Порівняльний аналіз конституційно-правових концепцій самостійності України Драгоманова і Міхновського

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Порівняльний аналіз конституційно-правових концепцій самостійності України Драгоманова і Міхновського

Проблема самостійності України завжди була в центрі уваги вітчизняної державно-правової думки, закономірним результатом розвитку якої стало прийняття парламентом доленосних Декларації про державний суверенітет України та Акта проголошення незалежності України, нової Конституції, які закріпили створення української держави. Але чи означає успішне уконституювання незалежної України, що вже відбувся той синтез антагоністичних політико-ідеологічних напрямів української думки, про нагальну потребу якого для збереження державності писав видатний дослідник історії ідей І. Лисяк-Рудницький? [1, с. 92].

Позитивна відповідь на це питання була б, з нашої точки зору, передчасною. Адже не лише продовжується небезпечне політичне протистояння, але відсутнє навіть конструктивне співробітництво і зближення цих напрямів на інтелектуальному рівні (особливо це стосується взаємної непримиренності націоналістичної, комуністичної і ліберальної течій). Це протистояння перешкоджає об'єктивному дослідженню й актуалізації здобутків української політико-правової думки, роблячи неможливим формування досконалої національної правової системи, яка б відповідала правовим традиціям нашого народу.

У цьому контексті значний науковий і практично-політичний інтерес становить, на нашу думку, порівняльний аналіз концепцій самостійності України Михайла Драгоманова (1841-1895) [основні підсумки досліджень див.: 2-10] та Миколи Міхновського (18731924) [основні підсумки досліджень див.: 10-16], яких фахівці вважають родоначальниками, відповідно, ліберально-демократичної і радикально-націоналістичної течій українського визвольного руху. У вказаних концепціях, викладених, зокрема, у відомих переважно науковцям конституційних проектах 1884 [публікації див.: 17-21] і 1905 [публікації див.: 22-24] років, які стали визначальними в подальшому розвитку відповідних напрямів вітчизняної політико-правової думки, бачимо не лише принципові відмінності, але й багато подібних, часом майже ідентичних положень, що свідчить про спадкоємність політико-правових традицій, закладених основоположником теорії українського конституціоналізму М. Драгомановим.

Наше дослідження базується на припущенні, що більш продуктивним як з наукової, так і з політичної точок зору було б не протиставлення концепцій М. Драгоманова і М.Міхновського як федералістської і самостійницької, що й досі домінує як в історико-правовій науці, так і в побутовій правосвідомості [зокрема, див.: 25, с. 1-7; 26], а потрактування їх як різновидів самостійництва. Оскільки самостійництво М. Міхновського ніким не ставиться під сумнів, бо є очевидним, то доведення правильності нашої гіпотези зводиться, по суті, до обґрунтування самостійницького спрямування концепції М. Драгоманова.

Це обґрунтування варто розпочати з драгоманівської самохарактеристики. Дискутуючи з Б. Грінченком, Драгоманов писав:»… Я ніяк не можу згодитись на раду д. Вартового [псевдонім Б. Грінченка. - Л.К.] «зректись усяких заходів коло політичної самостійності української»…» [27, с. 471].

Ключовою для розуміння суті концепції Драгоманова є наступна його теза: «Незалежність певної області чи нації може бути досягнута або її повним відділенням в окрему державу (сепаратизм), або забезпеченням її самоуправління без цього відділення (федералізм)» [21, с. 253]. Як бачимо, федералізм тут не протиставляється незалежності (як синонім Драгоманов вживав також поняття «самостійність»), а розглядається як одна з форм її досягнення.

Для адекватної оцінки концепції Драгоманова дуже важливо пам'ятати, що він розрізняв поняття «політична самостійність» і «державна самостійність», вказуючи на «lapsus сalami» (промах пера. - Л.К.) Б. Грінченка в цьому питанні [27, с. 472]. Це пройшло повз увагу дослідників доктрини Драгоманова.

