Правомірність слідчих дій: умови визначення та засоби забезпечення

Размещено на http://www.аllbest.ru/

ПРАВОМІРНІСТЬ СЛІДЧИХ ДІЙ: УМОВИ ВИЗНАЧЕННЯ ТА ЗАСОБИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

О. Котюк

Статтею привертається увага до того, що Конституція України орієнтує на зміну ідеології як кримінального судочинства в цілому, так і підходів до організації та проведення слідчих дій і використання отриманих в їх ході результатів. А оскільки увагу вчених привертали лише окремі аспекти означеної проблеми, то фактично вона залишається не дослідженою. Водночас, в зв'язку з роботою над новим КПК її актуальність зростає. Враховуючи зазначене, на основі проведеного дисертаційного дослідження теми "Правомірність слідчих дій: умови визначення та засоби забезпечення", автор вносить пропозиції, спрямовані на розв'язання окремих з цих завдань.

Згідно з ч. 3 ст. 62 Конституції України обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом. А оскільки основними засобами формування доказів визнаються слідчі дії, то закономірними є питання і за яких умов їх можна визнати правомірними, і яким чином їх правомірність можна забезпечити. Причому це питання є актуальним і для осіб, які проводять слідчі дії, з огляду на необхідність дотримання ними при цьому вимог законодавства, і для учасників судочинства, у відносини з якими ці особи вступають, і для органів, які здійснюють нагляд за додержанням законів при проведені досудового слідства та дізнання.

Як відомо, ні спеціальної статті в КПК, ні чітких настанов в окремих його нормах, які б орієнтували на умови правомірності слідчих дій немає. А, наприклад, вимоги ст. 4 КПК згідно з якою уповноважені особи з метою розв'язання завдань кримінального судочинства зобов'язані вживати лише заходи, передбачені законом, та ч. 3 ст. 22 КПК, згідно з якою "забороняється домагатись показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів", хоча й важливі, все ж є недостатніми, щоб бути надійним орієнтиром у цих питаннях.

Більше того, привертає увагу й те, що при характеристиці слідчих дій традиційно йдеться не про їх правомірність, а про їх законність. А з огляду на це вчені орієнтують на дотримання при проведенні слідчих дій норм кримінально-процесуального закону, вимога неухильного дотримання яких і охоплюється поняттям "законність". Водночас, оскільки в Конституції України проголошено, що, з одного боку, "людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю" (ст. 3), а з іншого - принцип верховенства права (ст. 8), який по суті означає верховенство прав людини і насамперед її природних прав, які, по-перше, в законі можуть бути й не відображені, а, по-друге, за наявності неправового закону, можуть ним офіційно й заперечуватись, то виявляється, що принцип правомірності у порівнянні з принципом законності є ширшим, оскільки орієнтує не тільки на дотримання законів, а й на дотримання та забезпечення прав людини.

Що ж до поглядів вчених щодо правомірності слідчих дій, то виявляється, що їхні настанови з цього приводу також зводяться до того, що провадження слідчих дій є правомірним при дотриманні правил, встановлених кримінально-процесуальним законом. Тобто, поняття "законність" і "правомірність" ними ототожнюються. А оскільки такий підхід є надто загальним, декларативним, спрощеним і небезспірним, то іноді зазначають, що: проведення слідчих дій допускається лише після порушення кримінальної справи, яка знаходиться в провадженні слідчого; слідчі дії повинні проводитися особисто слідчим, який не підлягає відводу; слідчі дії можуть проводитися з участю осіб, що не підлягають відводу [9, 247-248].

Але ж є очевидним, що означені правила фактично є окремими умовами правомірності розслідування в цілому і зовсім не орієнтують на умови правомірності окремих слідчих дій. Крім того, якщо проведення слідчих дій "допускається", то як же бути з імперативними вимогами КПК, згідно з якими проведення окремих слідчих дій є обов'язковим? Крім того, наприклад, огляд місця події може проводитися й до порушення кримінальної справи. Не завжди слідчі дії повинні проводитись особисто слідчим. Питання відводу слідчого та інших учасників слідчої дії є ситуативним і клопотання про відвід може бути й не задоволене тощо.

