Політико-правові засади етнополітики в Україні: стан та перспективи розвитку

Размещено на http://www.allbest.ru/

Політико-правові засади етнополітики в Україні: стан та перспективи розвитку

Зварич І.Т

Процеси демократизації, що тривають в українському суспільстві, вимагають постійного вдосконалення правової бази державної етнополітики. Однак переважна більшість із цілої низки нормативно-правових актів, які діють сьогодні у цій сфері, була ухвалена ще на початку та всередині 90-х років минулого століття. За час, що минув, відбулися певні зміни у соціально-економічному житті суспільства, національній самосвідомості громадян різних етнічних груп, міжнародних аспектах діяльності нашої держави, котрі певним чином впливають як на стан свідомості різних категорій населення, зокрема етнічних меншин, так і нації в цілому. Зрозуміло, що державна етнополітика, покликана регулювати відповідні процеси, також потребує змін та удосконалення. Насамперед це стосується її нормативно-правової бази. Тому цілком закономірно, що вивченню різноманітних проблем реалізації вітчизняної етнополітики та її політико-правовим засадам останнім часом приділяється всезростаюча увага науковців, фахівців-політологів та політиків [1].

Проте, як показує розвиток подій, реальна законодавча робота щодо створення сучасної нормативно-правової бази етнополітики відстає від потреб практики. Зокрема, потребує оновлення закон про мови, ухвалений ще 1989 року, зміст якого відбиває реалії тих (радянських) часів. Не дивлячись на те, що відповідний закон про ратифікацію Європейської Хартії регіональних та міноритарних мов набув чинності значно пізніше - у 2004 році, він також потребує корекції, оскільки у її вітчизняній редакції означення «міноритарні мови» чомусь неправомірно ототожнено з поняттям «мови національних меншин», що далеко не одне і те ж. Відтак, хоча напрацьована на сьогодні нормативно-правова база в цілому й забезпечує визначений державою курс на демократичне вирішення етнополітичних проблем, все ж вона вимагає уточнень та коригувань як з огляду на динамічні процеси, що розвиваються у сфері етнонаціональних відносин, так і з врахуванням перебігу державотворчих процесів. Водночас не можна оминути увагою і той факт, що у державі фактично немає комплексного документа, який би визначав передусім стратегічні орієнтири її етнонаціонального розвитку. А це вкрай необхідно задля належної збалансованості етнонаціональної політики, її прогнозованості, у зв'язку з чим доцільно було б ухвалити (з відповідним доопрацюванням) вже розроблений закон «Про Концепцію державної етнонаціональної політики України», проект якого перебуває у парламенті разом із законопроектом «Про основи етнонаціональної політики України».

При цьому наявність двох законопроектів, що стосуються Концепції та Основ етнонаціональної політики, які за незначними відмінностями фактично дублюють один одного, свідчить про відсутність узгодженої позиції як серед їх розробників, так і депутатів-законодавців, щодо подальших підходів до законодавчого регулювання етнонаціонального розвитку країни. Такий стан речей уже отримав фахову оцінку ряду вітчизняних дослідників, насамперед етнополітологів, які вказують на недоліки обох цих проектів. Зокрема, однією з ключових вад «Концепції державної етнонаціональної політики» є, на думку фахівців, те, що вона «оперує конкретними цифрами, що небажано для загального політичного документа такого типу. Саме тому Концепція, на відміну від більшості схожих документів пострадянського періоду, не стала навіть спробою комплексно, за допомогою політичних механізмів підійти до вироблення моделі етнонаціональної політики, що потребує подальшого втілення в правових документах. Для проекту закону «Про основи етнонаціональної політики України» декларативний характер є більше недоліком, ніж перевагою. Закон на відміну від Концепції має містити чіткі, конкретні положення» [2,161-162].

