Размещено на http://www.allbest.ru/

• Зміст

Вступ

1. Формування науки адміністративного права в європейських країнах

2. Адміністративне право Німеччини

Вступ

Виникнення і розвиток адміністративного права в Німеччині як самостійної галузі права припадає на першу половину XIX століття. Нині значення цієї галузі права у ФРН зросла настільки, що практично всі соціально-економічні "управлінські" відносини в цій країні регулюються адміністративним правом. Швидке зростання функцій і повноважень виконавчих органів влади в Федеративної Республіки Німеччині, як, втім, і в інших західноєвропейських країнах (як у кількісному так і в якісному відношеннях), поставив на порядок денний питання про надання діяльності з так званого публічного управління чіткого юридичного обгрунтування. Цю функцію, на думку німецьких юристів, має виконувати і в даний час успішно виконує адміністративне право.

Для того щоб зрозуміти значення адміністративного права в сучасній Німеччині, необхідно розглянути його систему і основні інститути.

Якщо законодавчі акти, пов'язані з загальним адміністративним правом, містить розпорядження, що мають значення для всіх областей адміністративного права, акти особливої ??частини присвячені регулюванню окремих галузей діяльності адміністрації.

Традиційно під особливим адміністративним правом розуміється система законодавчих норм, які у своїй сукупності охоплюють матеріальні завдання адміністрації.

До складу особливого адміністративного права входять:

- комунальне право;

- поліцейське право;

- право охорони громадського порядку;

- право публічної служби;

- будівельне право;

- право вуличного і дорожнього руху;

- право регіонального та земельного планування;

- право господарського управління;

- екологічне право.

1. Формування науки адміністративного права в європейських країнах

Виникнення, становлення і еволюція галузі адміністративного права супроводжувалися формуванням відповідної галузі наукових знань. Попередниками науки адміністративного права вважаються камеральні науки (камералістика) та наука поліцейського права.

Камеральні науки і наука поліцейського права

Перші наукові праці з державного управління з'явилися у XVI ст., коли утверджувалася абсолютна монархія. Ці праці мали теологічний зміст і давали поради правителям, як управляти державою. Метою управління в цю епоху було отримання якомога більше грошей для правителя, монарха. На цих позиціях стояли до початку XVIII ст. камеральні науки. Термін “камералістика” походить від латинського “camera”, що означає двірцева, державна, князівська скарбниця. Камералістика -- це напрям у розвитку німецької економічної думки XVII--XVIII ст., що передувала буржуазній політичній економії і являла собою сукупність адміністративних та господарських знань з ведення камерального (двірцевого, князівського, у широкому розумінні -- державного) господарства.

Камеральні науки складалися з трьох основних блоків: політичного блоку, економічної та фінансової політики. Мета камералістики -- вироблення рекомендацій управлінського характеру щодо різних галузей управління. З другої половини XIX ст. вона стала обов'язковим предметом і в університетах Росії.

Отже, розвиток науки адміністративного права започаткувала камералістика. Це -- науки про фінанси, економіку, господарство та управління.

Епоха Реставрації представлена такими вченими-камералістами, як М. Оссе (1506-1557) та Г. Брехт (1547-1612). Вони створили у своїх працях ідеальну модель уряду та управління на той час.

Подальший розвиток камералістики супроводжується диференціацією, виокремленням окремих дисциплін. Так, для формування в подальшому самостійної науки адміністративного права великого значення набуло виокремлення з камералістики науки поліцейського права (або поліцейської науки). Основними представниками поліцейської науки на той час були Н. Деламар, І.-Г фон Юсті (1717-1771) та Й. фон Зонненфельс. Як Деламар, так і Юсті розуміли науку в сенсі політики. Юсті, подібно до Деламара, не вивчав ні законодавства, ні управління, але виклав систему теоретичних знань, які обумовлюють добробут. Причини добробуту слід шукати, на думку Юсті, у природних та економічних умовах, а також у духовному розвитку населення. На цьому і повинна бути зосереджена увага уряду.

