Державний лад і право на Буковині в 1774–1918 рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Никифорак Михайло Васильович

ДЕРЖАВНИЙ ЛАД І ПРАВО НА БУКОВИНІ В 1774-1918 рр.

Спеціальність 12.00.01 - теорія та історія держави і права,

історія політичних і правових вчень

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора юридичних наук

Київ - 2004

Дисертація є рукописом.

Робота виконана на кафедрі теорії та історії держави і права Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Міністерства освіти та науки України.

Науковий консультант - доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Академії правових наук України Козюбра Микола Іванович, завідувач кафедри державно-правових наук національного університету “Києво-Могилянська академія”.

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор, академік Академії правових наук України Копиленко Олександр Любимович, директор Інституту законодавства Верховної Ради України;

доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Академії правових наук України Кульчицький Володимир Семенович, професор кафедри теорії та історії держави і права Львівського національного університету імені Івана Франка;

доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Академії правових наук України Ярмиш Олександр Назарович, ректор Національного університету внутрішніх справ.

Провідна установа - Інститут держави і права імені В.М. Корецького НАН України, м. Київ.

Захист відбудеться 05.11.2004 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.001.04 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: м. Київ, вул. Володимирська, 64.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01017, м. Київ, вул. Володимирська, 64.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Шукліна Н.Г.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Сьогодення України відзначається посиленням інтересу до історії її державності та права. Інтерес цей проявляється як на загальнодержавному рівні, так і на рівні регіонів України. Особливе, навіть унікальне, місце серед них посідає Буковина, яка пережила довгу і складну історію належності до Київської Русі, Галицько-Волинської держави, Молдавського князівства, Туреччини, Австрії, Росії, Румунії.

В історії розвитку державних інститутів і права на Буковині виділяється період її перебування у складі багатонаціональної держави Габсбургів (1774-1918 рр.). У різні часи ці 144 роки оцінювалися по-різному: від восхвалення “цивілізаторської місії” Австрії - до огульного звинувачення її у жорстокому (відкритому чи замаскованому) колоніальному гніті. Хоча, так писалося не тільки про Буковину, а й про інші австрійські (звичайно, не німецькі) провінції. Реальні, зважені оцінки з'являються з часом. Сьогодні вони звучать так: “Він дійсно був, гніт. Але Австро-Угорщина не знала ніколи ні масових депортацій, ні етнічного геноциду, ні етнічних “чисток”... Жодна із держав, що успадкували повністю або частково її територію, не забезпечила національним меншинам той ступінь свободи розвитку.., яким користувалися пригноблені народи”.

В період належності до Австрії Буковина вперше стала окремим, відносно автономним політико-адміністративним утворенням і як така одиниця припинила своє існування разом із розпадом Австро-Угорщини. Розвиток державного ладу пройшов тут через етапи військової адміністрації, окружного управління у складі Галичини, крайового управління герцогства Буковини. В краї поступово утвердилися європейські форми адміністративного управління, місцевого самоврядування, судоустрою. Але серйозних спроб історико-правового дослідження цього процесу досі фактично не було, хоча необхідність у них очевидна як з точки зору пізнання історії державно-правових інститутів та джерел права на Буковині, так і з точки зору використання його результатів в процесах державотворення та правотворчості в Україні, викладання історико-правової науки в юридичних навчальних закладах. Саме ці міркування, які визначають актуальність теми, зумовили її вибір для дисертаційного дослідження.

Ступінь наукової розробки теми. Австрійська історіографія проблеми найстаріша. Започаткував її рукопис першого австрійського військового адміністратора Буковини Г. фон Сплені - “Опис Буковини”. Його цінність полягала не тільки у відомостях історичного змісту, а й у тому, що це був своєрідний план адміністративно-правового реформування краю. Як не дивно, але після цього за 100 років не вийшло жодної помітної буковинознавчої праці, в якій би аналізувались питання державно-правового розвитку Буковини. Як виняток, можна назвати публікації Й. Вінівартера та Т. Бендели, в яких розглядалися деякі аспекти правового статусу Буковини у складі Галичини. До 100-річчя перебування Буковини у складі Австрії вийшла помітна аналітична праця Г. Бідермана та брошура А. Фікера.

Тільки після відкриття у 1875 році університету в Чернівцях дослідження історії Буковини помітно активізувалося. Свої роботи, в яких розглядалися окремі аспекти цієї проблеми, опублікували Й. Полєк, Д. Веренка, Ф. Ціглауер. Важливим внеском у вивчення системи управління, самоврядування, судочинства на Буковині стали праці найвідомішого німецького буковинського історика Раймунда Фрідріха Кайндля. У щорічниках Буковинського крайового музею друкувалися огляди буковинознавчих праць. У 1893 році такий огляд написав Й. Полєк. У 1900 році опублікований підручник з краєзнавства, підготовлений К. Козаком та Е. Фішером. Варто згадати й публікацію з історії судочинства в Галичині та на Буковині, написану випускником правничого факультету у Чернівцях Ю. Гачеком.

Окремі аспекти історії розвитку державного ладу на Буковині розглядалися в тодішніх колективних працях чернівецьких і віденських авторів. Серед них варто назвати том, присвячений Буковині, з видання “Австро-Угорська монархія у словах і картинках” і дослідження про регулювання земельного податку на Буковині.

Питання історії адміністративного та правового розвитку Буковини розглядалися і в загальноавстрійських історичних та історико-правових дослідженнях. Історія приєднання Буковини до Австрії розкривається в працях А. Арнета, А. Беера, А. Єгера, Г. Швікера, Й. Бойдтеля.

Розвиток представництва на Буковині, еволюція виборчого права, відома сеймова “буковинська злагода” 1910 року аналізуються в працях Е. Бернатзіка, А. Бахмана, А. Губера, Г. Гумпловича, Г. Кольмера, Й. Ульбріха, Г. Стракоша-Гросмана.

Дослідження історії окремих державних інститутів на Буковині продовжувалося в Австрії і після 1918 року. Тут появився цілий ряд спеціальних досліджень, у т.ч. дисертаційних, присвячених, в основному, правовому становищу різних етнічних груп Буковини. Авторами цих досліджень були, як правило, вихідці з Буковини. Центрами німецькомовного буковинознавства стали Інститут Східної та Південно-Східної Європи у Відні, Інститут Буковини в Аугсбурзі (Німеччина).

