Обов’язковість судових рішень як конституційна засада судочинства України

Размещено на http://www.allbest.ru/

АКАДЕМІЯ АДВОКАТУРИ УКРАЇНИ

Хотинська Оксана Зіновіївна

УДК 34.037 (477)

ОБОВ'ЯЗКОВІСТЬ СУДОВИХ РІШЕНЬ ЯК КОНСТИТУЦІЙНА ЗАСАДА СУДОЧИНСТВА УКРАЇНИ

Спеціальність 12.00.10 - Судоустрій; прокуратура та адвокатура

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ - 2006р.

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі кримінального процесу і криміналістики Академії адвокатури України.

Науковий керівник:

кандидат юридичних наук, доцент

Захарова Олена Семенівна,

Академія адвокатури України, проректор з наукової роботи,

завідувачка кафедри цивільного, господарського права та процесу.

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор Долежан Валентин Володимирович

Одеська національна юридична академія

професор кафедри судових та правоохоронних органів;

кандидат юридичних наук, доцент

Сердюк Валентин Васильович,

Верховний Суд України, заступник керівника Апарату - начальник управління забезпечення діяльності

Судової палати у господарських справах.

Провідна установа:

Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого Міністерства освіти і науки України, кафедра організації судових і правоохоронних органів, м. Харків

Захист відбудеться „07” листопада 2006 року о 12.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.122.01 в Академії адвокатури України (01032, м. Київ, бул. Тараса Шевченка, 27).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Академії адвокатури України (01032, м. Київ, бул. Тараса Шевченка, 27).

Автореферат розісланий „04” жовтня 2006 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради кандидат юридичних наук, доцент О.П. Кучинська

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Визначення й утвердження самостійності судової влади на конституційному рівні диктують нагальну необхідність упровадження конституційних положень щодо її ролі й місця в організації та функціонуванні правосуддя. Звідси і необхідність поглиблення судової реформи, яка потребує подальшого розвитку, наповнення якісно новим змістом, удосконалення чинних правових інститутів і пошуку нових форм забезпечення реально незалежного правосуддя. У зв'язку з цим закономірним є здійснення конкретних кроків з реформування судової системи України, яка заслуговує на особливу увагу в умовах динамічного оновлення всіх видів судочинства та бурхливого розвитку вітчизняного законодавства.

Прийняття пакету законів „малої судової реформи” (2001 р.) та Закону України „Про судоустрій України” внесли істотні зміни у національне законодавство, спрямовані на реалізацію положень Конституції України, але, водночас, засвідчили, що подальшій розробці законодавства про судоустрій та процесуального законодавства повинна передувати нова концепція судово-правової реформи, яка дасть можливість розробити це законодавство на підставі єдиних принципів процесуальної діяльності, закладених у Конституції України.

Крім того, існуюча система судів загальної юрисдикції потребує вдосконалення з метою реалізації основних засад судочинства, визначених Конституцією України, а також виконання вимог ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод щодо забезпечення права на судовий захист.

З огляду на вищезазначене, проблематика єдиного розуміння, тлумачення та впровадження конституційних засад судочинства є ключовим етапом на шляху реалізації завдань судово-правової реформи.

Однією із засад судочинства Конституція України (ст. 129) закріпила принцип обов'язковості судових рішень, який знайшов своє подальше відображення у Законі України „Про судоустрій України” та процесуальних кодексах. Але, не зважаючи на це, єдиний підхід щодо розуміння цього принципу у вітчизняному законодавстві відсутній. Універсальність тлумачення вказаної засади має важливе не лише теоретичне, а й практичне значення, оскільки, в контексті практики Європейського Суду з прав людини, обов'язковість судових рішень виступає однією із організаційно-правових гарантій доступності правосуддя та характеризує судову владу не лише з процесуальної, а й з організаційної сторони.

Слід зазначити, що комплексні наукові дослідження з окресленої проблематики в Україні майже відсутні. Окремі питання, які побічно торкаються тематики цього дослідження, відображені у наукових працях як радянських, так і сучасних українських та зарубіжних фахівців з різних галузей права, зокрема: М.Г. Авдюкова, С.С. Алєксєєва, А.В. Андрушко, В.Н. Бібіло, А.Т. Боннер, В.Г. Гончаренка, Ю.М. Грошевого, М.А. Гурвіча, Т.Н. Добровольської, В.В. Долежана, Л.Н. Завадської, П.П. Заворотька, О.С. Захарової, Н.Б. Зейдера, В.І. Камінської, Т.В. Каткової, Є.Г. Коваленка, А.М. Колодія, В.В. Кривенка, Р.Г. Кочар'янца, С.Л. Лисенкова, В.Т. Маляренка, Д.Я. Малєшина, І.Є. Марочкіна, М.М. Міхеєнка, О.Р. Михайленка, І.Б. Морозової, І.Л. Невзорова, В.Т. Нора, М.П. Омельченко, А.Й Осетинського, І.Л. Петрухіна, Д.М. Притики, А.Л. Рівліна, В.М. Савицького, А.О. Селіванова, В.М. Семенова, А.К. Сергун, В.В. Сердюка, В.С. Смородинського, І.В. Тирічева, В.М. Тертишника, Є.В. Фесенка, С.Я. Фурси, Н.М. Чепурнової, Н.А. Чечіної, І.У. Чіналієвої, М.С. Шакарян, С.В. Щербак, В.П. Шибіко, М.Й. Штефана та інших.

Актуальність тематики, складність і дискусійність окремих її питань, їх недостатнє вивчення та необхідність належного правового регулювання і зумовили вибір теми дисертаційного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснено в рамках наукової теми Академії адвокатури України „Дослідження проблем захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина”, затвердженої Вченою радою Академії адвокатури України (протокол № 5 від 11 лютого 2002р.).

