Порівняльний аналіз конституційних проектів Драгоманова і Грушевського 1884 і 1905 років у контексті еволюції концепцій самостійності України кінця ХІХ – початку ХХ століть

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Порівняльний аналіз конституційних проектів Драгоманова і Грушевського 1884 і 1905 років у контексті еволюції концепцій самостійності України кінця ХІХ - початку ХХ століть

драгоманівський конституційний правовий самоврядування

Проблематика самостійності України завжди була в номірним результатом розвитку якої стали доленосні центрі уваги вітчизняної політико-правової думки, Декларація про державний суверенітет України, Акт проголошення незалежності України та Конституція України, які закріпили створення української держави. З огляду на це значний теоретичний і практично - політичний інтерес становить, на нашу думку, здійснений у цій статті порівняльний аналіз ще недостатньо вивчених конституційних проектів Михайла Драгоманова (1841-1895) [текст проекту та основні підсумки досліджень див.: 1-6] та Михайла Грушевського (18661934) [публікації тексту проекту та основні підсумки досліджень див.: 7-10; 5], які справедливо вважаються фахівцями вершинними досягненнями у розвитку конституційних ідей, що визначальним чином вплинули на хід і результати українського визвольного руху наприкінці ХІХ - на початку ХХ століть.

Драгоманівська концепція політичної самостійності України справила значний вплив на формування конституційно-правових ідей М. Грушевського та інших провідних діячів української революції 1917-1921 рр.

М. Грушевському, як спадкоємцеві політико-право - вих ідей М. Драгоманова - «його політично «значного» учителя» [11, с. XLVIII; 12; 13], безперечно, була відома одна з основних праць Драгоманова - «Вольный Союз - Вільна спілка», і він використав її, розробляючи власний конституційний проект та «Декларацію про автономію України», яка призначалась для прочитання в Державній Думі Росії. Ми погоджуємось з думкою Т. Приймака, що ідеї Грушевського «сильно нагадують драгоманівсь - кий проект федерації - Вільної спілки.» [10, с. 135].

У всіх принципових питаннях обидва проекти дуже подібні. Як і Драгоманов, Грушевський обстоює принципи політичної свободи і демократії, вживаючи, з огляду на цензуру, для їх означення терміни «прогресивний», «раціональний», «репрезентативний уряд» і т. п. Суспільство, вказує М. Грушевський, уже «жадає» загального, рівного, безпосереднього, «тайного» голосування, а уряд ще й досі виявляє свою зневагу до найосновніших громадянських прав [8, с. 17-18].

В обох проектах передбачена послідовна децентралізація влади і широке місцеве самоврядування, адже, як зазначає Грушевський, «тільки децентралізація може забезпечити успішний економічний і культурний розвій провінцій» [8, с. 25-26]. Драгоманов і Грушевський одностайно пропонують здійснити реформу адміністративно-територіального устрою Росії, скасувавши її поділ на губернії, які повинні бути замінені автономними областями, оскільки «нинішні губернії, викроєні для чисто адміністративних цілей і з канцелярських міркувань, часто цілком випадкових» [1, с. 314], не віддзеркалюють ні національного, ні економічного, ні навіть історичного поділу [8, с. 31-32]. Драгоманов та Грушевський майже однаково виписують повноваження обласних органів самоврядування (дум - у Драгоманова і сеймів - у Гру - шевського). Вони є досить широкими і охоплюють такі сфери, як законодавство, місцеве господарство, благоустрій (шляхи сполучення, публічні споруди, пошта і т. п.), добробут (оздоровлення, продовольство, страхування і т. п.), шкільна і вища освіта, охорона громадського порядку та ін. [1, с. 281-285, с. 322-325]. На думку М. Грушевського, компетенція органів самоврядування областей з великою кількістю населення (малася на увазі, зокрема, Україна) була б ще більш значною.

Спільною рисою проектів є послідовне закріплення прав національних меншин. Драгоманов, зокрема, пропонував, щоб закони про виборчі сходи і округи передбачали можливість представництва меншин, особливо необхідного «в округах зі змішаним національним складом» [1, с. 282, 320], наводячи при цьому, як приклад, англійський закон 1867 року, за яким «в округах, де обирається понад 3 депутати, жодний виборець не може подавати голос більше ніж за двох кандидатів, так що меншість має завжди в крайньому разі одного представника на 3 обраних від більшості» [1, с. 320]. Грушевсь - кий висунув дещо іншу формулу: від одного виборчого округу можна було обирати не лише одного кандидата до обласного сейму, а й тих, хто посів 2-3 місця за кількістю отриманих голосів виборців. Один депутат до загальнодержавного парламенту обирався б від чотирьох депутатів обласного сейму [8, с. 31 та ін.].

Здійснення обох конституційних проектів було розраховане на підтримку інших поневолених Російською імперією народів і супроводжувалось критикою аполітичного культурництва, політичної пасивності консервативних укроїнофілів [8, с. 23 та ін.]. Порівняно з драгоманівським, конституційний проект Грушевського має ряд суттєвих відмінностей.