Важливе значення для вивчення розглядуваної проблеми мають сучасні австрійські дослідження історії австрійської держави і права. На особливу увагу заслуговує фундаментальне багатотомне видання “Габсбургська монархія 1848-1918 років”. Окремі його томи присвячені історії державного ладу і права, національних відносин, господарського та соціального розвитку (Bd. II. Verwaltung und Rechtswesen. - Wien, 1975; Bd. III. Die Vlker des Reiches. - Wien, 1980).

Із заснування у 1848 році газети “Bucovina” бере свій початок румунська традиція в дослідженні історії Буковини. Її незмінним лейтмотивом була й залишається досі концепція про румунський характер Буковини. Саме з цієї точки зору румунськими дослідниками оцінювався і розвиток державно-правових інститутів у краї. Найвідоміші з них праці Н. Йорги, Д. Ончула, І. Ністора, А. Мораріу, Й.Томи. Із сучасних румунських досліджень відзначимо праці М. Якобеску, М.-Ш. Чаушу, К. Унгуряну. Науково-дослідний центр вивчення історії Буковини створений у Радівцях.

Ряд цікавих публікацій з історії Австрії та Буковини належить польським авторам. Найближче до розглядуваної проблеми знаходяться сучасні праці О. Бальцера та Е.Б едржицького. З більш ранніх досліджень можна назвати праці Я. Боронського (“Поляки на Буковині” - Краків, 1897) і А. Гальбана (“Польські справи на Буковині, їх значення для Галичини” - Краків, 1904).

Становлять науковий інтерес дослідження державно-правового розвитку Буковини російських істориків і правознавців. Ряд дореволюційних видань стосується питань історії приєднання Буковини до Австрії, еволюції австрійської держави і права. Звичайно, в них не могло не відобразитись протистояння інтересів Росії та Австрії, зокрема у Східному питанні. У радянський період найзначнішими публікаціями з історії Австрії були роботи О.І. Рубінштейн, І.П. Трайніна, С.Г. Кана, І.С. Галкіна, М.О. Полтавського. В новітніх російських дослідженнях (Т.М. Ісламова, Є.В. Петрова, П.Ю. Рахшмира, В.І. Фрейдзона, І.І. Чернікова, Я. Шимова та ін.) помітно простежується тенденція до більш об'єктивної оцінки політико-правових форм Австро-Угорщини, відхід від традиційного її зображення як “клаптикової монархії”, “тюрми народів”. На міжнародній конференції в листопаді 1996 року (“Історико-культурна ситуація в Середній Європі: інтеграційні процеси і національна специфіка, 1867-1918”), організованій центром з вивчення історії Австрії і Угорщини ІСБ РАН, В.І. Фрейдзон з цього приводу відзначав, що не треба вдаватися до пошуків “ні раю, чи золотого віку, ні пекла (“тюрми народів”). “Тюрми” не було, але й від благодаті було далеко. Не треба захоплюватися крайнощами”.

Українську традицію в дослідженні історії державного ладу і права на Буковині започаткував С. Смаль-Стоцький, опублікувавши у 1899 році роботу “Буковинська Русь. Культурно-історичний образок”. Перу С. Смаль-Стоцького належить також цілий ряд статей про діяльність буковинського сейму, австрійської державної ради, органів громадського самоврядування, опублікованих у різних періодичних виданнях. У 1913 році вийшла його брошура “Моя політика”. У 1904 році опубліковане українське видання “Підручника для громадської управи у воєводстві Буковина, для вжитку членів ради громадської і громадських секретарів”, перекладена і впорядкована С. Смаль-Стоцьким (Чернівці, 1904. - 1572 с.).

Питання про зародження парламентаризму на Буковині, перші парламентські вибори та діяльність перших буковинських парламентарів, організацію судочинства в період окружного управління знайшли своє відображення в історичній праці І.Я.Франка “Лук'ян Кобилиця”, опублікованій у 49-му томі “Записок наукового товариства Т.Г. Шевченка” у 1902 році. Коротку характеристику основних етапів адміністративно-правового розвитку Буковини у складі Австрії містила робота М. Кордуби “Ілюстрована історія Буковини” (Чернівці, 1906).

У зв'язку з румунською окупацією краю в 20-30-х роках число україномовних досліджень значно зменшилось. Найпомітнішим із них стала опублікована 1928 року в Харкові монографія Г. Піддубного “Буковина, її минуле і сучасне”. У 1928 році в науковому збірнику “Україна” опубліковані праці О.Павлика (“Буковина до 1848 року”) та В.Костащука (“Громадське і культурне життя Буковини від 1848 до 1914 року”).

Новий період історіографії українського буковинознавства розпочався після возз'єднання Північної Буковини з Українською РСР і утворення Чернівецької області. Однак в радянський період аналіз розвитку форм адміністративного управління, організації правоохоронних органів, самоврядування, джерел права не входив до числа актуальних завдань. На першому плані знаходились питання історії революційного руху, економічної та соціальної історії краю. Навіть у таких фундаментальних колективних працях, як “Північна Буковина, її минуле і сучасне”, “Нариси з історії Північної Буковини” історико-правові аспекти представлені дуже стисло. Частково до цього спричинилося й закриття юридичного факультету у Чернівцях в 1940 році та переведення його до Львова.

У Львівському університеті історію державного ладу і права в Галичині протягом її перебування у складі Австрії тривалий час плідно досліджує В.С. Кульчицький. Цій проблемі присвячені його кандидатська і докторська дисертації, монографія і серія статей у наукових збірниках. Значною мірою в них відображені і питання історії Буковини.

У цілому ж стан історико-правових досліджень Буковини в радянський період не можна вважати задовільним. Їх значна активізація пов'язана з проголошенням незалежності України і становленням самостійної Української держави. За короткий час захищено цілий ряд дисертацій, які стосуються різних питань історії приєднання Буковини до Австрії, адміністративного устрою краю, політичного життя в ньому, судочинства, самоврядування (О.В. Добржанський, М.М. Сайко, О.М. Шиба, Л.В. Городницька). Вийшла з друку і нова узагальнююча праця - “Буковина: історичний нарис” (Чернівці, 1998). На жаль, за традицією, історії державних інститутів і права в ній приділено надто мало уваги.