Мета і завдання дослідження. Головною метою дисертаційного дослідження є комплексний науково-теоретичний аналіз та вивчення принципу обов'язковості судових рішень як важливої передумови подальшого здійснення судово-правової реформи в Україні, його впливу на організацію ефективної діяльності судової влади, а також його організаційно-правових та процесуальних гарантій. Дисертантка не ставить за мету розгляд всіх аспектів, які стосуються обов'язковості судових рішень, а обмежується лише аналізом найбільш суттєвих і важливих.

Відповідно до мети визначені такі основні завдання дослідження:

- розкрити сутність та зміст принципу обов'язковості судових рішень;

- на підставі аналізу різних поглядів на поняття „судова влада” і „правосуддя” та з урахуванням дії принципу обов'язковості судових рішень, визначити статус органів судової влади;

- з'ясувати місце, роль та повноваження суду в забезпеченні реалізації судових рішень як невід'ємної складової досліджуваної засади;

- дослідити проблеми примусового виконання рішень суду як гарантії реалізації принципу обов'язковості судових рішень та запропонувати шляхи їх подолання;

- визначити поняття, характер і специфіку судового контролю за виконанням судових рішень як однієї із форм реалізації судової влади;

- класифікувати форми судового контролю за виконанням судових рішень;

- розробити конкретні пропозиції, спрямовані на вдосконалення вітчизняного законодавства.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, які виникають в процесі реалізації конституційної засади обов'язковості судових рішень в умовах здійснення судово-правової реформи в Україні.

Предмет дослідження - правові норми, що забезпечують дію принципу обов'язковості судових рішень, систему організаційно-правових і процесуальних гарантій його реалізації та судового контролю у цій сфері.

Методи дослідження. Відповідно до мети і завдань дослідження у дисертаційній роботі автором використані як загальнонаукові, так і спеціальні методи дослідження. Підґрунтям дослідження виступає діалектичний метод наукового пізнання явищ дійсності в їх розвитку та взаємозв'язку. Використовувалися також порівняльно-правовий, системно-структурний, формально-логічний, статистичний та метод формально-догматичного аналізу.

Так, метод системно-структурного аналізу застосовувався при визначенні поняття і змісту принципу обов'язковості судових рішень, реалізації існуючої системи гарантій цього принципу. Через призму порівняльно-правового методу аналізуються наукові позиції та погляди українських та зарубіжних вчених, зокрема, щодо розуміння судової влади, її організації, діяльності її органів та здійснення правосуддя. Формально-логічний метод слугував вивченню окремих положень процесуальної доктрини, з його допомогою проводився опис і аналіз правових норм та правовідносин, їх пояснення і тлумачення. Догматичний аналіз норм чинного законодавства сприяв виявленню їх недоліків і формулюванню пропозицій щодо створення нових і вдосконалення чинних правових норм з урахуванням обов'язковості судових рішень.

Емпіричну базу дисертаційного дослідження становлять статистичні дані Верховного Суду України про стан здійснення судочинства судами загальної юрисдикції, матеріали опублікованої судової практики, а також матеріали цивільних та господарських справ, у розгляді яких автор особисто брала участь. У ході дослідження використовувалися постанови Пленуму Верховного Суду України, інформаційні листи та роз'яснення Президії Вищого господарського суду України.

Наукова новизна одержаних результатів обумовлюється тим, що дисертація за обраною темою є першим у вітчизняній науці комплексним монографічним дослідженням принципу обов'язковості судових рішень як конституційної засади судочинства в умовах подальшого здійснення судово-правової реформи в Україні.

На підставі результатів дослідження дисертантом сформульовані нові наукові положення, висновки та пропозиції, що виносяться на захист і найважливішими з яких є:

1. Обґрунтовується, що поняття „судове рішення” є універсальним, родовим. Воно включає в себе вироки у кримінальних справах, рішення у цивільних, господарських справах, постанови в адміністративних справах, рішення Конституційного Суду України, а також постанови та ухвали суду (судді). З урахуванням ст. 1 Закону України „Про судоустрій України” розмежовуються види судових рішень залежно від виду судочинства: судове рішення в цивільному судочинстві, судове рішення в господарському судочинстві, судове рішення в адміністративному судочинстві, судове рішення в кримінальному судочинстві та судове рішення в конституційному судочинстві.

2. Зроблено висновок про те, що обов'язковість судового рішення носить універсальний характер. На підставі аналізу норм українського процесуального законодавства визначено, що загальнообов'язковість - це спосіб регулювання відносин, які виникають при реалізації всіх судових рішень, незалежно від суб'єктивного ставлення осіб до приписів, які містяться в акті правосуддя.

3. Доводиться, що обов'язковість входить в зміст законної сили судового рішення і одночасно є його самостійною властивістю, яка виявляється у всіх властивостях законної сили рішення суду. Обов'язковість судового рішення забезпечує його виключність, незаперечність, преюдиціальність, незмінність та виконавчість.

4. На основі аналізу правової природи виконання судових рішень та ґрунтуючись на результатах аналізу наукових вчень щодо місця виконавчого провадження в системі права підтримується позиція та наводяться додаткові аргументи на користь існування виконання судових рішень як завершальної стадії цивільного, господарського, адміністративного та кримінального процесів, яка органічно пов'язана з попередніми стадіями.

5. Обґрунтовано положення, що принцип обов'язковості судових рішень містить дві складові: загальнообов'язковість як властивість судового рішення та обов'язковість виконання як гарантію його реалізації.

