Екстрадиція в правовій системі України: основні кримінально-правові аспекти

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Екстрадиція в правовій системі України: основні кримінально-правові аспекти

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. У сучасних умовах розвитку процесів глобальної інтернаціоналізації всіх сфер життєдіяльності увага міжнародної спільноти головним чином зосереджується на консолідації зусиль, спрямованих на боротьбу із злочинністю, що останнім часом зазнала якісно-кількісної трансформації. Розвиток засобів комунікації, поява Інтернету, спрощення паспортного контролю, існування «прозорих» кордонів між державами, що утворилися на теренах колишнього СРСР, недосконалість національних механізмів протидії злочинності - це далеко неповний перелік чинників, які сприяють уникненню особами, що допустили порушення кримінально-правової заборони тієї чи іншої держави, кримінальної відповідальності. За таких умов особливу роль відіграє міжнародне співробітництво держав у боротьбі зі злочинністю шляхом надання правової допомоги у кримінальних справах, однією з форм якої виступає видача осіб, або екстрадиція.

Для України, яка останнім часом активізує свої дії на шляху інтеграції у світове співтовариство, зокрема в Європейський Союз, актуальним є питання приведення національної правової системи у відповідність із виробленими міжнародною спільнотою правовими стандартами, у тому числі у сфері надання правової допомоги у кримінальних справах у формі екстрадиції. У цьому зв'язку існує об'єктивна потреба належної та достатньої правової регламентації відносин у сфері надання міжнародно-правової допомоги у кримінальних справах, зокрема тих, що виникають у зв'язку із видачею особи (екстрадицією), для забезпечення ефективного виконання українською стороною своїх договірних зобов'язань та недопущення можливості особи уникнути кримінальної відповідальності.

Маючи міжнародно-правову основу, екстрадиція реально функціонує як комплексний правовий інститут, який донедавна не був законодавчо закріплений у правовій системі України, тоді як договірна практика вирішення екстрадиційних питань налічує декілька десятиліть. Нинішній стан правового регулювання екстрадиції в Україні потребує не стільки вдосконалення, скільки ліквідації ще наявного у цій сфері правового вакууму, тому що самого включення до Кримінального кодексу України 2001 р. (далі - КК України) окремої статті, норми якої регламентують екстрадицію, недостатньо для належного забезпечення дієвості механізму правового регулювання екстрадиції. Не останню роль тут відіграє наукова розробка екстрадиційних питань та теоретичне обґрунтування відповідних нормативних приписів. Вітчизняна правова наука на сьогодні не має спеціальних ґрунтовних праць, присвячених інституту екстрадиції у правовій системі України, зокрема її кримінально-правовим елементам, хоча дослідженню цієї багатоаспектної проблеми приділяють певну увагу з відповідним її баченням фахівці різних галузей права. Загалом у юридичній літературі питання екстрадиції розглядалися через призму міжнародного, кримінально-процесуального, кримінально-виконавчого права і рідше - кримінального права, як правило, це мало місце при дослідженні питань дії кримінального закону у просторі. Останній підхід до вивчення екстрадиційної проблематики здебільшого характерний для досліджень, проведених вченими-криміналістами у другій половині ХІХ ст., зокрема, А.Ф. Бернером, В.В. Єсіповим, Л.С. Білогриць-Котляревським, О.Ф. Кістяківським, С.В. Познишевим, П.П. Пусторослєвим, М.Д. Сергієвським, М.С. Таганцевим. Треба зауважити, що проблеми екстрадиції були піддані грунтовному дослідженню саме у дореволюційний період, про що свідчить значна кількість спеціальних робіт, серед яких праці таких авторів, як В.П. Даневський, Л.О. Комаровський, Ф.Ф. Мартенс, Д.П. Нікольський, Е.К. Сімсон, А.В. Степанов, Е.Я. Шостак, А. Штігліц.

За радянських часів дослідження екстрадиційних питань було дещо сповільнено, хоча в цей період опубліковано низку робіт, предметом розгляду яких була і екстрадиційна проблематика. Це, зокрема, роботи О.І. Бастрикіна, М.І. Блум, Р.М. Валєєва, Л.Н. Галенської, Є.Г. Ляхова, І.Г. Павлової, С. Соколова, М.Д. Шаргородського, В.П. Шупілова. Із підвищенням інтересу держав до міжнародного співробітництва у сфері боротьби із злочинністю, що припадає на 90-ті роки минулого століття, зріс і науковий інтерес до екстрадиції як однієї із форм міжнародно-правової допомоги у кримінальних справах. Це знайшло свій вираз у працях: вітчизняних дослідників - О.І. Виноградової, С.М. Вихриста, В.М. Гребенюка, Н.А. Дрьоміної, С.Ф. Кравчука, російських вчених - С.С. Бєляєва, О.І. Бойцова, Ю.Г. Васільєва, В.М. Волженкіної, М.І. Костенка, І.І. Лукашука, А.В. Наумова.

