Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія державного управління при Президентові України

25.00.01 - Теорія та історія державного управління

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора наук з державного управління

Державне управління приватизацією у контексті трансформації відносин власності в Україні

Чечетов Михайло Васильович

Київ - 2006

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Національній академії державного управління при Президентові України.

Науковий консультант

доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент АПрН України НИЖНИК Ніна Романівна, Національна академія державного управління при Президентові України, перший проректор.

Офіційні опоненти:

доктор наук з державного управління, професор ЛЕБЕДИНСЬКА Ольга Юріївна, Національна академія державного управління при Президентові України, декан факультету вечірньої форми навчання;

доктор наук з державного управління, професор Мордвінов Олександр Григорович, Гуманітарний університет “Запорізький інститут державного та муніципального управління”, завідувач кафедри державного управління та адміністративного менеджменту.

Провідна установа - Національний інститут стратегічних досліджень, відділ економічної та соціальної стратегії, м. Київ.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної академії державного управління при Президентові України (03057, м. Київ-57, вул. Ежена Потьє, 20).

Учений секретар спеціалізованої вченої ради В.К. Майборода

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Одним з головних напрямів системозмінюючих перетворень у суспільстві є реформування відносин власності, яке відбувається переважно через приватизацію майна державних та комунальних підприємств. Саме воно має сприяти підвищенню ефективності управління, появі чіткої мотивації до праці, прискоренню структурної перебудови й розвитку економіки країни, покращанню інвестиційного клімату в державі, удосконаленню системи управління державним майном. Тільки в результаті приватизації можливо створити клас ефективних власників, зацікавлених у розвитку виробництва, які забезпечували б інвестиційну привабливість українських підприємств і вивели б їх на високий технологічний рівень. Це дало б змогу випускати конкурентоспроможну інноваційну продукцію та надавати якісні послуги.

У практиці приватизації починаючи з 1991 р. накопичений відповідний досвід, але через певні недоліки української моделі приватизації, не досить ефективну державну політику у сфері трансформації відносин власності вкрай необхідна розробка нової методологічної бази з метою запобігання багатьом помилкам, які були припущені на перших етапах приватизації, сприяння удосконаленню її державних механізмів, визначенню стратегічних пріоритетів і ролі органів державної влади в управлінні приватизацією, спрямування їх діяльності на найбільш повну реалізацію потенціалу трансформаційних перетворень щодо підвищення ефективності діяльності підприємств, формування соціальної бази реформ і соціально орієнтованої ринкової економіки.

Важливо узагальнити накопичений досвід проведення приватизації в Україні, оскільки аналіз досягнень і недоліків свідчить про можливість підвищення ефективності управління приватизацією.

Безумовний інтерес становить вивчення досвіду приватизації у зарубіжних країнах та дослідження можливості його використання в Україні. В країнах розвинутої ринкової економіки приватизація розвивається як перманентний процес та має свій налагоджений механізм, що дає змогу державі здійснювати збалансовану виважену політику у сфері відносин власності. Вивчення українського досвіду й зарубіжної практики в розробці прикладних аспектів сприятиме обґрунтуванню нової методології приватизації, виробленню прозорих механізмів управління та формування політики держави у цій сфері.

Роль держави в регулюванні суспільних процесів, феномен власності й еволюція відносин власності є предметом наукових досліджень протягом багатьох століть. Ці питання відображені в роботах В.Б. Авер'янова, А.С. Гальчинського, Дж. Гелбрейта, В.М. Ємченка, Дж. Кейнса, М.Х. Корецького, І.В. Лазні, Л.Ю. Мельника, Дж. Мілля, А.А. Пігу, В.О. Рибалкіна, А. Сміта та інших вітчизняних і зарубіжних дослідників.

Окремі аспекти проблеми реформування відносин власності, і зокрема роль приватизаційних процесів у формуванні ринкових відносин, вивчались українськими й зарубіжними вченими Р.Є. Андерсеном, О.Л. Барабашем, В.М. Вакуленком, С.Я. Веселовським, В.А.Виноградовою, В.Є. Воротіним, В.М. Гейцем, І.О. Жадан, С.Ю.Лєдомською, Е.М.Лібановою, І.В. Науменком, Є.Г. Панченком, О.Й. Пасхавером, В.Л. Ревенком, О.Ю. Рудченком, О.О. Тяпкіним, В.К. Черняком та ін.

Особливо важливими для дослідження теми дисертації є ідеї й теоретичні розробки, пов'язані із системним підходом в організації державного управління, теорією формування державно-управлінських рішень, філософією та методологією державного управління, впровадженням сучасних механізмів державного управління, у тому числі й управління процесами трансформації відносин власності та формування ринкового середовища тощо. Вагомим доробком з цієї проблематики, зокрема з державного управління, генезису приватизації, є праці В.Б. Авер'янова, В.Д. Бакуменка, С.О. Білої, В.Г. Бодрова, М.В. Гамана, М.Х. Корецького, В.М. Князєва, О.Ю. Лебединської, В.І. Лугового, С.В. Майбороди, О.Г. Мордвінова, І.Ф. Надольного, Н.Р. Нижник, О.Ю. Оболенського, Г.І. Одінцової, О.Г. Осауленка, В.А. Ребкала, В.М. Рижих, І.В. Розпутенка, С.М. Серьогіна, В.В. Токовенко, В.П. Троня, В.В. Цвєткова, Л.Є. Шкляра, В.В. Юрчишина та інших, але комплексні наукові дослідження з теми дисертації не проводилися.

Однак потреба у систематизації, комплексному аналізі та узагальненні напрацювань стосовно генезису процесів реформування відносин власності зумовлена необхідністю нових підходів до формування державної політики приватизації, розробки таких її методів та інструментів, які б відповідали сучасним реаліям розвитку суспільства в цілому й були б адекватними новій системі державного управління зокрема. Це передбачає розробку теоретичних засад і практичних рекомендацій щодо вдосконалення управління приватизаційними процесами в Україні.