В ході дослідження автором вивчені узагальнюючі праці з методології історико-правової науки, історії держави і права України та зарубіжних країн, історії політичних і правових вчень В.Д. Гончаренка, О.В. Зайчука, Я.О. Зайцева, О.Л. Копиленка, В.С. Макарчука, О.Д. Святоцького, О.Ф.Скакун, М.М. Страхова, Б.Й. Тищика, І.Б. Усенка, О.О. Шевченка, О.Н. Ярмиша. Певний внесок у дослідження державно-правових аспектів історії Буковини зробили автори з української діаспори - А. Жуковський, І. Новосівський.

Справі активізації історико-правових досліджень Буковини сприяло відновлення у 1991 році роботи юридичного факультету Чернівецького університету, створення у 1992 році університетського науково-дослідного центру буковинознавства. Цілий ряд статей було опубліковано в новозаснованих “Науковому віснику Чернівецького університету” (серія “Правознавство”), “Ерліхівському збірнику”.

Запропонована праця є першою спробою системного дослідження історії державного ладу і права на Буковині в період її належності до Австрії. Вперше окремо проаналізовані етапи історії австрійської адміністрації на Буковині; діяльність судових і правоохоронних органів; структура, функції та особливості крайового, міського і сільського самоврядування; еволюція парламентаризму на Буковині; джерела права, які діяли в краї протягом розглядуваного періоду, розвиток вищої юридичної освіти.

Джерельна база.

Основним предметом дослідження стали загальноавстрійські та крайові нормативно-правові акти 1774-1918 рр.

Виняткове значення для дослідження проблеми мали документи, які зберігаються у фондах державного архіву Чернівецької області. Вперше введено в науковий обіг документи фондів “Австрійська військова адміністрація” (ф.29), “Буковинська окружна управа” (ф.1), “Буковинська крайова управа” (ф.3), “Виконавчий комітет буковинського сейму” (ф.2), “Чернівецький магістрат” (ф.39), “Крайовий суд Буковини” (ф.115), “Чернівецька крайова прокуратура” (ф.131), “Крайова фінансова прокуратура” (ф.271), “Дирекція поліції” (ф.10) та ін.

Іншу групу джерел складають опубліковані документи. Найбільше значення серед них мають багатотомні стенографічні протоколи Буковинського сейму та австрійської державної ради. Значний інтерес представляють опубліковані джерела про діяльність Чернівецького магістрату. Окремі аспекти досліджуваної проблеми розкриваються в документах, поміщених у збірниках, що були опубліковані в радянський час.

Чимало цінної інформації для дослідження міститься в довідковій літературі. Це перш за все довідники про персональний склад основних органів крайового та повітового управління за 1897-1917 рр. та "Провінційні покажчики герцогства Буковини" за 1870-1914 рр. Близький до них за змістом "Покажчик Буковинського фінансового управління", опублікований у 1902 р. Цікаві дані містяться у довіднику про "Ранги та доходи чиновників Чернівців". Починаючи з 1855 р., в Австрії виходили щорічні покажчики адвокатів і нотарів, що містили інформацію про склад адвокатських та нотаріальних палат, їх керівні органи, кількість адвокатів у різних повітах Буковини.

Окремі відомості з історії державного ладу на Буковині можна почерпнути з мемуарів. Особливої уваги заслуговують збірники виступів депутата австрійського парламенту та буковинського сейму, одного з найвідоміших українських політичних діячів Буковини Миколи Василька. Важливі повідомлення містяться у спогадах С. Смаль-Стоцького, О. Поповича. До цього кола джерел можна віднести й книгу спогадів колишнього начальника буковинської жандармерії Е. Фішера.

Цінним джерелом для вивчення проблеми стали матеріали тогочасної різномовної преси. Особливе значення мають матеріали урядових газет "Gesetz - und Verordnungsblatt fur das Herzogtum Bukowina", "Landesgesetz - und Regierungsblatt fьr das Herzogthum Bukowina", "Bukowina", "Czernowitzer Zeitung". Важлива інформація стосовно розглядуваних питань міститься в українських газетах - "Буковині", "Новій Буковині", "Народному голосі", "Народній справі", "Буковинских ведомостях", "Народной раде", в румунській газеті "Bucovina" та польській - "Gazeta polska".

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконувалося в рамках наукової теми на 2001-2005 рр. кафедри теорії та історії держави і права Чернівецького державного університету ім. Ю.Федьковича "Теоретичні засади становлення правової держави в Україні" (номер державної реєстрації 0102U005306).

Об'єкт, предмет, мета і завдання дослідження.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини на Буковині в період її перебування у складі Австрії (1774-1918 рр.).

Предметом дослідження є державні інститути та джерела права, що діяли на Буковині у 1774-1918 рр.

Основна мета дисертаційного дослідження полягає в тому, щоб на основі вивчення української і зарубіжної наукової літератури, великої кількості нормативно-правових актів, архівних та опублікованих документів і матеріалів здійснити узагальнюючий системний аналіз державного ладу і права на Буковині в період її перебування у складі Австрії.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з 1774 до 1918 року, тобто від австрійської окупації краю до кінця австрійського панування в ньому.

Територіальні рамки дослідження в основному обмежуються окремим австрійським коронним краєм - герцогством Буковиною. В окремих випадках вони охоплюють також Галичину і всю Австрію.

Завдання дослідження. Відповідно до поставленої мети в дисертаційному дослідженні зроблена спроба реалізувати наступні завдання:

визначити міжнародно-правові засади приєднання Буковини до Австрії;

розкрити вплив соціально-економічних, демографічних, політичних та культурно-освітніх факторів на розвиток державно-правових інститутів Буковини;

з'ясувати основні етапи розвитку австрійської адміністрації на Буковині, їх загальні риси та особливості;

провести історико-правовий аналіз процесу еволюції австрійського парламенту та представництва в ньому Буковини;

з'ясувати сутність, структуру, завдання та функції системи органів самоврядування на Буковині;

дослідити особливості формування та функціонування системи судових, правоохоронних і правозахисних органів краю, простежити їх взаємодію;

проаналізувати діючі на Буковині в розглядуваний період джерела права, визначити співвідношення їх впливу;

охарактеризувати стан юридичної освіти і юридичної науки на Буковині, розкрити їх вплив на державно-правовий розвиток краю;

виділити елементи досвіду державотворчих, правотворчих і правозастосовних процесів, здійснюваних на Буковині у 1774-1918 рр., які мають безпосереднє значення для сучасних державотворчих і правотворчих процесів в Україні;

порівняти австрійську та російську моделі державно-правового впливу на анексовані території і їх населення - Буковину та Бессарабію, зробити на основі цього деякі історичні уроки для сучасної України.