Із робіт інших зарубіжних вчених теоретичним та історичним підгрунтям наукової розробки екстрадиційної проблематики слугують праці Е. Ваттеля, А. Гефтера, К. Вінгерт, Г. Гроція, Дж. Дугарда, Ф. Ліста, Ч. Маклафліна, А.Ш. Махмуда, А.Х. Олакі, Л. Оппенгейма, А. Рівьє.

Не дивлячись на значний масив спеціальної літератури з питань екстрадиції, у вітчизняній правовій науці, зокрема, у науці кримінального права України залишаються не повністю дослідженими саме кримінально-правові елементи цього правового явища, його місце і роль як правового інституту у системі кримінального права України. Зазначені вище фактори й обумовили обрання теми дисертаційного дослідження, яке може бути проведено тільки з урахуванням та подальшим розвитком ідей, сформульованих вченими-правознавцями у ХІХ-ХХІ століттях.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснено в межах плану наукової роботи кафедри кримінального права та кримінології юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка на 2003-2005 роки: «Проблеми боротьби зі злочинністю: кримінально-правові, кримінологічні та кримінально-виконавчі аспекти», що затверджений на засіданні кафедри кримінального права та кримінології юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (протокол №13 від 27 березня 2003 р.).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є визначення і системне дослідження кримінально-правових елементів екстрадиції як комплексного міжгалузевого інституту в правовій системі України. У зв'язку з цим робота була зорієнтована на постановку і розв'язання наступних завдань:

виявити основні тенденції становлення та розвитку екстрадиції як правового інституту в цілому та в правовій системі України;

дослідити особливості визначення поняття екстрадиції;

визначити поняття та структуру механізму правового регулювання екстрадиції, його загальні риси;

дати загальну характеристику компонентів механізму правового регулювання екстрадиції;

визначити особливості функціонування механізму правового регулювання екстрадиції в Україні на сучасному етапі;

сформулювати конкретні пропозиції щодо вдосконалення кримінально-правового регулювання екстрадиції в Україні.

Об'єктом дослідження виступає механізм правового регулювання екстрадиції на статичному та динамічному рівнях та окремі його компоненти: екстрадиційні норми, юридичні факти як підстави виникнення, зміни та припинення таких, що виникають у сфері міжнародного співробітництва по боротьбі зі злочинністю шляхом надання правової допомоги у кримінальних справах у формі екстрадиції, правовідносин (екстрадиційних), екстрадиційні правовідносини як різновид правовідносин, акти застосування екстрадиційних норм та акти реалізації прав і обов'язків, передбачених екстрадиційними нормами; положення правової науки, що стосуються обраної теми.

Предметом дисертаційного дослідження є основні кримінально-правові елементи екстрадиції в правовій системі України.

Методи дослідження. Методологічною основою дисертації є сучасні методи наукового пізнання, застосування яких об'єктивно обумовлене змістом поставлених завдань. Для досягнення поставлених мети та завдань дослідження у роботі було використано наступні методи:

історичний - при дослідженні становлення та розвитку екстрадиції як правового інституту в цілому та в правовій системі України;

діалектичний - при вивченні природи та характеру екстрадиції як правового явища, встановленні притаманних їй ознак, дослідженні особливостей «роботи» механізму правового регулювання екстрадиції;

системно-структурний - для комплексного дослідження екстрадиції як правового інституту, вивченні механізму правового регулювання екстрадиції як системного утворення, встановленні його місця та ролі у системі правового регулювання, виявленні структурних зв'язків між його компонентами;

формально-догматичний (юридичний) - при встановленні змісту окремих норм Конституції України, міжнародних договорів України, КК України та КПК України, для класифікації існуючих та конструювання нових юридичних понять;

аналітичний - для аналізу кримінально-правових норм, за допомогою яких в Україні регламентуються екстрадиційні питання, матеріалів узагальнень Генеральної прокуратури України щодо розгляду запитів про екстрадицію за період із 1999 р. по 2003 р.;

порівняльно-правовий - при співставленні положень національного законодавства України, що регламентує екстрадиційні питання, з відповідними положеннями законодавства зарубіжних країн;

статистичний - для узагальнення матеріалів практики застосування органами прокуратури України екстрадиційних норм, що дало змогу оцінити стан, динаміку та тенденції розвитку інституту екстрадиції в правовій системі України.

Теоретичною базою дослідження стали положення, підходи та ідеї, що містяться у працях вітчизняних вчених, науковців Російської Федерації та інших держав, радянських вчених і вчених-правознавців Російської імперії та Західної Європи ХІХ ст.

Нормативну базу дисертаційного дослідження складає значна кількість міжнародно-правових угод, чинне законодавство України, а також низки іноземних держав, зокрема, Азербайджанської Республіки, Великобританії, Грузії, Іспанії, Киргизької Республіки, Латвійської Республіки, Республіки Білорусь, Республіки Таджикистан, Республіки Узбекистан, Російської Федерації, Федеративної Республіки Німеччини, Швейцарії.

У процесі дослідження використовувалися матеріали узагальнень управління міжнародно-правових зв'язків Генеральної прокуратури України стану дотримання і практики застосування законодавства про надання правової допомоги у кримінальних справах за 1999-2003 рр.

