Критерій віку в правових позиціях Конституційного суду України

Размещено на http://www.allbest.ru/

14

КРИТЕРІЙ ВІКУ В ПРАВОВИХ ПОЗИЦІЯХ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

Є. Черняк

Одним із принципів правового статусу особи, який ності перед законом (стаття 24) [3]. Цей принцип проголошується Конституцією України, є принцип рів чає, що не може бути привілеїв чи обмежень за ознаності конституційних прав і свобод громадян та їх рівками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Стаття 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 р., яку Україна ратифікувала 17 липня 1997 р., передбачає ознаки дискримінації, але не дає їх вичерпного переліку: "Користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою" [1]. У текст статті включено вислів "або інших обставин". Згідно з Європейською конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод та Конституцією України "вік" не входить до перерахованих у цих актах можливих ознак дискримінації. Актуальним залишається питання, які саме ознаки повинні входити до переліку "інших".

Окремі аспекти дискримінації та нерівності досліджені у працях як вітчизняних, так і зарубіжних вчених: М.В. Баглая, В.Г. Буткевича, О.Р. Дашковської, Є.Ю. Захарова, В.І. Євінтова, В.І. Крусса, Ф. Люшера, В.В. Маклакова, Б. Недєлека, М.Ф. Орзіха, В.Ф. Погорілка, І.К. Полховської, П.М. Рабіновича, Дж, Ролза, Ю.М. Тодики, М.В. Філімонової, В.М. Шаповала та ін. Метою даної статті є дослідження правових позицій вітчизняного органу конституційної юрисдикції - Конституційного Суду України, з питань доцільності включення "віку" до переліку можливих ознак дискримінації.

Історично ідея (принцип) недискримінації пов'язана з вимогами релігійної та станової (Європа), расової (США, ПАР) рівності, а також з боротьбою жінок за політичні і громадянські права і свободи [4, с. 595]. Сьогодні все більше країн - насамперед держави-члени Європейського Союзу, а також деякі країни загального права прийняли закони, які забороняють вікову дискримінацію при працевлаштуванні, доповнюючи перелік вже давно визнаних заборонених ознак дискримінації, таких як стать, раса, етнічне походження та навіть релігія ще й віковою ознакою [2].

Основні закони (Конституції) багатьох країн світу, які містять положення про принцип рівності, як правило, не виокремлюють вікову ознаку як дискримінаційну. Винятком, зокрема, можна вважати Конституцію Південно Африканської Республіки (далі - ПАР) та Федеральну Конституцію Швейцарської Конфедерації. Вважається, що Конституція ПАР містить найбільш розгорнутий перелік ознак заборони дискримінації [4, с. 575 - 576]. Серед них - вікова ознака.

У пункті 3 статті 9 "Рівність" розділу 2 Конституції Південно-Африканської Республіки, яка була прийнята 8 травня 1996 р., визначено: "Держава не може безпідставно дискримінувати у прямий чи непрямий спосіб будь-кого за однією чи більше ознаками, включаючи расу, стать, вагітність, факт одруження, етнічне або соціальне походження, колір шкіри, сексуальну орієнтацію, вік, непрацездатність, релігію, віросповідання, переконання, культуру, мову і народження" [8, с. 7].

Згідно з частиною 2 статті 8 Федеральної Конституції Швейцарської Конфедерації, яка була прийнята Федеральними зборами 18 грудня 1998 р., схвалена на національному референдумі 18 квітня 1999 р. та вступила в дію 1 січня 2000 р., ніхто не повинен зазнавати дискримінації, зокрема за ознаками свого походження, раси, статі, віку, мови, соціального походження, способу життя, релігійних, філософських та політичних переконань, так само як і внаслідок фізичних вад, розумової та психічної відсталості [9, с. 94].

Якщо "вік" не включено до переліку заборонених Конституцією України та міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, підстав дискримінації, яке обґрунтування дає Конституційний Суд України при вирішенні питань про наявність чи відсутність порушень принципу правової рівності громадян як наслідок встановлення законодавцем вікових обмежень для окремих груп населення?