Всупереч усталеному твердженню, Драгоманов ніколи не був противником державної самостійності України. Навпаки, він висловлював жаль з приводу того, що українці не мають своєї національної державності, адже на певному історичному етапі «більша частина інших пород людських в Європі складали свої держави» [28, с. 293]. В листі до своєї дочки Ліди та її чоловіка Івана Шишманова від 21 березня 1889 р. Драгоманов, говорячи про історичну долю болгар і українців, наголошував, що «для правильного розвитку народів їм треба мати державну незалежність!» [цит. за: 29, с. 7]. Погляди М. Драгоманова на національну державу близькі до принципу національного самовизначення, обґрунтованого видатним швейцарським правником Й.К. Блюнчлі: «Скільки народів, стільки держав» [див.: 30, с. XLN!; 28, с. 322]. На думку Драгоманова, «як там не єсть, а своя держава, чи по волі, чи по неволі зложена, була й досі ще єсть для людей спілкою задля оборони себе од чужих і задля впорядкування своїх справ на своїй землі по своїй волі» [28, с. 293]. Саме тому він, за його ж словами, «ніколи не «нападав» принципіально» на український сепаратизм, на «стремління до державної окремно - сті», до того, «щоб виділити російську Україну в осібну від Росії державу», бо не мав «проти нього нічого з боку принципіального» [27, с. 470-471]. Але, як реаліст - прагматик, він не бачив - у тих історичних умовах - «сили, ґрунту для політики державного відриву (сепаратизму) України від Росії…» (хоча «навіть радий був би», якби його «думки в цій справі були перекинені фактами») [31, с. 540], а тому й виступав проти пустих розмов про український сепаратизм [27, с. 471].

Не маючи змоги (за браком місця) детально розглянути здобутки і прорахунки драгоманівського аналізу факторів, які зумовлювали, на його думку, неможливість і недоцільність боротьби за державну незалежність України, вкажемо лише на найважливіші з них:

• дуже важко, майже неможливо відокремитися від Росії (українців «хіба всесвітній катаклізм може політично одірвати од великорусів») [32, с. 302];

• через етнічну спорідненість (українці, як і росіяни - «сини русів», тобто братні народи [31, с. 556]) і масове зросійщення немає яскраво вираженої національної окремішності українців від росіян та її усвідомлення народом;

• слабкість українського національно-визвольного руху [31, с. 541; 27, с. 471-480];

• відсутні міжнародні чинники, які б сприяли боротьбі за самостійну українську державу [28, с. 293-294];

• не варто докладати неймовірно великих зусиль, щоб у результаті здобути «тільки державну волю й спілку», бо «тепер вже люди переросли державні спілки й прямують і волею, й неволею до якихось інших» [28, с. 293-294] (ця думка засвідчує вплив на Драгоманова анархістських ідей П.-Ж. Прудона, який, проте, у зрілому віці зменшився);

• доцільніше добиватися, щоб «державні пута, котрі тепер плутаються на ногах українських», розтопилися у «вільній спілці всеслов'янській» та в європейській федерації [28, с. 326];

• Росія вже здійснила і ще може допомогти здійснити ряд історичних українських національних завдань (зокрема, Драгоманов прозірливо передбачав приєднання за допомогою Росії західноукраїнських земель) [27, с. 26];

• існують спільні українсько-російські інтереси в багатьох сферах, які краще можуть бути реалізовані в спільній державі [31, с. 540; 27, с. 446];

• з гуманних міркувань українцям не варто добиватися власної державності «через велике повстання й криваву війну», майже неминучі в такому випадку [31, с. 294] (цікаво було б знати, чи змінилася б ця позиція Драгоманова, якби він міг передбачити мільйони жертв Голодомору, що став однією з найбільших катастроф в історії людства?);

• загроза неминучого конфлікту Тевтонії і Славії (передбачення назрівання світової війни), яка вимагає слов'янської солідарності, а не міжусобиць [33, с. 178-179].