Саме тому однією з визначальних умов правомірності слідчих дій насамперед є наявність належних правових підстав їх проведення, які являють собою сукупність передбачених кримінально-процесуальним законом умов, що дають слідчому право провести ту чи іншу слідчу дію. З урахуванням цього й висловлена думка, що слідчі дії можуть проводиться лише за наявності фактичних та правових підстав [11, 386-387; 1, 13-14]. Зокрема, фактичними підставами вважаються конкретні відомості про можливість отримання доказової інформації із слідів певного виду, а правовими - наявність у слідчого (органу дізнання) загальних повноважень на проведення розслідування [12, 60-61].

І хоча раціональне зерно у цьому висновку є, він не безспірний. Адже, по-перше, за поділу підстав на фактичні і правові складається враження, що фактичні підстави правовими не є. Водночас з логічного погляду по суті всі ці підстави є правовими, оскільки неправові підстави є незаконними і їх використання було б порушенням принципу законності. А в підсумку це означає, що запропонований поділ підстав на фактичні і правові не відповідає правилам логіки, а тому позбавлений сенсу. По-друге, правові підстави проведення слідчих дій тут також зводяться лише до наявності у слідчого (органу дізнання) сукупності передбачених процесуальним законом загальних повноважень на проведення розслідування. Але ж відомим є й те, що наявність у слідчого повноважень на проведення розслідування ще не означає наявність у нього повноважень на проведення ним будь-якої слідчої дії, оскільки кожна з них відзначається і змістовними, і процесуальними особливостями, а тому часто вимагає й спеціальних підстав, які стосуються саме її, і якими найчастіше є, наприклад, санкція прокурора чи дозвіл слідчого судді.

З огляду на це, правові підстави проведення слідчих дій слід поділяти на фактичні та процесуальні. Фактичні підстави свідчать про обґрунтованість слідчої дії, а процесуальні - про її відповідність вимогам закону. Зокрема, фактична підстава проведення слідчої дії стає очевидною при винесенні відповідної постанови про її проведення, яка, як відомо, повинна бути мотивованою. Адже саме мотивація слідчої дії і є обґрунтуванням її фактичної підстави.

В свою чергу і серед фактичних, і серед процесуальних підстав слід розрізняти загальні та спеціальні.

Проте поняття фактичних підстав проведення слідчої дії вченими також тлумачиться неоднозначно. Так, на думку В. Бикова, фактичні підстави проведення слідчих дій містяться у конкретних нормах КПК [3, 59]. Але очевидним є те, що саме невизначеність фактичних підстав в конструкції правових норм, які регламентують більшість слідчих дій, зумовлює необхідність визначення їх лише шляхом логічного аналізу, що відзначається відомими складнощами. Характерним прикладом цього є ст. 172 КПК "Очна ставка" згідно з якою "Слідчий вправі провести очну ставку між двома раніше допитаними особами, в показаннях яких є суперечності". Адже у такому формулюванні підстав проведення слідчої дії стосується лише слово "вправі". Водночас, по-перше це слово не орієнтує на те, на підставі чого слідчий може провести цю слідчу дію, по-друге, з метою усунення суперечностей у показаннях двох раніше допитаних осіб він вправі допитати й інших осіб, а, по-третє на такій же підставі він вправі провести й будь-яку іншу слідчу дію.

Непереконливими виглядять і підходи, згідно з якими фактичними підставами проведення слідчої дії є наявність достатніх даних, які свідчать про необхідність проведення саме цієї слідчої дії [2, 17], або даних, що вказують на можливість отримання розшукуваної інформації з передбачених законом джерел [12, 107]. Саме тому переконливішим є висновок, що нормативна модель фактичних підстав слідчих дій повинна включати три елементи: 1) джерело, з якого може бути вилучена розшукувана інформація; 2) мета слідчої дії; 3) фактичні дані, які обґрунтовано вказують на можливість її досягнення. Причому слідча дія може бути ефективно проведена лише за наявності всіх трьох елементів, що утворюють її підстави, а відсутність хоча б однієї з них перетворює слідчу дію в необґрунтовану і незаконну [12, 107].