Отже, ще не набувши статусу законодавчого акта, проекти як Концепції, так і Основ етнонаціональної політики, стали об'єктом критики науковців. Звичайно, що вади обох законопроектів не зводяться лише до статистики чи декларативності положень, як це було зазначено у цитованому матеріалі. Їх недоліки стосуються не тільки і не стільки стилістики, як змісту. Йдеться насамперед про методологічні засади та теоретичні постулати, на яких вони базуються. І в першу чергу - щодо визначення ключових понять, котрими вони оперують.

У зв'язку з цим на окрему увагу заслуговують, на наш погляд, зокрема такі ключові категорії, як «нація», «національна меншина», «етнічна спільнота», «корінні народи», що зустрічаються у текстах обох документів. При цьому така увага набуває принципового характеру, оскільки не лише в науці, а й у суспільстві є різні підходи й до тлумачення таких, загалом похідних від них, понять, як наприклад, «політична» та «етнічна» нація; дискутується правомірність використання терміну «корінні народи» до українських реалій; нарешті, є дискусії і з приводу коректності застосування поняття «національна меншина» до певних етнічних спільнот, які є меншиною де-факто, тобто у кількісному зіставленні, але не хочуть визнавати себе такими де-юре - у законодавчому порядку. Разом з цим зазначені проекти могли б внести ясність і у тлумачення таких принципово важливих для реальної етнополітики понять, як «регіональні мови» та «міноритарні мови», актуальність чого загострилася у зв'язку з приєднанням України до Європейської Хартії регіональних та міноритарних мов.

Щодо категорії «нація», то у тексті «Концепції державної етнонаціональної політики», наприклад, ми зустрічаємо цілу низку її означень, одні з яких є традиційними для наукового аналізу, а інші взяті скоріш за все із сфери публіцистики і не мають усталеної інтерпретації. Натомість використання таких, також традиційних, понять, як «національна меншина» та «корінні народи», хоч і не позбавлене, коли йдеться про другий з цих термінів, певної дискусійності, про що пізніше, все ж загалом обґрунтоване, хоча б з огляду на те, що вони вже фігурують і в тексті Основного закону держави - Конституції України.

Стосовно інших понять, зокрема таких, як «етнічна спільнота», «етнічна група», «національна більшість» тощо, то їх використання у документі концептуального характеру з огляду на дискусійність деяких із них навряд чи вмотивоване достатньою мірою. Адже, для прикладу, оперування поняттям «етнічна спільнота» у значенні родового для меншин, корінних народів, етнічних груп тощо є доволі спірним, яке у кінцевому підсумку призводить до поділу української нації на «етнічну» та «політичну» складові, що не лише вкрай небажано, а й суперечить європейській науковій традиції у тлумаченні поняття нації.

Якщо український етнос як спільнота наділяється ознаками титульності та кількісної домінації, а всі інші етнічні групи розглядаються як або меншини, або корінні народи, тоді виникає питання, а що являє собою українська нація? За такого підходу відповідь очевидна - це сума етнічних спільнот, об'єднаних територіально та належністю до громадянства країни. Безперечно, спільність території та правовий статус громадянина є важливими показниками нації, але вони її не вичерпують, оскільки відносяться скоріше до зовнішніх, а не внутрішніх ознак і характеристик національної ідентичності. Що ж стосується внутрішніх складових нації, то вона визначається насамперед національною самосвідомістю, яка формує загальний простір ідентичності, незалежно від етнічного походження, релігійних переконань чи раси. Тому, на наш погляд, недоречним є положення законопроекту, згідно з яким до вжитку вводиться концепт «етнічна нація», що розмиває визначеність нації як такої і не сприяє процесам національної консолідації, які на сьогодні є досить актуальними для України.