Правова позиція Конституційного Суду України щодо питань встановлення вікових обмежень для певних груп населення полягає в наступному - встановлення вікових обмежень не може вважатися порушенням принципу правової рівності громадян. Свідченням саме такого розуміння вітчизняним органом конституційної юстиції принципу рівності є зокрема наступні рішення:

Рішення від 18 квітня 2000 року № 5-рп у справі про віковий ценз [7];

Рішення від 16 жовтня 2007 року № 8-рп у справі про граничний вік перебування на державній службі та на службі в органах місцевого самоврядування [6].

У справі про віковий ценз Конституційний Суд України мав вирішити питання про конституційність положення частини другої статті 5 Закону України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" від 23 грудня 1997 року, згідно з яким "Уповноваженим може бути призначено громадянина України, який на день обрання досяг 40 років".

Суб'єкт права на конституційне подання - 47 народних депутатів України - вважав, що встановлення вікового цензу для кандидата на посаду Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини суперечить положенням частини першої статті 8, частини другої статті 19, статті 21, частини третьої статті 22, статті 23, частин першої і другої статті 24, частин першої і другої статті 43, частини першої статті 64 Конституції України, оскільки статтею 101 Конституції України не передбачено вікового обмеження для громадян на заміщення посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

При вирішенні даного спору Конституційний Суд України мав розглянути питання, чи може віковий ценз для зайняття державної посади встановлюватися нормами законів України.

У пункті 2 мотивувальної частини Конституційний Суд України зазначив, що хоча Конституція України не містить терміна "ценз", проте встановлює відповідні кваліфікаційні вимоги до претендентів на певні державні посади. Це стосується кандидатів у народні депутати України (частина друга статті 76), претендентів на посаду професійного судді (частина третя статті 127), судді Конституційного Суду України (частина третя статті 148). Конституція України передбачає наявність певних кваліфікаційних вимог і до кандидата на пост Президента України (частина друга статті 103). Нерідко кваліфікаційні вимоги до окремих категорій державних службовців встановлюються відповідними законами України. Кваліфікаційні вимоги зумовлені родом і характером діяльності зазначених посадових осіб, а тому не можуть розглядатися як обмеження громадян у користуванні рівним правом доступу до державної служби.

Конституційний Суд України вказав на особливу важливість діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, змістом якої є здійснення парламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина. В силу особливої природи державної посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Верховна Рада України повноважна встановлювати кваліфікаційні вимоги до особи, яка претендує на цю посаду. Конституція України (стаття 101) цього не забороняє. До таких кваліфікаційних вимог належать, зокрема, життєвий досвід та соціальна зрілість, які набуваються лише з досягненням певного віку.

Згідно з правовою позицією Конституційного Суду України у цій справі критерієм у законодавчому встановленні кваліфікаційних вимог до віку є доцільність.

Отже, положення частини другої статті 5 Закону України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" від 23 грудня 1997 року, згідно з яким "Уповноваженим може бути призначено громадянина України, який на день обрання досяг 40 років" було визнано конституційним.

Відступом від висловленої раніше позиції щодо конституційності встановлення вікових обмежень для певних категорій громадян є Рішення Конституційного Суду України від 7 липня 2004 року № 14-рп у справі про граничний вік кандидата на посаду керівника вищого навчального закладу [5].

Питання, яке мав вирішити Конституційний Суд України у справі про граничний вік кандидата на посаду керівника вищого навчального закладу, полягало у тому, чи є встановлення граничного 65-річного віку для кандидата на посаду керівника вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації порушенням положень частини 1 статті 24 Конституції України, згідно з якою громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Суб'єкт права на конституційне подання - 56 народних депутатів України - звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням про визнання неконституційним положення абзацу 2 частини 1 статті 39 Закону України "Про вищу освіту" (далі - Закон), яким встановлено, що граничний вік кандидата на посаду керівника вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації не може перевищувати шістдесят п'ять років.