Хоча і тут, наприклад, наявність джерела з якого може бути вилучена розшукувана інформація, ще не свідчить, по-перше, про фактичну можливість отримання цієї інформації, по-друге, про процесуальну можливість використання цього об'єкта з метою вилучення з нього бажаної інформації, а, по-третє, аж ніяк не забезпечує ефективності її проведення.

От тому слід виходити з того, що оскільки законом чітко не визначено в яких випадках і на підставі чого повинні проводитись слідчі дії, то, за загальним правилом, вони проводяться тоді, коли слідчий має достатні дані про можливість отримання необхідних фактичних даних та їх процесуальних джерел саме в результаті проведення відповідної слідчої дії. А це дає підстави для висновку, що загальними фактичними підставами проведення слідчої дії є наявність даних, які визначають необхідність її проведення та можливість досягнення її мети.

Причому якщо в законі відсутні спеціальні обмеження для проведення цієї дії, то для прийняття рішення про її проведення може бути використана інформація, отримана як з процесуальних, так і непроцесуальних джерел, наприклад, при вирішенні питання про необхідність допиту свідка. Однак в окремих випадках законодавець такі підстави дійсно встановлює сам. Так, для проведення обшуку, повинні бути достатні підстави вважати, що знаряддя злочину, речі й цінності, здобуті злочинним шляхом, а також інші предмети і документи, які мають значення для встановлення істини в справі чи забезпечення цивільного позову, знаходяться в певному приміщенні або місці чи в якої-небудь особи (ст. 177 кПк); для проведення виїмки повинні бути точні дані, що предмети чи документи, які мають значення для справи, знаходяться в певної особи чи в певному місці (ст. 178 КПК) тощо. Саме тому такі передбачені в законі фактичні підстави конкретної слідчої дії доречно визнавати спеціальними. Причому якщо такі фактичні підстави передбачені в законі, то вони вимагають належного процесуального обґрунтування у відповідній постанові. От тому з техніко-юридичного погляду було б бажано, щоб такі підстави справді були визначені в законі щодо кожної слідчої дії.

Щодо процесуальних підстав, то ними є відповідні процесуальні передумови до проведення слідчої дії. Це насамперед: наявність такої слідчої дії в кримінально- процесуальному законі; наявність порушеної кримінальної справи; правомочність слідчого чи іншої посадової особи на проведення саме цієї слідчої дії; відсутність у законі спеціальних обмежень на її проведення.

Однією з процесуальних підстав проведення слідчої дії є й передбачена законом можливість її проведення саме на конкретному етапі провадження у справі. Прикладом з цього приводу є п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 29.06.90 р. "Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку", у якому зазначається, що чинним кримінально-процесуальним законодавством не передбачено проведення в судовому засіданні відтворення обстановки і обставин події. Якщо в ході судового слідства перевірку і уточнення результатів допиту підсудного, потерпілого, свідка або даних, одержаних при провадженні інших судово-слідчих дій, неможливо зробити за допомогою інших доказів без відтворення обстановки і обставин події, справа підлягає направленню на додаткове розслідування [7].

Отже, такі підстави і є загальними процесуальними підставами проведення слідчих дій. Але іноді виникає потреба й в наявності додаткових - спеціальних процесуальних підстав для проведення слідчої дії, зокрема: винесення відповідної постанови чи ухвали; отримання санкції судді чи прокурора; наявність доручення слідчого органу дізнання на проведення слідчої дії у справі, яка перебуває у його провадженні тощо. Такі підстави і є спеціальними процесуальними підставами проведення слідчих дій.

Водночас, є очевидним і те, що лише наявність фактичних і процесуальних підстав проведення слідчих дій хоча і є важливим засобом забезпечення їх правомірності не вичерпує всієї їх повноти і лише свідчить про теоретико-правову недосконалість означених критеріїв. А оскільки з цього приводу чітких настанов немає ні у процесуальному законодавстві, ні у спеціальній літературі, то відповідь на це питання можна отримати лише шляхом використання загальних положень теорії права та системного аналізу як норм КПК, так й інших правових актів, які регламентують процесуальні відносини у сфері судочинства.