Розглядаючи питання про діяльність держави, спрямовану на створення громадянського добробуту, Юсті мав на увазі не тільки адміністративні установи, а й законодавство. Закони мають відповідати моделі управління. Вони повинні змінюватися зі зміною самого життя. Юсті вважав, що поліція та юстиція -- це дві частини одного цілого, а їх функціонування повинно бути прерогативою одних і тих же органів. Проте суспільна практика в той період не давала можливості розмежувати поліцію та юстицію. Юсті також вважав, що поліцейські закони повинні узгоджуватися з фінансовими.

Отже, започаткована у Франції Деламаром, а в Німеччині -- Юсті наука про поліцію була теорією політики законодавства та управління. Наприкінці XVIII ст. -- на початку XIX ст. поліцейська наука продовжувала розвиватися. Подальший розвиток поліцейської науки пов'язаний з працями вчених, які розробляли питання поліцейської держави.

Поліцейське право активно розвивалося у Німеччині багато в чому завдяки працям Роберта фон Моля та Лоренца фон Штейна.

У Росії ця наука спочатку, за статутом університетів 1835 p., викладалася під назвою “Закони державного благоустрою та благочинства”, а згодом (за статутом університетів 1863 р.) дістала назву поліцейського права. Останнє було включено до програм юридичних факультетів університетів. Відповідно вийшли друком курси поліцейського права, в тому числі підготовлені авторами, що працювали на теренах України.

Проте об'єкт поліцейської науки не був чітко визначений. Одні включали до нього фінансове та військове управління, інші -- все внутрішнє управління держави, окрім фінансового, судового та дипломатичного.

Поступово політичний характер науки поліційного права змінювався на юридичний. Представники поліцейської науки дійшли висновку, що примусова діяльність держави в галузі внутрішнього управління повинна обмежуватися завданнями поліції безпеки. Перша половина XIX ст. стала перехідним періодом для науки поліцейського права.

Якщо поліцейське право використовувалося для впорядкування суспільних відносин шляхом застосування методів прямого примусу, то виникнення адміністративного права пов'язане з принципово іншим підходом визнанням верховенства прав людини і громадянина, з ідеями правової держави, котрі сформувалися в ході буржуазних революцій. Адміністративне право з початку свого існування було правом контролю за адміністрацією, правом захисту громадянина від сваволі з боку адміністративної влади.

Ідеї адміністративного права Франції, як і її цивільного права, справили великий вплив на інші держави Західної Європи, де також почалося виокремлення адміністративного права у самостійну галузь публічного права. Формуються такі принципи побудови і діяльності органів публічної влади, як законність, централізація, децентралізація тощо.

З другої половини XIX ст., зокрема в Німеччині, почалась активна розробка адміністративного права -- як німецького, так і інших держав. Число праць з адміністративного права сягнуло десятків. Кожна з німецьких держав, особливо Прусія, Баварія, Саксонія, Вюртемберг, Гессен, мали своїх коментаторів, систематиків і тлумачів адміністративного права.

Георг Мейєр у праці “Підручник німецького адміністративного права”, виданій в 1883 p., прагнув насамперед до точних формулювань адміністративно-правових понять, юридичних інститутів. До числа його здобутків належать визначення внутрішнього управління, а також адміністративного права як системи юридичних норм, що регулюють управління. На думку Г. Мейєра, наука про управління поділяється на дві частини:

- адміністративне право, що вивчає юридичні принципи управління;

- адміністративна політика, що вивчає принципи доцільності. Автор виклав тільки першу частину, що ж стосується адміністративної політики, то вона залишилася без відповіді.

У XIX ст. розвиток вчення про управління досягло високого рівня завдяки науковим дослідженням таких учених, як Р. фон Моль та Л. фон Штейн.

Дослідження адміністративного права у Франції починається з 30-х років XIX ст. Першими дослідниками французького адміністративного права, а також засновниками відповідної науки були Дежерандо, Макрель, Вів'єн, Лафер'єр та інші.