Це і визначає актуальність дисертаційного дослідження, його мету, завдання й гіпотезу.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконувалась на кафедрі державного управління та менеджменту Національної академії державного управління при Президентові України в межах комплексного наукового проекту “Державне управління та місцеве самоврядування” (номер державної реєстрації РК 0199U002827) за темою “Розроблення теоретичних засад деконцентрації та децентралізації в системі виконавчої влади та механізмів забезпечення збалансованості повноважень і відповідальності” (номер державної реєстрації 0103U006819), в якій здобувач був одним із виконавців.

У дисертації також висвітлені результати досліджень, здійснених під безпосереднім науковим керівництвом дисертанта та за його активної участі у складі міжвідомчих комісій, зокрема з питань підготовки державних програм приватизації, низки законопроектів та актів Кабінету Міністрів України із аналізованої проблематики.

Об'єкт дослідження - суспільні відносини, що складаються в системі управління приватизацією державного майна в Україні.

Предмет дослідження - удосконалення державного управління приватизацією в контексті трансформації відносин власності в Україні.

Гіпотеза дослідження базується на припущенні, що теоретичні розробки та положення, історичний досвід, висновки та пропозиції, наведені в дисертаційному дослідженні, сприятимуть виробленню ефективної державної політики приватизації, а впровадження запропонованих методів, алгоритмів, механізмів і заходів - прискоренню ринкових трансформацій та інституціональних перетворень у державі, удосконаленню державного управління приватизацією.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є науково-теоретичне обґрунтування організаційно-методологічних засад удосконалення державного управління приватизацією в умовах трансформації відносин власності.

Відповідно до зазначеної мети поставлені такі завдання:

здійснити системний аналіз наукових праць вітчизняних і зарубіжних дослідників, законодавчих актів та визначити напрями дослідження з теми дисертації;

уточнити зміст і сутність базових понять приватизації: “державне управління приватизацією”, “роздержавлення”, “приватизація”, “функції державного управління в системі приватизації”;

виділити й обґрунтувати напрями та етапи трансформації відносин власності в Україні;

виявити й конкретизувати провідні тенденції, функції та принципи розвитку системи державних органів приватизації в умовах соціально-економічних і політичних трансформацій суспільства;

оцінити ефективність нормативно-правового забезпечення державного управління приватизацією;

розкрити концептуальні підходи щодо удосконалення інвестиційно-інноваційного спрямування процесів приватизації в Україні;

визначити ефективні механізми (форми, інструменти) державної політики у сфері трансформації відносин власності;

запропонувати практичні рекомендації щодо удосконалення державного управління приватизацією в умовах трансформації відносин власності.

Сукупність завдань дала змогу з'ясувати логіку та послідовність дослідження, визначити структуру дисертації.

Методи дослідження. Теоретичну та методологічну основу дисертаційного дослідження становили фундаментальні положення теорії державного управління, а також наукові праці вітчизняних і зарубіжних учених з питань економічного розвитку й державної політики у сфері приватизації державного майна і трансформації відносин власності. Для досягнення поставленої мети застосовувались сучасні методи дослідження:

порівняльно-історичний та функціонально-структурний аналіз, що передбачав вивчення проблеми, яка розглядається в дисертації, та дав змогу простежити причинно-наслідкову й історичну зумовленість її виникнення, а також виявити основні напрями дослідження;

періодизації - для дослідження якісних змін управління приватизаційними процесами на сучасному етапі розвитку держави;

порівняльний і статистичний аналіз фактів і явищ, їх синтез - при дослідженні системи державного управління для кращого розуміння динаміки розвитку нормативно-правової бази у сфері приватизації;

системно-аналітичний - для теоретичного узагальнення наукових концепцій, розробок і пропозицій провідних вітчизняних та зарубіжних учених, присвячених проблемам трансформації відносин власності, висвітлення методології приватизації державного майна;

прогностичний, моделювання - при узагальненні незалежних характеристик, прогнозуванні;

дедукції та синтезу - для дослідження системи державного управління приватизацією, його організаційно-інституціонального та нормативно-правового забезпечення;

контент-аналіз нормативно-правової бази й документальної інформації органів державного управління України;

узагальнення опрацьованих матеріалів - при формулюванні висновків, рекомендацій та визначенні шляхів подальшого розвитку системи державного управління приватизаційними процесами.

Крім того, застосовувалися методи комплексного системного аналізу соціально-економічних явищ і процесів.

Інформаційними джерелами дослідження є Конституція України, закони та підзаконні акти, нормативні документи органів державної влади, матеріали науково-практичних конференцій, дані статистичної звітності, звітні матеріали центральних органів виконавчої влади, Фонду державного майна України та його регіональних відділень щодо процесів приватизації державного та комунального майна, способів їх роздержавлення та продажу, а також аналітичні огляди й науково-методичні публікації з досліджуваної проблеми в періодичній пресі, інструктивні та нормативно-правові документи, особисті дослідження автора.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в дисертації вперше:

розглянуто управління приватизацією як складову підсистему наукової галузі “державне управління” з позиції системного підходу;

запропоновано запровадження в теорію державного управління нової парадигми приватизації як державно-управлінської діяльності щодо об'єктів державної власності, що базується на засадах прозорості прийняття рішень про продаж цих об'єктів, наукової обґрунтованості вибраних методів продажу та розрахунків економічної доцільності його здійснення. Виходячи з цієї парадигми приватизацію необхідно розглядати як управлінський процес, спрямований на підвищення ефективності економіки країни; інструмент державної політики, що дає змогу оптимізувати економічну структуру держави та сприяти розвитку конкурентного економічного середовища і фондового ринку;