6. Наведено додаткові аргументи на користь тлумачення поняття „правосуддя” як діяльності по захисту прав і законних інтересів суб'єктів, не зводячи його лише до поняття „судового захисту”. Доводиться, що процесуальні відносини, які виникають в процесі виконання судових рішень відносяться до правосуддя в широкому розумінні цього слова. Обґрунтовується висновок про те, що судова влада і правосуддя - поняття спорідненні, але не тотожні. Поняття „судова влада” слід розглядати як функцію здійснення державної (єдиної) влади, а не як окрему владу. Правосуддя ж є однією із форм реалізації судової влади, але не єдиною; судова влада не зводиться лише до здійснення правосуддя. Підтримується пропозиція назвати розділ VIII Конституції України „Судова влада”, оскільки лише в такому випадку логічним буде наявність в ньому засад організації судового ладу, тобто сукупності суб'єктів як носіїв судової влади та їх принципів. Цим самим буде підкреслюватись публічний характер судової системи, зокрема органів спеціальної позасудової компетенції.

7. Підтримується та додатково аргументується позиція про те, що до судового ладу можуть входити інші суб'єкти, які безпосередньо не здійснюють функції правосуддя (у розумінні судового розгляду справи), оскільки помилковим є зведення судової влади лише до суду як державного органу. Тому обґрунтованою вбачається пропозиція виведення Державної судової адміністрації України із системи виконавчої влади та підпорядкування їй державної виконавчої служби.

8. Проведено розмежування понять „реалізація вироку”, „виконання вироку” та „виконання покарання” та дано визначення вказаним дефініціям. Термін „реалізація вироку” має найширше значення і охоплює не лише процесуальну діяльність суду та інших учасників кримінального процесу, а й фактичне виконання вироку, в тому числі і виконання покарання (що виходить за рамки процесуальної діяльності), основою якого є кримінально-виконавче законодавство. Поняття „виконання вироку” слід розглядати у вузькому, процесуальному значенні як стадію кримінального процесу, змістом якої є звернення вироку до виконання, вирішення процесуальних питань, виникаючих в процесі його виконання, а також здійснення контролю за своєчасним і правильним виконанням вироку. Термін „виконання покарання” означає діяльність органів державної влади по реалізації вироку лише в частині покарання, суть якої полягає в тому, щоб забезпечити відбування засудженим призначеного йому покарання у точній відповідності до приписів вироку, тим самим досягнувши мету покарання.

9. На основі аналізу численних наукових позицій, виходячи з того, що судовий контроль є видом державного контролю (самостійною формою діяльності державної влади), зроблено висновок, що судовий контроль є організаційно-правовою формою діяльності судової влади. Наведено аргументи на користь розмежування правосуддя та судового контролю; виділено специфічні характеристики останнього; сформульовано, що судовий захист - самостійне конституційне право громадянина, а можливість судового оскарження є конституційно встановленим механізмом його реалізації через здійснення судового контролю. Зроблено висновок, що правосуддя і судовий контроль - поняття різного порядку, які, водночас, відносяться до одного родового поняття - судова влада, та є самостійними формами її реалізації.

Визначено, що судовий контроль є комплексним правовим явищем, в якому знаходить свій прояв одна із форм реалізації судової влади, та яке відображає як основні риси останньої, так і ознаки юрисдикційної діяльності органів держави.

10. Обґрунтовується, що судовий контроль за виконанням судових рішень є складовою єдиного процесу захисту прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, який відбувається у рамках однієї справи, незалежно від того, в якій сфері - публічній чи приватній, виникли спірні правовідносини; він виступає гарантією дієвості такого захисту. Ця особливість притаманна виключно судовому контролю за виконанням судових рішень, що вирізняє його серед судового контролю у сфері управління. Це специфічна ознака, яка ставить судовий контроль за виконанням судових рішень на особливе місце і в системі гарантій законності у сфері управління, і в системі гарантій функціонування судової влади.

11. Визначено поняття судового контролю за виконанням судових рішень - це самостійна, законодавчо закріплена, правова форма реалізації судової влади, яка відображає як основні риси останньої, так і ознаки юрисдикційної діяльності органів державної виконавчої служби, спрямована не лише на забезпечення законності в процесі примусового виконання судових рішень та захист прав і законних інтересів учасників цього процесу, а й на реальне виконання рішення суду, гарантуючи тим самим обов'язковість такого виконання.

12. Розроблена класифікація форм судового контролю за виконанням судових рішень за критерієм ступеню втручання суду в діяльність органів державної виконавчої служби: безпосередній (прямий) контроль за виконанням судових рішень - розгляд скарг на рішення, дії (бездіяльність) державного виконавця, мета якого полягає у захисті прав та інтересів учасників виконавчого провадження при здійсненні примусового виконання судового рішення державним виконавцем; опосередкований (непрямий) контроль за виконанням судових рішень, який здійснюється в порядку позовного провадження при захисті порушених в процесі примусового виконання прав сторін та осіб, які не брали участі у виконавчому провадженні, а також у випадку притягнення до відповідальності за невиконання судового рішення; вторинний контроль (апеляційне чи касаційне оскарження ухвал суду, постановлених з питань, які виникли на стадії судового виконання), об'єктом якого є діяльність суду по здійсненню повноважень, які складають його виключну компетенцію на стадії виконання рішення.

На підставі цих висновків пропонуються відповідні зміни до законодавства України. Аргументація щодо необхідності запропонованих змін до законодавства, а також зміст пропозицій, наводяться в дисертаційній роботі.

