Змагальна модель цивільного судочинства: поняття та юридична природа

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМАГАЛЬНА МОДЕЛЬ ЦИВІЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА: ПОНЯТТЯ ТА ЮРИДИЧНА ПРИРОДА

О. Грабовська

Інтенсивне оновлення цивільного процесуального законодавства розпочалось у дев'яностих роках минулого століття у зв'язку з прийняттям у 1996 р. Конституції України. Внаслідок реформи до Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК) 1963 р. Законом № 27/96-ВР від 02.02.1996 р. було внесено чимало змін, а у 2004 р. прийнято новий ЦПК, який застосовується судами з 2005 р. Нові юридичні конструкції та окремі положення цивільного процесуального закону викликали широку наукову дискусію, зокрема, позбавлення права суду збирати, витребувати докази за власною ініціативою у спосіб, який тривалий час передбачався цивільним процесуальним законодавством. Згідно ст. 10 чинного ЦПК суд лише сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи шляхом вчинення процесуальних дій, визначених законом, але у справах позовного провадження ініціатива щодо сприяння має надходити від осіб, які беруть участь у справі (п. 5 ч. 6 ст. 130, ст. 137 ЦПК). Внаслідок звуження функціональних обов'язків суду по доказуванню з'явились висновки про те, що сучасне цивільне судочинство України набуло змагальної форми, що у 1996 р. на зміну процесу слідчому прийшов змагальний [1]. Тотожна точка зору висловлюється і у Російській Федерації [2], цивільне процесуальне законодавство якої наближене і має багато спільного з українським. У зв'язку з такими висновками виникають закономірні питання: що складає сутність змагальної форми? яка конструкція змагального цивільного процесу? які компоненти її складають? Виникнення інтересу до цієї проблематики також зумовлено твердженням процесуалістів про те, що "правосудним може бути лише змагальний процесс" [3], що "лише змагальна система може уявляти собою найбільш справедливий спосіб ведення справ - єдиний спосіб, що дає кожній з сторін зіграти свою власну роль [4].

Актуальність досліджуваної теми обумовлена наявністю суперечливих теоретичних висновків про сутність доказування у цивільному процесі України, що спричинені змінами у цивільному процесуальному законодавстві.

Метою статті є дослідження існуючих у світі типів (форм, моделей) цивільного судочинства, їх юридичної природи, виявлення особливостей цивільного процесу України, які дозволяють зробити висновок про тип сучасного національного цивільного процесу.

Основний зміст. Традиційно в наукових та навчальних джерелах виділяють слідчу (інквізиційну) та змагальну форми, типи, моделі [5], системи [6] цивільного судочинства, причому окремі вчені категорично заявляють, що "процес може бути побудований або за слідчим принципом, або за принципом змагальності" [7].

В основному висновки про сутність слідчого (інквізіційного) принципу цивільного судочинства [8], слідчої моделі, зводяться до "активності суду у з'ясуванні обставин справи" [9]. У чому ж саме проявляється ця активність? Класики цивілістики у кінці XIX - на початку XX ст. розкривали активність суду у слідчому процесі через обов'язок збирання та підготовки процесуального матеріалу, причому абсолютно незалежно від волі та діяльності сторін, суд при цьому стає самостійним дослідником фактичних обставин справи, а сторони нарівні із свідками, набувають значення лише засобів, джерел, звідки суд бере необхідні йому свідчення" [10].

Наведений висновок про сутність слідчого процесу, в якому основна увага акцентувалась на обов'язку збирання доказів судом, пізніше був підтриманий багатьма процесуалістами [11]. Деякі дослідники вказаних чинників, які визначають зміст слідчого процесу, додають й наявність у суду права вказувати сторонам, які докази по справі повинні бути пред'явлені [12].

Таким чином, здебільшого, зміст слідчого (інквізиційного) процесу пов'язують з особливостями розподілу обов'язків по доказуванню, які полягають у верховенстві суду у цьому процесі, у закріпленні законодавчих положень, які зобов'язують суд брати тягар доказування на себе. Втім, окремі вчені розглядають сутність слідчого судочинства через призму його впливу на реалізацію диспозитивних прав.