Французькі вчені виходили із загального вчення про конституційний устрій та поділ влади. Виконавча влада, яка контролюється законодавчою владою, діє в установлених законом рамках та відповідальна перед законом. Звідси виникає інститут адміністративної юстиції. Адміністративне право визначає побудову та взаємовідносини громадських органів, на які покладена турбота про ті громадські інтереси, для яких існує адміністрація, а також ставлення адміністративної влади до громадян. Завдання поліції -- попередження загроз. Зокрема, Вів'єн у своїх “Адміністративних етюдах” (1843) обстоював (розвинуту пізніше Л. фон Штейном) думку, що кожна галузь адміністрації має свою позицію, але самостійним завданням поліції є приватна та громадська безпека.

Французька система адміністративного права знайшла своїх послідовників у Бельгії, Італії та Іспанії. Порівнюючи французьких догматиків адміністративного права з німецьким, знаходимо між ними різницю не стільки у методологічних прийомах, скільки у розумінні обсягу науки та побудови її системи.

Німецькі вчені переважно вивчають тільки право внутрішнього управління, вважаючи право воєнне, фінансове, судове предметом самостійних дисциплін. Що стосується французьких дослідників, то вони розробляють всю систему адміністративного права, розуміючи її як єдине ціле. Наприкінці XIX ст. англо-американська юридична література відрізнялася від відповідної літератури на Європейському континенті тим, що не давала повних систем політичних та юридичних наук.

Отже, наприкінці XIX ст. адміністративне право як наука тільки формується. Остаточно його предмет ще не визначений. Єдиної позиції в науці не існує. Так, у Франції адміністративним правом вважали політико-юридичну науку, що вивчає питання державного управління. Деякі французькі вчені включали адміністративне право до державного права. У Німеччині адміністративне право одні вчені називали поліцейським правом, інші -- правом внутрішнього управління.

Центральним у системі науки адміністративного права залишилося питання про організацію діяльності адміністративних установ у сфері внутрішнього управління. Наступним важливим питанням була діяльність адміністративних інституцій щодо застосування адміністративно-правових норм (форми управління). Окрім цього, наука адміністративного права включала адміністративну юстицію як особливу форму вирішення спірних питань, що виникали у процесі адміністративної діяльності. Три вказані блоки утворювали загальну частину науки адміністративного права.

2. Адміністративне право Німеччини

У Німеччині розрізняються поняття адміністративного права у широкому та вузькому розумінні. У широкому -- це сума таких правових приписів, котрі організують управління або повинні брати участь у його здійсненні. У вузькому -- це сукупність писаних та неписаних правових приписів публічного права, які або конституюють державне управління у організаційному сенсі, або прямо і безпосередньо регулюють діяльність органів державного управління (за винятком норм конституційного та адміністративно-процесуального права).

Отже, поняття адміністративного права тісно пов'язане з поняттям державного (або публічного) управління, позаяк адміністративне право вважають у Німеччині правом публічного управління. Засновник німецької школи адміністративного права Отто Майєр під публічним управлінням розумів діяльність держави із здійснення її цілей, за винятком законодавства та судочинства.

Німецька теорія адміністративного права, як і теорія публічного управління, розвивається у руслі континентально-європейської традиції. На думку німецьких адміністративістів, адміністративне право не можна вивчати, не досліджуючи паралельно теорію публічного управління.

Діяльність у сфері публічного управління полягає у виданні нормативно-правових, індивідуальних правових актів, а також укладанні адміністративно-правових договорів. Саме поняття публічної діяльності визначається, як і предмет адміністративного права у Франції, за традиційним для Німеччини методом виключення. Так, до публічно-правової діяльності належить діяльність, за винятком приватно-правової, де громадяни і юридичні особи виступають у взаємовідносинах з органами управління як рівноправні суб'єкти. Словник адміністративного права ФРН виводить поняття адміністративного права із завдань управління і характеризує його як публічне право, яке не є конституційним, державним або процесуальним.

Особливе місце серед джерел адміністративного права ФРН посідають рішення Федерального адміністративного суду і міжнародні угоди.

До суб'єктів адміністративного права належать суб'єкти публічного права, тобто носії публічної влади. Серед них називають органи державної виконавчої влади, державні установи федерації та земель, публічні корпорації, публічні фонди, самостійні майнові організації публічного права, приватні підприємства з наданими їм публічними функціями.