Якщо за проектом М. Драгоманова законодавчу владу в Росії мав здійснювати двопалатний парламент [1, с. 285], то Грушевський пропонував варіант однопалатного парламенту [8, с. 24-25]. При цьому він зазначав, що верхня палата скомпрометована практикою європейських країн як застаріла і нераціональна. З цією думкою не можна погодитися. Так Ж.Зіллер вважає, що саме «однопалатні парламенти є відхиленням від європейської традиції, у якій необхідність подвійного представництва, пов'язана з соціальною чи географічною різноманітністю, супроводжується, як правило, ідеєю, що законодавча процедура, котра вимагає участі двох палат, є гарантією гласності та врахування позицій меншості» [14, с. 76]. За Драгомановим гласні (депутати - Л.К.) першої палати - Державної Думи - мали обиратися на основі загального виборчого права, а другої - Союзної Думи («як представниці областей») - обласними думами. Важливою й актуальною є думка Драгоманова про призначення «союзних палат» (зразком яких він вважав сенат США і раду кантонів Швейцарії), яке полягає «в тому, щоб зупиняти рішення і дії як центрального уряду, так і державних палат, які суперечать інтересам кожної з областей» [1, с. 286, 326 та ін.]. Наголосимо, що вибір Драгомановим, як прикладу для наслідування США і Швейцарії зумовлений, зокрема, тим, що в цих державах кожний суб'єкт федерації (відповідно - штат чи кантон) має рівну кількість представників у «союзній палаті», незалежно від кількості населення [15, с. 24-25].

Аналіз обох варіантів показує, що Грушевський по суті пропонував обмежитись однією палатою з тих самих міркувань, з яких М. Драгоманов передбачав створення другої палати, - для захисту інтересів самоврядних областей, які делегують своїх представників у законодавчий орган держави [8, с. 24-25].

Оскільки за проектами і Драгоманова і Грушевського більшість областей були б невеликоросійськими за складом населення, враховуючи, що так звані «інородці» складали більшість населення Росії, наслідком реалізації цих пропозицій мало б стати домінування представників пригноблених народів у сформованому, згідно з цими проектами, парламенті Росії. Це призвело б до створення конституційно-правових передумов для ліквідації національного гніту і поступового досягнення рівноправності всіх народів Росії.

У проектах передбачалися різні форми територіальної автономії. Критерієм запропонованого Драгомановим поділу Росії на області була сукупність «географічних, економічних та етнографічних (кожна з областей повинна була «охоплювати собою краї, однорідні за характером. населення» [1, с. 315]) умов» [1, с. 281], а не виключно національний принцип, як у Грушевського. Дещо пізніше Грушевський писав з цього приводу: «Своєю метою він (Драгоманов - Л.К.) ставив перебудову сучасної Росії на федеративних засадах, з національно-територіальною автономією в основі (у самого Драгоманова проте, цей принцип національно - територіальної автономії невдало затемнювався ідеєю автономії обласної)» [16, с. 12-13]. З нашої точки зору, це «затемнення» було зумовлене тактичними міркуваннями, прагматичною політичною позицією Драгоманова.

Вчені-драгоманознавці вже привертали увагу до думки Драгоманова, що національні прагнення можуть знайти щасливий вихід у формі автономії, коли нація суцільно населяє певну територію, адже «в цьому випадку обласна автономія чи сума обласних автономій може стати автономією національною» [6, с. 119]. Драгоманов писав, що він «завше був і єсть прихильником політичної автономії українців у формі автономії земської: громад, повітів і країн, в котрій. найліпше може виявитись і автономія національна» [17, с. 471].

В сукупності Поліська, Київська, Одеська, Харківська області, які пропонувалося утворити на українських етнічних землях у проекті Драгоманова, враховуючи можливість їхнього об'єднання для вирішення спільних завдань, хоч спочатку і не де-юре, але де-факто утворили б національно-територіальну автономію всієї України. Тому ми повністю поділяємо думку про необгрунтованість протиставлення Б.Кістяківським [18, с. ХХІV-ХХV] поглядів Драгоманова і Грушевського на проблему національно-територіальної автономії України [6, с. 119].

Розвиваючи ідеї Драгоманова в нових історичних умовах, Грушевський зміг чіткіше, відвертіше і рішучіше сформулювати прагнення українського народу, щоб «по системі обласної національно-територіальної самоуправи» була організована вся Росія, бо «тільки організація самоуправи на національній підставі, в територіях національних може знейтралізувати чи звести до найменших розмірів національну боротьбу, зробивши національність тим, чим вона повинна бути - підставою, ґрунтом економічного, культурного й політичного розвою…» [8, с. 25-26]. Така постановка питання про національно-територіальну автономію України в складі демократичної федеративної Росії стала можливою лише у зв'язку з піднесенням українського національно - визвольного руху на початку ХХ ст. [6, с. 117].