Практичне значення одержаних результатів. Сформульовані у дисертаційному дослідженні теоретичні положення, висновки та пропозиції можуть бути використані: у законотворчій діяльності - як теоретична основа для подальшого вдосконалення норм Закону України „Про судоустрій України” та процесуального законодавства; у правозастосовній діяльності - при здійсненні судами судочинства, а також органів державної виконавчої служби в процесі примусового виконання судових рішень; у науково-дослідницькій діяльності - для подальшого наукового осмислення і дослідження обов'язковості судових рішень, зокрема, як засади судочинства в Україні; у навчальному процесі - при викладанні таких правових дисциплін як судоустрій України, цивільне процесуальне право України, кримінально-процесуальне право України, господарське процесуальне право України, адміністративне процесуальне право України, а також спеціальних курсів; при підготовці підручників, навчальних та методичних посібників, а також при проведенні занять із підвищення кваліфікації та професійної майстерності адвокатів, суддів, державних виконавців.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Результати наукових досліджень, висновки та пропозиції доповідались автором на Міжнародній науковій конференції молодих вчених „Другі осінні юридичні читання” (14 - 15 листопада 2003 р.), на Міжнародній науковій конференції молодих учених та здобувачів „Сучасні проблеми юридичної науки: стан та перспективи розвитку” (м. Харків, 21 - 22 листопада 2005 р.), на Міжнародній науково-практичній конференції „Еволюція кримінального судочинства на пострадянському просторі” (м. Київ, 22 - 23 червня 2006 р.).

Висновки, що містяться в дисертації, використовуються автором при викладенні дисципліни „Цивільний процес” та спеціального курсу „Виконання судових рішень”, а також при керівництві науковою роботою студентів.

Публікації. Основні теоретичні положення, висновки і рекомендації здійсненого дослідження викладені автором у чотирьох наукових статтях, які опубліковані у фахових виданнях, включених до переліку, затвердженого ВАК України, а також у одних тезах доповідей та наукових повідомлень на науково-практичних конференціях.

Структура дисертації визначається метою дослідження. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, які містять вісім підрозділів, висновків та списку використаних джерел (245 найменувань). Загальний обсяг дисертації становить 195 сторінок, із них 20 сторінок - список використаних джерел.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, ступінь наукової розробки теми дослідження, визначаються предмет, об'єкт, основна мета та завдання дослідження, його методологічні засади, розкривається наукова новизна та практичне значення отриманих результатів, наводяться дані про апробацію отриманих результатів.

Розділ І „Судове рішення як мета і результат судочинства” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. „Аналіз наукової літератури та законодавства щодо судових рішень” проведено аналіз існуючої літератури, яка безпосередньо чи опосередковано стосується теми дисертаційного дослідження, а також норм вітчизняного законодавства. З урахуванням того, що в ст. 129 Конституції України вживається термін „засади”, а в юридичній літературі - „принципи”, які більшістю науковцями використовуються як синоніми, проводиться розмежування вказаних дефініцій. На підставі аналізу наукових праць з теорії та філософії права, процесуального права, з урахуванням визначень, які містяться в тлумачних словниках української мови, щодо визначення терміну „принципи”, обґрунтовується, що поняття „принцип” є значно ширшим ніж „засади”, поглинаючи останню дефініцію, та застосовуючи поряд з нею як складову тлумачення категорію „ідея”.

Відстоюється та додатково аргументується позиція деяких науковців щодо існування цілісної системи принципів правосуддя, що включає і організаційні, і процесуальні основи. Засади судочинства, закріплені у ст. 129 Конституції України, в рівній мірі характеризують правосуддя зі сторони як судочинства, так і судоустрою.

На основі проведеного аналізу чинного законодавства України зроблено загальний висновок про неоднозначність підходів до розуміння обов'язковості судових рішень як конституційної засади судочинства, а також про недостатній рівень вивчення та розробки окресленої проблематики у юридичній літературі.

У підрозділі 1.2. „Обов'язковість судових рішень - як конституційна засада судочинства” досліджено сутність та зміст принципу обов'язковості судових рішень. Виходячи з існуючих у юридичній літературі понять „судового рішення” та варіантів використання цього терміну у нормативних актах, дисертантка чітко окреслила коло процесуальних документів, які охоплюються цим поняттям і становлять предмет досліджуваної засади. Автором визначається, що „судове рішення” є універсальним, родовим поняттям і включає в себе вироки у кримінальних справах, рішення у цивільних, господарських справах, постанови в адміністративних справах, рішення Конституційного Суду України, а також постанови та ухвали суду (судді). На думку дисертантки, не підпадають під визначення „судового рішення” рішення третейських судів та рішення іноземних судів, оскільки останні не здійснюють правосуддя у розумінні функції державної влади, яка здійснюється її спеціально уповноваженими органами - судами.

В науці процесуального права традиційним є підхід, відповідно до якого обов'язковість судового рішення розглядається як наслідок вступу рішення в законну силу. Тому автором зміст обов'язковості судових рішень розкривається крізь призму законної сили судового рішення та його властивостей: виключності, незаперечності, незмінності, преюдиціальності та виконавчості. Дискусійним є питання щодо меж законної сили судового рішення та меж його обов'язковості. Автор приходить до висновку про універсальність обов'язковості судового рішення. У цій площині запропонований у радянський період тезис про загальнообов'язковість судового рішення (тобто відсутність суб'єктивних меж) вбачається актуальним і в сучасних умовах. Особливу увагу в роботі приділено виконавчості судового рішення: дана властивість розглядається як можливість примусового виконання рішення, яка ґрунтується на обов'язковості рішення суду. Аналізуючи протилежні погляди вчених на правову природу виконавчості та норми діючого процесуального законодавства, дисертантка приходить до висновку, що виконавчість судового рішення є самостійною властивістю рішення, а не складовою його законної сили, в той час як загальнообов'язковість залежить від вступу рішення в законну силу. Водночас загальнообов'язковість рішення нерозривно пов'язана з його виконавчістю, оскільки лише з виконанням судового рішення досягається мета правосуддя - захист прав та інтересів особи. В результаті чого стверджується, що обов'язковість входить до змісту законної сили рішення і одночасно є самостійною властивістю, яка виявляється у всіх властивостях законної сили; обов'язковість судового рішення забезпечує його виключність, незаперечність, преюдиціальність, незмінність, виконавчість.