Народні депутати України вважали, що зазначене положення суперечить частині 1 статті 24 Конституції України, згідно з якою громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Твердження щодо неконституційності цього положення Закону народні депутати України обґрунтовували тим, що відповідно до частини 2 статті 24 Конституції України не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. На думку суб'єкта права на конституційне подання, вік громадянина слід відносити до інших ознак, за якими не може бути встановлено обмежень його прав та свобод. При розгляді даного питання Конституційний Суд України виходив з наступного. Згідно зі статтею 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується (частина 1); держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності (частина 2).

Конституційний принцип рівності не виключає можливості законодавця при регулюванні трудових відносин встановлювати певні відмінності у правовому статусі осіб, які належать до різних за родом і умовами діяльності категорій, у тому числі вводити особливі правила, що стосуються підстав і умов заміщення окремих посад, якщо цього вимагає характер професійної діяльності.

Конституційний Суд України при вирішенні даної справи посилався на правову позицію, висловлену ним раніше у Рішенні від 18 квітня 2000 року № 5-рп/2000 (справа про віковий ценз), згідно з якою Конституція України встановлює відповідні кваліфікаційні вимоги до претендентів на певні державні посади; нерідко такі вимоги до окремих категорій державних службовців встановлюються відповідними законами України (пункт мотивувальної частини).

Однак мета встановлення певних відмінностей (вимог) у правовому статусі працівників повинна бути істотною, а самі відмінності (вимоги), що переслідують таку мету, мають відповідати конституційним положенням, бути об'єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими. У противному разі встановлення обмежень на зайняття посади означало б дискримінацію. Конституційний Суд підкреслив, що наведене ним тлумачення статті 43 Конституції України відповідає міжнародно-правовим актам. Так, згідно з Міжнародним пактом про економічні, соціальні та культурні права 1966 року держава може встановлювати тільки такі обмеження цих прав, які визначаються законом, і лише остільки, оскільки це є сумісним з природою зазначених прав, і виключно з метою сприяти загальному добробуту в демократичному суспільстві (стаття 4).

Вирішуючи цю справу, Суд виключив можливість прирівняти керівників вищих навчальних закладів третього та четвертого рівнів акредитації до державних службовців (працівників правоохоронних органів) та військовослужбовців. Він сформулював правову позицію, згідно з якою ні положення Закону, ні позиції органів державної влади щодо встановленого граничного - шістдесятип'ятирічного - віку для кандидата на посаду керівника вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації не дають змоги визначити мету встановлення такого обмеження. Але при будь-яких можливих цілях, які можуть випливати із Закону, встановлене обмеження не може бути визнане виправданим, обґрунтованим та справедливим. Принаймні є менш обтяжливі шляхи досягнення цих цілей, ніж автоматичне безпідставне позбавлення громадян можливості брати участь у балотуванні на посаду керівника вищого навчального закладу при досягненні шістдесятип'ятирічного віку (пункт 4.2 мотивувальної частини).

Крім того, Конституційний Суд України виходив з того, що управлінські (адміністративні) функції керівника вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації, закріплені в Законі, нерозривно пов'язані з його науково-педагогічною діяльністю в цьому закладі. Науково-педагогічні працівники є учасниками навчально-виховного процесу у вищих навчальних закладах (абзац 2 статті 46 Закону) і визначені як вчені, які за основним місцем роботи професійно займаються педагогічною та науковою або науково-технічною діяльністю у вищих навчальних закладах третього та четвертого рівнів акредитації (частина 2 статті 47 Закону, абзац 10 статті 1 Закону України "Про наукову та науково-технічну діяльність").