Тому, зробивши висновок про нереалістичність і неприйнятність політики, спрямованої на здобуття державної самостійності України, Драгоманов, як український патріот, присвячує свої зусилля теоретичній розробці автономістсько-федералістської концепції політичної самостійності України, відштовхуючись від тези, що «без політичної самостійності, чи автономії [виділено нами - Л.К.], не може бути і автономії національної» [27, с. 471; 34]. Остання фраза чітко показує, що для Драгоманова поняття «політична самостійність» і «автономія» - синоніми. Додамо до цього, що мається на увазі не вузька, обмежена адміністративно - територіальна автономія, а така широка політична автономія [27, с. 471-472] у федеративній державі, яка, за словами М. Грушевського (зі статті «Якої ми хочемо автономії й федерації»), «більше-менше наближається до державної самостійності» [35, с. 121].

Політична автономія України, на думку Драгоманова, повинна забезпечити національну незалежність [21, с. 4, с. 253], здійснення «завдань її внутрішньої і зовнішньої політики» [19, с. 23], всіх суттєвих інтересів морального і матеріального життя [21, с. 4], «свою вправу» [31, с. 466], «свою волю» [28, с. 282], можливість для української нації бути «господарем дома» [28, с. 322] і повернення її в сім'ю великих «культурних» європейських націй [19, с. 17, с. 23].

Концепція Драгоманова, вказуючи найдоцільнішу - на той час - форму національного самовизначення, передбачала досягнення «повної самостійності для вільної спілки (федерації) громад на всій Україні» [34, с. 1], створення умов для всебічного «політичного, економічного і культурного визволення і розвитку українського народу» [19, с. 9].

Автономістсько-федералістське бачення Драгомановим майбутнього України не варто вважати різновидом бездержавництва чи антидержавництва, адже у разі здобуття політичної самостійності України відкривалась можливість, при потребі, боротися за її державну незалежність, без цього ж проміжного етапу така боротьба була приречена на поразку. Цю поетапність здійснення завдань самовизначення нашого народу (підтверджену історичним досвідом української революції 1917-1921 рр.) можна описати словами самого Драгоманова: «Я знаю, що поперед іюля мусить бути март, значить і працювати треба, і говорити про те, щоб март наступив, а потім і про іюль поговоримо» [36, с. 447; 27, с. 449]. Такий підхід повністю узгоджувався з його розумінням перспективи політичного розвитку людства, якою він вважав всесвітню федерацію вільних народів [3, с. 84-85 та ін.].

Отже, можемо зробити проміжний висновок, що державно-правові ідеї Драгоманова щодо форми та перспектив самовизначення українського народу в сукупності становлять автономістсько-федералістську концепцію політичної самостійності України і тому їх не варто протиставляти, як несамостійницькі, концепції державної самостійності України, яку започаткував М. Міхновський.

Сутнісна спорідненість концепцій самостійності України М. Драгоманова та М. Міхновського ґрунтувалась на спільності багатьох засадничих цінностей і політико - правових ідеалів двох видатних мислителів, на першому місці серед яких був український патріотизм, любов до свого народу, глибока віра в його майбутнє відродження і невтомна праця заради цього відродження.

І Драгоманов, і Міхновський підкреслюють велику цінність нації як форми солідарності між людьми, без якої неможлива і «солідарність загальнолюдська», адже «людство є лише сукупність націй» [37, с. 443, с. 448]; саме «натуральні національні спілки становлять велику вселюдську спілку, де індивідуальність кожної людини, кожної нації не затерта, а навпаки, набирає нової сили, краси й розцвіту» [38, с. 159].

Обидва мислителі органічно поєднують свій патріотизм з космополітизмом. Так, для Драгоманова найбільша цінність - «всесвітня правда», що стала б «вище над усіма національностями» та й мирила їх, «коли вони підуть одна проти другої» [31, с. 469]. Він вбачає цю всесвітню правду в космополітичних думках про братерство всіх людей і народів світу, вказуючи, що «треба любити не тільки свою батьківщину, своє місто, а й увесь світ, усіх людей» [31, с. 470]. У питанні про співвідношення космополітизму і націоналізму підсумкова драгоманівська формула має такий вигляд:»… Космополітизм в ідеях і цілях, національність в ґрунті і формах…» [27, с. 466].