Зазначається, що обов'язковість рішень суду полягає також і у передбаченій законодавством відповідальності за невиконання судових рішень. Обґрунтовується необхідність посилення відповідальності за невиконання рішення суду, зокрема, шляхом встановлення кримінальної відповідальності для фізичних осіб у вигляді громадських робіт. У зв'язку із цим запропоновано внести відповідні зміни, сформульовані дисертанткою в роботі, до ст. 382 Кримінального кодексу України.

У підрозділі 1.3. „Процесуальні гарантії обов'язковості судових рішень” увагу присвячено дослідженню гарантій обов'язковості судових рішень як сукупності умов і способів, які сприяють і дозволяють реалізувати досліджувану засаду.

На думку автора, реалізація судових рішень можлива декількома шляхами, зокрема, шляхом їх добровільного виконання. Останнє може полягати у активній поведінці суб'єкта або в утриманні від вчинення певних дій (бездіяльності). Такий спосіб реалізації судових рішень є найкращим і найбільш безболісним, оскільки при виконанні рішень в добровільному порядку мають місце матеріально-правові відносини, які ґрунтуються на рішенні суду і волевиявленні суб'єктів. Ці відносини розвиваються поза процесуальною формою та поза контролем суду.

Іншою формою реалізації судових рішень, яка виступає гарантією їх обов'язковості, є можливість примусового виконання, якій в роботі приділено особливу увагу. Автор аналізує різні погляди вчених на існування виконання судових рішень як стадії цивільного, кримінального, господарського та адміністративного процесів. Запропоновано згрупувати їх наступним чином: 1) визначення виконання судових рішень як процесуальної стадії, 2) виділення виконавчого провадження у самостійну галузь права, 3) включення виконавчого провадження до системи адміністративного процесу. У дисертації відстоюється позиція та наводяться додаткові аргументи на користь існування виконання судових рішень як процесуальної стадії з точки зору тлумачення понять „правосуддя” та „судова влада”. На відміну від поширеної позиції щодо визначення „правосуддя” як діяльності суду з розгляду і вирішення судових справ, автор, з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, обґрунтовує необхідність тлумачити дефініцію „правосуддя” як діяльність по захисту прав та законних інтересів суб'єктів, не зводячи його лише до поняття „судового захисту”. В протилежному випадку, „якщо б судові рішення залишались на папері, право доступу до правосуддя було б ілюзорним”. Доводиться, що процесуальні відносини, які виникають в процесі виконання судових рішень відносяться до правосуддя в широкому розумінні цього слова. Автор наголошує, що помилковим є зведення судової влади до суду як державного органу. На її думку, поняття „судова влада” слід тлумачити не як самостійний вид державної влади, а як функцію її здійснення. Тому варто говорити про здійснення судової функції, а не судової влади. Дисертантка вказує на те, що у розділі VІІІ Конституції України „Правосуддя” закладені дві форми організації судової влади: судовий лад і судовий устрій. Лише безпосередні суб'єкти судової системи (всі суди) утворюють судовий устрій, решта, таких як Вища рада юстиції, кваліфікаційні комісії суддів, органи суддівського самоврядування, передбачена Законом України „Про судоустрій” державна судова адміністрація, вказують на судовий лад. Наголошується, що „судова влада” як функція державної влади не може обмежуватись лише системою судів: до судового ладу можуть входити інші суб'єкти, які безпосередньо не здійснюють функції правосуддя у вузькому розумінні (судового розгляду справи). Тому обґрунтованою вбачається пропозиція виведення Державної судової адміністрації України із системи виконавчої влади та підпорядкування їй державної виконавчої служби.

Як процесуальні гарантії обов'язковості судових рішень у роботі розглядаються та розкриваються умови допустимості примусового виконання рішення: 1) наявність виконавчого документа, 2) звернення до компетентного органу з вимогою про початок примусового виконання, 3) прийняття виконавчого документа до виконання.

Завершуючи розділ, автор робить висновок, що принцип обов'язковості судових рішень містить дві складові: загальнообов'язковість як властивість судового рішення та обов'язковість виконання як гарантію його реалізації.

Розділ ІІ „Суб'єкти виконання конституційної засади - обов'язковість судових рішень” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. „Роль суду у забезпеченні обов'язковості судових рішень” дисертанткою розглядаються два аспекти участі суду в процесі забезпечення обов'язковості своїх рішень: 1) прояв обов'язковості судового рішення по відношенню до інших судів та 2) місце, роль та повноваження суду в процесі примусового виконання своїх рішень.

На підставі аналізу процесуальних норм та судової практики робиться висновок, що обов'язковість рішення суду для інших судів проявляється в такій характерній властивості судового рішення як преюдиціальність. Виявлено, що в процесуальних кодексах зв'язок преюдицій рішень, постановлених у кримінальному, цивільному, адміністративному та господарському судочинстві, не є взаємним. Автором обґрунтовується необхідність існування взаємозв'язку між преюдиціальністю судових рішень (незалежно від виду судочинства): рішення суду, яке вступило в законну силу по цивільній (господарській чи адміністративній) справі повинно бути обов'язковим для суду, який розглядає кримінальну справу. Наголошується, що лише в такій взаємодії можливо розглядати преюдиціальність як властивість, притаманну судовому рішенню у широкому розумінні, незалежно від виду судочинства, і в якій знаходить свій прояв обов'язковість судових рішень.

Особливу увагу в роботі приділяється проблемі співвідношення преюдиціальності судового рішення, яке набрало законної сили, та принципу оцінки доказів за внутрішнім переконанням судді. Аналізуючи різні погляди науковців на вказане питання, автор приєднується до позиції, згідно з якою суд не може просто відкидати преюдиціально-значиме судове рішення, не приймати його до уваги. В протилежному випадку, на думку дисертантки, це буде прямим порушенням обов'язковості судових рішень як конституційної засади судочинства України.

Розглядаючи питання щодо місця та ролі суду в процесі примусового виконання судових рішень, автор розкриває зміст стадії виконання вироку у кримінальному судочинстві.