Федеральний президент виконує функції глави держави, призначає чиновників та суддів федерації, підписує закони, має право помилування. Його місце у системі виконавчої влади не є провідним. Федеральний уряд складається з федерального канцлера і федеральних міністрів. Уряд визначає публічні права і сфери діяльності окремих установ, їх організацію. Федеральний канцлер визначає напрям політики і несе за це відповідальність. Він очолює уряд і керує ним.

Державні установи посідають центральне місце у системі управління. Державними установами є суб'єкти публічної влади, тобто юридичні особи публічного права, які уповноважені виконувати публічні функції щодо третіх осіб. Найбільш поширений розподіл державних установ на установи федерації та установи земель.

Корпорації публічного права також за своєю суттю є установами, оскільки виконують функції публічної влади, але не є державними установами. Держава через них здійснює так зване опосередковане управління.

Корпорації публічного права є юридичними особами публічного права і поділяються на територіальні та персональні. До територіальних належать комуни та їхні спілки. Персональні корпорації становить сукупність (спільнота) осіб з певною особистою або професійною кваліфікацією. Це різноманітні професійні об'єднання (камери): ремісницька палата, лікарська, адвокатська, торгова, сільськогосподарська тощо, а також вищі школи. Ці корпорації мають право приймати загальнообов'язкові (в межах компетенції) норми, котрі розглядаються як закони у матеріальному сенсі. Членство у деяких корпораціях є обов'язковим.

Самостійні майнові організації публічного права також є юридичними особами публічного права і визначаються як організаційна єдність майнових і кадрових засобів (майно і управлінський апарат) у руках носія публічного управління, призначена забезпечити досягнення певних управлінських цілей. Ці організації надають різноманітні послуги, на які громадяни у певних ситуаціях мають право. За наявності спеціального повноваження вони можуть приймати правові акти, хоча це не є їх головною метою (радіо, публічні ощадні каси, федеральний банк тощо). Вони, як і інші майнові організації, не мають членів, не є корпораціями, але мають клієнтів, з котрими можуть перебувати у досить тривалих і складних відносинах. Метою створення таких організацій є звільнення суто управлінських структур від підприємницької діяльності.

Як і в інших країнах, у Німеччині прийнято безліч нормативних актів, що є джерелами адміністративного права. У ієрархії таких джерел спочатку стоять Конституція, конституційні закони, потім інші нормативно-правові акти, приписи, що не мають внутрішньо-управлінського значення, статути, звичаєве право, міжнародне право.

Нормативно-правові акти, що приймаються суб'єктами адміністративного права (носіями публічної влади), є законами лише у матеріальному сенсі. Вони є засобом звільнення законодавця від другорядних проблем. Видання таких актів розцінюється як спрощена форма законодавства, вони приймаються на підставі доручення законодавця і підпорядковані закону. Ряд адміністративних актів не мають нормативного значення: циркуляри, директиви, плани тощо.

Адміністративний акт, що є класичним інструментом німецького адміністративного права, охоплює окремі заходи управління, що регулюються загальними правовими нормами. Конструкція адміністративного акту, як вважається, має коріння у французькому адміністративному праві, метою його рецепції було забезпечення захисту громадян від управлінських дій. Адміністративним актом є будь-яке розпорядження, рішення, інші публічні засоби, котрі приймаються установою для врегулювання окремого випадку в галузі публічного права і безпосередньо діють ззовні.

Існує декілька підстав для класифікації адміністративних актів. Наприклад, виокремлюють такі адміністративні акти, котрі надають пільги, і такі, що обтяжують (щодо конкретної особи); такі, які повинні виконуватися, і такі, виконання яких не є обов'язковим (за наслідками); попередні, одноразові, тривалі (за часом дії); спрямовані на речі або на особу (за предметом) тощо. Найбільш суттєвим вважається розподіл адміністративно-правових актів на превентивні та репресивні.