Зокрема, С.Ф. Афанасьєвим та А.И. Зайцевим висловлена думка, що "у слідчому (інквізиційному) судочинстві домінує положення, що змушує орган судової влади усіма доступними засобами втручатися в диспозитивні права інших учасників з метою виявлення істинних свідчень про цивільно-правовий конфлікт" [13]. Очевидно, автори наведеної точки зору розглядають диспозитивність у широкому сенсі, як можливість діяти в процесі вільно і розпоряджатися широким обсягом прав на власний розсуд. Дійсно, активність суду у процесі доказування може впливати на розпорядження диспозитивними правами, що може, зокрема, проявлятися у виникненні потреби у відповідача пред'явити зустрічний позов, вступити у справу третю особу тощо, але думається, що сам процес доказування, причому незалежно від того, чи є процес в більшій мірі змагальним, чи слідчим, впливає на реалізацію принципу диспозитивності, оскільки змагальні та диспозитивні права є глибоко пов'язаними та взаємообумовленими у цивільному процесі категорії незалежно від особливостей доказування, які й сприяють віднесенню судочинства певної країни до слідчої чи змагальної моделі.

Враховуючи вищенаведені висновки та погляди, можна виділити наступні характерні ознаки, що складають сутність та структуру слідчої моделі цивільного процесу: 1) суд визначає межі, порядок та інші параметри доказування; 2) на суд покладається обов'язок збирати та готувати необхідний фактичний матеріал; будучи "куратором" доказування, суд має право вка- зувати особам, які беруть участь у справі, на докази, що підтверджують вимоги чи заперечення; 4) зумовлена вказаними чинниками відносна пасивність сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, у доказуванні обставин справи.

Що ж відрізняє змагальну модель цивільного судочинства від слідчої? Згідно ст. 129 Конституції України змагальність сторін, свобода в наданні ними суду своїх доказів і доведення перед судом їх переконливості, - одна з основних засад судочинства. Зазначене конституційне положення відбилося у багатьох законодавчих актах і стало поштовхом для поступового запровадження ідей змагальної моделі судочинства, які тривалий час успішно реалізуються у розвинених країнах, особливо у країнах сім'ї загального права. Втім думається, що наведена конституційна норма викладена не зовсім коректно, оскільки може сприяти висновку про те, що Основний закон пов'язує змагальність виключно із сторонами судового процесу, що не зовсім узгоджується як із теорією права, так і багатьма положеннями ЦПК, згідно яких змагальні права розповсюджуються на всіх осіб, які беруть участь у справі в рівній мірі (зокрема, ст. ст. 10, 27 та ін. ЦПК). Окрім того, редакція зазначеного конституційного положення певною мірою протиставляє змагальність сторін, свободу в наданні ними суду своїх доказів і доведення перед судом їх переконливості. Свобода сторін в наданні суду своїх доказів, доведення перед судом їх переконливості, - це складові змагальності.

Поняттям "засади змагальності" апелює й чинний ЦПК (ч.1 ст. 10). Стаття 10 хоча й названа законодавцем "Змагальність сторін", що як вже було зазначено, є не зовсім правильним, у ч. 1 вказує, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності. Які вони? У чому полягають? Згідно ч. 2 цієї ж статті сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Частина ж 3 встановлює обов'язки сторін по доказуванню: кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, а ч. 4 визначає основну функцію суду у змагальному процесі, - сприяння у всебічному і повному з'ясуванні обставин справи шляхом роз'яснення особам, які беруть участь у справі, їх прав та обов'язків, попередження про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій і сприяння здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених ЦПК.

Отже, за ЦПК основними засадами змагальності є: рівність в реалізації прав, пов'язаних із доказуванням у осіб, які беруть участь у справі, обов'язки сторони у доведенні обставин та сприяння суду у реалізації рівності та обов'язків.

У науковій та навчальній літературі уявлення про змагальну модель цивільного судочинства змінювались відповідно до змін у суспільному житті та законодавстві.

В кінці дев'ятнадцятого століття до структури змагального процесу включали: 1) ініціативу заінтересованих осіб у відкритті процесу та його руху; 2) неможливість виходу суду за межі вимог сторін та неможливість розглядати більше того, ніж сторони вимагають; 3) виключення з кола обов'язків суду обов'язок розшукувати та приймати до уваги такі факти і докази, що не заявлені йому сторонами, а також збирання доказів чи довідок.

