове поняття (практика Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини);

Рішення Суду у справі проти України як видове поняття (остаточне рішення, яким визнано порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, остаточне рішення щодо справедливої сатисфакції, рішення щодо дружнього врегулювання).

З огляду на ці визначення, можна говорити про двозначність тлумачення і певною мірою неясність глави 4 Закону. Відповідно до ст. 17 Закону господарські суди мають застосовувати практику Суду, тобто будь-яке рішення або ухвалу, винесені Європейським судом, незалежно від суб'єктного складу справи, у т. ч. й у справах проти України. Водночас, у ст. 18 Закону йдеться лише про рішення/ухвалу Європейського суду у справі проти України. Уявляється, що правильну позицію в цьому питанні зайняв Вищий господарський суд України, який в інформаційному листі від 24.07.08 № 01-8/451 "Про внесення змін до Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 18.11.03 № 01-8/1427 "Про Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. та юрисдикцію Європейського суду з прав людини" вказав на те, що у зв'язку з ратифікацією Конвенції, протоколів до неї та прийняттям Верховною Радою України Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" господарським судам у здійсненні судочинства зі справ, віднесених до їх підвідомчості, слід застосовувати судові рішення та ухвали Суду з будь-якої справи, що перебувала в його провадженні.

Значення практики Євросуду як джерела права для господарського судочинства зростатиме, серед іншого, і через сумнівне "лідерство" України за кількістю поданих проти неї заяв, у тому числі й щодо порушення п. 1 ст. 6 Конвенції при здійсненні господарського судочинства. Одним з найбільш відомих для вітчизняного юридичного загалу є рішення Євросуду у справі "Совтрансавто-Холдинг" проти України від 25.07.02, в якому Єв- росуд послався на верховенство права, одним з елементів якого є принцип правової певності. Цей принцип, зокрема, виявляється, серед іншого, в тому, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів. Євросуд в зазначеному рішенні висловив свою стурбованість щодо різних та часто суперечливих підходів до застосування та тлумачення внутрішнього законодавства українськими судовими органами: Вищий арбітражний суд двічі скасовував рішення судів нижчої ланки у зв'язку з тим, що останні не застосували відповідним чином законодавство, не розглянули належним чином та глибоко факти у справі та аргументи заявника, і що висновки, зроблені ними були передчасними і суперечливими [6, с. 384].

Останнім часом з'явилися посилання на практику Європейського суду в узагальненнях ВГСУ та окремих актах ВСУ. Так, в оглядовому листі Вищого господарського суду України від 12.11.08 № 018/676 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням господарськими судами законодавства про інформацію (за матеріалами справ, розглянутих у касаційному порядку Вищим господарським судом України)" міститься посилання на правову позицію, наведену в рішенні Європейського суду з прав людини в справі "Лінгенс проти Австрії" (12/1984/84/131), у пункті 41 якого зазначено, що: свобода вираження поглядів, гарантована пунктом 1 ст. 10 Конвенції, становить одну з основних підвалин демократичного суспільства й одну з принципових умов його розвитку та умов самореалізації кожної особи; за умови додержання пункту 2 (ст. 10 цієї Конвенції) свобода вираження стосується не лише тієї "інформації" чи тих "ідей", які отримані належним чином або розглядаються як необразливі чи незначні, а й тих, що викликають образу, обурення або неспокій; такими є вимоги плюралізму, терпимості й широти поглядів, без яких "демократичне суспільство" неможливе [8].

Іншим прикладом може бути викладена в інформаційному листі Вищого господарського суду України від 17.03.06 № 01-8/661 "Про Інформаційний лист Верховного Суду України" від 25.01.06 № 1-5/45 позиція ВСУ відносно особливостей застосування ст. 6 Конвенції. Із посиланням на низку рішень Євросуду у справах проти України, ВСУ пояснює, що у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей ст. 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі. Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд [9]. Можна припустити, що застосування практики Євросуду вищими судовими інстанціями в узагальненнях судової практики набуватиме поширення.

Прийняття Закону стало важливим кроком у створенні в Україні якісно іншої системи захисту прав і свобод людини і громадянина, втім він не створив достатніх механізмів імплементації правових позицій Європейського суду в поточну юрисдикційну діяльність судів (казуальну практику).

Забезпечення реалізації норми ст. 17 Закону в поточній практиці господарських судів потребує, насамперед, теоретичного розв'язання низки питань, деякі з яких визначені нижче.