Наукова новизна одержаних результатів, на думку автора, полягає в тому, що в дисертації вперше в Україні здійснено спробу спеціального дослідження кримінально-правових аспектів інституту екстрадиції, не нівелюючи при цьому його комплексного характеру.

Особистий внесок здобувача в наукову розробку проблеми полягає у введенні в науковий обіг поняття «механізм правового регулювання екстрадиції», обґрунтуванні деяких нових теоретичних положень щодо екстрадиції (видачі осіб), уточненні змісту окремих понять та категорій, що мають значення для конституційного права України, кримінального права України та кримінально-процесуального права України. Сформульовано пропозиції та рекомендації щодо вдосконалення кримінально-правового регулювання екстрадиції в Україні.

Наукова новизна дисертаційного дослідження знаходить відображення, зокрема, у наступних положеннях, які і виносяться на захист:

У результаті дослідження становлення та розвитку екстрадиції на українських землях зроблено висновок про те, що підвалини екстрадиції як правового інституту закладалися впродовж багатолітньої історії української державності. Так, корені видачі осіб, які вчинили злочини, сягають ще часів Київської Русі, підтвердженням чого є договір, укладений князем Олегом із Візантією 911 р., який фактично є першою відомою спробою договірного врегулювання відносин, які сьогодні прийнято називати екстрадиційними. Подальшого розвитку положення, закладені в названому договорі, не набули на території Київської Русі. Окремі елементи нормативного врегулювання екстрадиційних питань містили Гетьманські статті, зокрема, Переяславські статті 1659 р., проте із поступовим наступом царату на українські землі можливість подальшого розвитку відносин, близьких до екстрадиційних, було втрачено. При цьому розвиток екстрадиційних відносин на українських землях, які входили до складу Російської імперії, був далекий від європейських традицій, що склались у цій сфері, і фактично відповідав тому рівню, який був у Російській імперії до реформи її судової системи в 60-х рр. ХІХ ст. За радянської доби інститут екстрадиції уповільнює свій розвиток, договірне регулювання обмежується взаєминами із країнами соціалістичного табору і тільки з розпадом СРСР створюються умови для переходу екстрадиції на якісно новий рівень розвитку та функціонування в правовій системі України як окремого комплексного міжгалузевого правового інституту.

У дисертації обґрунтовано доцільність виділення двох значень терміна «екстрадиція» - на нормативному та фактичному рівнях, - що дає можливість вивести цілісну дефініцію досліджуваного поняття. На нормативному рівні екстрадиція - це сукупність правових норм, які регулюють відносини, що виникають у зв'язку із наданням однією державою іншій правової допомоги у кримінальних справах, яка полягає у відданні компетентними органами запитуваної держави компетентним органам запитуючої держави обвинуваченого з метою сприяння забезпеченню належних умов для здійснення правосуддя по тій категорії справ, які відносяться до компетенції останньої, або засудженого для приведення до виконання такого, що набрав законної сили, вироку національного суду запитуючої держави. В такому значенні екстрадиція виступає правовим інститутом, за допомогою норм якого здійснюється регламентація так званих екстрадиційних відносин.

На фактичному рівні екстрадиція - це врегульовані нормами права відносини, вступаючи в які одна держава - запитувана сторона - уможливлює [шляхом віддання обвинуваченої або засудженої особи] реалізацію іншою державою - запитуючою стороною - комплексу заходів по кримінальному переслідуванню особи, обвинуваченої у вчиненні екстрадиційного злочину, або спрямованих на приведення вироку, що набрав законної сили, до виконання.

Наведене дає можливість визначити екстрадицію як засновану на міжнародних договорах, загальновизнаних принципах права та нормах внутрішньодержавного права форму міжнародно-правової допомоги у кримінальних справах, що надається державою, на території якої знаходиться запитувана (обвинувачена чи засуджена) особа (запитуваною державою), державі, на території якої, громадянином якої або проти прав та свобод громадян якої чи її власних інтересів вона вчинила порушення кримінально-правової заборони (запитуючій державі), і полягає у відданні обвинуваченого з метою сприяння забезпеченню належних умов для здійснення правосуддя по тій категорії справ, які відносяться до компетенції останньої [держави], або засудженого для приведення до виконання такого, що набрав законної сили, обвинувального вироку національного суду запитуючої держави.

Вперше в науці кримінального права України проведено розмежування понять «видача» та «передача», що широко використовуються при розгляді екстрадиційних питань. При цьому зроблено висновок, що видача осіб (екстрадиція) та передача осіб, засуджених до позбавлення волі, для відбування покарання на сьогодні є самостійними правовими інститутами, кожен з яких має окремий предмет правового регулювання, що характеризується притаманними лише йому [предмету] рисами.