На початку двадцятого століття окремі процесуалісти до трьох наведених вище ознак змагального процесу додавали також обов'язок заінтересованої в наслідках процесу особи надати суду потрібний для рішення матеріал, стосовно якого й відбувається змагальність перед судом у словесній формі, яка й повинна відкрити істину [15].

Кінець ІХ - початок ХХ ст. ст. ознаменувався інтенсивним розвитком цивільного процесуального законодавства. У 1917 р. Е.В. Васьковський писав, що у процесуальних статутах того часу були закріплені положення, які надавали позовному провадженню змагальної форми, "необхідною і найважливішою частиною якої є розробка фактичного матеріалу сторонами та їх адвокатами у змагальних паперах та в усних дебатах у суді (75 № 180)" [16], а змагальними засадами цивільного судочинства були названі: 1) обов'язок, задачу сторін по збиранню, підготовці процесуального матеріалу та відшуко- вування доказів; 2) виключно пасивне становищі суду, який лише оцінює докази, беручи до уваги лише те, що подано сторонами і у такому вигляді, як подано [17].

Таким чином, через невеликий проміжок часу з структурних елементів змагальної моделі судочинства виключили ініціювання процесу та вплив на його рух, а також діяльність суду в межах заявлених сторонами вимог, і залишили лише доказовий аспект, а точніше активність сторін та пасивність суду у процесі доказування. Більше того, змагальні засади цивільного судочинства стали називати "принципом законодавчої політики, в силу якого права сторін рішуче переважають у процесі над офіційними обов'язками суду" [18].

У радянський період дослідженню змагальної моделі цивільного судочинства великої уваги не приділялось. Вірогідно це пов'язано з тим, що процесуальні кодифіковані акти радянських республік, зокрема ЦПК УРСР від 11 вересня 1929 р. (офіційний текст із змінами станом на 1 березня 1958 р.), не містили поняття "змагальність", "принцип змагальності", "змагальність сторін" у такий спосіб, як регулюються змагальні права сучасним цивільним процесуальним законодавством [19].

У підручниках цього періоду як засади змагальної моделі цивільного процесу виділялись: по - перше, почергове заслуховування сторін, дослідження доказів, представлених сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі; по-друге, право сторін визначати об'єм фактів, на які вони посилаються з метою підтвердження своїх вимог та заперечень, та обов'язки доказати обставини, що обґрунтовують позов чи заперечення проти позову [20]; відстоювання своїх тверджень та оспорювання тверджень протилежної сторони, широка можливість сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, визначати та використовувати у доказовій діяльності необхідні процесуальні засоби - фактичні дані та докази, що їх підтверджують [21].

Наведені погляди на засади змагального процесу відповідають стану цивільного процесуального законодавства, науковим поглядам, на які впливали відомі чинники того часу. Обсяг процесуальних дій по доказуванню, наведений вище, здебільшого, притаманний і змагальній, і інквізиційній формам судочинства.

Серед чисельних висновків про сутність змагального процесу найбільш обґрунтованою слід визнати характеристику змагального типу судочинства у підручнику "Порівняльне судове право", що був підготовлений у 1993 р. вченими кафедри правосуддя КНУ імені Тараса Шевченка, які розвивали напрямок порівняльного правознавства: ". змагальний тип характеризується тим, що сторони при кваліфікованій допомозі адвокатів самі займаються підготовкою справи до судового розгляду і вільно розпоряджаються фактичним матеріалом у процесі. Суд при цьому пасивний. Все залежить від зусиль і вміння сторін і їхніх адвокатів [22].

Оскільки даний висновок виник на підставі грунтовного дослідження змагального процесу іноземних держав, аналізу цивільного процессуального законодавства відповідних країн, а також наукових публікацій зарубіжних вчених, він найбільш повно відображає сутність "суто" змагального процесу, яка полягає у наступному: активність сторін та пасивність суду у процесі доказування, що можливо лише за наявності кваліфікованої допомоги адвоката.

