Захист прав військовослужбовців у зобов`язаннях, що виникають внаслідок заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Захист прав військовослужбовців у зобов`язаннях, що виникають внаслідок заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми

Зобов'язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди відіграють значну роль у системі заходів з охорони державної та приватної власності, прав та інтересів громадян. Тобто, на них покладається охоронна функція, що обумовлена вимогами дотримання законності та забезпечення стабільності цивільних правовідносин. Охорона прав та інтересів громадян забезпечується не тільки при наявності правопорушення, але й при здійсненні правомірних дій іншими особами. При заподіянні шкоди джерелом підвищеної небезпеки більша ймовірність настання несприятливих наслідків для потерпілого, ніж при здійсненні звичайної діяльності не пов'язаної з підвищеною небезпекою. Основна цінність даного виду зобов'язань полягає в тому, що вони створюють додаткові можливості більш повної компенсації майнових втрат потерпілим.

Крім згаданих вище завдань, які стоять перед цим правовим інститутом, він виконує виховну функцію.

Слід зазначити, що цей вид зобов'язань досліджувався й раніше. Поміж перших дослідників цієї проблеми були Б.С. Антимонов,
О.О. Красавчиков та А.М. Бєлякова. Їхні праці є основним підгрунтям для науковців та практиків при вирішенні питань стосовно інституту зобов`язань, що виникають внаслідок заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки.

Пізніше дослідженням цього інституту займалися М.С. Малеїн, Л.Г. Могилянський, О.Л. Жуковська. Серед виконаних в Україні досліджень з цієї проблеми на особливу увагу заслуговують праці С.Н. Приступи.

У роботах згаданих авторів зобов`язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки були основним предметом дослідження. Про даний вид зобов`язань йшлося також у працях Х. І. Шварца, К.К. Яїчкова, К.А. Флейши Ю.С. Червоного, О.С. Йоффе, Г.П. Кафтановської, А.О. Собчака, В.Т. Смірнова, Ю.Х. Калмикова, Г.К. Матвеєва, В.В. Глянцева, Є. Донцова, К.Б. Ярошенка, П.Р. Стависького, Є. О. Харитонова, М.Д. Єгорова, А.М. Савицької, Д.В. Бобрової, О.С. Шевченка, А. І. Загорулька та ін.

Проте як в українській, зокрема, так і в радянській правовій літературі взагалі, зобов'язання внаслідок заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки у сфері військових правовідносин не розглядалися. Не були вони предметом уваги дослідників проблем військових наук України.

Звичайно, у чинному законодавстві та у працях із цивільного, трудового, кримінального права згадувалося про відповідальність військовослужбовців у зобов'язаннях внаслідок заподіяння шкоди, але у вигляді загальних положень про те, що військовослужбовці за шкоду, заподіяну не під час виконання службових обов`язків несуть матеріальну відповідальність у порядку, передбаченому цивільним законодавством України. При цьому не визначалися особливості відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки під кутом військових правовідносин, не враховувалась специфіка збройних формувань, яка обумовлює постійні контакти з об`єктами, що становлять підвищену небезпеку для оточуючих та тих, хто їх використовує.

Відсутність спеціальних досліджень цих відносин, динамічність законодавства у цій галузі та наявність у ньому прогалин можуть призвести, а нерідко й призводять до порушення прав та інтересів як самих військовослужбовців, так і інших громадян. Саме цим обумовлена актуальність теми та її значення для дослідження під кутом зору аналізу специфіки військових (точніше, військово-цивільно-правових) правовідносин.

Зв`язок роботи з науковими програмами, планами, темами

Дисертаційне дослідження виконано відповідно до плану науково-практичної діяльності ПВУ на 1998 рік у рамках НДР 297-0017 К «Науково-практичний коментар до законів України «Про Прикордонні війська Украіни», «Про державний кордон України».