У літературі звертається увага на те, що Конвенція, на відміну від інших міжнародних договорів, є комплексним складним механізмом захисту прав людини, який включає власне конвенційні норми, рішення Європейської комісії з прав людини та Комітету міністрів Ради Європи, судову практику Європейського суду з прав людини, прецедентне право, загальновизнані принципи та норми міжнародного права, специфічні методи тлумачення Конвенції, наукову доктрину з питань її застосування тощо. Відповідно застосуванням Конвенції є застосування не лише її норм, але й усього комплексного правового механізму без спеціальної згоди на це Верховної Ради України [7, с. 50, 51]. Запровадження такого концептуального підходу в господарському судочинстві доволі складне, зважаючи на особливості правової системи України, її належність до романо-германської правової сім'ї, чільне місце закону в ієрархії джерел права, в якій судова практика лише в останнє десятиріччя на науковому рівні стала визнаватися джерелом права, усталені традиції правозастосування та стиль правового мислення в країні загалом. У романо-германській правовій сім'ї власне явище, що іменується прецедентом, є багатозначним і відрізняється від судового прецеденту в системі загального права. Юристи цих правових сімей використовують різні логіко-методологічні стандарти: якщо в романо-германській сім'ї, де за судовою практикою визнається вторинний характер, юрист мислить дедуктивно від загального до окремого, то в англосаксонській, навпаки, юридичне мислення індуктивне, від окремого до загального, спрямоване на виявлення ключових аналогій і переходу від них до загальної класифікації. Врахування цих обставин є передумовою імплементації практики Суду у вітчизняне судочинство.

Як відомо, практика Суду є прецедентною, оскільки Суд, як це випливає із ст. 30 Конвенції, при розгляді справ має не допускати, аби отриманий результат був несумісним з рішенням Суду, постановленим раніше. Відомо також, що в основі судового прецеденту знаходиться принцип ratio decidendi ("підстава для вирішення"), відповідно до якого вирішено справу. Цей принцип міститься у мотивувальній частині рішення і є судовим стандартом (чому саме так вирішено судову справу). Обґрунтовуючи рішення, судді застосовують норми законодавства, попередні прецеденти та мотивацію суддів при їх прийнятті, цитати з авторитетних доктринальних джерел, посилання на іноземні прецеденти та законодавство тощо [7, с. 53].

Разом з тим, логічний шлях прийняття рішення вітчизняними судами інший, адже суд повинен застосувати норму закону до спірних правовідносин.

Визнання практики Європейського Суду джерелом права знайшло юридичне закріплення в ст. 8 КАС, якою передбачено, що адміністративні суди при вирішенні справ застосовують принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. В ГПК таке правило відсутнє, натомість Ст. 4 ГПК визначає законодавство, яке застосовується при вирішенні господарських спорів. З огляду на зміст чинного Господарського процесуального кодексу України можна стверджувати, що норма Закону, якою встановлено обов'язок застосування практики Суду судами України (отже, і господарськими судами) при вирішенні підвідомчих їм справ, не знаходиться у системному зв'язку із процесуальним законодавством.

Ця виявляється, зокрема, в тому, що законодавцем не визначено, чи може бути законним рішення господарського суду у випадках, коли:

рішення винесене без застосування практики Європейського суду з прав людини, якщо ні - то за яких умов воно повинно визнаватися незаконним;

рішення відповідає нормам матеріального права України, але не відповідає практиці Європейського Суду.

Законність є однією із основних засад судочинства, закріплених в ст. 129 Конституції України. Її зміст не розкривається ані в Конституції, ані в Законі України "Про судоустрій України", у ст. 2 якого визначено, що суд, здійснюючи правосуддя, на засадах верховенства права забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.

Хрестоматійним для вітчизняної науки процесуального права є положення про те, що рішення господарського суду (як правозастосовний акт та як акт органу судової влади) повинно відповідати вимогам, визначеним в законі. Ці вимоги стосуються як змісту, так і порядку винесення рішення. Законність та обґрунтованість є найбільш загальними вимогами, що ставляться до судового рішення. Під законністю судового рішення може розумітися:

дотримання судом при розгляді та вирішенні господарських спорів норм матеріального і процесуального права;

як властивість самого рішення, зумовлена правильним застосуванням при розгляді і вирішенні справ норм матеріального і процесуального права.

На необхідність забезпечення вимоги законності судових рішень звертали увагу вищі судові інстанції України.

Верховний Суд України, на який відповідно до Закону "Про судоустрій Україні" покладено обов'язок забезпечення однакового застосування законодавства усіма судами загальної юрисдикції (ч. 1 ст. 47 Закону), в Постанові Пленуму № 11 від 29.12.76 "Про судове рішення" звернув увагу на те, що рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а при їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України. Мотивувальна частина кожного рішення повинна мати також посилання на закон та інші нормативні акти матеріального права та у відповідних випадках - на норми Конституції України, на підставі яких визначено права і обов'язки сторін у спірних правовідносинах (пункт 6 зазначеної Постанови).

У роз'ясненні Вищого господарського суду України від 10.12.96 № 02-5/422 "Про судове рішення" (із наступними змінами і доповненнями) зазначається, що у відповідності з статтею 4 ГПК України рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом. У рішенні господарського суду має бути зазначено правову кваліфікацію відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, і правову норму, яка підлягає застосуванню для вирішення спору.