Методологічною основою дисертаційної роботи є принципи об'єктивності та історизму. Дисертант виходив з того факту, що абсолютизація одного та нехтування рештою принципів - вже перегорнута сторінка в історії соціально-історичного пізнання. В умовах методологічного плюралізму автор вправі мати особисте бачення чи хоча б виробити своє ставлення до проблем науки, що ним вивчається. Найадекватнішим подібному розумінню об'єкта історико-правового пізнання є цивілізаційний підхід до аналізу історико-правової дійсності. Він, на відміну від формаційного підходу, з допомогою якого можна найкраще з'ясувати закономірності історичних процесів в планетарному масштабі, дозволяє зосередитись на всебічному вивченні сутнісних рис та елементів окремих явищ історико-правової дійсності, одним з яких і є державний лад і право на Буковині в 1774-1918 рр. У вітчизняній історико-правовій науці цивілізаційний підхід до вивчення історико-правової реальності відомий також як антропосоціокультурний підхід. Цінність та особливість даного підходу як специфічного пізнавального фактора полягає, по-перше, в тому, що він інтегрує в собі три фундаментальні виміри, властивості державно-правової реальності - соціологічний вимір, культурологічний вимір, антропологічний вимір. Такий підхід уявляється нам дуже важливим для реалізації інтегративного, системного вивчення державно-правової реальності. По-друге, цінність запропонованого підходу полягає в тому, що він не тільки не суперечить іншим підходам, але й водночас толерантний по відношенню до інших підходів і методів пізнання історії державно-правових явищ зокрема та державно-правової дійсності в цілому. Він дозволяє застосування найрізноманітніших підходів та процедур. Таким чином, висновки, одержані на основі здійсненого нами аналізу предмета дослідження, якісно відрізняються від висновків попередників, що в тій чи іншій мірі досліджували державно-правові явища на Буковині у 1774-1918 рр. раніше, оскільки в їх основі лежав виключно формаційний підхід.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше в історико-правовій науці (як вітчизняній, так і зарубіжній) здійснений системний аналіз державного ладу і права на Буковині в період її перебування у складі Австрії. На основі введених в науковий обіг архівних та опублікованих документів і матеріалів вперше висвітлені важливі аспекти історії більшості державно-правових інститутів Буковини, які недостатньо або й зовсім не досліджувалися у попередні періоди історії краю.

Найважливіші узагальнення, оцінки та висновки дисертаційного дослідження, що виносяться на захист, полягають у наступному:

Буковина була анексована Австрією зі стратегічною метою - покращення зв'язку між провінціями, ніякі історико-правові обґрунтування “справедливості” цього акту не мали жодного підґрунтя;

австрійська адміністрація на Буковині пройшла через етапи військового управління, окружного управління та крайового управління; від етапу до етапу рівень компетенції буковинської адміністрації зростав; правовий статус адміністрації визначався співвідношенням централізму і федералізму в державному устрої Австрії; загальними ознаками всіх етапів і форм управління Буковиною були: німецькі чиновники, німецька урядова мова і загальноавстрійські закони;

представництво Буковини в австрійському парламенті не принесло краю особливих вигод в силу обмеженості прав парламенту і малочисельності буковинського представництва в ньому, але відіграло все ж позитивну роль у формуванні національних політичних еліт, становленні демократичних традицій політичного життя;

еволюція Австрії до конституції зумовила визнання рівноправності усіх народів держави, їх непорушного права зберігати та розвивати свою мову; на практиці цієї рівноправності не було досягнуто, але загалом в Австрії з її ліберальним режимом склалися більш сприятливі умови для українського національного руху, ніж в Росії; до початку ХХ ст. цей рух на Буковині перетворився у важливу політичну силу;

на основі австрійського законодавства 60-х років ХІХ ст. на Буковині сформувалася система органів самоврядування, яке здійснювалося на двох рівнях - крайовому (сейм) та громадському (міському і сільському); досить обширна компетенція цих органів стосувалася виключно місцевих, переважно господарських, питань, але її реалізація знаходилася під постійним адміністративним контролем (від повітової управи до центрального уряду);

на Буковині була створена розвинута система судових, правоохоронних та правозахисних органів; станові суди були замінені загальними, судова влада відокремилася від адміністрації, утвердився суд присяжних; у тісному зв'язку із судами розвивалися адвокатура і нотаріат, судова та фінансова прокуратури; важливу роль в охороні правопорядку відігравали поліція і жандармерія, процес формування яких пройшов ряд послідовних етапів, що визначалися особливостями загально-австрійського підходу до завдань та організації цих державних інститутів; основною метою всіх правоохоронних органів було забезпечення вірнопідданості населення краю Габсбургам;

включення Буковини у правовий простір Австрії відбувалося поступово, тривалий час тут ще діяло попереднє право; австрійське законодавство стало основним джерелом права після 1787 р.; стосовно Буковини правомірний висновок про правову аккультурацію з боку Австрії;

важливе значення для державно-правового розвитку краю мало започаткування підготовки юристів у Чернівцях; кілька поколінь підготовлених в університеті спеціалістів значно зміцнили кадровий потенціал адміністративних, судових та правоохоронних органів, сприяли підвищенню правової культури населення краю.

Теоретичне і практичне значення результатів дослідження полягає у можливості їх використання для подальшого вироблення більш об'єктивної концепції вітчизняної історії держави і права взагалі і буковинського регіону, зокрема, в процесах вдосконалення адміністративного управління, самоврядування, системи правоохоронних органів. Матеріали дисертації можуть бути використані при написанні узагальнюючих праць з вузівських курсів історії держави і права України та історії держави і права зарубіжних країн, порівняльного правознавства.