Мета і завдання дослідження

Мета дисертаційного дослідження полягає в тому, щоб визначити особливості відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки військовослужбовцями та військовослужбовцям, встановити тенденції розвитку цього правового інституту, можливі напрямки подальшого формування відповідного законодавства у сучасний період та шляхи його вдосконалення.

Для досягнення поставленої мети автором вирішуються наступні завдання:

аналіз історико-правового аспекту зобов`язань внаслідок заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки;

дослідження проблеми деліктоздатності військовослужбовців;

визначення особливостей поняття та класифікації джерела підвищеної небезпеки у військовій галузі;

встановлення загальних та спеціальних умов виникнення зобов'язань внаслідок заподіяння шкоди військовослужбовцями та військовослужбовцям джерелом підвищеної небезпеки;

дослідження особливостей суб'єктного складу зобов'язань внаслідок заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки за участю військовослужбовців.

Теоретичну і практичну основи дослідження складають наукові праці із теорії та історії держави і права, філософії, римського права, цивільного права та цивільного процесу, військового права, кримінального права та кримінального процесу, трудового права; законодавчі акти, а також матеріали практики, які стосуються даних правовідносин.

Для проведення дослідження використовувалися міжнародні конвенції з військових питань, законодавчі акти України, зарубіжних країн, матеріали практики.

Наукова новизна одержаних результатів

Дисертаційна робота є першим науковим дослідженням у галузі військового права, присвяченим захисту прав військовослужбовців в Україні у зобов'язаннях, що виникають внаслідок заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки.

Наукова новизна знаходить відображення у таких положеннях, висновках та пропозиціях:

теоретичне обґрунтування специфіки та визначення особливостей зобов'язань внаслідок заподіяння шкоди військовослужбовцями і військовослужбовцям;

розроблення класифікації зобов'язань внаслідок заподіяння шкоди військовослужбовцями та військовослужбовцям;

розмежування цивільно-правової та матеріальної відповідальності військовослужбовців;

визначення особливостей деліктоздатності військовослужбовців;

обґрунтування положення про необхідність диференціації деліктоздатності військовослужбовців;

висновки про наявність спеціальних умов виникнення зобов'язань внаслідок заподіяння шкоди військовослужбовцями та військовослужбовцям джерелом підвищеної небезпеки;

положення про доцільність диференціації джерела підвищеної небезпеки на джерело підвищеної небезпеки загального типу та спеціальні (військові);

обґрунтування необхідності віднесення до джерела підвищеної небезпеки у військових частинах, в установах, на підприємствах, в організаціях, військових навчальних закладах, військових комісаріатах, кафедрах (факультетах, відділеннях) військової підготовки цивільних вищих навчальних закладів, інженерно-технічних батальйонах і т. п. (надалі - військові частини) діяльності з організації і проведення стрільб, пов'язаної із сигналізаційним та радіолокаційним озброєнням, з вибуховими речовинами та транспортними засобами;

висновок про те, що положення, згідно з яким при відсутності вини володільців джерел підвищеної небезпеки у зіткненні шкода поділяється між ними у рівних долях, може бути поширене й на стосунки за участю військовослужбовців;

цивільно-правове трактування непереборної сили як обставини, що виключає відповідальність володільця джерела підвищеної небезпеки та характеристика особливостей цієї категорії у військових правовідносинах;

положення про значення врахування суб'єктного складу зобов'язань внаслідок заподіяння шкоди військовослужбовцями та військовослужбовцям джерелом підвищеної небезпеки та диференціацію їх захисту;

висновок про необхідність врахування специфіки правовідносин за участю військовослужбовців у процесі вдосконалення низки норм цивільного законодавства.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що його результати дають змогу оцінити тенденції та перспективи сучасного нормотворення у галузі військового права, запропоновані проекти законодавчих актів, що стосуються даної сфери (зокрема, проект Цивільного кодексу України), сформулювати пропозиції щодо вдосконалення законодавства та судової практики у цій галузі.