доведено необхідність чіткої законодавчої регламентації меж проникнення іноземного капіталу в економіку країни в процесі приватизації державного майна, рівня його диверсифікації щодо галузей економіки й окремих підприємств;

визначено й науково обґрунтовано чотири періоди процесу формування й розвитку державного управління приватизацією в Україні;

сформульовано основні вимоги до оптимізації правових механізмів державного управління приватизацією;

удосконалено:

понятійний апарат теорії управління приватизацією як важливої складової сфери науки державного управління, визначення сутності і змісту понять “державне управління приватизацією” та “функції державного управління в системі приватизації”, “роздержавлення”;

методичні засади підвищення ефективності управління державною власністю, які перебувають у площині формування сучасної системи управління корпоративними правами держави;

дістали подальшого розвитку:

концептуальні засади державної політики приватизації та удосконалення управління державною власністю і розроблено основні напрями стратегії управління приватизаційними процесами на сучасному етапі розвитку держави стосовно: визначення цілей, пріоритетів та завдань завершального етапу приватизації; послаблення державного адміністрування діяльності суб'єктів господарювання, що враховуватимуть необхідність підвищення ефективності управління і розпорядження державним майном; залучення підприємствами, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави, приватних коштів; рівня управління державними корпоративними правами тощо через удосконалення організаційно-правових механізмів та методології приватизації; зміщення акцентів у бік комплексного, системного вирішення питань щодо підвищення конкурентоспроможності й ефективності базових галузей та економіки країни в цілому як основи зростання суспільного добробуту.

методичні підходи щодо вдосконалення системи управління об'єктами державної власності й структури органів приватизації, її ресурсного і кадрового забезпечення, прозорості прийняття управлінських рішень стосовно приватизації стратегічних підприємств і підприємств-монополістів, зворотного зв'язку та посилення державного контролю за приватизацією;

інвестиційно-інноваційна складова стратегії розвитку держави, яка передбачає створення передумов для стимулювання залучення інвестицій в інноваційний розвиток підприємств, що підлягають приватизації;

система зворотного зв'язку між органами управління приватизацією центрального та регіонального рівнів.

Уточнено зміст функцій державного управління, що залежать від стану, структури й самокерованості управлінських суспільних процесів. В системі приватизації згадані функції означають управлінський вплив держави, специфічний за предметом, змістом і механізмом реалізації. Такий вплив забезпечує вихід об'єкта, на який він спрямований, з-під повного державного контролю. Отже, у процесі приватизації держава свідомо відмовляється від певних прав щодо об'єкта приватизації на користь недержавного суб'єкта. Державне управління приватизацію за змістом являє собою діяльність щодо виконання цих функцій.

Практичне значення одержаних результатів визначаються тим, що висновки й рекомендації, а також матеріали дисертаційного дослідження, використані при виробленні та реалізації державної політики приватизації й управління об'єктами державної власності: Верховною Радою України при підготовці проектів законів України “Про Державну програму приватизації на 2000-2002 роки”, “Про особливості приватизації відкритого акціонерного товариства “Укртелеком”, “Про особливості приватизації об'єктів незавершеного будівництва”, “Про ратифікацію Угоди між Урядом України та Урядом Республіки Молдова про взаємне визнання прав та регулювання відносин власності”, “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з метою забезпечення врахування екологічних вимог у процесі приватизації”, “Про Державну програму приватизації”, “Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність”, “Про Державну програму приватизації на 2005-2007 роки”, “Про внесення змін та доповнень до деяких законів з питань приватизації” та “Про Фонд державного майна України” (довідка про впровадження від 11 квітня 2005 р. №06-8/12-214); використані та оприлюднені особисто автором у телевізійних інформаційно-пізнавальних та оглядових програмах “Подробиці”, “Подробиці з перших вуст”, “Подробиці. Економічний огляд” протягом 2000-2004 років на телеканалі “Інтер” (довідка про впровадження від 10 травня 2005 р. №682), Міжнародним інститутом бізнесу в навчальному процесі (довідка №85/1 від 25 жовтня 2005 р.),Фондом державного майна України.

Рекомендації та пропозиції, сформульовані автором на підставі проведеного в роботі аналізу, а також виявлені в процесі дослідження теоретичні підходи й запропоновані методичні розробки також можуть бути використані:

у діяльності Кабінету Міністрів України та інших органів державної влади, спрямованій на роздержавлення та приватизацію майна;

у роботі Фонду державного майна України, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади при формуванні програм приватизації, управління об'єктами державної та комунальної власності;

у навчальному процесі Національної академії державного управління при Президентові України та інших ВНЗ за програмами підготовки магістрів державного управління, зокрема в процесі розробки або вдосконалення навчальних курсів.

Особистий внесок здобувача полягає в комплексному дослідженні еволюції розвитку системи державного управління приватизаційними процесами, а також у виявленні їх тенденцій і принципів та визначенні підходів щодо удосконалення приватизації. Основні ідеї, а також розробки, висновки, пропозиції та рекомендації стосовно роботи, в тому числі й ті, що характеризують наукову новизну, мету й завдання, методологічні підходи до їх вирішення, теоретичну цінність роботи та практичне значення одержаних результатів, отримані здобувачем особисто Ідеї й розробки дослідників, у співавторстві з якими було підготовлено окремі публікації, в дисертації не використовувались.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертаційного дослідження доповідались автором на 30 національних та міжнародних наукових, науково-практичних конференціях, семінарах, симпозіумах. Найважливішими з них були міжнародні науково-практичні конференції: “Державне управління в умовах інтеграції України в Європейський союз” (Київ, 2002); “Ефективність державного управління в контексті глобалізації та євроінтеграції” (Київ, 2003), “Сучасні проблеми управління” (Київ, 2003), “Утвердження інноваційної моделі розвитку економіки України (Київ, 2003), “Институциональное преобразование как предпосылка эффективного использования ресурсного потенциала региона” (Москва, 2003); “Пути и перспективы преодоления коррупции в странах СНГ (Киев, 2004); Всеукраїнські науково-практичні конференції: “Від лідера-особистості до держави-лідера” (Київ, 2003); “Актуальні теоретико-методологічні та організаційно-практичні проблеми державного управління” (Київ, 2004), “Управління економікою в ринкових умовах у контексті стратегічних напрямків розвитку України до 2011 року” (Київ, 2004); Міжнародний економічний форум “Теорія і практика розвитку корпоративного сектора економіки України в контексті цілей тисячоліття та світової глобалізації” (Київ, 2004).