Виокремлено специфічний комплекс правових засобів, націлених на забезпечення результативного впливу на відносини, що виникають при співробітництві держав у галузі надання правової допомоги у кримінальних справах у формі видачі особи (екстрадиції), який [комплекс] функціонує як системне утворення - механізм правового регулювання екстрадиції. Під цим кутом зору механізм правового регулювання екстрадиції - це система нормативно визначених засобів впливу на екстрадиційні відносини, який [вплив] здійснюється для забезпечення ефективності співробітництва держав у сфері надання правової допомоги у кримінальних справах з метою сприяння процесу реалізації охоронних кримінально-правових відносин. Встановлено іманентні ознаки даної системи, одна з яких полягає в наступному: функціонування механізму правового регулювання екстрадиції зумовлюється порушенням особою кримінально-правової заборони певної держави.

Зроблено висновок про те, що в межах механізму правового регулювання екстрадиції основне змістовне навантаження несуть екстрадиційні норми, що в поєднанні утворюють комплексний міжгалузевий правовий інститут - інститут екстрадиції. Комплексність даного інституту витікає із належності його норм до різних галузей права як на національному, так і на міжнародному рівнях. До екстрадиційних норм на внутрішньодержавному рівні можуть бути віднесені окремі норми конституційного, кримінального та кримінально-процесуального права, тоді як на міжнародному рівні ними можуть виступати деякі норми міжнародного кримінального та міжнародного кримінально-процесуального права. Певну частку екстрадиційних норм складають матеріальні екстрадиційні норми кримінально-правового характеру.

Встановлено, що у межах механізму правового регулювання екстрадиції юридичними фактами виступають різні за своїм характером та змістом життєві обставини, які передбачені екстрадиційними нормами як підстави виникнення, зміни та припинення екстрадиційних правовідносин. Характерною для механізму правового регулювання екстрадиції є участь у його функціонуванні комплексів фактів (фактичних складів), які в межах даної системи проявляють себе переважно як підстави виникнення екстрадиційних правовідносин. Виявлено, що «початковим» елементом таких фактичних складів виступає факт існування охоронних (загальних чи спеціальних) кримінально-правових відносин у запитуючій державі.

Наголошено на доцільності виділення поняття екстрадиційних правовідносин у широкому та вузькому розуміннях. У широкому розумінні екстрадиційні правовідносини - це комплекс правовідносин, різних за своєю природою та характером, що виникають на підставі екстрадиційних норм між конкретними суб'єктами - носіями взаємних прав та обов'язків щодо надання правової допомоги у кримінальних справах у формі екстрадиції. Екстрадиційні правовідносини у вузькому розумінні - це такі врегульовані екстрадиційними нормами відносини, вступаючи в які запитувана держава уможливлює [шляхом віддання обвинуваченої або засудженої особи] реалізацію запитуючою державою комплексу заходів по кримінальному переслідуванню особи, обвинуваченої у вчиненні екстрадиційного злочину, або спрямованих на приведення обвинувального вироку, що набрав законної сили, до виконання. Об'єктом цих правовідносин виступає надана (прийнята адресатом) шляхом віддання особи правова допомога, чим створюються умови для подальшої реалізації охоронних (загальних чи спеціальних) кримінально-правових відносин.

Доведено, що в межах механізму правового регулювання екстрадиції не виключається можливість так званого індивідуального піднормативного регулювання екстрадиційних відносин у вузькому розумінні, яке забезпечується через акти застосування екстрадиційних норм; за допомогою таких актів дія припису екстрадиційних норм поширюється на конкретну життєву ситуацію щодо екстрадиції особи. Як приклад, визнання у конкретному випадку компетентними органами запитуваної держави порушення кримінально-правової заборони, у зв'язку з яким запитується екстрадиція, політичним правопорушенням (злочином), визначення критеріїв оцінки гарантій незастосування в запитуючій державі смертної кари до особи, екстрадиція якої запитується, тощо.

Обґрунтовано, що функціонування механізму правового регулювання екстрадиції буде результативним у разі припинення екстрадиційних правовідносин фактом переміщення особи, здійснюваного на виконання рішення компетентних органів запитуваної держави про видачу (екстрадицію) особи, на територію запитуючої держави. Поряд із цим встановлено, що настання такого факту пов'язується із відповідною поведінкою суб'єктів екстрадиційних правовідносин у вузькому розумінні, яка в межах механізму правового регулювання екстрадиції відіграє роль акту реалізації прав і обов'язків щодо екстрадиції особи.

Зроблено висновок про неповноту конкретизації на рівні ч. 1 ст. 10 КК України положення Конституції України, закріпленого у її ч. 2 ст. 25, що забороняє видачу громадян України безвідносно до її видових проявів, тоді як кримінальний закон України не допускає видачу громадян України лише для покладення на них кримінальної відповідальності за злочини, вчинені ними за межами України. У зв'язку з цим запропоновано ч. 1 ст. 10 КК України після слів»… для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду» доповнити формулюванням «чи приведення до виконання такого, що набрав законної сили, обвинувального вироку, постановленого судом цієї держави».

За результатами системного аналізу норм інституту екстрадиції зроблено висновок про те, що новим КК України попри некоректне використання українським законодавцем на рівні ч. 3 ст. 10 КК України такого терміна, як «передача», все-таки регламентовано і видачу для приведення такого, що набрав законної сили, обвинувального вироку суду запитуючої держави до виконання.