Висновки та матеріали дослідження можуть бути використані при розробці навчально-методичних матеріалів з певних інститутів військового права, у науково-дослідницькій роботі слухачів, у навчальному процесі при читанні лекцій і проведенні семінарських та практичних занять з окремих тем військового права.

Основні результати дисертаційного дослідження реалізовані у навчальному процесі Одеської державної юридичної академії та Академії ПВУ, що підтверджується відповідними актами реалізації.

Апробація результатів дисертації

Основні результати дисертаційного дослідження були оприлюднені на науково-методичній конференції Академії ПВУ, а також на міжкафедральній методичній нараді юридичних кафедр Академії ПВУ.

За темою дисертації опубліковано п`ять матеріалів у наукових виданнях, в яких можуть публікуватися основні результати дисертаційних робіт (у тому числі, два у співавторстві).

Особистим внеском здобувача у роботу на тему «Особенности внедоговорных обязательств и их значение» є визначення особливостей позадоговірних зобов`язань і таким чином встановлення критеріїв розмежування даного виду зобов`язань та зобов`язань договірних, а у праці «Возмещение вреда, причиненного источником повышенной опасности» автор визначає особливості та види джерела підвищеної небезпеки.

Структура дисертації визначається її метою та завданнями і складається із вступу, трьох розділів, які об'єднують 7 підрозділів, висновку, списку використаних джерел та додатку.

Обсяг дисертації 164 сторінки.

Список використаних джерел складається із 221 найменувань на 16 сторінках.

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження та характеризується ступінь досліджуваності у правовій науці, визначаються цілі та завдання, методологія дослідження, формулюється теоретичне та практичне значення основних положень дисертації, її наукова новизна, ступінь апробації та кількість публікацій з проблеми дисертаційного дослідження.

Перший розділ «Основні положення» присвячений визначенню основних положень зобов'язань внаслідок заподіяння шкоди військовослужбовцями та військовослужбовцям, зокрема, з`ясуванню місця зобов'язань внаслідок заподіяння шкоди у системі військового права, теоретичному аналізу умов виникнення зобов'язань внаслідок заподіяння шкоди, визначенню особливостей деліктоздатності військово-службовців.

Спеціальні правові норми, що врегульовують військові правовідносини, у тому числі певні норми традиційних галузей права, становлять в сукупності військове право, предметом правового регулювання якого є суспільні відносини у сфері будівництва та діяльності збройних формувань України. Військове право - комплексна галузь права, якій властиві певні особливості: джерелами військового права є правові акти, спрямовані на врегулювання відносин у сфері будівництва та діяльності військових формувань, життя і діяльності військовослужбовців; у нормах військового права закріплені спеціальні вимоги до військовослужбовців.

Специфічними нормами військового права є міжнародні конвенції з військових питань, ратифіковані вищими органами влади України, положення яких є джерелами (нормами) права в Україні поряд з нормами національного законодавства.

Автор дійшла висновку, що інститут зобов`язань внаслідок заподіяння шкоди військовослужбовцями або військовослужбовцям є складовою частиною військового права. Суть цих зобов`язань у тому, що особа, яка протиправно заподіяла шкоду особистості громадянина або його майну чи майну організації, зобов`язана її відшкодувати. Відповідно потерпілий має право на відшкодування заподіяної шкоди в повному обсязі.

У відносинах, що регулюють зобов`язання внаслідок заподіяння шкоди за участю військовослужбовців реалізується позадоговірна відповідальність. У зв`язку з цією обставиною даний вид зобов`язань називається ще позадоговірними зобов`язаннями. Це дозволяє надалі використовувати термін «позадоговірна відповідальність» у значенні зобов`язань внаслідок заподіяння шкоди.

Автор виділяє такі види зобов'язань внаслідок заподіяння шкоди військовослужбовцями та військовослужбовцям:

Залежно від суб'єктного складу (статусу суб`єктів, учасників):

відповідальність військової частини за шкоду, заподіяну іншим особам військовослужбовцем при виконанні обов`язків військової служби;

відповідальність військовослужбовця за шкоду, заподіяну не при виконанні обов'язків військової служби;

відповідальність організацій та громадян за шкоду, заподіяну військовослужбовцю.