Публікації. За темою дисертаційного дослідження опубліковано 41 наукова праця, з них три монографії, 21 стаття у наукових фахових виданнях України. Додатково наукові результати дисертації висвітлено у 17 статтях, навчальних посібниках, матеріалах конференцій та інших наукових виданнях. Загальний обсяг публікацій за темою дослідження - 101 друкований аркуш.

Структура та обсяг роботи. Дисертаційна робота складається зі вступу, п'яти розділів, висновків, списку використаних джерел і додатків. Загальний обсяг дисертації становить 490 сторінок, обсяг основного тексту - 388 сторінок. Робота містить 16 таблиць та 12 рисунків, 4 додатки. Список використаних джерел складається з 744 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується вибір та актуальність теми дисертації, визначається стан наукової розробки проблеми, встановлюється зв'язок дослідження з науковими програмами, розкриваються його мета, завдання, об'єкт, предмет, методи, наукова новизна отриманих результатів, їх практичне значення та особистий внесок здобувача, наводяться відомості про апробацію результатів дисертації, її структуру, обсяг та публікації.

У першому розділі - “Аналіз теоретико-методологічних основ приватизації та обґрунтування напрямів дослідження” - узагальнено проблеми державного управління приватизацією, проаналізовано наукові джерела за темою дисертаційного дослідження, визначено базові поняття та емпіричний інструментарій, за допомогою яких здійснено науковий пошук. Розкрито сутність категорії “приватизація”, здійснено аналіз еволюції приватизаційних процесів в Україні, нормативно-правового середовища, основних етапів становлення теорії державного управління приватизацією.

Всебічний історико-логічний аналіз джерел з досліджуваної теми показав, що питання трансформації відносин власності розглядалися у працях вітчизняних та зарубіжних вчених протягом десятиріч. Усі вони мають особливе наукове значення, не втратили своєї наукової цінності, хоч написані в різні періоди суспільного розвитку.

Останнім часом у період трансформаційних процесів в Україні перелік питань, що вивчаються, значно розширився за рахунок запровадження державного управління приватизаційними процесами, що значною мірою вплинуло на стан науки державного управління, закономірності та принципи її розвитку, вдосконалення політики держави у цій сфері.

Загальним та спеціальним підходам і принципам в організації державного управління, формуванні державно-управлінських рішень, у тому числі й у сфері управління процесами трансформації відносин власності, присвячені праці В.Б. Авер'янова, Г.В. Атаманчука, В.Д. Бакуменка, В.М. Князєва, В.І. Лугового, В.К. Майбороди, С.В. Майбороди, П.І. Надолішнього, Н.Р. Нижник, О.Ю. Оболенського, Г.С. Одінцової, О.Г. Осауленка, В.А. Ребкала, С.М. Серьогіна, В.П. Троня, В.В. Цвєткова, В.О. Шамрая, Л.Є. Шкляра та ін. Моделі та механізми державного регулювання різних аспектів і сфер діяльності в контексті трансформації відносин власності досліджували у своїх працях С.О. Біла, В.Г. Бодров, В.Є. Воротін, М.В. Гаман, М.Х. Корецький, О.Ю. Лебединська, О.Г. Мордвінов, В.М. Рижих, І.В. Розпутенко, Ю.П. Шаров, В.В. Юрчишин та ін. Світовий досвід управління приватизаційними процесами розкрито у працях Г.В. Артамонова, Р. Андерсона, А.А. Арупова, В.С. Білих, В.Г. Бодрова, А.М. Васильєва, С.Я. Веселовського, В.О. Виноградова, С.П. Глінкина, Л.І. Дідківської, Ю.І. Єханурова, Дж.М. Кейнса, В.К. Кондратенка, В.С. Ларцева, В.М. Олуйка, О.Д. Рябченка та ін.

Проте системний аналіз наукових праць за темою дослідження вказує на те, що питання державного управління приватизаційними процесами в Україні, як і державна політика в сфері приватизації, ще не були до цього часу предметом спеціального дослідження. Теоретичні й концептуальні розробки науковців присвячені лише окремим аспектам цієї проблеми.

Так, незважаючи на ґрунтовні напрацювання, не сформовано завершену теорію власності, особливо в аспекті державного управління нею, адже, по-перше, трактування її сутності залежить від сутності суспільних відносин, крізь призму яких розглядається поняття власності; по-друге, розвиток цих відносин як невід'ємна складова розвитку держави й суспільства в загальносвітовому вимірі не дає підстав вважати, що розробка цієї теорії доведена до логічного кінця.

Термін “приватизація” вперше був уведений в обіг 1976 р. американським дослідником Робертом У. Пулом, проте термінологічні джерела цього поняття датуються 1969 р., коли П. Друкер у своїй книзі “Вік переривання традицій” вжив слово “реприватизація” для визначення процесу повернення націоналізованих підприємств їх колишнім власникам. Водночас ще в 20-х рр. минулого століття М. Бухарін та О. Риков розглядали приватизацію як один з основних факторів забезпечення соціальної стабільності та громадянської злагоди у країні, а також можливості залучення іноземних інвестицій для активізації відтворювального виробничого процесу.