Для науково-педагогічних працівників, крім керівників вищих навчальних закладів третього та четвертого рівнів акредитації і керівників факультетів цих закладів, граничних вікових обмежень Законом не встановлено. Але робота керівників вищих навчальних закладів третього та четвертого рівнів акредитації, як і всіх інших науково-педагогічних працівників, незалежно від посад, які вони займають, не обумовлена особливими вимогами, умовами або правилами професійної діяльності, які б слугували об'єктивним обґрунтуванням встановлення вікових обмежень для її виконання.

Оспорюване положення Закону ставить громадян, які однаковою мірою відповідають вимогам професійної правосуб'єктності, у нерівні правові умови щодо зайняття посади керівника вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації за ознакою віку і таким чином фактично обмежує встановлені Основним Законом України гарантії рівних можливостей реалізації конституційного права громадян на працю.

Отже, Конституційний Суду України сформулював наступну правову позицію у цій справі: вікове обмеження для кандидата на посаду керівника вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації не ґрунтується на спеціальних вимогах до праці на цій посаді, і оскаржувана норма є дискримінаційною щодо реалізації права на працю, а тому суперечить положенням частини 1 та 2 статті 43, частини 1 та 2 статті 24 Конституції України.

Конституційний Суд України зазначив про обмеження принципів автономії та самоврядування вищих навчальних закладів стосовно добору і розстановки кадрів (пункт 4.4 мотивувальної частини).

Виходячи з наведеного, Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення абзацу 2 частини 1 статті 39 Закону має бути визнане таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним).

Можна зробити декілька висновків стосовно обґрунтування Конституційного Суду України у цій справі:

- конституційний принцип рівності не виключає можливості законодавця при регулюванні трудових відносин встановлювати певні відмінності у правовому статусі осіб, які належать до різних за родом і умовами діяльності категорій, у тому числі вводити особливі правила, що стосуються підстав і умов заміщення окремих посад, якщо цього вимагає характер професійної діяльності;

- правова позиція Конституційного Суду України у цій справі ґрунтувалася на розмежуванні характеру діяльності керівників вищих навчальних закладів та державних службовців;

- керівники вищих навчальних закладів третього та четвертого рівнів акредитації, як і всі інші науково- педагогічні працівники, є учасниками навчально- виховного процесу у вищих навчальних закладах. Встановлення граничних вікових обмежень лише для керівників вищих навчальних закладів третього та четвертого рівнів акредитації є дискримінаційним.

Розглядаючи у 2007 році справу про граничний вік перебування на державній службі та на службі в органах місцевого самоврядування, Конституційний Суд України підтвердив висловлену ним у Рішенні від квітня 2000 року № 5-рп/2000 (справа про віковий ценз) правову позицію недискримінаційності вимог щодо віку [6].

Згідно цієї позиції встановлення Конституцією України та законами України певних кваліфікаційних вимог не порушує конституційного принципу рівності (стаття 24 Конституції України), адже всі громадяни, які відповідають конкретним кваліфікаційним вимогам, мають право займати відповідні посади (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини); "критерієм у законодавчому встановленні кваліфікаційних вимог до віку є доцільність" (абзац шостий пункту 2 мотивувальної частини).

Суб'єкт права на конституційне подання - 47 народних депутатів України - звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням розглянути питання щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 23 Закону України "Про державну службу", статті 18 Закону України "Про службу в органах місцевого самоврядування", статті 42 Закону України "Про дипломатичну службу", відповідно до яких граничний вік перебування на державній службі, на службі в органах місцевого самоврядування, а також на дипломатичній службі становить 60 років для чоловіків і 55 років для жінок.

Народні депутати України вважали, що зазначені положення цих законів ставлять громадян, які однаковою мірою відповідають вимогам професійної правосуб'єктності, у нерівні правові умови щодо зайняття одних і тих самих посад виключно за ознакою віку і таким чином обмежують встановлені Конституцією України гарантії рівних можливостей реалізації конституційного права громадян на працю.

З посиланням на частину другу статті 24 Конституції України автори конституційного подання стверджували, що вік слід відносити саме до "інших ознак", за якими не може бути встановлено обмежень прав і свобод громадян.