Апробація дисертаційного дослідження. Дисертація виконана й апробована на кафедрі теорії та історії держави і права Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича. Про окремі результати дослідження зроблені повідомлення на щорічних наукових конференціях викладачів та студентів юридичного факультету Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича у 1993-2004 рр., на засіданнях кафедри теорії та історії держави і права Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича; на теоретичному семінарі юридичного факультету Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича; на міжнародній науковій конференції "Проблеми фінансового права" 13-16 червня 1996 р. у м. Чернівцях; на ІІІ міжнародній історико-правознавчій науковій конференції, присвяченій 120-річчю заснування Чернівецького університету 29 вересня - 1 жовтня 1995 р. у Чернівцях; на міжнародній науково-практичній конференції "150 років нотаріату на Буковині" 20 жовтня 2000 р. у Чернівцях, на міжнародній науковій конференції "Сутність, цілі і засоби права" 4 травня 2001 р. у Чернівцях; на V міжнародному конгресі україністів (секція правознавства) 28-30 серпня 2002 р. у Чернівцях; на ІХ регіональній науково-практичній конференції “Проблеми державотворення та захисту прав людини в Україні” 13-14 лютого 2003 р. у Львові; на міжнародній науковій конференції, присвяченій пам'яті академіка Володимира Михайловича Корецького “Застосування норм міжнародного права у внутрішньому правопорядку України” 18-19 лютого 2003 р. у Дніпропетровську; на ІХ історико-правовій конференції “Юридична наука та освіта: історія, сучасність, перспективи” 6-8 червня 2003 р. в м. Рівне; на науково-теоретичній конференції “Методологія приватного права” 30 травня 2003 р. в м. Києві; на міжнародній науковій конференції “Фінансово-правова доктрина постсоціалістичної держави” 22-24 вересня 2003 р. у місті Чернівцях; на Х регіональній науково-практичній конференції “Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” 5-6 лютого 2004 р. в м. Львові; на міжнародній науково-практичній конференції “Судово-правова реформа в Україні: проблеми і перспективи” (до 200-річчя крайового суду Буковини 26-28 травня 2004 р. в м. Чернівцях.

По темі дисертації опубліковано дві монографії, навчальний посібник, брошуру та 42 статті, з них 30 у фахових наукових виданнях, визначених ВАК України.

Структура дисертаційного дослідження. Дисертація складається із вступу, семи розділів, висновків, списку використаної літератури (810 найменувань) та двох додатків. Загальний обсяг праці - 420 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У “Вступі” обґрунтовується актуальність теми дисертації, розкривається ступінь наукової розробки проблеми, визначаються предмет, мета і завдання дослідження, його хронологічні рамки, аналізується джерельна база, формулюються основні положення дисертаційного дослідження, які претендують на новизну і виносяться на захист, розкривається практичне значення результатів роботи.

Розділ перший “Історико-правові аспекти приєднання Буковини до Австрії” присвячений аналізу передумов та міжнародно-правових обставин здійснення Австрією анексії Буковини. Підрозділ 1.1. “Буковина як історико-правове поняття” розкриває проблему походження назви “Буковина”. Ця проблема має важливе науково-пізнавальне значення, оскільки вона пов'язана з найсуттєвішими аспектами минулого даної території: етнічними, географічними, політичними. Назва “Буковина” походить від слова “бук”, “буковина” (буковий ліс), що вкриває значну частину території між річками Прут і Сірет. Вперше назва Буковина як родове ім'я зустрічається в грамоті молдавського господаря Романа І від 30 березня 1392 р., виданій у м. Сучава.

Розвиток перших державних інститутів на Буковині пов'язаний з племінними союзами тиверців та хорватів, що склалися не пізніше VІІІ ст. За Володимира Святославовича вони остаточно увійшли до складу Київської Русі. Після її розпаду територія Буковини стала південно-східною частиною Галицько-Волинського князівства. 1359 роком датується початок більш як 400-річного перебування Буковини у складі Молдавського князівства. В 1538 р. Буковина потрапила ще й під гніт Туреччини. Та безперервність проживання тут автохтонного українського населення не була порушена. Доказом цієї автохтонності є сама назва Буковина.

В підрозділі 1.2. “Австрійська окупація Буковини” вказано, що найважливішими міжнародними подіями, які справили вплив на історичну долю Буковини й спричинилися до її окупації Австрією, були російсько-турецька війна 1768-1774 рр. і перший поділ Польщі у 1772 р. Саме після отримання Галичини у Відні появилась увага до Північної Молдавії, яка почала межувати з Австрією з півночі і заходу, утворюючи клин між недавно окупованою Галичиною і Семигородом. Приєднання цього краю забезпечило б якнайтісніший зв'язок між провінціями імперії. Саме це було вирішальним мотивом окупації Буковини, яку Австрія здійснила в лічені дні, скориставшись поразкою Туреччини у війні з Росією. 31 серпня 1774 р. австрійські війська під командуванням генерала Г.Сплені зайняли Чернівці, а до 3 вересня - майже весь край. Остаточне зайняття Буковини завершилось у другій половині жовтня 1774 р. Це був типовий зовнішньополітичний акт епохи абсолютизму.

Підрозділ 1.3. “Юридичне оформлення анексії Буковини Австрією” розкриває зміст основних австро-турецьких договорів, які закріпили перехід Буковини до Австрії. Перший із них був підписаний 3 квітня 1775 р. 7 травня 1775 р. була укладена конвенція між Туреччиною та Австрією про передачу Буковини. В заголовку австрійського тексту було - “Угода від 7 травня 1775 р.”, а турецького - “Передача Буковини (в 1775 році)”. Однак для повного територіального розмежування стали необхідними ще три конвенції: від 12 травня та 30 червня 1775 р. та від 2 липня 1776 р. 25 лютого 1777 р. після остаточної демаркації кордонів австро-турецька конвенція від 7 травня 1775 р. була ратифікована. 12 жовтня 1777 р. Буковина присягнула на вірність Габсбургам. Площа краю складала тоді 10 482 кв. км, населення - біля 75 000 осіб (густота населення - 7,5 осіб на 1 кв. км). Приєднання Буковини до Австрії (25-й “клаптик”) не було продиктоване якимись династійними претензіями Габсбургської монархії. Інтерес до краю був породжений проблемами зміцнення австрійських кордонів та зв'язку між австрійськими провінціями. Військова окупація Буковини і її юридичне закріплення у 1775-76 рр. були здійснені з позиції сили при вмілому використанні сприятливих міжнародних відносин.