Офіційні документи й наукова література поряд з традиційним визначенням приватизації як процесу передачі державою об'єктів і певних видів діяльності в приватну власність містять трактування, згідно з яким цим поняттям охоплюються також приватизація будь-якого монопольного права, завоювання певного сегменту ринку або навіть виникнення нових форм пропозиції товарів і послуг.

У розділі доведено, що приватизація, крім економічного і юридичного, має також вагомий політичний, соціальний, ідеологічний, екологічний зміст, тому аналіз приватизаційних процесів не може обмежуватися розглядом суто економічних аспектів. У ньому має враховуватися широке коло питань, що відображають усю сукупність взаємовпливів та взаємозв'язків факторів і напрямів суспільних відносин.

При всій різноманітності підходів тлумачення поняття “приватизація” в широкому розумінні включає в себе один з аспектів реформування державного сектора із скороченням його розміру, а у вузькому означає повний або частковий перехід об'єкта приватизації з державного володіння у приватне, тобто воно пов'язане з трансформацією відносин власності.

Як засвідчив аналіз літературних джерел, саме аспекти проблеми реформування відносин власності, і, зокрема, роль приватизаційних процесів у формуванні ринкових відносин, досить ґрунтовно досліджувались українськими та зарубіжними вченими. Серед них слід виділити: В.М. Гейця, В.А. Виноградова, С.Я.Веселовського, Я. Корнаї, В.М. Вакуленка, О.О. Тяпкіну, О.Й. Пасхавера, В.К. Черняка, Е.М. Лібанову, І.О. Жадан, О.Ю. Рудченка, С.Ю. Лєдомську, В.Л. Ревенка, І.В. Науменка, Є.Т. Панченка та ін.

У розділі розкриваються теоретичні основи механізмів трансформації відносин власності та управлінських аспектів приватизації й підходів до неї.

Наповнення науково-методичним змістом поняття “державне управління приватизацією” потребує, насамперед, чіткого визначення окремих термінів, а саме змісту понять “роздержавлення” та “приватизація”, що дасть можливість уникнути плутанини в подальших наукових дослідженнях. З різних позицій цю проблему було розглянуто у працях таких науковців, як С.О. Біла, В.М. Геєць, В.В. Засанський, В.З. Куликов, Е.М. Лібанова, С.Ю. Лєдомська, Є.Г. Панченко, О.Ю. Рудченко та ін. Завдяки узагальненню наукових підходів встановлено, що приватизація є складовою роздержавлення власності. В постсоціалістичних країнах вона має певну специфіку, що відрізняє її від аналогічних процесів у західних країнах та відображається в меті, термінах і формах здійснення. Аналіз наукових джерел дає підстави стверджувати, що існують кілька основних підходів до розуміння поняття “приватизація”. Досить широко це поняття тлумачать у Японії, США та інших постіндустріальних країнах, розуміючи під ним не тільки перетворення державної власності на приватну, а й дерегулювання економіки, тобто послаблення державного впливу на неї. У більш вузькому розумінні поняття “приватизація” застосовується у країнах Західної Європи, а на пострадянському та постсоціалістичному просторі цей термін ототожнюється з терміном “продаж”.

У розділі наголошується, що сутність роздержавлення з погляду теорії державного управління полягає в тому, що воно є одним з напрямів державної політики щодо реформування як відносин власності, так і всієї системи організації управління національною економікою, господарювання, регулювання та розподілу. Метою, кінцевим результатом роздержавлення є перехід від адміністративно-планового ведення господарства до ринкового. Цей процес пов'язаний із системними трансформаційними змінами. Саме системозмінюючий характер перетворень відрізняє роздержавлення як напрям державної політики від приватизації, оскільки вона за своєю суттю є лише інструментом такої політики, механізмом цих перетворень. Приватизація забезпечує вивільнення власності з тотального володіння, користування й розпорядження держави у всеосяжних масштабах як інструмент реалізації її волі щодо розпорядження цією власністю. Для країн з одержавленою економікою роздержавлення й приватизація є єдино можливими механізмами швидкого, революційного переходу від однієї системи до іншої. Доцільність застосування цих механізмів у їх взаємодоповненні та взаємодії завжди визначається на політичному рівні, оскільки вони спрямовані на провадження державної політики, що має забезпечувати формування як нових джерел і стимулів економічного розвитку, так і нових інструментів впливу на діяльність недержавних суб'єктів господарювання. Трансформація системи відносин власності, подолання монополії держави на засоби та знаряддя виробництва, перетворення державної власності на недержавну пов'язані зі становленням ринкової системи господарювання, з інституціональними змінами, які передбачають співіснування суб'єктів господарювання з різними формами власності, зумовлене їх плюралізмом. Такі перетворення змінюють становище працівника, систему його соціальної захищеності, а отже, вимагають від держави підвищення уваги до стабілізації системи нагромадження й перерозподілу доходів з метою запобігання збагаченню однієї частини населення за рахунок зубожіння іншої.

Особливістю роздержавлення і приватизації власності в Україні (як і в інших державах колишнього СРСР) було те, що зміна моделі соціально-економічного розвитку збіглася в часі з кризовими явищами в економіці, активізацією інфляційних процесів і обмеженістю інвестиційних ресурсів. Крім того, спостерігалися нерозвиненість ринкової інфраструктури, низька підприємницька активність населення та негативне сприйняття ним ринкових перетворень.

Доведено, що в умовах системозмінюючих трансформацій зростає роль держави як системи організації суспільної влади, основною функцією якої є створення умов для суспільного розвитку. Зрозуміло, що економічним підґрунтям цього розвитку є відносини власності, які отримали адекватне нормативно-правове забезпечення. Підкреслено, що, незважаючи на величезні трансформаційні перетворення форм і відносин власності, державна власність продовжує посідати вагоме місце в українській економіці, проте відповідні статті Цивільного та Господарського кодексів України навіть концептуально не охоплюють всього спектра проблем управління об'єктами державної власності, залишаючись законодавчо неврегульованими.