самостійність драгоманов міхновський правовий

Основні положення проектів М. Драгоманова і М. Міхновського

Подібні міркування знаходимо і в Міхновського. Зокрема, у статті «Націоналізм і космополітизм» він писав:»… Ідея космополітизму і гуманізму не тільки не є противна ідеї націоналізму, навпаки - є тільки випливом її, тільки її продовженням, розвитком. Космополітизм розширює, розповсюджує ідеї вітчизни на цілий всесвіт. <…> Космополітизм та гуманізм виключають тільки національні ненависті та антипатії, національний шовінізм,… закликають до знищення хиб національних» [38, с. 259]. Все ж, на нашу думку, основоположною ідеєю світогляду Міхновського, як і видатного теоретика сіонізму В. Жаботинського (з яким у нього було багато спільного), був не космополітизм, а «інтернаціоналістична інтерпретація націоналізму» [39, с. 669]. Драгоманов же відкидає «націоналізм, а надто такий, котрий себе сам виразно противуставля людськості, або космополітизму…» [27, с. 465-466]. Він незмінно засуджував тих «українських націоналістів, котрі, виступаючи проти космополітизму, рвали єдину провідну нитку безпохибного людського поступу і саму підставу новішого возрождіння національностів і відкривали дорогу до себе для всякого шовінізму, виключності й реакції» [27, с. 466].

Драгоманов і Міхновський приділяли значну увагу викриттю шовіністичної суті тих псевдоінтернаціоналіс - тів, які маскували свою політику денаціоналізації українців гаслами дружби народів. Критикуючи російських народників, Драгоманов писав: «Ці дивні інтернаціоналісти не хочуть помічати, що замість людства, та ще й соціалістичного, вони підсувають нам державу аристократичну, буржуазну і бюрократичну, і при цьому неминуче національну, і що їх космополітична проповідь проти «націоналізму»… спрямована не на тих, що тиснуть чужі національності, а на тих, що відбиваються від тиску, і що підміна замість міжнародності винародов - лення підтримує тільки монополію привілейованих» [21, с. 145]. Тому-то він «полемізував 30 років проти російських псевдокосмополітів, котрі не признавали української національності…» [27, с. 466].

Аргументи Міхновського в цьому питанні майже дослівно співпадають з драгоманівськими. «Здебільшого,

- зазначав він, - під юшкою інтернаціоналізму або космополітизму українському народові накидають обрусіння або полонізацію. Ці чудернацькі інтернаціоналісти не розуміють, що замість вселюдства вони пхають нам буржуазну та бюрократичну державу, до того ще й зовсім національну, і не тямлять, що їх псевдокосмо - політичні заклики проти «націоналізму» вимірені не проти тих, проти кого треба, себто не проти тих, хто давить чужі народи, а проти тих, хто тільки одбиваєть - ся від гніту» [38, с. 159].

До найбільших пріоритетів і Драгоманова, і Міхновського належала ідея соборності України. Широко відоме гасло Міхновського: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ» [24, с. 134]. Він вважав, що «українська національна думка мусить обнімати всіх українців, де б вони не проживали», на всій Україні, без огляду на чужі державні кордони [40, с. 156]. Менш знаним є внесок Драгоманова у з'ясування мовної та етнічної гомогенності українського народу на всіх його етнічних землях - «від східних повітів Царства Польського до передгір'їв Кавказу» [19, с. 8], - яким, зокрема, і було створене теоретичне підґрунтя для соборницьких прагнень до об'єднання нашого народу в єдиній державі. Так, у статті «Новые исследования в южнорусской истории» (частково опублікованій нами [див.: 41]), автограф якої зберігається у відділі рукописів ЦНБ НАН України ім. В.І. Вернадського [42], вчений стверджує, що «народні особливості Полтавської і Чернігівської губерній майже тотожні з такими ж на Волині і в Галичині», а «пісню, яку співають у Харківській губернії, ви буквально почуєте під Карпатами в Галичині…» [42, арк. 14 зв. та арк. 15]. Ідеї культурної і політичної співпраці, солідарності і соборності населення усіх українських земель лейтмотивом проходять через наукові праці і громадсько-політичну діяльність Драго - манова [19, с. 8, с. 23].