Другий розділ “Австрійська адміністрація на Буковині” складається із трьох підрозділів, присвячених трьом періодам історії австрійського адміністративного управління Буковиною. Перший із цих періодів проаналізований у підрозділі 2.1. “Військова адміністрація”. Вона була запроваджена як тимчасова відразу ж після австрійської окупації і діяла до 1 лютого 1787 р. Військовий характер адміністрації цього періоду визначався як тим, що вона безпосередньо підпорядковувалась Придворній військовій раді у Відні та Генеральному командуванню Галичини і Володимирії у Львові, так і тим, що адміністративні посади посідалися виключно військовими. Край спочатку називався “Чернівецьким генералатом”, “Галицьким прикордонним генералатом”, Буковинським дистриктом. Лише з травня 1775 р. за новою австрійською провінцією утвердилась офіційна назва - Буковина. До цього назва “Буковина” як позначення певної територіальної цілісності, як політична назва не вживалась. Столицею провінції були обрані Чернівці. Головами військової адміністрації були генерал-майори Г.Сплені (з 1.09.1778 р. по 1.04.1778 р.); К. Енценберг (з 1.04.1778 по 1.11.1786 р.). Територія краю поділялася на Чернівецький та Сучавський дистрикти по 7 околів у кожному, які об'єднували відповідно 110 і 133 населені пункти. Число крайових установ було незначне. У Чернівцях та Сучаві, а з 1783 р. й у Сереті та Вижниці були утворені директоріати, очолювані військовими (директорами). Апарат управління був малочисельним. Але як перехідна форма правління військова адміністрація виконала свої завдання: влаштувала і зміцнила кордони, упорядкувала відносини між станами, покращила судочинство, заклала основи для піднесення освіти і реформування релігійних справ, а загалом підготувала ґрунт для переходу краю до цивільного управління на основі цісарського патенту від 6 серпня 1786 р. як 19-а округа Буковина увійшла до складу Галичини.

У підрозділі 2.2. “Окружне управління” проаналізовані особливості адміністративного управління Буковиною в 1787-1848 рр. Буковину як нову адміністративну одиницю очолило окружне управління, яке підпорядковувалося галицькому намісництву, було його виконавчим органом і звітувалось перед ним про свою діяльність. На окружне управління покладались: організація податкової справи, колонізація краю, охорона кордону, піклування про розвиток промисловості та ремесел, шкільництва, будівництво й утримання доріг, розквартирування військових підрозділів, проведення військових наборів, боротьба з епідеміями. Воно розглядало конфлікти з питань феодальних повинностей, землеволодіння і землекористування, здійснювало нагляд за настроями населення, за еміграційними процесами. Окружне управління, місцем перебування якого були визначені Чернівці, складалося зі старости, 5 окружних комісарів; 1 окружного протоколіста, 2 окружних канцеляристів, 1 окружного інженера, 2-х писарів, 12 податкових комісарів, 2-х хірургів та ін. Старосту та комісарів призначав цісар, а решту чиновників - окружний староста. До середини ХІХ ст. штат окружного управління помітно виріс. За 63 роки перебування Буковини у складі Галичини змінилося 11 окружних старост: Й. Бек (1786-1792); В. Бальш (1792-1800), Георгієвич (1800-1803), Фогель (1803-1804), фон Шрайбер (1804-1808), Й. фон Пляцер (1808-1817), фон Штуттергайм (1817-1823), Й. фон Мальцек (18231833), Краттер (1833-1838), К.Мільбахер (1838-1840), Г. Ісеческул (1840-1848).

Буковина поділялася на 4 дистрикти (з 1 серпня 1794 р. - повіти) та окремий Довгопільський окіл. Кожен повіт складався з 12 околів по 10 громад у кожному. Повітові управи, які підпорядковувалися окружному управлінню, очолювалися повітовими старостами. З фіскальної точки зору Буковина поділялася на 8 податкових округів. Державні податки у містах вносилися до місцевих управ та магістрату, в селах їх збирали домінії. На початку ХІХ ст. середньорічний прибуток австрійської казни від Буковини становив у середньому 1 млн. флоринів. Зникають камералії та регалії. Впорядкування земельних відносин уможливило введення земельного податку. В міру розвитку державного майна в краї формувалися органи управління ним. З 1802 р. розпочав свою роботу інспекторат з державного майна. Продовжувало розвиватися будівельне управління, зростала чисельність оплачуваного державного медичного персоналу. Поступово в краї сформувалася митна служба на чолі з митним інспекторатом у Чернівцях. У галузі військовій Буковина поділялася на Чернівецький і Сучавський полкові райони. З 20-х років ХІХ ст. на Буковині запроваджено рекрутський набір до австрійської армії. Служба тривала 14 років і лише з 1845 р. була скорочена до 8. Організація цивільного управління привела до швидкого росту адміністративного апарату. Так, у 1789 р. в краї налічувалось 206 службовців, у 1804 - 232, у 1817 - 314. Головним наслідком періоду 1787-1848 рр. стало утвердження цивільного управління у всіх галузях життя краю. Форми цього управління були типовими для всіх провінцій австрійської абсолютної монархії і забезпечували посилення феодального гніту, засилля бюрократії, контролю державних органів над громадськими справами. Особливо складним був цей період з точки зору національних відносин. До політики онімечування додалася ще й полонізація, що мало негативні наслідки для українського та румунського населення краю, особливо в культурно-релігійній сфері.

Революція 1848 р. в Австрії призвела до зміни правового статусу Буковини і форми управління нею. Конституція 4 березня 1848 р. вилучила Буковину з управління Галицької адміністрації і надала їй деяку автономію у вирішенні внутрішніх питань. Край був визнаний окремою коронною землею із статусом герцогства (за тогочасною українською термінологією - воєводства). Історії буковинської адміністрації з цього часу і до кінця перебування Буковини у складі Австрії (жовтень 1918 р.) присвячений підрозділ 2.3. “Крайове управління”.