На думку дисертантки, існування спірних поглядів на зміст стадії виконання вироку зумовлене змішанням і неоднозначним тлумаченням понять „реалізація вироку”, „виконання вироку”, „виконання покарання”. Автор пропонує власні визначення вказаних дефініцій, які містяться у дисертації і винесені у п. 8 рубрики „Наукова новизна одержаних результатів”. У зв'язку з цим зазначається, що суд є головним суб'єктом правовідносин, які становлять зміст стадії виконання вироку.

На підставі аналізу правової природи виконання судових рішень та наукових позицій щодо умов його ефективності, зазначається, що ефективне виконання судового рішення в цивільному, господарському та адміністративному процесах можливе лише за активної участі суду. Розмежовуючи поняття „виконання судових рішень” та „виконавче провадження” автор робить висновок, що повноваження по виконанню рішень суду є на сучасному етапі „пограничною” зоною взаємодії виконавчої і судової влади.

У підрозділі 2.2. „Державний виконавець - як суб'єкт реалізації принципу обов'язковості судових рішень” увагу приділено ролі державного виконавця в процесі примусового виконання судових рішень як невід'ємної складової досліджуваної засади. Дисертанткою обґрунтовано необхідність впровадження іншого, ніж закріплений у чинному законодавстві, порядку відбору та призначення на посаду державних виконавців, у зв'язку з чим запропоновано внести зміни до Закону України „Про державну виконавчу службу”, які сформульовані у роботі. З метою належного матеріального стимулювання державних виконавців до ефективного виконання рішень автором пропонується викласти ст. 47 Закону України „Про виконавче провадження” в такій редакції: „Державний виконавець, який забезпечив реальне, своєчасне і законне виконання виконавчого документа, за рахунок стягнутого з боржника виконавчого збору одержує винагороду у розмірі одного відсотка стягнутої ним суми або вартості майна, а по виконавчому документу немайнового характеру - п'ять неоподаткованих мінімумів доходів громадян”.

Враховуючи особливий статус судових рішень, при аналізі повноважень державного виконавця у виконавчому провадженні, автор пропонує розглядати їх в такому ракурсі: 1) повноваження державного виконавця при виконанні судових рішень; 2) повноваження державного виконавця при виконанні рішень інших юрисдикційних органів.

Окремо у роботі аналізуються погляди та пропозиції вчених та практиків щодо створення недержавних органів виконання, які ґрунтуються на зарубіжному досвіді європейських країн. На думку дисертантки, такі пропозиції викликають ряд заперечень. В першу чергу тому, що примусове виконання - це зобов'язання боржника підкоритися прямо вираженій у судовому рішенні державній волі. Виступаючи гарантованою державою можливістю здійснити стягувачу своє право, примусове виконання одночасно виступає забороною на самодопомогу. По-друге, правосуддя - необхідна монополія держави. Тому, реалізація права із застосуванням заходів примусу (чим наділений державний виконавець) можлива лише через органи державної влади.

У підрозділі 2.3. „Обов'язковість рішень суду для сторін судового процесу” викладена характеристика сторін судового процесу на стадії примусового виконання рішення суду, де найбільш повно щодо них проявляє свою обов'язковість судове рішення.

Пропонується авторське визначення „стягувача” як сторони виконавчого провадження, право вимоги якої підтверджене рішенням суду чи іншого юрисдикційного органу, на користь чи в інтересах якої видано виконавчий документ та відкрито виконавче провадження. Аналізуються права та обов'язки сторін в процесі примусового виконання рішення суду. На підставі аналізу норм чинного законодавства, автор робить висновок, що при реалізації принципу обов'язковості судових рішень відбулось витіснення на другий план захисту інтересів стягувача. Тому підтримується позиція щодо недоцільності встановлення строку для добровільного виконання після відкриття виконавчого провадження. Натомість дисертантка пропонує внести зміни до процесуального законодавства, якими передбачити, що строк для добровільного виконання, а також наслідки невиконання рішення встановлюються судом при ухваленні рішення і доводяться до відома сторін шляхом роз'яснення разом із рішенням.

Окрему увагу в роботі приділено проблемам реалізації права сторін на відстрочку, розстрочку, зміну способу і порядку виконання судового рішення. Обґрунтовується необхідність законодавчого закріплення по-перше, строків надання, по-друге, переліку підстав надання відстрочки (розстрочки) виконання рішення. У зв'язку з цим автором пропонується нова редакція ст. 373 ЦПК України, ст. 263 КАС України, ст. 121 ГПК України, яка відображена у тексті роботи.

Враховуючи правову природу інституту правонаступництва, в роботі детально аналізуються питання заміни сторони правонаступником на стадії виконання судового рішення, ухваленого в різних видах судочинства. Зазначається, що відсутність у процесуальних кодексах єдиного підходу щодо вступу правонаступника у справу, спричинило існування різних поглядів на підстави його вступу на стадії виконання рішення. На думку дисертантки, не має жодних підстав думати, що питання заміни сторони правонаступником у справі повинно по різному вирішуватись у цивільному, господарському чи адміністративному процесах. Автор вважає, що найкраще це питання врегульовано ст. 37 ЦПК України, а тому пропонує викласти її зміст у ст. 55 КАС України та ст. 25 ГПК України.

Розділ ІІІ „Судовий контроль за виконанням судових рішень” складається з двох підрозділів.