З метою усунення допущеної некоректності пропонується у ч. 3 ст. 10 КК України замість слів «або передані для відбування покарання, якщо така видача або передача передбачені…» записати «або для приведення до виконання такого, що набрав законної сили, постановленого судом іноземної держави обвинувального вироку, якщо це передбачено…».

Наведено аргументи на користь висновку, що чинна редакція ч. 2 ст. 10 КК України не в повній мірі відповідає закріпленим КК України 2001 р. принципам чинності норм кримінального закону у просторі. На підставі цього запропоновано із ч. 2 ст. 10 КК України вилучити слова «…які вчинили злочини на території України і…», внаслідок чого вона набуде вигляду: «Іноземці, засуджені на підставі цього Кодексу, можуть бути передані…» Крім того, норму, закладену в ч. 2 ст. 10 КК України, як таку, що регламентує відносини, пов'язані із передачею засуджених осіб, пропонується виділити в окрему статтю, присвячену саме правовому регулюванню передачі засуджених осіб, очевидно, з подальшим її виведенням із КК України.

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів, як вбачається, полягає в тому, що сформульовані в роботі основні положення, висновки та пропозиції можуть бути використані:

у науково-дослідницьких цілях при подальшому дослідженні інституту екстрадиції, зокрема, його кримінально-правових аспектів;

у навчальному процесі юридичних вищих навчальних закладів та факультетів при викладанні таких правових дисциплін, як кримінальне право України, кримінально-процесуальне право України, міжнародне право;

при підготовці підручників, навчальних та методичних посібників, а також при проведенні занять із підвищення кваліфікації та професійної майстерності слідчих, прокурорів, адвокатів, суддів;

у законотворчій роботі як теоретична основа для вдосконалення норм, які регламентують екстрадиційні питання, а також при розробці та укладенні міжнародних договорів України про екстрадицію;

у практичній діяльності органів держави, до компетенції яких відносяться розгляд та вирішення екстрадиційних питань.

Апробація результатів дисертації. Дисертація підготовлена та обговорена на кафедрі кримінального права та кримінології юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Основні результати дослідження було висвітлено на міжнародній науковій конференції студентів і аспірантів «Актуальні проблеми держави і права на сучасному етапі» (Білоруський державний університет, м. Мінськ, 27-28 жовтня 2000 р.); Міжнародній науково-практичній конференції студентів і аспірантів «Правові проблеми сучасності очима молодих дослідників» (Київський національний університет імені Тараса Шевченка, м. Київ, 29-30 листопада 2001 р.); VIII Щорічній науковій конференції «Україна - людина, суспільство, природа» (Національний університет «Києво-Могилянська академія», м. Київ, 28 січня - 1 лютого 2002 р.); науково-теоретичному семінарі для аспірантів юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, 20 листопада 2002 р.; науковій конференції, приуроченій другій річниці прийняття Кримінального кодексу України «Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року: виявлення здобутків і прорахунків» (Львівський національний університет ім. І. Франка, м. Львів, 3-4 квітня 2003 р.); Міжнародній науково-практичній конференції молодих вчених «Другі осінні юридичні читання» (Хмельницький інститут регіонального управління та права, м. Хмельницький, 14-15 листопада 2003 р.).

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження знайшли відображення у шести публікаціях, із них п'ять є науковими статтями, що опубліковані у фахових виданнях ВАК України.

Структура дисертації. Специфіка теми, мети та завдань дослідження визначили логічну послідовність викладу матеріалу та структуру дисертації. Вона складається із вступу, трьох розділів, які поділено на дев'ять підрозділів, висновків, списку використаних джерел (237 найменувань) та додатків. Повний обсяг дисертації 237 сторінок, з них основного тексту 209.

Основний зміст роботи

екстрадиція правовий кримінальний

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, визначаються мета і завдання, об'єкт і предмет, методи дисертаційного дослідження, розкривається наукова новизна та формулюються положення, що виносяться на захист, вказується практичне значення одержаних результатів, подаються дані щодо апробації результатів дисертації та їх публікації.

Розділ 1 «Історичні та теоретико-правові засади екстрадиції» містить два підрозділи та відповідні короткі висновки з кожного.

У підрозділі 1.1. «Генезис видачі злочинців (екстрадиції) як правового інституту» розглядається історія становлення та розвитку екстрадиції як правового явища та інституту права в цілому та в правовій системі України.

Використовуючи відомий історії фактичний матеріал, автор звертає увагу на те, що перші зародки екстрадиції як явища з'явилися ще в стародавньому світі. Окремі елементи договірної практики вирішення екстрадиційних питань зустрічаються в епоху Середньовіччя. Формування екстрадиції як правового інституту на території Європи починається із ХVIII ст. і до середини ХІХ ст. вона утверджується як правовий інститут, головним чином завдячуючи міждержавним відносинам Франції.