У дослідженнях, підготовлених останнім часом, до структурних елементів змагальної моделі цивільного судочинства різні вчені відносять абсолютно різні, іноді полярні аспекти, які на думку авторів є визначальними. В основному характеристику змагальної моделі судочинства, так само як і слідчої, пов'язують з розподілом обов'язків по доказуванню між суб'єктами цивільних процесуальних правовідносин. В більшості висновків акцент робиться на збиранні доказів особами, які беруть участь у справі в обґрунтування заявлених фактів або фактичних складів, що мають значення для правильного вирішення спору [23]. До збирання доказів додають також подання та дослідження доказів сторонами як ознаки, що характеризують змагальний процес

Таким чином, саме збирання, подання та дослідження доказів сторонами, а також іншими особами, які беруть участь у справі, - той комплекс ознак, який складає уявлення про змагальний процес. Втім, у наукових джерелах зустрічаються й інші погляди на змагальний процес. Зокрема, як елементи змагальності виділяються можливість кожної з сторін спорити, змагатися, екзаменувати одне одного [25], активність заінтересованих осіб у захисті своїх прав та законних інтересів з самого початку процесу і до кінця, а також такий порядок здійснення правосуддя, при якому увесь матеріал, необхідний для правильного вирішення справи, формується виключно сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі [26]. Про те, що у виключно змагальному процесі тягар доказування повністю покладається на осіб, які беруть участь у справі, і насамперед, на позивача та відповідача, зазначають у своїх працях й інші процесуалісти [27].

Останні висновки в цілому співзвучні із вищенаве- деними, оскільки активність юридично заінтересованих осіб, тобто осіб, які беруть участь у справі, у формуванні матеріалу по справі, як раз і включає такі дії як збирання, подання, дослідження доказів тощо.

Таким чином, автори наведених поглядів та висновків здебільшого схиляються до думки, що основу змагальної моделі складає виключна активність сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, оскільки саме вони є юридично заінтересованими у наслідках розгляду справи судом, в ухваленні сприятливого саме для них рішення. Разом з тим аналіз наукових та навчальних джерел також свідчить й про те, що в основу розуміння змісту змагальної моделі цивільного процесу окремі вчені покладають не роль сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, у процесі доказування, а саме роль суду у ньому і виділяють "принцип пасивної ролі суду у встановленні необхідних обставин, оскільки законом надається суду право робити висновки про обставини справи лише на підставі того, що буде вказано і підтверджено самими сторонами" [28], що "суд лише оцінює наданий сторонами матеріал, але сам ніяких фактичних матеріалів та доказів не збирає" [29]. З такими висновками погодитись досить складно, оскільки абсолютно очевидно, що і у змагальному процесі обов'язки суду у процесі доказування значно ширші, лише оцінюванням матеріалу, що надається особами, які беруть участь у справі, виконати завдання цивільного судочинства про справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд справи, захистити права, свободи чи інтереси (ст. 1 ЦПК), об'єктивно неможливо. Тому більш обгрунтованим, хоча й не повним, є висновок про те, що "суд у змагальному процесі зайнятий в основному визначенням предмету доказування, дослідженням наданих доказів та їх оцінкою" [30]. Думається, що передчасним є також і висновок про те, що у сучасному змагальному цивільному процесі суд перестав бути інструментом, завдяки якому держава втручалась у відношення майнового характеру і тепер процес очищений від тих перекручень, які у свій час були внесені законодавцем з політичних, ідеологічних і тому подібних міркувань [31]. Така категоричність, як вже було зазначено на початку даного дослідження, має місце і в нашій країні. Зміни цивільного процесуального законодавства, які дали підставу вважати що процес став змагальним, а держава в особі суду перестала втручатись в приватно - правові відносини, торкнулись не усього цивільного процесу, а лише одного з видів цивільного судочинства, - позовного, причому і у справах позовного провадження "невтручання суду" не є абсолютним. У випадках, коли приміром сторона діє в процесі без правової допомоги кваліфікованого представника, досягти повної пасивності суду у процесі доказування складно. У справах же окремого провадження згідно ч. 2 ст. 235 ЦПК суд має повне право за власною ініціативою витребувати необхідні докази. Більше того, у справах, зокрема, про визнання фізичної особи недієздатною та інших, суд зобов'язаний в порядку підготовки справ до судового розгляду здійснювати комплекс процесуальних дій по доказуванню без урахування думки осіб, які беруть участь у справі та без надходження клопотань з їх боку про витребування доказів (ст. 239 та ін. ЦПК), як це вимагається ч. 5 ст. 130, ст. 137 ЦПК у справах позовного провадження. Саме на суд чинним ЦПК покладено обов'язок визначати чи є докази належними, допустимими та достатніми (ст. ст. 58, 59, 212 ЦПК), сприяти у витребуванні доказів та викликати свідків (ч. 5 п. 6 ст. 130, ст. 137), визначати факти, які необхідно встановити для вирішення спору (п. 3 ч. 6 ст. 130), оформлювати судові доручення щодо збирання доказів (ст. 132), вирішувати питання про забезпечення доказів (ст. 133), призначати експертизи (ст. 143), досліджувати докази (ст. ст. 179, 180, 184, 185 та ін.), оцінювати докази (ст. 212) тощо, тому про абсолютну пасивність суду, яка очевидно передбачає лише функції спостерігача за процесом доказування, говорити немає підстав, тим паче що саме на суд законом покладається обов'язок ухвалити законне та обґрунтоване рішення (ст. 213 ЦПК), що зробити без відповідної .активності уявляється сумнівним.