29 вересня 1850 р. цісар затвердив тимчасову конституцію краю. В ній підтверджувалося, що Буковина є окремою коронною землею імперії, що її відносини з монархією регулюються державною конституцією через представництво у рейхсраті, що всі народи Буковини рівноправні, що герцогство отримує свій герб. Тимчасове управління тривало до 6 березня 1853 р., коли за цісарським розпорядженням Буковина отримала першого крайового президента - Франца фон Шміка. До 1918 р. у краї змінилося 16 крайових президентів. Президент краю підпорядковувався безпосередньо віденському урядові. До його компетенції належало політичне управління, релігійні справи, культура, освіта, торгівля, ремесла, забезпечення правопорядку. На посаду крайового президента призначалися люди різного соціального стану, різної підготовленості, з різними політичними орієнтаціями, винятково з інших коронних земель імперії. Але всіх їх об'єднувало неухильне служіння інтересам династії Габсбургів.

Розпорядженням від 24 квітня 1854 року Буковина поділена на 15 повітів. З 29 вересня 1855 року вступили в дію повітові органи політичної влади. Чернівці безпосередньо підлягали урядові краю, а повіти - повітовим старостам. Край поділявся також на податкові округи (з 1850 року) і громади (з 1859 року). Змішані повітові управи виконували адміністративні та судові функції на території повітів, їм доручалась також організація громад. Так було до 22 квітня 1860 року, коли спеціальним цісарським патентом автономія Буковини була скасована і вона знову стала округом Галичини. З вересня 1860 року по 1 березня 1861 року округ очолював староста Яків Мікулі. Громадська думка в краї щодо цих перемін виявилась однозначно негативною. 24 грудня 1860 року була опублікована петиція за підписом 250 представників усіх верств населення, так званий “Визвольний заклик Буковини”, в якому висловлювалось прохання відновити крайову автономію. Лютневий патент 1861 року повернув Буковині статус окремої коронної землі. Край отримав свій статут і виборчий закон. Окружне управління Буковини знову було перетворене у крайове. 9 грудня 1862 року цісарським декретом затверджений герб Буковини - зображення голови бика на синьо-червоному фоні між трьома золотими зорями.

8 липня 1868 року крайовий уряд ухвалив поділити Буковину на 8 політичних повітів. У 1890 році в середньому на один адміністративний повіт Буковини припадало 42 громади, 1305 кв. км території і 73881 особа населення. Аналогічні середні показники для всієї Ціслейтанії (237 неміських адміністративних повітів) виглядали так: число громад - 69, територія - 917 кв. км, чисельність населення - 54739 осіб.

Крайовому управлінню підпорядковувалися всі місцеві адміністративні органи: Чернівецький магістрат, повітові управи (з 1869 року - управління), Чернівецька дирекція поліції, прикордонно-поліцейські комісаріати, митниці, поштово-телеграфне відомство. Крайове управління очолювалося президією. Сюди надходили практично всі справи політичного характеру, справи, що стосувалися виборів, друку, цензури, політичного нагляду. До складу президії входили чиновники V-VI рангів (переважно радники двора та земельного уряду). Президія мала свій робочий орган - президіальне бюро. Управління ділилося на департаменти. Перші з них появилися в 1858 р. У 1861 р. їх налічувалося 4, у 1873 - 7, у 1912 - 11. До відання першого департаменту належали військові справи, другого - справи православної церкви, третього - католицька церква, четвертого - громадські справи та університет, п'ятого - промисловість, шостого - соціальне забезпечення, сьомого - санітарні справи, восьмого - ветеринарія, дев'ятого - лісове господарство, десятого - будівництво, одинадцятого - статистика. Функції та компетенція департаментів встановлювались президентом.

З початку першої світової війни Буковина стала ареною військових дій та дипломатичних зіткнень між Австрією, Росією та Румунією. Адміністрація останнього австрійського президента краю графа Й. Ецдорфа у зв'язку з війною в Чернівцях знаходилась мало. Разом з крайовим виділом вона переїхала спочатку до Дорна-Ватри, а далі до Колошвару, Праги і Станіслава. 6 листопада 1918 року Й. Ецдорф офіційно передав владу до рук представників українського та румунського населення Буковини.

В середині ХІХ століття Буковина почала засвоювати уроки парламентаризму. Аналізу цього процесу присвячений розділ ІІІ “Представництво Буковини у державній раді”. У підрозділі 3.1.1 “Представництво Буковини в установчому рейхстазі 1848-1849 рр.” зазначається, що поняття “парламенту” було чужим для австрійського конституційного права. Як парламент визначались “державні збори”, пізніше “державна рада”. Що стосується парламентаризму, то під ним розумілося представництво в управлінні. Опублікована 25 квітня 1848 р. цісарська конституція проголошувала Австрію конституційною монархією і утверджувала австрійський парламент - рейхстаг. Передбачалась двопалатна структура рейхстагу. Палата панів виражала монархічно-абсолютистський компонент суспільства. Палата депутатів формувалася шляхом двоступеневих виборів за квотою 1 від 50 тис. осіб населення. Порядок виборів визначався тимчасовим виборчим статутом, опублікованим 11 травня 1848 р. Буковина отримала 3 місця у палаті панів і 8 місць у палаті депутатів. Однак нова революційна хвиля у травні 1848 р. внесла корективи до порядку виборів. У відповідності з цим у краї було утворено 8 виборчих округів: 7 сільських, 1 міський. Виборчі округи поділялись на дільниці, що створювались в населених пунктах із числом жителів від 250 до 2500. На першому етапі виборів обиралися виборщики. На цих виборах правом голосу і правом бути обраними володіли всі австрійські громадяни з 24-річного віку, громадянські права яких не були обмежені і які проживали у своєму виборчому окрузі не менше 6 місяців. Виборчого права були позбавлені жінки, прислуга, робітники з поденною або потижневою оплатою; особи, які отримували допомогу від благодійних установ. На другому етапі виборщики таємним голосуванням обирали депутатів. Кандидатом міг бути лише той австрійський громадянин, який мав 30 років і в першому турі обраний виборщиком. Обраним вважався кандидат, що здобував абсолютну більшість голосів. У разі потреби могли проводитись другий і третій тури голосування.