У літературі зверталася увага на те, що застосування норми прецедентного права відрізняється від застосування норми закону за "площиною" здійснення всіх операцій. Вплив норми закону на спірну ситуацію має вертикальний характер, в той час як прецедентна норма характеризується горизонтальними зв'язками із об'єктами свого регулювання, що здійснюється за принципом "від прецеденту до прецеденту" [4, с. 200-201].

Рішення господарського суду як акт правосуддя "переводить" абстрактну правову норму в площину конкретної, тобто унікальної, одиничної життєвої ситуації. Саме з унікальності одиничної життєвої ситуації витікає складність визначення поняття "аналогічна справа", яке вживається у ст. 111-15 ГПК України, хоча саме воно слугує критерієм для виявлення різного застосування Вищим господарським судом України одного і того ж положення закону як підстави для оскарження до Верховного Суду України постанов ВГСУ. Як відомо, одним з найбільш поширених аргументів "проти" визнання за судовою практикою статусу джерела права якраз і полягає в тому, що судове рішення стосується сторін спору і вичерпується його виконанням, хоча судове рішення може стати фактичним підґрунтям для винесення рішень по інших справах, тотожних за предметом та правовими підставами позову, а також мати значення прюдиції для інших справ.

Що ж стосується рішення Європейського суду з прав людини, то ratio decidendi міститься у мотивувальній частині судового рішення (так званому імперативному висновку). У літературі звертається увага на те, що існують певні складнощі для виокремлення цього принципу, оскільки мотивувальна частина рішення не містить чіткого формулювання (так, як сформульована, наприклад, норма у законі). Цей принцип є частиною суддівської мотивації, тобто суддівських пояснень [7, с. 54]. Таким чином, ця складність виокремлення ratio decidendi при застосуванні практики Суду, як це приписує ст. 17 Закону, має щоразу долатися українськими судами при розгляді конкретних справ.

Іншою ускладнюючою обставиною, поряд із застосуванням судом до спірних господарських правовідносин ratio decidendi, виокремленого з рішень Європейського суду, є необхідність дотримання вимоги законності, що ставляться до судового рішення українським процесуальним законодавством. Практично ж таке застосування може виявляти глибинну невідповідність не лише поточної судової практики, але й законодавства напрацьованим Судом принципам.

Проілюструвати це можна рішенням Європейського суду у справі "Горнсбі проти Греції" (Case of Hornsby v. Greece) від 19.03.97. Приводом для звернення заявників-громадян Великої Британії, які постійно мешкають на острові Родос, до національного суду, стала відмова компетентних органів видати дозвіл на відкриття на Родосі приватної мовної школи (frontistirion) для вивчення англійської мови на тій підставі, що отримати такий дозвіл можуть лише громадяни Греції. В зазначеному рішенні, зокрема, вказується, що право було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін. Принцип верховенства права набуває навіть більшої ваги в контексті адміністративного провадження при розгляді спору, результат якого має вирішальне значення для цивільних прав сторони. Подаючи заяву про проведення перевірки в порядку судового контролю до найвищого адміністративного суду держави, сторона у спорі домагається не тільки визнання оспорюваного рішення недійсним, а насамперед усунення його наслідків. Ефективний захист сторони у такому судовому процесі та відновлення законності передбачають, що адміністративні органи зобов'язані виконати рішення цього суду. У зв'язку з цим Суд зазначає, що адміністративні органи є складовою держави, яка керується принципом верховенства права, а відтак інтереси цих органів збігаються з необхідністю належного здійснення правосуддя. Якщо адміністративні органи відмовляються або неспроможні виконати рішення суду, чи навіть зволікають з його виконанням, то гарантії, надані статтею 6 стороні на судовому етапі, втрачають свою мету. Подібна певною мірою позиція про те, що застосування адміністративним судом того чи іншого способу захисту повинно реально забезпечувати поновлення прав позивача, була сформульована у постанові Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України від 10.10.07, яка прийнята в порядку провадження за винятковими обставинами у справі за позовом Установи "І..." до Виконавчого комітету Л-ої селищної ради про визнання недійсними рішень. ВСУ вказав, що суди, які розглядали справу в попередніх інстанціях, не взяли до уваги те, що право особи, яка вважає себе власником майна, відчуженого третій особі, не може бути захищене шляхом визнання незаконними та скасування рішень Виконавчого комітету про оформлення права власності на це майно.

При виборі ж способу захисту цивільного права необхідно ураховувати специфіку права і характер його порушень.