У період української революції 1917-1921 рр. ідеї М. Грушевського про самостійність України зазнали цілком закономірного (хоч, на жаль, і дещо запізнілого) розвитку, адекватного суспільним реаліям. Вже у праці «Звідки пішло українство і до чого воно йде» (1917 р.) Грушевський, вказуючи на зв'язок своїх ідей з ідеями кирило-мефодіївців, які діяли в умовах цензурних обмежень, і Драгоманова, зазначає, що «тепер, коли пропали всякі обмеження свободи слова, зборів і організацій, українці виступають рішуче з сим своїм домаганням широкої національно-територіальної автономії України в федеративній демократичній Російській республіці. Вони організують на сій основі всю свідому українську людність і від сих домагань не відступлять» [19, с. 42]. Співзвучні ідеям Драгоманова й такі думки Грушевського: «Українська територія має бути організована на основах широкого демократичного (нецензового) громадського самопорядкування, від самого споду («дрібної земської одиниці»), аж до верху - до українського сойму. Вона має вершити у себе вдома всякі свої справи - економічні, культурні, політичні, содержувати своє військо, розпоряджатися своїми дорогами, своїми доходами, землями і всякими натуральними багатствами, мати своє законодавство, адміністрацію і суд. Тільки в певних справах, спільних для всієї Російської держави, вона має приймати постанови загального її представительства, в котрім братимуть участь представники України пропорціонально її людності і людності всієї Російської республіки» [19, с. 125-126]. Такими загальнодержавними справами, на його думку, мають бути: «Справи війни і миру, міжнародні трактати, завідування воєнними силами республіки, пильнування одностайної монети, міри, ваги, оплат митових (таможенних), нагляд за поштами, телеграфами й залізницями держави (деякі залізниці, мабуть, і далі будуватиме республіка, і вони будуть в спільнім завідуванні її міністрів і міністрів краєвих), надавання певної одностайності карному (уголовному) і цивільному (гражданскому) праву країв, стеження за додержуванням певних принципів охорони прав національних меншостей в краєвім законодавстві» [19, с. 133]. У 1917 р. ці ідеї втілились у І-ІІІ Універсалах та в багатьох нормативно-правових актах, виданих Українською Центральною Радою до січня 1918 р.

На початку 1918 р. посилились фактори, які вели до проголошення повної політичної незалежності України, закріпленої в W Універсалі УЦР. Грушевський проаналізував їх у циклі статей «Самостійна Україна» (які увійшли до його книги «На порозі Нової України. Гадки і мрії»). Найголовніші з них були наведені у статті «Українська самостійність й її історична необхідність»: нагальна потреба укладення миру, потреба «більш рішучої політики в боротьбі з походом Великоросії на Україну під проводом народних комісарів», «необхідність повної свободи в упорядкуванні соціальних, економічних і фінансових справ України» [20, с. 194-195]. Проте і в цій статті ще вказується на потребу не розривати з «федералістичною традицією як провідною ідеєю нашого національно-політичного життя» [20, с. 196]. Аж лише після наступу російських більшовицьких військ на Україну в січні 1918 р., який Грушевський розглядав як «продовження, під брехливими демагогічними більшовицькими гаслами, того самого завдання на винищення українства, яке собі була поставила царська зграя жандармів і посіпаків з початком світової війни», він приходить до докорінного перегляду своїх федералістських переконань. Бо, як писав Грушевський у статті «Очищення огнем», «дуже трудно буде комусь, принаймні якийсь час, називати себе федералістом, коли федералістами Леніни і Троцькі вважають себе, а під сим «федералізмом» лежить в дійсності самий поганий, терористичний централізм. Старий московський централізм виступає тут ще раз перед нами - під маскою більшовизму» [20, с. 197]. Проте навіть у цих умовах частина провідних політико-правових ідей, вироблених Грушевським, які були розвитком федералістської концепції Драгоманова (особливо щодо децентралізації, місцевого самоврядування, прав національних меншин та ін), знайшли своє втілення у проекті і в остаточному варіанті Конституції Української Народної Республіки від 29 квітня 1918 р., одним із авторів якої був Грушевський [21, с. 115-123; 22, с. 116-120]. Але ця проблема вже виходить за межі теми нашого дослідження.

Таким чином, федералістська конституційно - правова концепція політичної самостійності України М. Драгоманова була взята за основу і творчо розвинута М. Грушевським. Завдяки своєму високому теоретичному рівню, прагматизмові вона тривалий час була в центрі уваги вітчизняної політико-правової думки, вказуючи найдоцільнішу форму національного самовизначення українського народу.

Значна частина політико-правових ідей Драгоманова і Грушевського залишається актуальною в умовах сучасного етапу державотворення і може бути використана в процесі розробки на основі нової Конституції правової системи України. Дуже цінні в цьому плані ідеї обох мислителів, яким властивий значний прогностичний потенціал, для вдосконалення і розвитку таких конституційно-правових інститутів суверенної України як загальні засади конституційного ладу, правовий статус особи, форма держави (зокрема, форма державного устрою), місцеве самоврядування та ін.

Размещено на Allbest.ru