З'ясувавши сутнісну спорідненість концепцій самостійності України М. Драгоманова та М.Міхновського, в основі якої була спільність багатьох політико-правових ідеалів, перейдемо до конкретного аналізу їхніх конституційних проектів, порівняльну характеристику яких подаємо, для наглядності, у вигляді таблиці.

Порівняння основних рис проектів Драгоманова і Міхновського, наведене в таблиці, дозволяє стверджувати, що в проекті останнього простежується вплив не лише окремих поглядів Драгоманова і не лише щодо інститутів прав особи і громадянина, народного представництва, самоврядування, як слушно зазначає П. Стецюк [43, с. 125], а майже на всі найважливіші конституційно-правові інститути і, навіть, конкретні норми проекту Міхновського.

Так, і Драгоманов, і Міхновський пропонують прийняття основних законів спеціальним установчим органом, конституантою - відповідно, Земським Собором та Всеукраїнським конгресом (який, як передбачалося у проекті Міхновського, мав схвалити ще й більше десяти конституційних законів).

В обох проектах закріплювалась самостійність України - широка політична автономія чотирьох українських областей у майбутньому федеративному Всеросійському Державному Союзі, які б мали право укладати між собою угоди «відносно задоволення спільних для них потреб» [19, с. 13], (проект Драгоманова) та її повна державна незалежність (проект Міхновського, який, проте, як автор опублікованої у 1906 р. програми Української народної партії, не виключав, як проміжну мету, боротьбу за автономію України [44, с. 75]).

Практично співпадає підхід Драгоманова і Міхновського до регулювання загальних засад конституційного ладу, основ правового статусу особи (зокрема, майже вичерпний для свого часу широкий перелік прав і свобод людини і громадянина, що пропонується в обох проектах), форми державного устрою (федерація), демократичного державного режиму, ролі і функцій двопалатних парламентів, одна з палат яких є представницею інтересів суб'єктів федерації і формується на основі їх рівного представництва.

Чільне місце відводиться в проектах судовій владі та - особливо - місцевому самоврядуванню, виборні органи якого - ради - наділені широкою компетенцією, аж до права видавати закони «у питаннях місцевого життя» і кодифікації звичаєвого права [19, с. 13].

Спільним для проектів Драгоманова і Міхновського є втілення принципу децентралізму в адміністративно - територіальному устрої, багато інших принципів та норм.

Найважливішою рисою, що відрізняє порівнювані концепції і проекти, є підхід до прав національних меншин. Якщо Драгоманов закликає до максимальної толерантності, захищає права меншин, то Міхновський, обстоюючи гасло «Україна для українців» [45, с. 141], припускається щодо них явної дискримінації. Також варто вказати на прояви ксенофобного націоналізму в поглядах Міхновського, брак у його спадщині державницького (на противагу етнічному) патріотизму, концепцію якого пізніше розробив В. Липинський. Більшість з проявів нетолерантності до росіян, поляків, угорців, румунів та євреїв, відображених, зокрема, у сумнозвісних 2-4 та 10 заповідях УНП зумовлені не стільки національними, скільки соціальними факторами («поки вони («чужинці-гнобителі») панують над нами і визискують нас») [45, с. 141-142], гостротою і переплетінням цих проблем у національно-визвольному русі українського народу і були типовими для націоналізму пригноблених націй у ХіХ-ХХ століттях. Водночас ми, хоч і з певними застереженнями, поділяємо точку зору М. Горєлова, який вважає, що в «націоналізмі М. Міхновського переважають світлі фарби національного звільнення й державності» [див.: 46, с. 58]. Заради справедливості варто додати, що й концепція М. Драгоманова виграла б від коригування її державницько-консервативними ідеями в дусі В. Липинського. Як не дивно, навіть Драгоманов (життя і творчість якого вважають яскравим прикладомнаціональної толерантності не лише українці, але й зарубіжні науковці, і який, за власною самоіндентифіка - цією, за походженням «трохи жид» [див.: 47, с. 474]) був безпідставно названий М.Я. Рабиновичем (псевдонім - Бен-Амі), з яким вони співробітничали у газеті «Вольное слово», «переконаним юдофобом» [див.: 2, с. 58].