Для встановлення історичного руху від витоків до утвердження інституту екстрадиції на території українських земель автор проводить дослідження орієнтуючись, головним чином, на найбільш виражені прояви української державності: добу Київської держави, українську козацьку державу, період відродження української державності в 1917-1918 рр. та боротьби за неї в 1919-1920 рр., період утвердження України як суверенної держави. Крім того, для повноти дослідження здобувачем аналізуються пам'ятки права таких державних утворень, як Великого князівства Литовського, Великого князівства Московського, Польщі, Російської імперії та Союзу РСР.

У цьому підрозділі підкреслюється, що корені видачі осіб, які вчинили злочини, сягають ще часів Київської Русі, що підтверджується договором, укладеним князем Олегом із Візантією 911 р. Останній фактично є першою спробою договірного врегулювання відносин, що сьогодні прийнято називати екстрадиційними. Закладені в названому Договорі положення подальшого розвитку на території Київської Русі не набули. Надалі окремі елементи нормативного врегулювання екстрадиційних питань пов'язуються із Гетьманськими статтями, зокрема, Переяславськими статтями 1659 р. Однак із поступовим наступом царату на українські землі можливість розвитку відносин, близьких до екстрадиційних, втрачається. Загалом розвиток екстрадиційних відносин на українських землях, які входили до Російської імперії, був далеким від європейських традицій, що склались у цій сфері, і фактично відповідав тому рівню, який був у Російській імперії до реформи її судової системи середини 60-х рр. ХІХ ст. Зауважується, що за радянської доби інститут екстрадиції уповільнює свій розвиток, договірне регулювання екстрадиції обмежується взаєминами із країнами соціалістичного табору і тільки з розпадом СРСР створюються умови для переходу екстрадиції на якісно новий рівень розвитку та функціонування в правовій системі України як окремого комплексного міжгалузевого правового інституту.

У підрозділі 1.2. «Видача злочинців (екстрадиція) як правова категорія» автор звертається до наукової розробки поняття «екстрадиція». Для цього проводиться аналіз існуючих як у вітчизняній, так і в зарубіжній літературі підходів до розуміння поняття екстрадиції.

Робиться висновок про доцільність виділення двох значень терміна «екстрадиція» - на нормативному та фактичному рівнях, що дає можливість вивести цілісну дефініцію досліджуваного поняття. Враховуючи різні погляди науковців щодо поняття «екстрадиція», дисертант пропонує визначення екстрадиції як заснованої на міжнародних договорах, загальновизнаних принципах права та нормах внутрішньодержавного права форми міжнародно-правової допомоги у кримінальних справах, що надається державою, на території якої знаходиться запитувана (обвинувачена чи засуджена) особа (запитуваною державою), державі, на території якої, громадянином якої або проти прав та свобод громадян якої чи її власних інтересів вона вчинила порушення кримінально-правової заборони (запитуючій державі), і полягає у відданні обвинуваченого з метою сприяння забезпеченню належних умов для здійснення правосуддя по тій категорії справ, які відносяться до компетенції останньої [держави], або засудженого для приведення до виконання такого, що набрав законної сили, обвинувального вироку національного суду запитуючої держави.

Розділ 2 «Загальна характеристика механізму правового регулювання екстрадиції», який складається з п'яти підрозділів, присвячено розгляду механізму правового регулювання екстрадиції, визначенню його поняття та структури, встановленню характеру взаємозв'язків між його компонентами.

У підрозділі 2.1. «Механізм правового регулювання екстрадиції: поняття та структура» визначено поняття та структуру механізму правового регулювання екстрадиції, який у розумінні здобувача є системою нормативно визначених засобів впливу на екстрадиційні правовідносини, що здійснюється для забезпечення ефективності співробітництва держав у сфері надання правової допомоги у кримінальних справах у формі екстрадиції з метою сприяння процесу реалізації охоронних (загальних чи спеціальних) кримінально-правових відносин.

Виділяються компоненти механізму правового регулювання екстрадиції, якими виступають: екстрадиційні норми, юридичні факти, екстрадиційні правовідносини, акти застосування екстрадиційних норм та акти реалізації суб'єктивних прав та юридичних обов'язків щодо екстрадиції особи.

Автором робиться висновок, що «в роботі» механізму правового регулювання екстрадиції беруть участь як міжнародні, так і національні засоби правового впливу, а це є свідченням комплексного характеру даної правової конструкції.

У підрозділі 2.2. «Нормативний рівень механізму правового регулювання екстрадиції» проводиться аналіз як змісту, так і форми (джерел) екстрадиційних норм, у зв'язку з чим автором виділяється нормативний рівень механізму правового регулювання екстрадиції. Детальному аналізу піддано низку матеріальних правових норм кримінально-правового характеру, серед них: норми про невидачу власних громадян, невидачу за порушення кримінально-правової заборони, що розглядається як політичний злочин, невидачу у зв'язку з закінченням строку давності притягнення до кримінальної відповідальності чи давності виконання обвинувального вироку за порушення кримінально-правової заборони (злочин), щодо якого надійшов запит про екстрадицію, невидачу, якщо до особи, екстрадиція якої запитується, у запитуючій державі може бути застосовано передбачену її кримінальним законом смертну кару.