У даному контексті заслуговує на увагу аналіз Г.О. Аболоніна змагальної форми цивільного процесу США та ролі суду у ньому: "суд спрямовує свою увагу на здійснення контролю за дотриманням сторонами процесуальних правил судочинства - активні сторони, неупереджений суд"[32]. Уявляється, що таке бачення змагального судочинства є найбільш обґрунтованим і точним. Саме контроль та неупередженість, а не пасивність суду у процесі доказування у поєднанні з активністю сторін, яка підкріплюється належним рівнем правової допомоги, - ідеальні умови реалізації змагальної моделі судочинства.

Враховуючи вищевикладені аргументи думається, що виділяти принцип пасивної ролі суду у змагальному процесі нашої країни передчасно, так звана пасивність суду у процесі доказування має місце у "суто" змагальному процесі. У зв'язку з цим заслуговує на увагу висновок відомого українського процесуаліста М.Й. Штефана. Беручи до уваги особливості змагальних засад - новел у цивільному процесуальному законодавстві України, М.Й. Штефан обґрунтовано висловив думку про те, що змагальна форма процесу забезпечується активним процесуальним становищем суду, який зобовязаний надавати процесуальну допомогу особам, які беруть участь у справі, роз'ясняти їх права та обов'язки, сприяти у здійсненні їх прав і за їх клопотанням сприяти у витребуванні доказів тощо [33]. Такий висновок не є безпідставним, адже українські реалії свідчать про те, що далеко не кожна особа, яка є стороною, третьою особою у справі, може дозволити собі діяти в процесі через представника, тому у цивільному процесі нашої країни роз'яснення судом, зокрема, змагальних прав, сприяння у витребуванні доказів тощо, - дійсно актуальні та важливі процесуальні дії. І навіть за умов, що суд ґрунтовно роз'яснив зазначені права, без достатньої юридичної підготовки і досвіду реалізувати змагальні права повною мірою уявляється неможливим. Тому вбачається правильним висновок про те, що "чиста" змагальність фактично не може обійтися без обов'язкової участі адвоката чи іншого професійного представника з боку кожного учасника спірних матеріальних правовідносин [34]. Та оскільки поки що таких умов в нашій країні не створено, запровадження змагальних засад у цивільне процесуальне законодавство потребує переконливої аргументації. Проблеми, пов'язані з правовою допомогою у суді, а отже, й з реалізацією змагальних прав, є предметом дискусій як теоретиків, так і практиків. Зокрема, на ІХ з'їзді суддів було зазначено, що судова реформа, яка розпочалась і внаслідок якої було прийнято і набрали чинності чимало законодавчих актів, метою розробки яких очевидно було удосконалення існуючих законів з метою найбільш якісного захисту прав, свобод та інтересів фізичних, юридичних осіб та інтересів держави в цілому, нажаль, не призвела до тієї мети, яка була про декларована у вказаних актах. Внаслідок чого судді наполягають на необхідності проведення суспільно орієнтованої судової реформи як одного з чинників створення справедливого і законного правосуддя. При цьому важливо щоб ця реформа була науково обґрунтованою, продуманою, такою, що здійснюється в інтересах правосуддя і суспільства [35].