Щодо публічно-правового договору, то він лише поступово набув визнання у законодавстві й доктрині адміністративного права Німеччини, адже його природа не характерна для традиційної моделі адміністративно-правового регулювання. Конструкція публічно-правового договору містить три елементи. По-перше, це -- договір; по-друге, він поширюється на сферу публічного права; по-третє, він визначає виникнення, зміну або припинення правовідносин.

Державна служба є інститутом адміністративного права, чиновники за своїм правовим становищем відрізняються від службовців, що працюють за наймом. Отже, поняття “чиновник” і “службовець” не є у Німеччині ідентичними.

Для чиновницва Німеччини, як і інших західноєвропейських країн, характерні певні засади: чітка ієрархія, підпорядкування, окрема юрисдикція при порушенні службової дисципліни. Крім цього, до чиновника висуваються певні вимоги: він має бути німцем за національністю, психічно та фізично здоровим, мати стабільне матеріальне становище, має присягнути в тому, що завжди захищатиме вільний демократичний лад, спираючись на Основний Закон.

У Німеччині існує чотири ранги чиновників: нижчий, середній, підвищений та високий. Особливу категорію становлять посадові особи, визначення яких дає кримінальне право. За німецьким кримінальним правом посадовими особами є: 1) чиновники або судді; 2) особи, що перебувають в інших публічно-правових відносинах; 3) особи, які іншим чином здійснюють завдання публічного управління при органі влади або за його дорученням.

Обов'язковим перед зарахуванням на посаду є проходження випробувального терміну.

Його тривалість залежить від рангу чиновника: для нижчого рангу -- один рік, для середнього - два роки, для підвищеного -- три і для вищого -- чотири. Це мінімальний термін і тому не підлягає скороченню.

Чиновники призначаються довічно (після досягнення 27-річного віку і проходження випробування). Крім того, виокремлюються чиновники, які проходять випробувальний термін. Є також такі категорії, як політичні чиновники і почесні чиновники.

За німецькою адміністративно-правовою традицією, чиновники перебувають з державою у публічно-правових, а службовці -- у приватноправових відносинах. Законодавство щодо чиновників, з одного боку, є частиною правових основ державної служби взагалі, а з іншого -- утворює розділ Особливої частини адміністративного права.

У Німеччині не встановлено умови “деполітізації” чиновництва, вони можуть перебувати у політичних партіях, дотримуватися певних політичних поглядів. Але у федеральному законі щодо чиновників встановлено принцип служіння не окремій партії, а усьому німецькому народу. Тому виконувати свої обов'язки чиновник має позапартійно, справедливо, зважаючи на загальний добробут та інтереси суспільства в цілому. Політична діяльність не повинна цьому перешкоджати.

Суттєвими є положення про обов'язок зберігати службову таємницю, заборону страйків, обмеження на спілкування з пресою, обмежені можливості для заняття додатковою діяльністю тощо. Обов'язком чиновника є несення служби з повною віддачею, турбота про подальшу освіту та здоров'я. Держава ж повинна турбуватися про чиновництво, забезпечуючи відповідну заробітну платню, пенсію та інші соціальні виплати.

Серед підстав виникнення державно-службових відносин розрізняють: призначення на посаду на підставі адміністративного акту на розсуд керівника установи; зарахування на посаду в результаті успішного складання конкурсних іспитів; кооптацію та обрання на посаду.

Адміністративна юстиція у Німеччині почала формуватися на початку XIX ст. Розмежування права на приватне і публічне призвело, з одного боку, до обмеження компетенції (підсудності) звичайних судів, а з іншого -- до виникнення адміністративної юстиції, тобто органів контролю за управлінням. Зразком для наслідування став французький досвід здійснення такого контролю через Державну Раду.

Німецьке адміністративне судочинство того часу функціонувало за принципом, згідно з яким компетенція адміністративних судів обмежувалася конкретним переліком спорів. Такий стан зберігався до кінця Другої світової війни, коли до законодавства Німеччини було введено генеральне застереження, за яким можна було оскаржити у адміністративному суді будь-який адміністративний акт.