Що стосується поняття «корінний народ», то воно, як було зазначено, міститься і в тексті чинної конституції. Проте визначення, що його подає законопроект, трактуючи цю категорію як «автохтонну етнічну спільноту, етногенез якої відбувся на території в межах сучасних кордонів України і не має власного державного утворення за межами Української держави» [2,161-162], викликає чимало заперечень. Для порівняння нагадаємо, що у міжнародному праві є на сьогодні чинним визначення поняттям корінних народів, зафіксоване у Конвенції МОП № 169, до яких у ній віднесено ті народи, які ведуть родоплемінний спосіб життя [3]. Оскільки в Україні таких категорій населення немає, то, на думку фахівців, підстав для використання терміну «корінні народи» у вітчизняному законодавстві також не існує, хоча є й протилежна думка [4].

Аналізуючи вказані законопроекти, фахівці підкреслюють, що подальше їх вдосконалення потребує узгодженої концептуальної бази в законотворчій роботі на етнополітичному полі у нашій країні. Йдеться передусім про узгодженість позицій як між представниками влади, насамперед законодавчою її гілкою, так і науковцями-фахівцями у цій галузі знань, а також, що істотно, представниками національних меншин. Доцільно було б долучити до розробки якісного документа й представників міжнародних організацій, чия діяльність, як експертно-аналітична, так і організаційна, тісно пов'язана з проблемами захисту прав людини та національних меншин. Це зумовлене в числі іншого й тим, що неякісне законодавство, відсутність дієвих механізмів контролю за його реалізацією може спричиняти міжетнічні конфлікти або ж їх загострення, провокувати ті чи інші етнічні групи до акцій непокори, що має місце, наприклад, стосовно неврегульованості земельних відносин на території Автономної Республіки Крим, як на тому наполягає кримсько-татарська спільнота. Нагадаємо, що сьогодні її представники час від часу пікетують органи влади автономії з метою справедливого, на їх думку, вирішення проблем, пов'язаних із землеволодінням, а також низки гуманітарних питань, серед яких - відродження освіти, мови та культури цього народу.

Вітчизняні дослідники звертають увагу на ту обставину, що для української законотворчості в етнонаціональній сфері характерне нерозуміння важливості нюансів, яке додає неабиякої гостроти національному питанню і зумовлює потребу надзвичайно виваженого підходу законодавця до регулювання етнічних питань. Нормативно-правові акти можуть ставати новою причиною міжетнічних конфліктів, якщо надання якихось особливих прав та привілеїв одному етносу або кільком меншинам порушуватиме права інших. Водночас нині в Україні «спостерігається гальмування законодавчого процесу в сфері етнонаціональної політики... питання розвитку етнічних спільнот поки що далеке від пріоритетного» [2,165].

Ведучи мову про те, що нормативно-правові акти можуть спровокувати міжетнічну конфліктність, автор має на увазі не лише термінологічну плутанину з такими поняттями, як «етнічна» і «політична» нація, а також виокремлення окремих груп національних меншин у категорію корінних народів. За унормуванням цих та інших понять можуть стояти практичні дії, пов'язані з преференціями та, відповідно, лобіюванням інтересів за етнічною ознакою. Слід звернути увагу, що в етнополітичній науці уже побутує термін «етнічний лобізм», апробований на прикладі аналізу дій саме кримсько-татарської громади та їх представників на різних рівнях влади [5]. Промовистим прикладом спричиненого і пов'язаного з недавнім ухваленням нового нормативно-правового акта у сфері етнонаціональних відносин гострого етнополітичного протистояння є ситуація у сусідній Польщі щодо Сілезії, рух за автономію якої погрожує Сейму підняти питання про відокремлення від неї, якщо не будуть задоволені його вимоги. А полягають вони у внесенні змін до конституції, що дозволяли б усім регіональним спільнотам отримати статус автономії. І приводом до цього став закон про національні та етнічні меншини, де серед дев'яти національностей і чотирьох етнічних груп сілезійців немає [6].