Залежно від того, якою діяльністю заподіяна шкода:

відповідальність за шкоду, заподіяну звичайною діяльністю, не пов'язаною із підвищеною небезпекою для оточення;

відповідальність за шкоду, заподіяну діяльністю, пов'язаною із підвищеною небезпекою для оточення;

Залежно від об'єкту заподіяння:

відповідальність за шкоду, заподіяну особі;

відповідальність за шкоду, заподіяну майну.

На підгрунті такого розуміння сутності та класифікації зобов'язань внаслідок заподіяння шкоди у наступному підрозділі досліджуються умови виникнення цих зобов`язань.

Автор підтримує В.Т. Смірнова, А.О. Собчака, В.О. Тархова та ін. щодо характеристики правопорушення як загальної підстави виникнення зобов'язань внаслідок заподіяння шкоди і аналізує зв`язок категорій «підстави» та «умови». При цьому він вважає доцільним виділити дві групи умов виникнення зобов`язань: загальні і спеціальні. Загальні умови передбачені у ст. 440 Цивільного кодексу України (надалі ЦК); їх наявність необхідна для всіх випадків, якщо інше не передбачено законом. Спеціальні умови характеризують особливості тих чи інших правопорушень (наприклад, при заподіянні шкоди джерелом підвищеної небезпеки). До загальних умов відповідальності дисертант відносить шкоду, протиправність поведінки заподіювача, причинний зв'язок між шкодою та поведінкою заподіювача, вину заподіювача, які і піддає детальному аналізу.

Зокрема, у роботі наводяться погляди різних науковців щодо поняття шкоди, проводиться розмежування шкоди і збитків, характеризуються розроблені у юридичній літературі концепції причинного зв'язку, дається аналіз протиправної поведінки заподіювача, зокрема, обставин, що виключають протиправність. Теоретично обгрунтовується та визначається сутність і поняття вини як умови виникнення зобов'язань внаслідок заподіяння шкоди.

У дисертації автор особливу увагу приділяє юридичному аналізу деліктоздатності військовослужбовців, оскільки останні, порівняно із іншими громадянами України, займають особливе правове положення, яке викликає специфіку їх юридичної, зокрема цивільно-правової відповідальності.

Здобувачка з'ясовує відмінності між цивільно-правовою та матеріальною відповідальністю військовослужбовців, до яких відносить те, що:

матеріальна відповідальність військовослужбовців настає при заподіянні шкоди державі, а цивільно-правова - іншим особам;

для матеріальної відповідальності характерні принципи обмеженого, повного і кратного відшкодування заподіяної шкоди, а при заподіянні шкоди цивільним правовідносинам встановлено принцип відшкодування шкоди у повному розмірі;

військовослужбовці, винні у заподіянні шкоди, несуть матеріальну відповідальність тільки у обсязі прямої дійсної шкоди, а цивільно-правова відповідальність передбачає відповідальність як за дійсну шкоду, так і неотримані доходи;

розмір відшкодування при матеріальній відповідальності залежить від форми вини військовослужбовця, а при цивільно-правовій відповідальності враховується тільки умисел та груба необережність самого потерпілого;

при спільному заподіянні шкоди в наказі про притягнення до матеріальної відповідальності винних осіб визначається точний розмір суми, що стягується окремо з кожного, враховуючи ступінь вини і конкретні обставини, а у цивільному праві особи, які спільно заподіяли шкоду, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим;

обов'язок доведення наявності умов, необхідних для притягнення до матеріальної відповідальності, покладається на командира (начальника) військової частини, який призначає розслідування і проводиться посадовою компетентною особою, а у цивільних правовідносинах діє презумпція вини особи, яка заподіяла шкоду (наприклад, відшкодування заподіяної державі шкоди проводиться шляхом утримання грошового нарахування, а при цивільно-правовій відповідальності шкода відшкодовується на підставі рішення суду шляхом повної сплати заподіяних збитків, а при відсутності коштів - шляхом утримання із заробітної плати належної суми).