На думку суб'єкта права на конституційне подання, вікові обмеження, передбачені оспорюваними положеннями зазначених законів, не ґрунтувалися на спеціальних вимогах щодо зайняття посад, були дискримінаційними щодо реалізації права на працю, а тому суперечили частинам першій, другій статті 24, частині другій статті 38, частинам першій, другій статті 43 Конституції України.

Конституційний Суд України, розглядаючи порушені в конституційному поданні питання, виходив з наступного.

Суд вказав на необґрунтованість посилання авторів клопотання на мотивацію, яку було застосовано у Рішенні від 7 липня 2004 року № 14-рп/2004 (справа про граничний вік кандидата на посаду керівника вищого навчального закладу). Правова позиція Конституційного Суду України у тій справі ґрунтувалася на розмежуванні характеру діяльності керівників вищих навчальних закладів та державних службовців (абзац перший підпункту 4.2 пункту 4 мотивувальної частини).

Конституційний Суд України використав сформульовану ним у Рішенні від 7 липня 2004 року № 14-рп/2004 (справа про граничний вік кандидата на посаду керівника вищого навчального закладу) правову позицію стосовно того, що за своєю природою право на працю є невідчу- жуваним і по суті означає забезпечення саме рівних можливостей кожному для його реалізації. Реалізація права громадянина на працю здійснюється шляхом укладання трудового договору і виконання кола обов'язків за своєю спеціальністю, кваліфікацією або посадою (абзаци другий, третій підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини). На підставі цього Суд дійшов висновку, що право на працю означає не гарантування державою працевлаштування кожній особі, а забезпечення саме рівних можливостей для реалізації цього права.

Згідно з частиною другою статті 38 Конституції України громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.

Порівняльний аналіз положень законів України "Про державну службу", "Про службу в органах місцевого самоврядування" дає підстави стверджувати про єдиний підхід законодавця до проходження служби як в органах державної влади, так і в органах місцевого самоврядування.

Право рівного доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування є юридичною можливістю i не означає його негайної і беззастережної реалізації.

Конституційний Суд дійшов висновку про те, що встановлення законодавцем граничних вікових обмежень на зайняття посад державними службовцями та працівниками органів місцевого самоврядування у межах реалізації своїх повноважень не може розцінюватися як порушення принципу рівності.

Конституційний Суд України підтвердив правову позицію, викладену в абзацах четвертому, п'ятому підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення від липня 2004 року № 14-рп/2004 (справа про граничний вік кандидата на посаду керівника вищого навчального закладу), згідно з якою конституційний принцип рівності не виключає можливості законодавця при регулюванні трудових відносин встановлювати певні відмінності у правовому статусі осіб, які належать до різних за родом і умовами діяльності категорій, у тому числі вводити особливі правила, що стосуються підстав і умов заміщення окремих посад, якщо цього вимагає характер професійної діяльності.

Крім того, Конституційний Суд України констатував, що з урахуванням особливого (специфічного) характеру діяльності законодавством України встановлено певні відмінності, зокрема граничні вікові обмеження на зайняття посад, щодо державних службовців (працівників правоохоронних органів), військовослужбовців, працівників, які перебувають на службі в органах місцевого самоврядування, тощо.

Таким чином, гарантовані частиною 1 статті 24 Конституції України рівність прав і свобод громадян та їх рівність перед законом, а також неприпустимість привілеїв чи обмежень за ознаками, визначеними частиною 2 цієї статті, не перешкоджають встановлювати відмінності у правовому регулюванні праці щодо осіб, які належать до різних за родом і умовами діяльності категорій.

Стосовно питання про віднесення віку до "інших ознак", за якими не може бути привілеїв чи обмежень, Конституційний Суд зазначив, що у частині 2 статті 24 Конституції вік відсутній у переліку ознак, за якими не може бути привілеїв чи обмежень (підпункт 3.4. пункту 3 мотивувальної частини). Не можна віднести вік і до "інших ознак", що згадуються у зазначеному положенні.