У силу цього норма про компетенцію адміністративних судів відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 17 КАСУ вирішувати спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень має застосовуватися з урахуванням положень ст. 216, 386, 388, 392, 393 ЦКУ щодо способів захисту права власності, а також положень ЦПК і ГПК стосовно юрисдикції судів. Звертаючись до суду в порядку господарського чи цивільного судочинства за захистом права власності за допомогою цивільно-правових способів, які не можуть бути застосовані в судах адміністративної юрисдикції, вимогу про визнання недійсним акта суб'єкта владних повноважень заявляти не слід.

У такому разі протиправність акта може бути підставою, а не предметом позову.

В мотивувальній частині рішення суд може дати оцінку правомірності актів органу місцевого самоврядування, якщо їх прийняття сприяло порушенню цивільних прав позивача. Таким чином, існуючи правила розмежування юрисдикції господарських та адміністративних судів можуть лише перешкоджати ефективному захисту прав суб'єктів господарювання.

Зазначені в преамбулі Закону цілі можуть бути досягненні, серед іншого, через дотримання встановленого Законом порядку посилання на практику Суду. У ст. 18 Закону такий порядок встановлений, принаймні, це випливає із назви ст.. Але, як свідчить аналіз її змісту, він полягає і обмежується лише приписом використовувати переклади текстів рішень Суду, надрукованих відповідно до ст. 6 цього Закону, а за відсутності перекладу - оригінальний текст. В інформаційному листі Вищого господарського суду України від 24.07.08 № 018/451 зазначається, що найбільш повним і систематизованим джерелом судової практики Суду у перекладі українською мовою є щоквартальний журнал "Практика Європейського суду з прав людини.

Рішення. Коментарі", що видається з 1999 р. Видавцем цього журналу є Український Центр Правничих Студій. Рішення Суду англійською та французькою мовами (офіційними мовами Суду) можна знайти також на веб-сайті Суду (http://www.echr.coe.int), де є спеціальна пошукова система HUDOS (http://www.echr.coe.int/ ECHR/EN/hudos). Переклади рішень Суду доступні і в деяких пошукових системах та на веб-сайті Міністерства юстиції України й на веб-сайті Центру інформації та документації Ради Європи в Україні (http://www.coe.kiev.ua)" (п. 9).

Таким чином, ВГСУ спробував заповнити прогалину в законодавстві, вказавши, що обов'язковість застосування практики (рішень) Європейського суду з прав людини не ставиться у залежність від того, чи здійснено переклад рішення названого Суду українською мовою.

В той же час навряд чи це є беззастережним вирішенням проблеми, адже інформаційні листи ВГСУ не мають обов'язкової сили.

Ураховуючи те, що цим Законом встановлено тільки порядок доступу до Рішення (тобто стислий виклад Рішення, сповіщення про Рішення, переклад та оприлюднення Рішення), а не порядок доступу до практики Європейського Суду загалом, реальне застосування практики Суду при здійсненні судочинства судами України є дещо умоглядним (і поки що маловірогідним).

Тому, якщо законодавець вважає необхідним застосовування при здійсненні судочинства всіх правових позицій Європейського Суду незалежно від національності держави-відповідача, він має визначити механізм доступу до цієї практики (перекладу та оприлюднення).

На нашу думку, з огляду на необхідність забезпечення дотримання в Україні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод важливе значення для юрисдикційної діяльності національних (господарських судів), першорядне значення мають ті рішення і ухвали Європейського суду, в яких Суд витлумачив норми Конвенції (наприклад, про право на справедливий суд, право на ефективний засіб юридичного захисту, право на мирне користування майном тощо).

ЛІТЕРАТУРА

1. Ершов В.В. Судебное правоприменение (теоретические и практические проблемы). - М., Правовая академия Министерства юстиции СССР, 1991. - 97 с.

2. Куйбіда Р.О. Спеціалізація, територіальність та інста- нційність в організації системи судів України // Бюлетень Міністерства юстиції. - 2005. - № 9. - С. 82-91.

3. Лебедев В.М. Судебная власть в современной России: проблемы становления и развития. - СПб.: Санкт- Петербургский государственный университет, юридический факультет, 2001, Издательство "Лань", 2001.

4. Малишев Б.В. Судовий прецедент у правовій системі Англії. - К.: Праксіс, 2008. - 344 с.

5. Рабінович П.М., Раданович Н.М. Європейська конвенція з прав людини: проблеми національної імплементації (загальнотеоретичні аспекти). - Серія І. Дослідження та реферати. Випуск 4. - Львів: "Астрон", 2002. - 192 с.

6. Рішення Європейського Суду з прав людини від 25 липня 2003 р. у справі "Совтрансавто-Холдинг проти України" // Вісник господарського судочинства. - 2004. - № 1. - С. 372390.

7. Шевчук С. Судовий захист прав людини: практика Європейського Суду з прав людини у контексті західної правової традиції. - К., 2006. - 848 с.

Размещено на Allbest.ru