На червневих виборах у сільських округах депутатами стали винятково селяни: 5 українців і 2 румуни. Від Вижницького виборчого округу був обраний Лук'ян Кобилиця, від Сторожинецького - Юрій Тиміш, від Садгірського - Василь Кирстюк, від Кіцманського - Василь Моргоч, від Сучавського - Іван Доленчук, від Радівецького - Михайло Боднар, від Гура-Гуморського - Мирон Чуперкович. Єдиним німецьким депутатом від Чернівців став директор гімназії Антон Краль. Той факт, що саме українські селяни склали більшість серед обраних парламентських депутатів від Буковини, був закономірний, адже українці становили найбільшу етнічну групу населення краю.

4 березня 1849 р. рейхстаг був розпущений. Австрія отримала нову конституцію. Але невдовзі після її скасування в Австрії наступила епоха неоабсолютизму. Повернення Австрії до конституції і парламентаризму, основні етапи розвитку австрійського парламенту досліджуються в підрозділі 3.2. “Розвиток правових основ австрійського парламентаризму у 1859-1918 рр.”. В ньому підкреслюється, що повернення Австрії від неоабсолютизму до конституції і парламентаризму започаткував так званий Лаксенбургський маніфест від 22 серпня 1859 року, в якому цісар пообіцяв установити парламентський контроль над державними витратами, розширити права органів самоврядування. Вслід за цим у березні 1860 року був виданий патент про заснування так званого “посиленого рейхсрату”. Під такою назвою діяла стара імперська рада, доповнена 38 представниками провінцій, призначеними на розсуд уряду. В такому складі і при таких засадах формування ця рада, по суті, не була представницьким органом, але саме з неї розпочалося відродження представництва в Австрії і саме під її назвою (рейхсрат - державна рада, а не рейхстаг - державні збори, як у 1848 - 1849 рр.). Скликання посиленого рейхсрату пробудило в широких опозиційних колах певні надії на зміни в системі правління. Маленьким кроком в цьому напрямі став Жовтневий диплом 1860 року, підготовлений А. Голуховським. Цісар заявив про свою готовність ділити надалі законодавчу владу зі зборами представників, обраних його підданими. Але державна рада була покликана лише сприяти цісарю у здійсненні ним влади. Право схвалення за нею визнавалось тільки щодо нових податків, мита, позичок, відчуження майна казни.

В підрозділі визначається, що Жовтневий диплом повторив долю конституцій 1848-1849 рр., так і не набравши чинності. Реальне відновлення парламентаризму в Австрії відбулось лише у 1861 році. 26 лютого “Wiener Zeitung” опублікувала Лютневий патент і 46 додатків до нього, центральне місце серед яких належало закону про імперське представництво. “Вузький рейхсрат”, який мав скликатися лише в особливих випадках, патент перетворював у постійну установу. Його повноваження стали ширшими: він отримав право законодавчої ініціативи і контролю за державним бюджетом. В країні було реально введено парламентське представництво. Разом з Лютневим патентом було опубліковано 15 земельних статутів і 15 виборчих законів для Ціслейтанії, в яких закріплювалися принципи формування представницьких і виконавчих органів земель.

Після того, як у 1867 році Австрійська імперія перетворилася в дуалістичну Австро-Угорську конституційну монархію, державна рада стала представницьким органом Ціслейстанії, до складу якої входила і Буковина. Угорщина (Транслейтанія) мала свій сейм. Основними функціями рейхсрату були: затвердження державного бюджету, контроль дій адміністративних органів, розроблення питань законодавства. Для обговорення питань загальнодержавного значення були створені так звані делегації, до яких входило по 60 представників від обох парламентів, з яких 20 обиралися верхньою, а 40 - нижньою палатою кожного парламенту. Вони скликалися щорічно то у Відні, то у Будапешті, засідали окремо і зносилися між собою тільки письмово. Делегації обговорювали питання бюджету спільних міністерств, законодавства зі спільних питань, визначали участь Австрії й Угорщини у спільних витратах. Буковина направляла до делегацій одного представника. В різні часи це місце посідали: І.Лупул, Г.Василько, М.Василько.

Окремий підрозділ 3.3. “Українські депутати від Буковини у державній раді” розкриває основні етапи українського політичного руху у 1848-1918 рр. Постійне представництво буковинських українців у палаті депутатів рейхсрату розпочалось лише у 1890 році, коли депутатський мандат здобув Василь Волян. На цей час австрійський уряд почав з більшою увагою ставитися до українців Буковини. Привели до цього два основні фактори. З одного боку, урядові кола почали побоюватись посилення москвофільського руху, а з іншого, - вони поступово втрачали довір'я до буковинських румунів, частина яких після утворення Румунії почала відверто орієнтуватись на неї. Як противагу першим і другим у Відні почали розглядати українців. У 1893 році депутатом рейхсрату став радник крайового суду Сидір Винницький. Виборча кампанія 1897 року дала депутатський мандат Ієротею Пігуляку. У 1899 року на місце померлого В.Воляна депутатом державної ради був обраний Микола Василько (1868-1924). Саме йому судилося стати найвизначнішим політичним представником українців Буковини як у палаті депутатів, так і в урядових колах Відня.

У 1907 році до рейхсрату потрапили 5 українських посланців з Буковини від націонал-демократичної партії: Микола Василько, Антон Лукашевич, Єротей Пігуляк, Ілля Семака і Микола Спинул. На виборах 1911 року вперше депутатом державної ради став видатний український політик Буковини С.Смаль-Стоцький. Створивши “Буковинський парламентський клуб”, депутати від Буковини входили і до союзу українських послів, що налічував 29 членів із числа націонал-демократів і радикалів. В обнародуваній 19 липня програмі “Союз” визначив своїми цілями захист громадян від перевищення повноважень властей, захист конституції та заснованих на ній прав власності і свободи, виборчу реформу; національну автономію у Східній Галичині і Північній Буковині; забезпечення культурної автономії та видання закону про мови; поліпшення умов життя всіх верств населення в Галичині і на Буковині; скорочення терміну військової служби; заснування українського університету.