Систему адміністративних судів Німеччини становлять Федеральний адміністративний суд, вищі адміністративні суди й адміністративні суди федеральних земель. Адміністративні суди земель є судами першої інстанції, Вищі адміністративні суди -- апеляційною інстанцією. Касаційною інстанцією виступає Федеральний адміністративний суд.

Доступ до адміністративних судів має будь-яка особа, права якої порушено публічною владою. Під публічною владою, згідно з висновком Федерального Конституційного суду, розуміється лише виконавча влада. Правовий захист адміністративними судами можливий у випадку, коли порушуються індивідуальні права особи, тобто метою є захист прав, що належить конкретній особі. Йдеться не лише про основні конституційні права (порушення яких можна оскаржити безпосередньо до Конституційного суду), але й про всі інші визначені законодавством суб'єктивні права, насамперед ті, котрі визначаються як суб'єктивні публічні права. Поняття суб'єктивного публічного права об'єднує всі визнані діючим правом індивідуальні інтереси. Принциповим тут є те, що правова норма має сприяти не лише інтересам спільноти, а й індивіда.

Поняття публічно-правового спору об'єднує всі випадки, в яких спірними є правові наслідки застосування публічного права. При цьому публічно-правовою вважається будь-яка правова норма, у якій носієм державної влади є суб'єкт підпорядкування.

У певних сферах публічної адміністрації діють самостійні гілки судової системи: фінансові суди та суди із соціальних справ. Фінансове і соціальне судочинство є видами так званого спеціального адміністративного судочинства.

Адміністративне судочинство (провадження у адміністративних судах) поділяється на два види: попередній (тимчасовий) правовий захист і основне судочинство. Звернення до адміністративного суду можливе лише після попереднього адміністративного оскарження.

3. Право публічної служби

У Німеччині, як і в багатьох державах Західної Європи, інститут професійного чиновництва структурно є однією з найважливіших частин Особливої частини адміністративного права. Теоретичному дослідженню правових питань публічної служби Німеччини, проблемам сучасного чиновного права, професійного чиновництва, встановлення правового статусу чиновників та інших осіб, що перебувають на публічній службі, в німецькій літературі присвячено безліч робіт, підручників, практичних посібників.

У Вищому адміністративному суді Німеччини також аналізуються і вирішується багато питань застосування чинного законодавства про професійний чиновництво. З об'єднанням Німеччини в 1990 р. питання публічної служби почали обговорювати ще більш активно. У нових землях ФРН останні роки відбувалося становлення нового законодавчого регулювання публічно-службових відносин. Деякі аспекти публічно-службового законодавства ФРН розглядалися і російськими вченими. Наприклад, згідно з п. 1 ст. 75 Основного закону Німеччини, Федерація визначає «рамкову» компетенцію для встановлення правовідносин на державній службі в землях, громадах та інших утвореннях і організаціях державного права.

Згідно зі ст. 174 а Основного закону Німеччини, Федерація має конкуруюче законодавство у сфері оплати службової діяльності та забезпечення державних службовців на державній службі. Федеральний закон про посадові оклади державних службовців оптимальним чином об'єднав федеральне та земельне законодавства у даній сфері. Земельні закони про посадових окладах лише незначно відрізняються від федерального.

Правове становище державних службовців земель у Німеччині та підпорядкованих цим органам земель комунального самоврядування безпосередньо регулюється їх власними законодавчими актами, при цьому Федерація має право приймати нормативні акти, що встановлюють лише рамкові розпорядження і норми. Проте в даному випадку є два обмеження:

- у виданні федеральних нормативних актів повинна бути реальна потреба, тобто прийняття закону обумовлене необхідністю врегулювання відносин на державній службі;

- встановлюються тільки ті рамкові нормативні акти та приписи, які не зачіпають прав і свобод громадян, а відносяться лише до визначення правового становища державних службовців.

У Німеччині, протягом кількох років іде дискусія про ліквідацію чиновників, тобто спеціального виду державних службовців, які мають особливий статус. Як правило, ці вимоги обгрунтовуються наявністю у чиновників багатьох «привілеїв», «неповоротким і громіздким персоналом управління», «численністю чиновників» і пр.