У роботі підкреслюється значення принципу безумовної (абсолютної) покори, на якому грунтуються відносини між військовослужбовцями.

Виходячи із змісту даного принципу, автор визначає критерії розподілу відповідальності у разі заподіяння шкоди військовослужбовцем, а також розмежовує поняття виконання обов`язків військової служби та поняття несення військової служби.

На думку здобувача, висновки, зроблені у цьому розділі, можуть бути використані при допрацюванні проекту ЦК.

Другий розділ «Поняття та особливості визначення джерела підвищеної небезпеки у зобов`язаннях, що виникають внаслідок заподіяння шкоди військовослужбовцями та військовослужовцям» включає аналіз поняття та видів джерела підвищеної небезпеки, а також з`ясування особливостей джерела підвищеної небезпеки у військових частинах.

Автор зазначає, що в юридичній літературі склалися дві точки зору відносно визначення джерела підвищеної небезпеки. Прихильники першої з них розглядають джерело як властивості речей або сил природи (К.А. Флейшиц та ін.), складні матеріальні об`єкти (А.О. Собчак), предмети матеріального світу, які володіють специфічними властивостями, внаслідок чого їх експлуатація пов`язана з підвищеною небезпекою для оточуючих (О.О. Красавчиков). Інший підхід до визначення джерела підвищеної небезпеки полягає в тому, що ним вважають діяльність по використанню особливого роду речей, а не самі речі (Б.С. Антимонов, О.С. Йоффе та ін.). Автор підтримує точку зору
Д.В. Бобрової, яка обстоює тезу про необхідність об`єднання цих теорій у єдину систему знань про суть джерела підвищеної небезпеки. Для вирішення цього завдання конструктивним здається спиратись на характерні ознаки джерела підвищеної небезпеки. Саме таку спробу зробив Пленум Верховного Суду України в постанові від 27 березня 1992 року
№6 «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди».

Отже, джерелом підвищеної небезпеки слід вважати будь-яку діяльність, здійснення якої створює підвищену ймовірність заподіяння шкоди через неможливість повного контролю за нею людиною, а також діяльність по використанню, транспортуванню, збереженню предметів, речовин та інших об`єктів виробничого, господарського або іншого призначення, які мають такі ж самі властивості.

У дисертації зазначається, що особливі труднощі у визначенні факту заподіяння шкоди виникають перед судовою практикою, що пов`язано з тим, що у ЦК міститься тільки орієнтовний перелік видів джерела підвищеної небезпеки: транспортні організації, промислові підприємтва, будови, автомобілі та інші. Саме у зв`язку з відсутністю вичерпного переліку на практиці виникає необхідність вирішення питання про те, що можна віднести до джерела підвищеної небезпеки, а що в даний перелік не включається. Свого часу Б.С. Антимонов запропонував дати вичерпний перелік джерел підвищеної небезпеки. Але законодавець не пішов по цьому шляху, очевидно тому, що право не встигає за темпами сучасної техніки.

У дисертаційній роботі наводяться погляди різних науковців
(А.О. Собчака, О.О. Красавчикова, Ю.Х. Калмикова та ін.) відносно поділу джерел підвищеної небезпеки на окремі групи. Автор запропонувала свою класифікацію джерела підвищеної небезпеки, розрізняючи джерело підвищеної небезпеки загального типу та спеціальні (військові).

До джерел підвищеної небезпеки загального типу відносить такі джерела, застосування яких не ставиться в залежність від наявності спеціальних правовідносин, обумовлених направленістю діяльності та особливим суб`єктним складом. Наприклад, застосування концентрованої енергії на виробництві, будівельні роботи, отруйні речовини, дикі тварини тощо. А спеціальні джерела підвищеної небезпеки застосовують тільки при несенні військової служби, оскільки це пов`язано із специфікою військових відносин.