Автор робить висновок про функціонування на сьогодні екстрадиції як комплексного міжгалузевого правового інституту, певну частку норм якого складають норми кримінально-правового характеру.

У підрозділі 2.3. «Юридичні факти у механізмі правового регулювання екстрадиції» юридичні факти розглядаються як самостійний компонент механізму правового регулювання екстрадиції. Здобувачем робиться висновок, що характерною для механізму правового регулювання екстрадиції є участь у його функціонуванні комплексів фактів (фактичних складів), які в межах даної системи проявляють себе переважно як підстави виникнення екстрадиційних правовідносин. «Початковим» елементом таких фактичних складів виступає факт існування у запитуючій державі охоронних кримінально-правових відносин. При цьому факт порушення особою кримінально-правової заборони певної держави відіграє роль нормативної умови.

У підрозділі 2.4. «Екстрадиційні правовідносини як компонент механізму правового регулювання екстрадиції» досліджуються екстрадиційні правовідносини як один із компонентів механізму правового регулювання екстрадиції. Звертається увага на доцільність розгляду поняття екстрадиційних правовідносин у широкому та вузькому розуміннях. У широкому розумінні екстрадиційні правовідносини - це комплекс правовідносин, різних за своєю природою та характером, що виникають на підставі екстрадиційних норм між конкретними суб'єктами - носіями взаємних прав та обов'язків щодо надання правової допомоги у кримінальних справах у формі екстрадиції. Екстрадиційні правовідносини у вузькому розуміння - це такі врегульовані екстрадиційними нормами відносини, вступаючи в які одна держава - запитувана сторона - уможливлює [шляхом віддання обвинуваченої або засудженої особи] реалізацію іншою державою - запитуючою стороною - комплексу заходів по кримінальному переслідуванню особи, обвинуваченої у вчиненні екстрадиційного злочину, або спрямованих на приведення обвинувального вироку, що набрав законної сили, до виконання.

Встановлюється суб'єктно-об'єктний склад екстрадиційних правовідносин у вузькому розумінні та визначається їх зміст.

У підрозділі 2.5. «Акти застосування правових норм та акти реалізації прав і обов'язків у механізмі правового регулювання екстрадиції» досліджуються такі компоненти механізму правового регулювання екстрадиції, як акти застосування екстрадиційних норм та акти реалізації прав і обов'язків щодо екстрадиції особи.

Автором робиться висновок, що передбачена екстрадиційною нормою можливість надання правової допомоги у формі екстрадиції, виходячи із конкретних життєвих обставин, які стали підставою для звернення запитуючою державою за такою допомогою, конкретизується у відповідному правозастосовчому акті шляхом встановлення наявності чи відсутності у суб'єктів екстрадиційних правовідносин прав та обов'язків щодо здійснення екстрадиції особи та визначення (за наявності) їх обсягів на підставі та відповідно до застосовуваних екстрадиційних норм. У межах механізму правового регулювання екстрадиції такими актами, зокрема, є: 1) рішення про видачу особи; 2) рішення про відмову у видачі особи. З їх участю «в роботі» даної системи пов'язується також можливість індивідуального піднормативного регулювання екстрадиційних правовідносин, що, наприклад, має місце при визнанні компетентними органами запитуваної держави порушення кримінально-правової заборони, у зв'язку з яким запитується екстрадиція, політичним правопорушенням (злочином).

Передбачені екстрадиційною нормою та конкретизовані на рівні актів застосування цих норм права та обов'язки учасників екстрадиційних правовідносин «матеріалізуються» за допомогою певних актів їх поведінки (діяльності). Автором звертається увага на те, що акти реалізації прав та обов'язків «залучаються до роботи» механізму правового регулювання екстрадиції у тому випадку, коли він функціонує за участю такого акта застосування екстрадиційних норм, як рішення про видачу особи.

Як акт реалізації прав та обов'язків щодо видачі особи (екстрадиції) розглядається фактична поведінка (діяльність) суб'єктів екстрадиційних правовідносин у вузькому розумінні, яка полягає у наданні правової допомоги у формі екстрадиції шляхом віддання компетентними органами запитуваної держави компетентним органам запитуючої держави обвинуваченої чи засудженої особи з переміщенням її на територію останньої, чим уможливлюється подальша реалізація охоронних кримінально-правових відносин, одним із суб'єктів яких виступає запитуюча держава.

Розділ 3 «Механізм правового регулювання екстрадиції в правовій системі України» складається із двох підрозділів.

У підрозділі 3.1. «Особливості функціонування механізму правового регулювання екстрадиції в Україні» досліджується, головним чином, стан розробленості та дієвості існуючих в Україні нормативних приписів, які регламентують екстрадицію. Проводиться аналіз чинних міжнародних договорів України, які містять екстрадиційні норми, зокрема, матеріальні норми кримінально-правового характеру.