У розділі зазначається, що трансформація відносин власності є лише одним з інструментів державної політики розбудови соціального ринкового господарства. Однак це потужний і дієвий інструмент, основою якого є природне право людини володіти й користуватися результатами цього володіння, що потребує адекватного законодавчого забезпечення. В Україні законодавчі зміни щодо відносин власності в 1992-2004 рр. мали еволюційний характер, що не призводило до різких змін у методології приватизації і сприяло впровадженню державної політики ринкових перетворень.

Аналіз правової бази приватизації дає підстави зробити висновок, що в Україні поняття “приватизація” і “продаж” щодо об'єктів державної власності ототожнюються. За винятком продажу за приватизаційні папери і компенсаційні сертифікати, а також оренди з продажем, визначені на початку 90-х рр. способи приватизації застосовувались і на початку 2005 р., але нині пріоритети віддаються продажам за конкурсом, оскільки етап “великої” приватизації в Україні, який розпочався у 1998 р., характеризується переходом у приватний сектор підприємств, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави, є містоутворюючими та належать до природних державних монополій. Водночас і на цьому етапі відбувається продаж дрібних пакетів акцій підприємств, які приватизувалися кілька років тому, а також об'єктів малої приватизації.

Важливість заходів щодо приватизації, які вживаються сьогодні в Україні, передбачає застосування таких способів приватизації об'єктів державної власності, що забезпечать реалізацію мети й завдань приватизації щодо розбудови економічно незалежної держави з високим рівнем соціальної захищеності усіх верств населення.

У висновках до розділу на основі результатів комплексних досліджень, порівняльного аналізу наукових праць, законодавчих актів, постанов, дисертацій визначені найважливіші напрями подальших наукових досліджень.

У другому розділі - “Історико-системний аналіз процесів приватизації державного майна в Україні” - висвітлено суспільно-політичні події, на тлі яких відбувається становлення й розвиток державної політики у сфері приватизації, аналізуються історичні періоди здійснення приватизації в Україні та еволюція нормативно-правової бази. Це дало змогу визначити існуючі проблеми та досягнення, пов'язані з трансформацією відносин власності в країні. Логічний аналіз літературних та статистичних джерел, нормативно-правової бази дає підстави стверджувати, що це складний період пошуку оптимальних варіантів формування ефективної системи управління приватизацією та демократичним суспільством.

Актуальність проблеми відносин власності зберігається протягом усієї історії розвитку людства. Великі переділи власності, як і політичні кризи й зміни влади, стають практично неминучими, оскільки в певному розумінні власність є атрибутом влади. В сучасному світі на формування інститутів власності суттєво впливають глобалізаційні процеси та інтегральні моделі розвитку суспільства.

Аналіз історичних документів засвідчив, що напередодні приватизації в Україні не були враховані такі реалії соціально-політичної й економічної ситуації: консервативність українського населення, панування в масовій свідомості соціалістичних стереотипів з елементами традиційної селянської дрібнобуржуазності; переважання старої комуністичної бюрократії в нових владних структурах від верху до низу; економічне домінування “червоних” директорів на державних підприємствах і, відповідно, у виробничому секторі; відсутність вільних і достатніх фінансових капіталів у тих, хто бажає придбати державну власність; непідготовленість державних підприємств до приватизації та роботи в нових економічних умовах; нерозуміння значною частиною населення сутності приватизації і його небажання адаптуватися до умов нової системи господарювання; відсутність сформованого ринкового середовища, спроможного забезпечити конкурентність купівлі-продажу державної власності.

Доведено, що мала приватизація в основному вирішила важливе економічне завдання - створила умови для появи й розвитку малого бізнесу і продовжує сприяти формуванню конкурентного середовища для ведення бізнесу та поліпшення якості товарів і послуг. Необхідними складовими середньострокового зростання економіки є подальший розвиток ринкових інституцій та збільшення основного капіталу через інвестування. Довгострокове зростання ґрунтується переважно на технічному прогресі, що, крім приватних інвестицій, передбачає підтримку держави.

Відбулося становлення організаційно-методологічної основи процесу приватизації в Україні, рівні нормативно-правової бази та професійно-кадрового забезпечення виявилися достатніми для того, щоб цей процес не супроводжувався фатальними колізіями.

Досвід приватизації 2003-2004 рр. довів те, що в українському суспільстві вже існує розуміння необхідності ринкових перетворень, позитивно сприймається політика держави в сфері приватизації, яка узгоджується з методологією її провадження. Крім того, цей досвід переконливо продемонстрував зрілість системи приватизації в Україні як механізму державного впливу на економіку суспільства.

До здобутків приватизації як потужного чинника ринкової трансформації можна віднести: ліквідацію державної монополії в багатьох галузях народного господарства, що стало основою формування конкурентної ринкової економіки; перехід значної частини державної власності до приватних осіб та створення умов для подальшої концентрації власності у більш ефективних господарів; суттєву зміну ролі держави в економічних процесах та відносинах власності; створення потужного корпоративного сектора економіки; повноцінного фондового ринку і, зокрема, ринку корпоративних цінних паперів, а також нових сфер діяльності з оцінки майна, торгівлі цінними паперами, аудиту, надання консалтингових послуг тощо; зменшення навантаження на Державний бюджет.