Вік як тривалість життя людини, період часу, який виділяється за певними ознаками, є змінною категорією. Громадяни послідовно переходять з однієї вікової категорії в іншу, втрачаючи встановлені для осіб даного віку певні права та привілеї, позбавляючись відповідних обмежень у правах і набуваючи інших прав, встановлених для відповідної вікової категорії. В цьому всі люди рівні і відрізняються лише за віком. Тому встановлення вікових обмежень не може вважатися порушенням принципу правової рівності громадян.

Положення статті 23 Закону України "Про державну службу" від 16 грудня 1993 року № 3723-ХІІ з наступними змінами, статті 18 Закону України "Про службу в органах місцевого самоврядування" від 7 червня 2001 року № 2493-ІІІ з наступними змінами, статті 42

Закону України "Про дипломатичну службу" від 20 вересня 2001 року № 2728-ІІІ з наступними змінами, якими встановлено граничний вік перебування на державній службі, на службі в органах місцевого самоврядування та на дипломатичній службі були визнані такими, що відповідають Конституції України.

Отже, при вирішенні питань про наявність чи відсутність порушень принципу правової рівності громадян як наслідок встановлення законодавцем вікових обмежень для окремих груп населення Конституційний Суд України виходить з необхідності з'ясування: 1) мети та доцільності введення законодавцем певного обмеження для окремих категорій громадян; 2) факту існування менш обтяжливих шляхів досягнення цілей, заради яких законодавець встановлював певні вікові обмеження; 3) рівня забезпечення кожній особі рівних можливостей для реалізації права на працю.

дискримінація законність правова рівність громадянин

1. Закон України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" від 17 липня 1997 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1997. - № 40. - Ст. 263.

2. Donald С. Dowling. International HR best practice tips: toward a functional cross-border age- discrimination policy // International HR Journal. - Spring 2009. - Vol. 18. - Issue 2 [Електронний ресурс] / Сайт "CEU library". Режим доступу: http://www.library.ceu.hu/databases.html. Дата доступу: 18.07.2010.

3. Конституція України від 28 червня 1996 р. // Офіційний вісник України від 01.10.2010 - 2010 р., - № 72/1 (Спеціальний випуск ). - стор. 15. - ст. 2598.

4. Крусс В.И. Теория конституционного правопользования / В.И. Крусс. - М.: Норма, 2007.

5. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 56 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення абзацу другого частини першої статті 39 Закону України "Про вищу освіту" (справа про граничний вік кандидата на посаду керівника вищого навчального закладу) від 7 липня 2004 року № 14-рп/2004 [Електронний ресурс] / Сайт Конституційного Суду України. Режим доступу: http://www.ccu.gov.ua. Дата доступу: 22.10.2010.

6. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 23 Закону України "Про державну службу", статті 18 Закону України "Про службу в органах місцевого самоврядування", статті 42 Закону України "Про дипломатичну службу" (справа про граничний вік перебування на державній службі та на службі в органах місцевого самоврядування) від 16 жовтня 2007 року № 8-рп/2007 [Електронний ресурс] / Сайт Конституційного Суду України. Режим доступу: http://www.ccu.gov.ua. Дата доступу: 22.10.2010.

7. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення частини другої статті 5 Закону України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" (справа про віковий ценз) від 18 квітня 2000 року № 5-рп/2000 [Електронний ресурс] / Сайт Конституційного Суду України. Режим доступу: http://www.ccu.gov.ua. Дата доступу: 22.10.2010.

8. The Constitution of the Republic of South Africa 1996 / As adopted on 8 May 1996 and amended on 11 October 1996 by the Constitutional Assembly by South Africa. ISBN 0-620-20214-9.

9. Федеральная Конституция Швейцарской Конфедерации // Конституции зарубежных стран / Сост. Дубровин В.Н. М.: ООО Издательство "Юрлитинформ", 2006. - С. 93 - 127.

Размещено на Allbest.ru