У підрозділі 3.1. „Судовий контроль як гарантія забезпечення обов'язковості судових рішень в цивільній, адміністративній та господарській юрисдикціях” проводиться дослідження сутності судового контролю за виконанням судових рішень, яке спирається на існуючі у сфері управління поняття „контролю”, „контрольної діяльності”, „судового контролю”. Розглядаючи судовий контроль як організаційно-правову форму реалізації судової влади, автор проводить аналіз співвідношення судового контролю та правосуддя. Поділяється точка зору та наводяться додаткові аргументи на користь розмежування понять „судовий контроль” та „правосуддя”. На підставі цього, зроблено висновок, що правосуддя і судовий контроль - поняття різного порядку, які, водночас, відносяться до одного родового поняття - судова влада, та є самостійними формами її реалізації. Автор дає власне визначення судового контролю як комплексного правового явища, в якому знаходить свій прояв одна із форм реалізації судової влади та яке відображає як основні риси останньої, так і ознаки юрисдикційної діяльності органів держави.

Дисертантка зазначає, що на відміну від судового контролю у інших сферах, судовий контроль за виконанням рішень суду спрямований не лише на забезпечення законності в державному управлінні та захист прав та інтересів осіб, а і на реальне виконання рішення суду, що є ефективною гарантією досягнення мети правосуддя, авторитету суду та судової влади в цілому. Аналізуючи порядок судового контролю за виконанням рішень у різних видах судочинства, автор вважає вірним лише такий підхід, що скарги на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця (органу державної виконавчої служби), які мають місце при виконанні судового рішення, повинні розглядатися судом, який видав виконавчий документ, в рамках однієї справи, що дійшла в своєму розвитку до заключної стадії, без порушення провадження у новій справі. Тому критикується підхід до судового контролю за виконанням рішень, постановлених в порядку адміністративного судочинства, який передбачений КАС України. На думку дисертантки, повинен існувати єдиний (однаковий) для усіх судів загальної юрисдикції порядок судового контролю за виконанням судових рішень. Лише в цьому випадку в повній мірі забезпечуватиметься єдність системи судів загальної юрисдикції. Тому, існує необхідність розмежування в адміністративному процесі, із подальшим законодавчим закріпленням в КАС України, судового контролю за виконанням рішення адміністративного суду та провадження у справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби.

Завершується підрозділ авторським визначенням поняття судового контролю за виконанням судових рішень, яке винесене у п.11 рубрики „Наукова новизна одержаних результатів”.

У підрозділі 3.2. „Форми судового контролю за виконанням судових рішень” аналізуючи норми законодавства та різні наукові позиції, дисертанткою розроблена класифікація форм судового контролю за виконанням судових рішень за критерієм ступеню втручання суду в діяльність органів державної виконавчої служби (п.12 рубрики „Наукова новизна одержаних результатів”). Автор також зупинилась на деяких проблемних питаннях, які виникають при здійсненні опосередкованого судового контролю.

Особливу увагу в роботі приділено такій формі судового контролю за виконанням судових рішень (характерна лише для адміністративного процесу), як можливість суду, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалено судове рішення, надати суду звіт про виконання рішення в строк, встановлений судом (ч. 1 ст. 267 КАС України). Автор вважає, що аналізована норма не позбавлена певних вад. Зокрема, чітко не встановлено в якій формі і у вигляді якого документа (чи в якому документі) повинна бути викладена вимога суду щодо надання звіту про виконання судового рішення. Системний аналіз положень КАС України дозволяє автору наполягати на необхідності закріплення такої вимоги безпосередньо у судовому рішенні. Недосконалість законодавчого врегулювання такої форми судового контролю може бути усунута, якщо ст. 267 КАС України викласти у новій редакції, сформульованій у роботі.

судовий влада обов'язковість гарантія

ВИСНОВКИ

У дисертації наведені теоретичні узагальнення і запропоновано нове вирішення наукового завдання, суть якого полягає в комплексному дослідженні обов'язковості судових рішень як конституційної засади судочинства в умовах подальшого здійснення судово-правової реформи в Україні. Зокрема, сформульовані такі результати дослідження:

1. Загальнообов'язковість - це спосіб регулювання відносин, які виникають при реалізації всіх судових рішень, незалежно від суб'єктивного ставлення осіб до приписів, які містяться в акті правосуддя.

2. Принцип обов'язковості судових рішень містить дві складові: загальнообов'язковість як властивість судового рішення та обов'язковість виконання як гарантію його реалізації.

3. До судового ладу можуть входити інші суб'єкти, які безпосередньо не здійснюють правосуддя (у розумінні судового розгляду справи). Тому підтримується пропозиція виведення Державної судової адміністрації України із системи виконавчої влади та підпорядкування їй державної виконавчої служби.

4. Підтримується пропозиція назвати розділ VIII Конституції України „Судова влада”, оскільки лише в такому випадку логічним буде наявність в ньому засад організації судового ладу, тобто сукупності суб'єктів як носіїв судової влади та їх принципів.

5. Пропонується доповнити ст. 382 КК України частиною першою наступного змісту: „Умисне невиконання чи ухилення від виконання рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, або перешкоджання їх виконанню, - карається громадськими роботами на строк до двохсот сорока годин.” У зв'язку з цим диспозицію частини першої статті 382 КК України викласти у такій редакції: „2. Ті самі дії, вчинені службовою особою, -”. У зв'язку з цим частини другу і третю вважати частинами третьою і четвертою відповідно.

6. Судовий контроль за виконанням судових рішень - це самостійна, законодавчо закріплена, правова форма реалізації судової влади, яка відображає як основні риси останньої, так і ознаки юрисдикційної діяльності органів державної виконавчої служби, спрямована не лише на забезпечення законності в процесі примусового виконання судових рішень та захист прав і законних інтересів учасників цього процесу, а й на реальне виконання рішення суду, гарантуючи тим самим обов'язковість такого виконання.

7. Пропонується викласти частини 1 та 2 ст. 267 КАС України у такій редакції: „1. Суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, має право у рішенні зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого воно ухвалене, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

2. За наслідками розгляду звіту або у разі його ненадходження у встановлений строк суд може постановити окрему ухвалу про наявність підстав для розгляду питання щодо притягнення до відповідальності суб'єкта владних повноважень”.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Хотинська О.З. Роль державного виконавця у виконавчому провадженні (порівняльна характеристика законодавства України і Росії) // Право України. 2002. - № 8. - С. 91 - 94.