Водночас, як видно з усього, у сфері етнополітики в Україні на сьогодні склалася ситуація дефіциту на інноваційні за своїм характером і змістом проекти та ідеї, підкріплені вагомою нормативно-правовою базою, що також не сприяє консолідації суспільства. Окрім зазначеної «Концепції етнонаціональної політики», країна потребує ухвалення закону про національно-культурну автономію, нормативно-правового розв'язання проблематики регіональних та міноритарних мов, удосконалення законодавства щодо державної мови тощо. Адже брак законодавчих положень з питань, які потребують врегулювання, є одним із джерел напруги, що спалахує кожного разу, як тільки розпочинаються виборчі кампанії. А оскільки вони останнім часом у нас проходять досить часто у режимі достроковості, то спекуляцій на цю тему не бракує. Внаслідок цього спостерігається тенденція «розхитування човна», що вкрай небажано для суспільства, яке прагне стабільності. Отже, небезпека законодавчого вакууму в етнополітичній сфері полягає у тому, що він створює передумови для політичних спекуляцій на етнічному ґрунті, не об'єднує, а роз'єднує країну не лише за політико-ідеологічними, а й етнічними ознаками, а це врешті-решт гальмує процеси консолідації української нації.

Відтак, встановивши наявність законодавчих прогалин у сфері етнонаціональних відносин і недосконалість законопроектів, покликаних створити концептуальну основу державної етнополітики, детальніше зупинимося на необхідності розробки та прийняття законодавчих актів, які, на наш погляд, сприяли б розрядці напруги на етнічному ґрунті, що має місце як на регіональному, так і національному рівнях. Йдеться насамперед щодо проекту закону про національно-культурну автономію, розмови про необхідність прийняття якого точаться давно [7]. Нагадаємо, що під національно-культурною автономією прийнято розуміти «форму самоорганізації етнічних груп для збереження і розвитку їх самобутньої культури і забезпечення відповідних прав. На відміну від національно-територіальної автономії національно-культурна автономія встановлюється не на певній території компактного проживання етнічної групи, а як екстериторіальна форма, пов'язана з дисперсним розселенням етнічного масиву» [8,103].

Міжнародна, насамперед європейська практика свідчить, що існують різноманітні організаційні форми здійснення цього статусу. В одних випадках це громадські центри, об'єднання, в інших - народні асамблеї (Фінляндія), парламенти (Норвегія) чи ради національних меншин (Австрія, Угорщина). В деяких країнах застосовують квоти на етнічне представництво в органах влади, насамперед законодавчої, що розширює сферу впливу національно-культурних товариств до рівня політичної влади та лобіювання етнічних проектів на найвищому щаблі державного устрою.

Починаючи з 1996 року, закон про національно-культурну автономію діє у Російській Федерації. За наявності міцних централізаторських традицій, що притаманні цій країні історично, які по суті були засобом асиміляції неросійських народів, наявність відповідного закону дає можливість успішніше вирішувати питання національно-культурної самобутності малочисельних етносів, а також меншин, котрі проживають дисперсно, підтримувати національні традиції та звичаї, відроджувати мову, освіту, розвивати культуру. Важливо і те, що цей закон офіційно тлумачиться як дієвий засіб розв'язання загальних проблем російської державності, а саме: досягати міжетнічного миру і спокою, запобігати конфліктам на етнічному ґрунті, гармонійно розвивати федералізм як фундаментальний принцип, на якому базується російська державність. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що законодавче закріплення національно-культурної автономії істотно знизило етнічну складову політичної напруги та конфліктності, яка ще зовсім недавно була характерною ознакою цієї країни.