З цією метою звернемо увагу на те, що при оцінці якості правової регламентації будь-яких правовідносин необхідно отримати відповідь на три найважливіші питання: а) чіткість визначення їх змісту і, зокрема, прав та обов'язків їх учасників; б) наявність та можливість реального використання визначених законом заходів, спрямованих на припинення порушень законних прав та інтересів учасників правовідносин та захисту їхніх порушених прав і, зокрема, оскарження неправомірних дій; в) можливість відновлення порушених прав учасників правовідносин та згладжування негативних наслідків, що зумовлені цим порушенням. А з огляду на це, спираючись насамперед на норми Конституції України, яка, як відомо, має найвищу юридичну силу (ст. 8), а через призму її вимог - й на норми процесуального законодавства, і можна дати відповідь на означені три питання з тим, щоб оцінити якість як конституційно- правового, так і галузевого регулювання правовідносин у сфері досудового слідства в цілому, та діяльності його органів та посадових осіб, які уповноважені на проведення слідчих дій, зокрема. правомірність слідча кримінальне судочинство

Зрозуміло, що при цьому належить відштовхуватись від вимог ст. 19 Конституції, згідно з якою "органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України". Але вже тут виникає питання - чому у межах та у спосіб, що передбачені лише "законами України"? Адже поняття "закони України" та "законодавство України" не одне й теж. Тим більше, що це питання вже було й предметом розгляду Конституційного Суду України, який дійшов висновку, що терміном "законодавство" охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою, а також постанови Верховної Ради, укази Президента та декрети і постанови Кабінету Міністрів, прийняті у межах їхніх повноважень та відповідно до Конституції і законів України [8].

Зауважимо й те, що згідно з Законом України "Про міжнародні договори України" невід'ємною частиною законодавства України є не тільки чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, яке це зазначено у висновку Конституційного Суду, а й інші міжнародні договори України, які легалізовані у визначеному законом порядку (зокрема, затверджені Указом Президента чи Постановою Кабінету Міністрів), а тому вони також "підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права" (ст.15 Закону). Причому, "якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору" (ст. 19 Закону) [5].

Важливими у цьому контексті є й положення п. 2 ст. 9 проекту КПК, згідно з яким "принцип верховенства права у кримінальному провадженні застосовується з урахуванням практики Європейського Суду з прав людини", а також його ст. 89, згідно з якою "Рішення національного суду або міжнародної судової установи, яке набрало законної сили і ним встановлено порушення прав людини і основоположних свобод, гарантованих Конституцією України і міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, має преюдиціальне значення для суду, який вирішує питання про допустимість доказів.

Важливо звернути увагу й на те, що з позицій теорії права джерелами права визнаються й морально-етичні норми, з неодмінним дотриманням яких й мають діяти і державні органи, і посадові особи у тому числі й при проведенні тієї чи іншої слідчої дії. Не випадково й главою 2 проекту КПК передбачені й загальні засади процесуального провадження.

А оскільки слідчі дії здійснюються в межах правовідносин, які врегульовані насамперед процесуальним законодавством, то в його межах насамперед і слід шукати відповідь на питання про їх відповідність його нормам. Водночас, все ж слід виходити з того, що законодавство України являє собою систему норм, а процесуальне законодавство (тим більше кримінально-процесуальне) є лише одним із елементів цієї системи. А оскільки система законодавства України включає її Конституцію, систему законів та підзаконних актів, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких для України надана уповноваженими на це державними органами, а також інших правових актів та загальних засад процесуального провадження, то саме системне урахування їх вимог і даватиме підстави для розв'язання питання про правомірність чи неправомірність тієї чи іншої процесуальної дії. А з огляду на це загальновизнана вимога дотримання при проведенні слідчих дій лише кримінально-процесуального законодавства вже сама орієнтує на те, що вимоги інших правових актів при цьому могуть не враховуватись.