Керуючись цією класифікацією автор аналізує різні види джерел підвищеної небезпеки спеціального типу.

Військовослужбовці у зв`язку зі специфікою служби постійно мають справу зі зброєю, боєприпасами та іншими речовинами і предметами, які становлять підвищену небезпеку для оточуючих. При цьому деякі з них, традиційно, не відносять до джерела підвищеної небезпеки, що на думку здобувачки є хибним.

Зокрема, в юридичній літературі проблемним залишається питання про віднесення до джерела підвищеної небезпеки зброї. Як правило, при його вирішенні практика орієнтується на тезу про недоцільність віднесення вогнепальної зброї до джерел підвищеної небезпеки. Але саме призначення зброї полягає в тому, що вона створена з метою ураження живого об`єкту, тобто саме заподіяти іншим шкоду. Вважається, що устрій та механізм дії зброї добре відомий і коли її володілець дотримується правил поводження з нею, то випадковий постріл не буде мати місця (одиничні випадки самопострілу зброї ще не є підставою для протилежного висновку).

Автор обгрунтовує висновок про те, що діяльність з організації стрільб створює велику ймовірність заподіяння шкоди і являє собою джерело підвищеної небезпеки, а тому є підставою для притягнення військових частин до відповідальності за ст. 450 ЦК.

У дисертації також обґрунтовується теза про виправданість віднесення до джерел підвищеної небезпеки підривних робіт, які виконуються за допомогою вибухових речовин, оскільки механізм їх проведення, так як і застосування зброї, добре відомий і, на відміну від зброї, їх призначення не завжди полягає в ураженні живих об`єктів. Аналізуючи види вибухових речовин та їх властивості, випадки проведення підривних робіт та заходи безпеки, здобувач підкреслює, що діяльність, пов`язана з вибуховими речовинами здатна створювати небезпеку заподіяння шкоди індивідуально невизначеному колу осіб, а також майновим, економічним, екологічним та іншим цінностям і тому її необхідно віднести до джерела підвищеної небезпеки.

Для підвищення надійності охорони військових об`єктів та скорочення кількості особового складу варти, а також на ділянках державного кордону застосовується сигналізаційне, радіолокаційне та прожекторне озброєння. Автор дає характеристику даних видів озброєння і аналізує підстави віднесення їх до джерел підвищеної небезпеки і приходить до висновку про те, що сигналізаційне озброєння протяжних ділянок та охорони об`єктів, незважаючи на постійну охорону їх блоків живлення і дотримання правил безпеки, і радіолокаційне озброєння, враховуючи особливий механізм його дії, який пов`язаний з радіаційним випромінюванням, створюють велику ймовірність заподіяння шкоди, що й дає підстави віднесення їх до джерел підвищеної небезпеки.

У результаті аналізу особливостей джерела підвищеної небезпеки, автор приходить до висновку, що для його визначення необхідна наявність двох умов: неможливість повного контролю зі сторони людини та висока ступінь ймовірності заподіяння шкоди.

Третій розділ «Підстави виникнення зобов`язань внаслідок заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки за участю військовослужбовців» присвячений визначенню підстав та дослідженню особливостей умов виникнення зобов`язань внаслідок заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки за участю військовослужбовців.

Підтверджуючи висловлену вище тезу про те, що підставою відповідальності в зобов`язаннях, що виникають внаслідок заподіяння шкоди є правопорушення, автор, разом з тим, у цьому розділі зазначає, що винятком із наведеного положення є відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки. Це пов`язано з тим, що підставою виникнення зобов`язань у даному випадку є подія, обумовлена експлуатацією джерела. Чинне законодавство передбачає можливість притягнення заподіювача шкоди джерелом підвищеної небезпеки незалежно від його вини і протиправності дій. Отже, фактично можуть бути відсутні суб`єктивна та об`єктивна сторони правопорушення. У цій ситуації саме подія зумовлює настання відповідальності за заподіяння шкоди. Дане положення повною мірою стосується й випадків заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки за участю військовослужбовців.