2. Хотинська О.З. Процесуальне становище сторін виконавчого провадження Право України. - 2004. - № 3. - С. 85 - 87.

3. Хотинська О.З. Преюдиціальність як прояв обов'язковості судових рішень // Вісник Академії адвокатури України. - 2005. - № 4. - С. 37 - 42.

4. Хотинська О.З. Форми судового контролю за виконанням рішень судів в Україні: критерії та проблеми їх розмежування // Вісник Академії адвокатури України. - 2006. - № 5. - С. 53 - 59.

5. Хотинська О.З. Обов'язковість судових рішень - як конституційна засада здійснення судочинства Сучасні проблеми юридичної науки: стан і перспективи розвитку: Тези доп. та наук. повідом. учасників наук. конф. молодих учених та здобувачів. - Х: Нац. юрид. акад. України. - 2005 С. 32 35.

АНОТАЦІЯ

Хотинська О.З. Обов'язковість судових рішень як конституційна засада судочинства України. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.10 - судоустрій; прокуратура та адвокатура. - Академія адвокатури України, Київ, 2006.

Дисертація є першим в Україні комплексним дослідженням принципу обов'язковості судових рішень як конституційної засади судочинства в умовах подальшого здійснення судово-правової реформи в Україні.

На підставі теоретичних здобутків вчених - юристів та аналізу чинного законодавства автором розкривається сутність та зміст принципу обов'язковості судових рішень, його процесуальні гарантії. Крізь призму досліджуваної конституційної засади, в роботі сформульовано власне розуміння понять „правосуддя”, „судова влада” та, у зв'язку з цим, організації органів судової влади. Наведена характеристика окремих суб'єктів, по відношенню до яких обов'язковість судового рішення розкривається найбільш повно і, які відіграють активну роль в процесі реалізації цього принципу. Особливу увагу в роботі приділено судовому контролю за виконанням судових рішень: наведено його авторське визначення та запропонована його класифікація. Сформульовано пропозиції щодо вдосконалення положень чинного законодавства, яке регулює відносини, що складаються в процесі реалізації принципу обов'язковості судових рішень.

Ключові слова: судове рішення, обов'язковість, правосуддя, судова влада, виконання судового рішення, судовий контроль.

АННОТАЦИЯ

Хотинская О.З. Обязательность судебных решений как конституционный принцип судопроизводства Украины. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.10 - судоустройство; прокуратура и адвокатура. - Академия адвокатуры Украины, Киев, 2006.

Диссертация является первым в Украине комплексным исследованием принципа обязательности судебных решений как конституционного принципа судопроизводства в условиях дальнейшего осуществления судебно-правовой реформы в Украине.

На основании теоретических достижений учёных - юристов и анализа действующего законодательства автором раскрывается суть и содержание принципа обязательности судебных решений. Исследуя правовую природу судебного решения и присущих ему свойств, в работе формулируется понятие общеобязательности решения суда. В результате анализа процессуальных гарантий обязательности судебного решения, диссертанткой сформулирован вывод, что, принцип обязательности судебных решений содержит две составляющие: общеобязательность как свойство судебного решения и обязательность исполнения как гарантию его реализации. В связи с этим, внимание в работе уделяется проблемам принудительного исполнения судебных решений. Отстаивая точку зрения, согласно которой исполнение решений суда является неотъемлемой частью процесса, диссертантка оспаривает взгляды некоторых авторов, выступающих за выделение исполнительного производства в отдельную отрасль права.

С учетом действия принципа обязательности судебных решений, основываясь на анализе разных научных концепций, в работе изложено авторское понимание категорий “правосудие”, “судебная власть” и соотношение этих понятий. Обосновывается возможность отнесения к судебному строю субъектов, которые непосредственно не осуществляют правосудия.

Дана характеристика отдельных субъектов, по отношению к которым обязательность судебного решения проявляется наиболее полно, и которые играют активную роль в процессе реализации этого принципа. К ним, в первую очередь, относятся: суд, стороны судебного процесса, государственный исполнитель.

Отдельное внимание в работе уделено судебному контролю за исполнением судебных решений. Основываясь на употребляемых в управленческой деятельности категориях “контроля” и “контрольной деятельности”, диссертант дает авторское толкование судебного контроля как комплексного правового явления, в котором находит свое выражение одна из форм реализации судебной власти, и которое отображает как основные черты последней, так и признаки юрисдикционной деятельности органов государства. Исходя из этого, в работе сопоставляется и, как результат, разграничиваются понятия “правосудие” и “судебный контроль”. На основе анализа действующего законодательства сформулировано понятие судебного контроля за исполнением судебных решений. По мнению диссертантки, специфические признаки, присущие этому виду судебного контроля, ставят его на особое место и в системе гарантий законности в сфере управления, и в системе гарантий функционирования судебной власти. Автором предложена классификация форм судебного контроля за исполнением судебных решений за критерием степени вмешательства суда в деятельность органов государственной исполнительной службы. В работе выборочно рассматриваются отдельные из предложенных форм, наиболее, по мнению автора, влияющих на понимание и реализацию принципа обязательности судебных решений.

Значительное внимание в диссертации уделяется разработке предложений относительно усовершенствования правового регулирования правоотношений, возникающих в процессе реализации принципа обязательности судебных решений. Результатом исследования стало внесение предложений относительно изменений и дополнений к действующему законодательству Украины.

Ключевые слова: судебное решение, обязательность, правосудие, судебная власть, исполнение судебного решения, судебный контроль.

SUMMARY

The thesis is the first in Ukraine comprehensive research into the principle of court judgments mandatory nature as a constitutional principle of judicial proceedings in the conditions of further implementation of judicial and legal reform in Ukraine.