Світова практика реформування інституту державної служби показує, що в кожній країні, незважаючи на облік традиційних положень публічної служби, в прийнятих нових законах містяться певні особливості правового державно-службового регулювання. Відомий німецький вчений-адміністративістів професор У. Баттіс відзначає, що земельні закони про чиновників нових земель Німеччини не обмежуються простим перенесенням в прийняті закони «рамкових» положень федерального закону про чиновників, а враховують у різному обсязі особливі громадські та державні умови.

У західній теорії використовуються поняття «публічна служба», «професійне чиновництво», «чиновництво». Історично чиновництво створювалося для виконання службових обов'язків. У чиновному праві країн Західної Європи чиновника визначають як носія особливих державних функцій. Саме виходячи з цієї ознаки чиновники виділяються з числа інших осіб, які працюють за наймом в системі державної служби. Чиновник - носій публічно-правових функцій. Ця теорія отримала найбільш широке поширення в Західній Європі. У Німеччині чиновник - це особа, яка перебуває в особливих службових відносинах з державою (землею), причому ці відносини характеризуються виконанням державно-правових функцій і пов'язують чиновника з державою ставленням вірності (і довіри з боку держави, тобто наділення його особливими владними публічно-правовими повноваженнями).

Німецьке законодавство підрозділяє усіх фізичних осіб, які перебувають на державній службі, на чиновників, службовців і робітників. Чиновники - це особи, які виконують публічно-правові функції на службі у спілки (федерації), землі, органу самоврядування або в інших установах. Правове становище федеральних чиновників регулюється двома найважливішими законами: Федеральним законом про державних службовців і Федеральним законом про правове становище чиновників.

Землями Німеччини прийнято власні закони, що встановлюють правове становище чиновників землі; при цьому потрібно суворе відповідність цих законів положенням Закону. Особливі права і обов'язки чиновництва на відміну від інших осіб, які працюють за наймом, виражаються, наприклад, в порядку призначення на посаду (не шляхом укладання угоди про прийом на роботу, як для службовців); в порядку звільнення з посади (як правило, після досягнення певного віку з виходом на пенсію). Відповідальність за дії чиновників перед третіми особами у всіх випадках несуть установи публічного права - роботодавці чиновника, а справи про проступки чиновників по службі розглядаються особливими судами, але не судами з розгляду трудових спорів, як це має місце у відношенні робітників і службовців.

Чиновники обмежуються у праві вільного вираження думок: вони не мають права брати участь у страйках. На думку законодавців і теоретиків німецького адміністративного права, держава має повне право вимагати від чиновників політичної благонадійності та відданості, оскільки вони служать всьому народу, а не який-небудь політичної партії. В якості найважливішого принципу професійного чиновництва встановлюється позапартійність державної служби та чиновників.

Публічна служба в ФРН - це діяльність на службі юридичної особи публічного права. Під формальне поняття державної служби крім чиновників підпадають також судді, професійні солдати, солдати за контрактом на певний час і службовці разом з робітниками, які перебувають на службі юридичної особи публічного права. Чиновництво в землях ФРН (особливо у так званих старих землях ФРН) в силу численності поліцейських чиновників та вчителів (вчитель у Німеччині - чиновник) становить більшість, тобто чиновників більше, ніж просто службовців і робітників, зайнятих на державній службі.

Публічна служба в Німеччині - це професійна діяльність, яка полягає у виконанні певними суб'єктами публічно-правових функцій в органах федеральної державної влади, земельних органах, громадах та інших суб'єктах публічного права. До державної служби належать:

- професійні судді, які виконують функції правосуддя;

- професійні військові;

- міністри, члени дирекції федерального банку;

- чиновники, які здійснюють управлінські функції. Єдність державної служби Німеччини забезпечується спільною для всіх її рівнів і видів системою звань, чинів, рангів, єдиними правилами проходження служби, встановленими правами, обов'язками, обмеженнями і гарантіями, пенсійним забезпеченням та оплатою праці.