Ознаками, що характеризують підстави виникнення зобов`язань, виступають умови, які мають у даному випадку специфіку заподіяння шкоди, тобто наявність джерела підвищеної небезпеки. Саме це й сприяло віднесенню умов виникнення зобов`язань даного виду до категорії спеціальних. Для виникнення зобов`язань тут необхідні наявність шкоди, дій джерела підвищеної небезпеки, причинний зв`язок між діями джерела і шкодою. Крім них до обов`язкових умов, враховуючи специфіку виникнення зобов`язань за участю військовослужбовців, автор відносить особливий суб`єктний склад.

У роботі дано аналіз шкоди, дій джерела підвищеної небезпеки та причинного зв`язку між діями джерела і шкодою як обов`язкових умов для відшкодування заподіяної шкоди. Підкреслюється роль інституту страхування цивільної відповідальності як одного із засобів відшкодування потерпілому заподіяної шкоди і захисту інтересів самого володільця.

Далі розглядаються особливості відшкодування шкоди, заподіяної правомірними діями, зокрема у стані крайньої необхідності (ст. 445 ЦК). В юридичній літературі склалися два напрямки щодо вирішення питання про випадки застосування ст. 445 ЦК та ст. 450 ЦК. Так, на думку прихильників першого напрямку, у разі заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки у стані крайньої необхідності потрібно керуватися ст. 450 ЦК (К.Б. Ярошенко, Є.О. Харитонов, С. Є. Донцов, В.В. Глянцев та ін.), а прихильники іншого напрямку вважають, що шкода повинна відшкодовуватися за правилами ст. 445 ЦК (О.С. Йоффе, М.Д. Єгоров, Л.А. Майданік, Н.Ю. Сергєєва та ін.). Автор є прихильником застосування ст. 450 ЦК у даному випадку, оскільки ст. 445 ЦК містить загальні правила про наслідки дій такого роду, а ст. 450 ЦК передбачає конкретний випадок відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки.

Здобувач поділяє погляди П.Р. Стависького та Є. О. Харитонова щодо необхідності віднесення ст. 445 ЦК до глави 18 ЦК «Відповідальність за порушення зобов`язань», оскільки лише одна ст. 445 в главі 40 ЦК застосовується у випадку правомірного заподіяння шкоди, а решта передбачають відшкодування шкоди, заподіяної неправомірними діями. Автор вважає необхідним, виходячи з вищенаведеного, внести відповідні пропозиції в проект ЦК.

В дисертації підкреслюється, що обов`язковою умовою виникнення даного виду зобов`язань є особливий суб`єктний склад, який обумовлений участю військовослужбовців. Відповідачем при заподіянні шкоди джерелом підвищеної небезпеки може виступати тільки його володілець. Тобто, обов`язок по відшкодуванню шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки повинен покладатися на відповідного заподіювача шкоди (яким є володілець даного джерела) незалежно від вини безпосереднього заподіювача, а також від того, джерело викорис-товувалось для виконання обов`язків військової служби чи в особистих інтересах.

У дисертаційному дослідженні аналізуються різні випадки заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки.

Військові частини можуть передавати джерело, зокрема транспортний засіб, яке належить їм на праві власності, іншим юридичним особам у володіння та користування. Передача джерела розглядається в дисертації у двох аспектах: передача в користування та передача у володіння і користування. При передачі його в користування обов`язок відшкодувати заподіяну шкоду покладається на безпосереднього володільця джерела, оскільки право володіння залишається за власником, в особі водія. А передача джерела у володіння і користування означає тільки перехід транспортного засобу, тобто має місце зміна його володільців.