Поряд з окресленням напрямів подальшої ринкової трансформації шляхом приватизації, зокрема підприємств, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави або посідають монопольне становище на загальнодержавному ринку відповідних товарів та послуг, слід запровадити концептуально нові підходи та напрями реформування відносин власності, в яких враховувалися б: регіональні та галузеві особливості приватизації; особливості приватизації окремих груп об'єктів, зокрема об'єктів, розміщених у зоні гарантованого добровільного відселення з території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, підприємств з небезпечними умовами праці, а також тих, діяльність яких пов'язана з використанням надр; містоутворюючих підприємств; науково-дослідних та проектно-конструкторських закладів; спрямування коштів, отриманих від приватизації, на інвестування підприємств.

У розділі зазначено, що на сьогодні трансформація відносин власності перебуває на тому етапі, який потребує поєднання приватизації з іншими заходами з реорганізації державних підприємств та організацій в окремих секторах економіки, формування єдиного комплексу заходів, спрямованих на фінансове оздоровлення суб'єктів господарювання (зокрема державних), залучення недержавних інвестицій на їх технічне переозброєння, створення нових робочих місць, вирішення інших соціальних питань

З'ясовано, що роль держави в економіці залишається значною й на сучасному етапі розвитку України. Це вимагає оптимізації частки державного сектора економіки та вжиття комплексу заходів щодо формування дієвої системи управління об'єктами державної власності, зокрема визначення її організаційного центру та побудови системи підпорядкування, що забезпечить ефективне управління. Актуальними залишаються питання пошуку шляхів підвищення ефективності діяльності суб'єктів господарювання, розкриття інформації про цю діяльність, запровадження ефективних моделей аудиту (як внутрішнього, так і зовнішнього), кадрового забезпечення тощо.

Системне вивчення наукових підходів щодо етапів трансформації відносин власності протягом 1988-2004 рр. в Україні дало змогу вдосконалити систему періодизації, згідно з якою виділяються ініціалізація процедури приватизації, підготовчий етап, етап масової приватизації, “точкова” приватизація, постприватизаційний період. Визначено, що доцільно виокремити ці періоди не тільки з огляду на обсяги роздержавлення, а, передусім, з урахуванням цілей, які були актуальними на відповідних етапах розвитку економіки. У розділі вказується, що передприватизаційний період розпочався в 1988 р. Він характеризувався стагнацією соціалістичної економіки, що базувалася на суспільному володінні надрами, засобами виробництва й виробленою продукцією, а також на прийнятті економічних рішень з огляду на централізоване планування виробництва й розподіл і вже не задовольняла вимоги відтворювального процесу, а економіко-політична ситуація в країні ще не була сприятливою для докорінного перетворення прав власності. Разом з тим можна виділити окремі елементи трансформації розподільної системи, роздержавлення, приватизації майна державних підприємств, формування на їх основі нових форм господарювання, що розпочалося ще в рамках адміністративно-командної економіки (оренда, кооперація). Створювалися акціонерні товариства, концерни, комерційні банки, біржі, СП та великі торговельні доми. Проте рішення уряду про приватизацію державних виробничо-господарських об'єктів мали фрагментарно-ситуативний характер.

Зазначається, що приватизація в Україні як соціально-економічний проект макроекономічного трансформування і політичний проект подолання стереотипів, зміни переконань і звичок щодо ринку та формування світогляду приватного власника розпочалася з 1991 р. ХХ ст. й відбувалася у чотирьох напрямах: сертифікатної приватизації, що заклала стартові умови для подальших перетворень; оренди з викупом, яка сприяла пробудженню ініціативи трудових колективів; закріплення за державою переліку об'єктів, які не підлягають приватизації, що сприяло розмежуванню сфер впливу приватного капіталу як рушія ринкових перетворень і держави як гаранта забезпечення економічної безпеки країни та соціальної стабільності в суспільстві; малої та середньої приватизації, що вирішила проблему дефіциту на споживчому ринку.

Досліджено, що кожен з цих напрямів не був відокремленим, оскільки з огляду на певний розвиток подій та результати реалізації за окремими приватизаційними проектами вони були об'єднані політикою, ідеологією, стратегією й тактикою всеосяжності, яка була притаманна періоду масової приватизації (1991-2000 рр.). Для цього періоду були типовими: спонтанність і напівлегальність, спричинені відсутністю чітких законодавчих норм та обмежень; ознаки так званої “технічної” приватизації, що зумовлювалися необхідністю врахування балансу інтересів для досягнення соціального компромісу; позаекономічний характер рішень щодо способів приватизації, в основу яких була покладена політична воля.

Загалом цей період характеризується утворенням певної кількості приватних підприємств, інтенсивним формуванням нових ринкових інституцій, але не якістю нового сегменту ринку. Від цього періоду, а саме від сертифікатної приватизації, оренди з викупом, приватизації малих та середніх підприємств, що, однак, супроводжувались роздержавленням шляхом акціонування та корпоратизації великих підприємств та скороченням переліку підприємств, що не підлягають приватизації, поступово долаючи опір прихильників старої системи господарювання, у 2000 р. Україна перейшла до періоду індивідуальної приватизації за грошові кошти. У цей час здійснювалося наповнення Державного бюджету й закладалися основи соціально-економічного зростання шляхом залучення на підприємства промислових інвесторів, які брали на себе зобов'язання щодо їх розвитку відповідно до умов договорів купівлі-продажу. Цьому періоду приватизації (2000-2004 рр.) властиве суттєве поглиблення процесів ринкової трансформації. Йому притаманні: стабільність процесу; продаж за грошові кошти контрольних пакетів акцій стратегічних підприємств; забезпечення надходження значних коштів від приватизації до Державного бюджету; залучення промислових інвесторів до процесу приватизації великих підприємств; індивідуальний підхід (урахування конкретних характеристик кожного підприємства: фінансово-економічних показників, інвестиційної привабливості, значення для економіки та безпеки держави); широке висвітлення приватизаційних процесів у засобах масової інформації.