Що стосується України, то ідея національно-культурної автономії закладена у нормах чинного законодавства, насамперед Конституції та закону «Про національні меншини в Україні» (1992 рік). Зокрема, у його статті 6 декларується норма, згідно з якою держава гарантує всім національним меншинам право на національно-культурну автономію: користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови в державних навчальних закладах або через національно-культурні товариства, розвиток національних культурних традицій, використання національної символіки, відзначення національних свят, сповідування своєї релігії, задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації, створення національних культурних і навчальних закладів та будь-яку іншу діяльність, що не суперечить чинному законодавству [9]. Проте, як на наш погляд, доцільно було б ухвалити окремий закон про національно-культурну автономію, тим самим підкресливши важливість етнокультурних проблем для влади, а заодно розширити організаційно-правові можливості для самореалізації національних меншин. Цим самим можна було б зняти негативні емоції та побоювання, які нерідко побутують серед представників національних меншин, оскільки ті стурбовані перспективою асиміляції, тобто українізації не українських етнічних громад.

Щодо інших нормативно-правових актів, то з урахуванням політизації мовного питання, зокрема імплементації Європейської Хартії регіональних та міноритарних мов, вважаємо за доцільне розробити окремі законопроекти, які б стосувалися таких понять, як «регіональна мова» та «міноритарна мова». На сьогодні, як відомо, вони трактуються досить довільно. Це особливо стосується міноритарної мови, визначення якої перекладено, як було зазначено, взагалі некоректно, по суті ототожнивши її з мовою національної меншини за текстом мовної Хартії, що створює додаткові труднощі при її реалізації. Внаслідок неточного перекладу до групи міноритарних мов потрапила і російська, що є нонсенсом з огляду на її статус у суспільстві і поширеність у вітчизняному інформаційному просторі. Адже мінорітарні мови - це, як правило, традиційні мови, якими послуговується незначна частка населення країни і яким без державної підтримки загрожує зникнення. Так само потребує законодавчого закріплення і термін «регіональні мови», які, очевидно, не є ані міноритарними, ані мовами національних меншин. На наш погляд, прийняття відповідних законів істотно б вплинуло на етнополітичну ситуацію в країні, дало можливість різним етнічним групам реалізовувати свої права не шляхом політичного тиску чи шантажу, а у цивілізований спосіб на законодавчо-правовій основі.

Зрозуміло, що є також необхідність визначитись із статусом на теренах України народів, які відносять себе до корінних. Безумовно, й на території нашої держави мешкають народи, котрі в силу історичних та політичних обставин стали меншинами, але тривалість існування яких на відповідних землях нараховує століття, а то й тисячоліття. У різні часи та періоди історичного минулого їхній статус змінювався: колись вони були органічною частиною іншої держави, а отже справедливо могли вважатися титульною нацією або належати до етнічної більшості. Обставини змінилися і, відповідно, змінився статус цих народів. За фактом вони стали етнічними меншинами, але у своїй самосвідомості змиритися з цим окремі з них не можуть. Це стосується насамперед частини росіян, які мешкають в Україні, румунів Буковини, угорців Закарпаття та деяких інших етнічних груп. Дехто із цих народів воліє розглядати себе, якщо не корінним етносом, то принаймні автохтонним, тобто народом, історичне походження якого пов'язане з місцем їхнього нинішнього перебування.

Торкаючись проблематики корінних народів у вітчизняному політико-правовому дискурсі, І.Ф. Курас свого часу зазначав: «Формування теперішнього політико-правового становища національних меншин спричинило появу у частини із них високих очікувань на етнонаціональне відродження за державної допомоги, а слідом - наростаюче розчарування і невдоволення розривом між сподіваннями і реальністю. За цих умов лідери (справжні і позірні) деяких з етнічних спільнот України стали покладати надії на надання своїм етносам статусу корінних народів. Цей статус, за сучасними міжнародними нормами, робить його носіїв суб'єктами ряду колективних прав. У тому числі прав на політичне і культурне самовизначення при його гарантуванні державою проживання корінних народів» [10,321].