Право передачі джерела іншим особам мають, також, військовослужбовці відносно транспортних засобів, які належать їм на праві приватної власності. Тобто вони мають право передати їх як у користування (наприклад, за договором найму), так і у володіння та користування (на підставі довіреності). Наслідки у разі заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки, у даному випадку, відповідають вищенаведеним, де має місце передача джерела військовою частиною іншим особам.

На думку автора передача транспортного засобу у володіння і користування іншим особам без належно оформленого документу є правопорушенням, а заподіяння шкоди у такому випадку зумовлює покладення обов`язку її відшкодувати солідарно як на безпосереднього заподіювача шкоди, так і на володільця джерела.

Володілець джерела може передати у своїй присутності керування транспортним засобом іншій особі, що має при собі відповідне посвідчення, і у разі заподіяння шкоди володілець і водій повинні нести солідарну відповідальність перед потерпілим.

Здобувач розглядає у роботі також інші випадки виникнення зобов`язань внаслідок заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки за участю військовослужбовців.

Висновки

У дисертаційній роботі узагальнюються результати дослідження та вносяться пропозиції щодо вдосконалення відповідного законодавства. Зокрема, пропонується доповнити проект ЦК статтею такого змісту:

«Відповідальність за шкоду, заподіяну військовослужбовцями та військовослужбовцям джерелом підвищеної небезпеки.

1. Військова частина відшкодовує шкоду, заподіяну військовослужбовцем іншим особам джерелом підвищеної небезпеки при виконанні ним обов`язків військової служби. Відшкодовуючи шкоду, заподіяну військовослужбовцем джерелом підвищеної небезпеки, військова частина набуває право зворотньої вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.

2. У разі заподіяння шкоди військовослужбовцем іншим особам джерелом підвищеної небезпеки при відданні і виконанні правомірного наказу командира (начальника) військова частина пред`являє регресний позов до безпосереднього заподіювача шкоди, а при відданні і виконанні неправомірного наказу командира (начальника) перед військовою частиною несуть солідарну відповідальність командир (начальник), наказ якого виконував військовослужбовець, і безпосередній заподіювач шкоди.

3. Шкода, заподіяна військовослужбовцем іншим особам джерелом підвищеної небезпеки не під час виконання ним обов`язків військової служби, але при несенні військової служби, відшкодовується цією особою на загальних підставах цивільного законодавства України.

4. Для військовослужбовця, який заподіяв шкоду іншим особам джерелом підвищеної небезпеки у вільний від військової служби час настають наслідки, передбачені п. 3 даної статті.

5. У випадках заподіяння шкоди особі або майну військовослуж-бовця джерелом підвищеної небезпеки заподіювач несе відповідальність, виходячи із загальних підстав цивільного законодавства, враховуючи особливості військових правовідносин».

зобов'язання небезпека військовослужбовець шкода

Список опублікованих автором праць за темою дисертації

1. Русу С.Д. Особенности материальной ответственности военнослужащих за ущерб, причиненный государству // Актуальные проблемы государства и права: Сб. научн. тр. - Одесса, - Вып. 4. - 1997. - с. 264-270.

2. Волосатый Г.С., Русу С.Д. Особенности внедоговорных обязательств и их значение // Актуальные проблемы государства и права: Сб. научн. тр. - Одесса, - Вып. 4. - 1997. - с. 160-167.

3. Русу С.Д. Особливості умов та підстав деліктної відповідальності // Зб. наук. пр. - №6. - Ч. 2., Хмельницький: Вид-во АПВУ. - 1998. - С. 186-191.

4. Русу С.Д. Відмежування цивільно-правової відповідальності від матеріальної відповідальності військовослужбовців // Зб. наук. пр. - №7. - Ч. 2., Хмельницький: Вид-во АПВУ. - 1998. - С. 176-182.

5. Русу С., Харитонов Е. Возмещение вреда, причиненного источником повышенной опасности // Гражданское право. - Харьков: «Одиссей», 1998. - С. 291-295.

Размещено на Allbest.ru