Значна частина конституційно-правових ідей М. Драгоманова та М.Міхновського зберігає свою актуальність і в наш час. Зокрема, у зв'язку з посиланнями на Драгоманова сучасних прихильників федералізму, які критикують закріплення у статті 2 Конституції унітарної форми державного устрою України, наведемо такий аргумент мислителя: «Зрештою, нам нічого дуже носитися з самим словом федералізм, котре лякає людей, що привикли до звичайних централізованих держав європейських», адже «усі практично пожиточні боки федералізму, хоч без цього слова» бачимо в Англії, адміністративна децентралізація якої «після нових законів (local governement)» може бути «взірцевою для держави нефедеральної», надаючи всі можливості для місцевого самоврядування [31, с. 545]. Додамо, що Конституцією України (ст. 7) «визнається і гарантується місцеве самоврядування», а відповідно до ст. 132 «територіальний устрій України грунтується на засадах єдності та цілісності державної території, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів, з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій». Таку форму державного устрою України в сучасних конкретно - історичних умовах ми вважаємо оптимальною, і вона, на нашу думку, не суперечить ідеям Драгоманова. Хоча в поточній політиці варто було б більший наголос зробити на децентралізації, зокрема розширити самостійність регіонів у гуманітарній сфері і надати їм більш широкі повноваження для співробітництва з прикордонними регіонами сусідніх країн, особливо враховуючи неухильне зростання ролі єврорегіонів.

Тривають дискусії й про актуальність політико - правової спадщини М. Міхновського [див.: 13; 14; 16 та ін.], які, вірогідно, загостряться після президентських виборів 2010 року в Україні. Ми ж хотіли б тут привернути особливу увагу лише до статті 113 конституційного проекту М. Міхновського, в якій зазначається, що «Основний закон не може бути спинений ані в суцільности, ані в частці» [22, с. 89]. Подібна норма, з нашої точки зору, повинна бути внесена до Конституції України. Адже, як вважають деякі науковці і політики, нині існує можливість скасування чинної Конституції шляхом проведення за народною ініціативою всеукраїнського референдуму з питання введення нової Конституції. При цьому може бути поставлене під сумнів саме існування України як суверенної і незалежної держави.

Таким чином, порівняльний аналіз політико-правової спадщини обох мислителів, зокрема їхніх відомих конституційних проектів, дозволяє зробити висновок, що концепція державної самостійності України М. Міхновського була не лише запереченням ідей М. Драгоманова, але й розвитком його доктрини в нових історичних умовах. Важливо зазначити, що концепція М. Драгоманова мала внутрішній потенціал для такого розвитку і трансформації в державно-самостійницькому напрямі. Якщо ж поглянути на цю проблему ширше, то можна констатувати, що автономістсько-федералістська концепція політичної самостійності України, класичного теоретичного оформлення якій надав М. Драгоманов, була домінуючою протягом майже всієї історії української політико-правової думки. Лише в часи «всесвітніх катаклізмів» (війни, революції і т. ін.) домінували концепція і політика здобуття державної незалежності України, започатковані М.Міхновським, чого не виключала і концепція Драгоманова. Спільність багатьох засадничих цінностей і політико-правових ідеалів, сутнісна спорідненість концепцій самостійності України, велика подібність конституційних проектів Драгоманова і Міхновського, які представляли альтернативні напрями української політико-правової думки, засвідчують історичний факт діалогу між цими напрямами. У наш час цей діалог повинен бути доповнений науковою та політичною актуалізацією і теоретичним синтезом кращих досягнень цих та інших альтернативних напрямів, які стануть можливими за умови визнання всіма ними того фундаментального постулату, що Україна як «суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава» (ст. 1 Конституції України) є спільним надбанням усього Українського народу, а не результатом боротьби окремих його частин, представлених прихильниками тих чи інших альтернативних політико-правових доктрин. Тому й відповідальність за подальшу долю своєї спільної Батьківщини, її державну самостійність несуть усі українці. Порозумівшись на цьому, ми віддамо належне всім видатним співвітчизникам, в яких би антагоністичних таборах вони в свій час не боролись за визволення і добробут українського народу, за Українську державу і гідне місце України в світі.

Размещено на Allbest.ru