У цей період переважає інтенсивний перерозподіл прав власності, після “технічної” приватизації стають очевидними якісні зрушення у сформованих інституціональних структурах та відносинах між ними, унормовується втручання держави в перерозподіл прав власності на мікрорівні. Завершення цього періоду пов'язане зі стабілізацією системи нових прав власності (майнових, управлінських відносин), а також якісних і кількісних параметрів економічних механізмів та інституціональних структур, які мають забезпечити реалізацію нових прав власності.

Наприкінці 2004 р. позначився перехід до періоду соціально-економічної приватизації. У розділі наголошується на тому, що для цього періоду характерні: врахування соціальної значущості об'єктів приватизації; прийняття рішень на основі ретельних фінансово-економічних розрахунків виходячи з індивідуальних особливостей, коопераційних, технологічних та міжгалузевих зв'язків підприємств, що приватизуються; відкритість та прозорість для суспільства; сприяння розвитку фондового ринку шляхом продажу акцій, що належать державі, на організованих ринках цінних паперів; оптимізація структури державної власності у виробничій сфері; інноваційно-інвестиційна спрямованість процесу приватизації; відсутність часових обмежень щодо його завершення. Крім того зазначається, що в цей період відбулась приватизація на конкурсних засадах у контексті державної політики, що була визначена вищим керівництвом держави, ВАТ “Криворіжсталь”, ВАТ “Металургійний комбінат ім. Дзержинського” та ін.

Увага держави на цьому етапі має зосереджуватися на підвищенні соціально-економічної ефективності виробництва, формуванні ефективного приватного та державного секторів економіки, розвитку конкурентного середовища й створенні інших умов для зростання економіки та підвищення добробуту населення й для адаптації економіки України до процесів глобалізації світової економіки.

У третьому розділі - “Специфіка приватизації державного майна в зарубіжних країнах” - проаналізовано досвід зарубіжних країн щодо формування системи державного управління приватизацією та обґрунтовано можливість його використання для України.

Аналіз досвіду різних країн показав, яку величезну роль відіграє інститут держави в розробці стратегій, регулюванні й контролі основних інститутів економіки, в тому числі у сфері управління об'єктами державної власності та їх роздержавлення з метою підвищення ефективності як окремих підприємств, так і економіки країни в цілому.

Оптимізація регулюючої ролі держави в зарубіжних країнах сприяла створенню того, що сьогодні називають економіками добробуту, розв'язанню складних протиріч між працею й капіталом, монополією і конкуренцією, вільною торгівлею й розвитком внутрішнього виробництва, вивільненням робочої сили завдяки інноваційним механізмам і забезпеченням оптимального рівня зайнятості. Водночас більшість країн в останні десятиліття стикається з проблемою неадекватності сучасним вимогам регулюючої інфраструктури, її відставанням від швидкоплинних соціально-економічних процесів. Це свідчить про певну застарілість сучасних систем регулювання, що перешкоджає економічному розвитку.

Визначено, що цілі й завдання приватизації встановлюються в країнах світу відповідно до загальної спрямованості економічних реформ і політичної стратегії держави. Виконання функцій з реалізації державної політики у сфері приватизації й управління державним майном покладається на спеціально створені органи або на галузеві міністерства.

У фінансово-корпоративній сфері з'явилася загальносвітова тенденція до дерегулювання інститутів фінансового ринку при зміщенні акцентів на захист прав акціонерів та інвесторів і посилення інформаційно-консультаційних функцій держави.

Зарубіжний досвід доводить, що значущість цілей діяльності держав у соціальній сфері змінюється залежно від рівня соціально-економічного розвитку країни. Усі ці цілі, у свою чергу, становлять дві основні групи: переважно політичні й переважно економічні. До першої групи належать цілі щодо підтримки соціальної стабільності на основі недопущення занадто великого розриву в доходах і рівні життя різних верств населення, до другої -по-перше, збільшення людського капіталу, покращання якості робочої сили; по-друге, стимулювання розвитку внутрішнього ринку та інвестицій шляхом підвищення доходів населення; по-третє, забезпечення впливу держави на розвиток тих чи інших структурних процесів (як демографічних, так і економічних).

Аналіз показав, що зарубіжний досвід може бути використаний в Україні в кількох окремих найбільш важливих напрямах, серед яких: упровадження конкурентних механізмів у традиційні сектори державної опіки (соціальна сфера, галузі інфраструктури); підвищення гнучкості структури управління шляхом стимулювання участі в ухваленні рішень усіх зацікавлених сторін (державних міністерств і відомств, міжвідомчих органів, громадських організацій, бізнесових структур) при збереженні за державою обов'язку щодо встановлення загальних правил гри; підвищення адресності державних послуг на основі виділення пріоритетних сфер впливу (груп населення; галузей, секторів, сегментів ринку); забезпечення послідовності в реалізації стратегічних завдань щодо приватизації з акцентуванням особливої уваги на вирішенні соціальних та екологічних проблем у процесі продажу державного майна; залучення інвестицій у процесі приватизації, зокрема іноземних; формування ефективної системи управління об'єктами державної власності із зосередженням уваги на контролюванні діяльності природних монополій і підприємств, які мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави.

У четвертому розділі - “Організаційно-управлінські засади приватизації державного майна в Україні” - проаналізовано становлення та розвиток системи державного управління приватизацією, її ресурсного забезпечення, системи контролю, визначено регіонально-управлінський аспект приватизації.

Обґрунтовано, що набір і зміст функцій державного управління залежать від стану, структури й самокерованості управлінських суспільних процесів. Функції державного управління в системі приватизації означають специфічний за предметом, змістом і механізмом реалізації управлінський вплив держави, що приводить до виходу об'єкта впливу з повного державного контролю. Таким чином, у процесі приватизації держава свідомо відмовляється від певних прав щодо об'єкта приватизації на користь недержавного суб'єкта. За змістом державне управління процесами приватизації являє собою діяльність з реалізації цих функцій.