Отже, наведені положення свідчать про те, що наявні і конституційно-правові, і теоретико-правові орієнтири визначення правомірності дій і державних органів в цілому, і дій органів досудового слідства, зокрема, є спрощеними, оскільки базуються на спотвореному теоретико-правовому уявленні про джерела процесуального законодавства, а тому й потребують істотного вдосконалення.

Викладене дає підстави для висновку про недосконалість не тільки галузевого, а й конституційно-правового регулювання як діяльності органів кримінального судочинства в цілому, так і діяльності органів досудового слідства, зокрема. А з огляду на це варто було б звернути увагу на ті теоретико-правові орієнтири визначення правомірності процесуальних дій, які використовуються в інших видах судочинства. Наприклад, згідно з ч. 3 ст. 2 КАС у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку [6, 3-4]. Як бачимо, всі ці вимоги і спрямовані на забезпечення як законності так і правомірності процесуальних дій і рішень, а тому їх запозичення у кримінальне судочинство, поряд з традиційними механізмами забезпечення правомірності слідчих дій лише сприяло б вдосконаленню підходів при розв'язанні означеної проблеми.

Таким чином, викладене свідчить про необхідність:

1) зміщення акцентів при оцінці слідчих дій з їх законності на правомірність;

2) уточнення орієнтирів визначення правомірності слідчих дій;

3) вдосконалення теоретико-правових уявлень про механізми забезпечення правомірності слідчих дій;

4) практична орієнтація органів, що здійснюють судочинство, на забезпечення верховенства права, а відтак - і прав та свобод людини;

5) вдосконалення підходів до визначення правомірності як дій органів, що здійснюють судочинство в цілому, так і осіб та осіб, що здійснюють процесуальні дії;

6) вдосконалення процесуально-правового регулювання діяльності органів кримінального судочинства з урахуванням позитивного досвіду розв'язання аналогічних проблем в інших його видах та приведення його у відповідність з вимогами Конституції, інших законів України та міжнародних стандартів у цій сфері; 7) вдосконалення правових механізмів забезпечення правомірності дій органів судочинства в цілому та досудового слідства, зокрема.

Література

Абдумаджидов Г.А. Следственные действия и общие условия их производства // Вопр. крим. техники. - Ташкент, 1978. - С. 13-14.

Адигамова Г.З. Следственные действия проводимые по судебному решению и с санкции прокурора: Автореф. дисс. ... канд.. юрид. наук. - Челябинск, 2004. - С. 17. 3. Быков В.М. Фактические основания производства следственных действий по УПК РФ // Журнал российского права, 2005. - № 6. - С. 59. 4. Ефремова С.В. Обоснованность следственных действия как гарантия прав и свобод участников процесса: Автореф. дисс. . канд. юрид. наук. - Самара, 2004. - С. 12. 5. Закон України "Про міжнародні договори України" від 29 червня 2004 р. // Голос України від 3 серпня 2004 р.- № 142. 6. Кодекс адміністративного судочинства України. Офіц. вид. - К.: Парламентське вид-во, 2005.

С. 3-4. 7. Про виконання судами України законодавства і Постанов Пленуму Верховного Суду України з питань розгляду кримінальних справ і постановлення вироку. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 5 від 29.06.90 р. // Електронний ресурс: www.court.gov.ua. 8. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини третьої статті 21 Кодексу законів про працю України (справа про тлумачення терміну "законодавство") від 9 липня 1998 р., № N 12-рп/98 // Електронний ресурс: www.zakon.rada.gov.ua. 9. Руководство для следователей / Под ред. Н. Селиванова, В. Снеткова. - М.: ИНФРА-М, 1998. - С.247-248. 10. Следственные действия. Система и процессуальная форма. - М.: Юрид. лит., 1981. - С. 60. 11. Теория доказательств в советском уголовном процессе. - М.: Юрид. лит, 1973.

С. 386-387; Шейфер С.А. 12. Шейфер С.А. Следственные действия. Система и процессуальная форма. - М.: Юрид. лит., 1982. - С. 60-61.

Размещено на Аllbest.ru