адміністративний право німеччина влада

Висновок

У Федеративній Республіці Німеччині поняття адміністративного права зв'язується з поняттям публічного управління, що розглядається як діяльність і функція організованої державою соціальної системи органів. Основоположник німецької школи адміністративного права Отто Мейєр визначав публічне управління "як діяльність держави щодо здійснення його цілей, за винятком законодавства і судочинства". До поняття публічного управління тісно примикає поняття публічно-правової діяльності, який виводиться методом виключення, обмежено по відношенню до "приватно" (або фіскальної) сфері, регульованої нормами цивільного права, де громадяни та юридичні особи виступають в їх взаємовідносинах з органами управління як рівноправних суб'єктів.

Приклади тлумачення поняття управління за допомогою методу виключення нерідко зустрічаються в німецькій правовій літературі. Так, словник адміністративного права ФРН виводить поняття адміністративного права із завдань управління і характеризує його як "публічне право, яке не є державним, конституційним чи процесуальним". В історичному аспекті у розвитку системи управління в Німеччині прийнято розрізняти три етапи:

- управління періоду абсолютизму в умовах поліцейської держави;

- управління періоду ліберального "правової держави";

- управління періоду "суспільства споживання", "держави планованої економіки".

Оскільки адміністративне право Німеччини до теперішнього часу несе на собі відбиток норматівізму, характерного для епохи ліберального правової держави, принципи соціальної держави повинні ставиться на перше місце у разі конфліктів, які повинен дозволяти законодавець. У розвитку принципів соціальної держави, що становлять наріжний камінь сучасного публічного управління ФРН і адміністративного права, велику роль відіграє Соціальний кодекс, який у своїй Загальної частини діє з 1976 р. Соціальне законодавство ФРН, галузі якого являють собою відокремлені від адміністративного права правові системи, передбачає, зокрема, право громадян на отримання юридичної допомоги та консультацій з питань, що відносяться до соціальних послуг, встановлює перелік соціальних послуг, порядок їх надання, а також обов'язки установ і відомств, які їх надають.

Конституцією ФРН поряд з принципом соціального держави також покладено в основу публічного управління принцип правової держави, що не виключає виконання адміністративним правом соціального функції. Навпаки, на думку юристів ФРН, адміністративне право традиційно виконує соціальну функцію першорядного значення. Таке багатозначне твердження має на увазі необхідність критичного підходу до розширення рамок наукового підходу до вивчення управління, перш за все за рахунок методів, розроблених в останні десятиліття американської наукою управління, в якій теорія адміністративного права не грала чільної ролі.

В даний час держава ФРН - правове держава, що встановлює досконалий захист прав особи від можливих порушень з боку публічного управління. При цьому прийнято посилатися на ст. 19 абз. 4 Основного закону (Конституція ФРН), відповідно до якої у разі будь-якого порушення прав особистості з боку органів публічного управління громадянин ФРН має право оскаржити ці дії адміністрації у встановленому юридичному порядку, тобто звертатися до судових інстанцій. З іншого боку, судові органи, посилаючись на конституційні положення, зобов'язані контролювати діяльність установ публічного управління, скасовуючи ті рішення, постанови та інші нормативні акти адміністрації, які суперечать праву та існуючих законів. У ФРН законодавчо врегульована можливість будь-якого громадянина домагатися в судовому порядку тих чи інших дій на свою користь з боку органів адміністрації.

Список використаних джерел

1. История государства и права зарубежных стран / Под ред.О.А. Жидкова и И.А. Крашенинниковой. - Ч. 1, 2. - М., 2008.

2. Макарчук В.С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн. - К., 2007.

3. Сборник документов по всеобщей истории государства и права / Сост. К.Е. Ливанцева. - Л., 2007.

4. Местное самоуправление в Германии (Германский Фонд международного правового сотрудничества). - М., 2009.

5. Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран / Под ред. З.М. Черниловского. - М., 2008.

6. Хома Н.М. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник. - К., 2009.

7. Шевченко О.О. Історія держави і права зарубіжних країн: Практикум. - Вид. 2-е. - К., 2008.

Размещено на Allbest.ru