Слід зазначити також, що така категорія, як «автохтонні народи», у міжнародно-правових документах на відміну від категорій «етнічна меншина» чи «корінні народи» не вживається. Оскільки ж наші реалії такі, що не дають можливості безконфліктно застосовувати міжнародні стандарти до народів, які в Україні вважають себе такими, то виникає певна правова колізія з характерними політичними наслідками за умови, якщо, наприклад, із тексту Конституції вилучити згадку про корінні народи. Першими, хто активно протидіятиме таким змінам, очевидно будуть кримські татари, як найбільш організована етнічна громада, яка розглядає статус корінного етносу за підставу для пільгового користування землею. Адже сама про такий режим землекористування йдеться у вже згаданій Конвенції МОП № 169.

Таким чином, аналіз етнополітичної ситуації та нормативно-правової бази її реалізації показав, що попри значні напрацювання у цьому на сьогодні вона потребує суттєвого оновлення і доповнення. Не дивлячись на те, що етнічна проблематика на тлі гострої конфронтації у боротьбі за владу нібито відійшла на другий план, ігнорувати ті етнічні проблеми, які накопичились, було б недалекоглядно. Держава не може успішно розвиватися, діяти як демократична і правова, без науково обґрунтованої концепції етнонаціонального розвитку. Саме вона має окреслити стратегічні лінії формування модерної української нації, де кожен народ почувався б комфортно, у безпеці, з відповідною перспективою національно-культурного розвитку. Разом з тим поліетнічний склад народонаселення нашої країни, що на сьогодні є світовою тенденцією і можна вважати глобальним явищем, не може та не повинен ставати бар'єром на шляху національної інтеграції і консолідації, що також є нормальною міжнародною практикою, коли в одній країні успішно взаємодіють різні мовні, конфесійні і навіть расові групи єдиної нації. Ці проблеми необхідно артикулювати у вигляді реалістичного і прагматичного концептуального документа, на базі якого розробляти належну нормативно-правову систему захисту та реалізації прав різних категорій і груп населення нашої держави у подальшому, але без зволікань.

етнополітичний державотворення правовий законотворчість

Література

1. Сенюшкіна Т.О. Попередження та врегулювання етнічних конфліктів: державно-управлінський вимір (проблеми теорії, методології, практики): Монографія. - Одеса: ОРІДУ УАДУ. - 2005. - 368 с.; Вітман К.М. Політико- правові засади етнонаціональної політики постсоціалістичних країн / Дис. док. політ. наук. - К.: 2008. - 407 с.

2. Проект Концепції державної етнополітики України. - http: // www. minjust. gov.ua

3. Конвенция МОП № 169. Конвенция о коренных народах и народах, ведущих племенной образ жизни в независимых странах // http // www. Ilo / ru / standarts/ conv169.htm. -- 2006.

4. Алмаші М.М. Концепція корінних народів // Збірник наукових робіт молодих науковців. -- № 1. -- Ужгород, 2002. -- С.5--19.

5. Велешко О.М. Вплив віктимних чинників на політичну поведінку кримськотатарських репатріантів // Автореф. дис. канд. політ. наук. -- К., 2008. -- 16 с.

6. Високий замок. -- 2008 -- № 11 (3760). -- 18 серпня.

7. Товт М. Міжнародно--правовий захист національних меншин (тенденції сучасного розвитку). -- Ужгород: ІВА, 2002. -- 160 с.

8. Кресіна І. О. Національно-культурна автономія // Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. -- К.: Укр. енцикл. -- Т.4.: Н--П. -- 2002. -- 720 с.: іл.

9. Закон України «Про національні меншини в Україні» // Етнополітика в Україні. Документи та матеріали / Під ред. чл.--кор. НАН України, д--ра істор. наук, проф. В. Євтуха; Упоряд. Л. Квітковська. -- К.: Держком. України у справах націон. та міграц. - 1998. - 353 с.

10. Курас І.Ф. Етнополітологія. Перші кроки становлення. -- К.: Генеза. -- 2004. - 736 с.

Размещено на Allbest.ru