Таким чином, аналіз висновків та поглядів на роль суду у змагальному процесі, а також цивільного процесуального законодавства, дозволяє зробити наступний висновок: 1) обсяг прав та обов'язків суду як обов'язкового суб'єкту цивільних процесуальних правовідносин, по встановленню фактичних обставин справи, також визначає характер процесу і дає можливість віднести його до певної форми, моделі тощо; 2) враховуючи ту обставину, що у виключно змагальному процесі суд є пасивним спостерігачем за змаганням кваліфікованих адвокатів, арбітром, говорити про те, що цивільний процес України став змагальним, передчасно; 3) "суто" змагальний тип (форма, модель) цивільного судочинства - це така побудова процесу розгляду та вирішення цивільних справ, при якій сторони та інші особи, які беруть участь у справі при кваліфікованій допомозі представників вільно, на свій розсуд здійснюють доказову діяльність в обґрунтування своїх вимог чи заперечень. Суд, зберігаючи неупередженість, контролює процес доказування.

У контексті даного дослідження виникає також питання про те, чи доцільно наповнювати сучасне цивільне судочинство елементами, які характеризують суто змагальний процес? У наукових джерелах все частіше висловлюється точка зору, що змагальність знаходить повне виправдання свого призначення у цивільному процесі при розгляді приватноправових спорів [36]. Разом з тим, вже з урахуванням проблем судової практики, до яких призводять змагальні новели цивільного процесуального законодавства, дослідники проблем доказування у Російській Федерації обґрунтовано зазначають, що багатьма вченими і практиками вдалося зупинити у 90-х роках минулого століття зайвий ухил у розвитку цивільного процесуального законодавства в бік чистої змагальності [37], тобто приходить розуміння того, що іще не створені умови для реалізації чистої змагальності, тієї, яка існує в багатьох розвинених країнах, зокрема, у країнах англосаксонської системи права. Більше того, і європейськими юристами все частіше висловлюються думка про те, що змагальна система примітивна і часто несправедлива, що змагальні принципи перетворюються у змагання між талановитими адвокатами, правда в результаті лишається задушенною, а система, в якій робиться ухил на роботу професіоналів - суддів є більш неупередженою, більш справедливою [38].

Таким чином, навіть у країнах, в яких розвинена адвокатська практика та адвокатська допомога, у яких більша кількість населення можуть скористуватися нею, виключно змагальна модель цивільного судочинства не визнається ідеальною, Тим більше не може бути визнаний "суто" змагальний процес прийнятним для нашої країни з урахуванням реалій сьогодення. Сьогодні необхідним є досягнення балансу змагальних та слідчих засад, при якому інтереси сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, гармонійно поєднувались би із свободою суду у дослідженні фактичних обставин справи. Таким балансом характеризується змішана модель цивільного судочинства, при якій розподіл тягаря доказування в тій чи іншій мірі відбувається між судом та особами, які беруть участь у справі [39]. Законність та обґрунтованість судового рішення, захист прав, свобод та інтересів не повинні залежати від досвідченості, здібностей, матеріального становища та інших якостей сторони, і змішана модель цьому сприяє.

змагальний судочинство цивільний законодавство

Висновки

1. Тип (форму, модель) цивільного судочинства певної країни визначають особливості процесу доказування, серед яких основна, - розподіл обов'язків по доказуванню між судом, сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі..

2. Сутність та структуру слідчої моделі цивільного процесу складають наступні характерні ознаки: 1) суд визначає межі, порядок та інші параметри доказування;

3. на суд покладається обов'язок збирати та готувати необхідний фактичний матеріал; 3) будучи "куратором" доказування, суд має право вказувати особам, які беруть участь у справі, на докази, що підтверджують вимоги чи заперечення; 4) зумовлена вказаними чинниками відносна пасивність сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, у доказуванні обставин справи.

4. Суто змагальний тип (форма, модель) цивільного судочинства - це така побудова процесу розгляду та вирішення цивільних справ, при якій сторони та інші особи, які беруть участь у справі при кваліфікованій допомозі представників вільно, на власний розсуд здійснюють доказову діяльність в обґрунтування своїх вимог чи заперечень. Суд, зберігаючи неупередженість, контролює процес доказування.

5. Враховуючи, що у виключно змагальному процесі суд є пасивним спостерігачем за змаганням кваліфікованих адвокатів, арбітром, говорити про те, що цивільний процес України став змагальним, передчасно. Сукупність норм ЦПК, що регулюють процес доказування, а також судова практика свідчать про те, що тип (форму) цивільного процесу України визнати однозначно змагальним чи виключно слідчим не можна. Характер доказування поки що свідчить про наявність змагальних та слідчих засад у сукупності, що прийнято називати змішаною моделлю процесу.