Особлива увага приділяється проблемам екстрадиції власних громадян, невидачі осіб за порушення кримінально-правової заборони, що є політичним злочином. Аналізуються проблеми застосування таких наріжних начал інституту екстрадиції, як принцип подвійної злочинності та принцип спеціалізації. Крім того, автором розглядаються особливості застосування в Україні принципу «non bis in idem» та правила «мінімального строку покарання» при екстрадиції осіб.

Звертається увага, що в міжнародних договорах України, норми яких регламентують екстрадиційні питання, для віднесення порушень кримінально-правової заборони до екстрадиційних використовується так зване правило «мінімального строку покарання», яке в умовах чинності КК України 2001 р. необхідно привести у відповідність до його норм, зокрема, тих, що визначають мінімальну межу такого виду покарання, як позбавлення волі на певний строк.

Автор робить висновок про необхідність активізації в Україні ролі суду при розгляді екстрадиційних питань в частині забезпечення прав особи, яка підлягає видачі, оскаржувати дії (бездіяльність) органів, до компетенції яких віднесено прийняття рішень щодо екстрадиції особи, що в свою чергу потребує внесення відповідних змін до законодавчих актів України.

У підрозділі 3.2. «Основні напрямки вдосконалення кримінально-правового регулювання екстрадиції» піддано детальному аналізу норми, закріплені в ст. 10 КК України «Видача особи, яка обвинувачується у вчиненні злочину, та особи, яка засуджена за вчинення злочину». Це дає змогу здобувачу дійти таких висновків: 1) на рівні ч. 1 ст. 10 КК України має місце неповнота конкретизації норми ч. 2 ст. 25 Конституції України, що проявляється у відсутності кримінально-правової заборони видачі власних громадян для приведення такого, що набрав законної сили, обвинувального вироку запитуючої держави до виконання; 2) на рівні ч. 2 ст. 10 КК України має місце недотримання українським законодавцем правил законодавчої техніки, оскільки зміст даної статті не відповідає її назві, яка не містить згадки про передачу засуджених осіб. Поряд з цим має місце неповнота врахування закріплених КК України 2001 р. принципів чинності норм кримінального закону у просторі; 3) на рівні ч. 3 ст. 10 КК України має місце некоректне використання законодавцем терміна «передача», яким у межах даної частини статті позначається видача для приведення такого, що набрав законної сили, обвинувального вироку суду запитуючої держави до виконання.

З урахування зроблених у межах даного підрозділу висновків автором формулюються конкретні пропозиції щодо усунення існуючих вад та вдосконалення кримінально-правового регулювання екстрадиції в Україні.

У Висновках дисертантом підбито підсумки дисертаційного дослідження, які крім положень, що виносяться на захист, містять конкретні пропозиції щодо вдосконалення кримінально-правового регулювання екстрадиції в Україні, зокрема, запропоновано внести такі зміни та доповнення до Кримінального кодексу України:

1) у статті 5 частини першу та другу викласти в такій редакції:

«1. Закон про кримінальну відповідальність, який скасовує злочинність діяння або пом'якшує кримінальну відповідальність чи іншим чином покращує становище особи, має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, що вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покарання або відбули покарання, але мають судимість.

2. Закон про кримінальну відповідальність, що встановлює злочинність діяння або посилює кримінальну відповідальність чи іншим чином погіршує становище особи, не має зворотної дії в часі».

2) статтю 10 викласти в такій редакції:

«Стаття 10. Екстрадиція (видача правопорушників)

Громадяни України та особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, не можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду чи приведення до виконання такого, що набрав законної сили, постановленого судом цієї держави обвинувального вироку.

Іноземці та особи без громадянства, що постійно не проживають в Україні, які вчинили злочини поза межами України і перебувають на її території, можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду чи приведення до виконання такого, що набрав законної сили, постановленого судом цієї держави обвинувального вироку, якщо це передбачено міжнародними договорами України»;

3) доповнити статтею 10¹ такого змісту:

«Стаття 10¹. Передача осіб, засуджених до позбавлення волі на певний строк, для відбування покарання

Іноземці, засуджені на підставі цього Кодексу до позбавлення волі на певний строк, можуть бути передані для відбування покарання за вчинений злочин тій державі, громадянами якої вони є, якщо така передача передбачена міжнародними договорами України».

Список опублікованих праць

1. Свистуленко М.П. Про елементи видачі злочинців за греко-руськими договорами Х століття // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. - К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 2003. - Вип. 52. - С. 48 - 51.

2. Свистуленко М.П. Історія становлення та розвитку видачі злочинців як правового інституту // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. - К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 2003. - Вип. 54. - С. 136 - 139.

3. Свистуленко М.П. Юридичні факти у механізмі правового регулювання екстрадиції // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2003. - Вип. 22. - С. 562 - 568.

4. Свистуленко М. Законодавча регламентація екстрадиції в Україні // Вісник прокуратури. - 2003. - №12. - С. 66 - 71.

5. Свистуленко М.П. Екстрадиція (видача злочинців) як правова категорія // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. - К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 2004. - Вип. 57. - С. 86 - 89.

Размещено на Allbest.ru