6. Змагального характеру поступово набуває лише позовне провадження, у справах окремого провадження зберігся слідчий характер процесу, оскільки велика кількість справ, що розглядаються в даному порядку, стосуються захисту прав, свобод та інтересів неповнолітніх, осіб, щодо яких вирішується питання про визнання їх недієздатними, обмежено дієздатними тощо, а також державних інтересів, тому законодавець абсолютно виправдано передбачив право суду витребувати докази за власною ініціативою (ч. 2 ст. 235 ЦПК). Що стосується справ наказного провадження, які вирішуються без залучення осіб, які беруть участь у справі, на підставі доказів, що додаються до заяви, то про змагальну форму говорити не доводиться враховуючи вищенаведені висновки про сутність змагального процесу.

7. Змагальні засади цивільного судочинства витікають із самої сутності цивільного процесу, в якому вирішуються здебільшого справи приватноправового характеру. Там, де є приватноправовий спір і, відповідно, його субєкти, змагальність має місце завжди, навіть якщо й не реалізується у тій мірі, на яку заслуговує. Незалежно від того, які риси має цивільне судочинство тієї чи іншої країни, - більше змагальні чи слідчі, змагальність (у "Новому тлумачному словнику української мови" "змагальність" тлумачиться як "намагатися перемогти когось у чомусь; боротися.) [40] має місце завжди. Тому поділ форм цивільного судочинства відповідних країн на змагальну та слідчу є достатньо умовним.

8. Прагнення до змагальної моделі цивільного процесу повинно визначатися ефективністю правосуддя. Запровадження положень, які характеризують змагальну форму, потребує переконливої аргументації з точки зору можливості їх реалізації сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, і, насамперед, можливості діяти в процесі через кваліфікованого представника, підвищення якості цивільного судочинства, ухвалення законних та обґрунтованих судових рішень.

9. Розвиток цивільного процесуального законодавства необхідно спрямовувати у такий спосіб, щоб норми, які регламентують процес доказування, сприяли співпраці суду та інших учасників процесу, максимальній активності сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, убезпечували прояв свавілля з боку суду. При визначенні міри такого співвідношення необхідно враховувати проблеми судової практики.

Література

1. Цивільний процес України: академічний курс: за ред.. С.Я. Фурси. К.: Видавець Фурса С.Я.: КНТ, 2009. - С. 98 (848);

2. Фурсов Д.А., Харламова И.В. Теория правосудия в кратком трехтомном изложении по гражданским делам. Том второй: Гражданское судопроизводство как форма отправления правосудия. - М.: Статут, 2009. - С. 83 (599);

3. Проблемы науки гражданского процессуального права / В.В. Комаров, В.А. Бигун, В.В. Баранкова; Под ред. проф. В.В. Комарова. - Харьков: Право, 2002. - С. 154 (440);

4. Коваленко А.Г. Институт доказывания в гражданском и арбитражном судопроизводстве. - М.: Издательство НОРМА, 2002. - С. 12-13 (208);

5. Гражданское процессуальное право США: монографія / Г.О. Аболонин. - М.: Волтерс Клувер, 2010. - С. 55 (432); Гражданский процесс: учебник для студентов вузов / О.А. Егорова и др.; под ред. Н.А. Коршунова. - М.: ЮНИТИ-ДАНА: Закон и право, 2011. - С.28 (431);

6. Коваленко А.Г. Институт доказывания в гражданском и арбитражном судопроизводстве. - М.: Издательство НОРМА, 2002. - С. 12-13 (208);

7. Курс цивільного процесу: підручник / В.В. Комаров, В.А. Бігун, В.В. Баранкова та ін.; за ред. В.В. Комарова. - Х.: Право, 2011. - С.189 (1352);

8. Гражданский процесс: учебник для студентов вузов / О.А. Егорова и др.; под ред. Н.А. Коршунова. М.: ЮНИТИ-ДАНА: Закон и право, 2011. - С.28 (431);

9. Проблемы науки гражданского процессуального права / В.В. Комаров, В.А. Бигун, В.В. Баранкова; Под ред. проф. В.В. Комарова. - Харьков: Право, 2002. С. 16 (440);

10. Див.: Малышев К.И. Курс гражданского судопроизводства. Т. 1., 2-е изд., СПб, 1876 (извелечения) // Гражданский процесс. Хрестоматия: Учебное пособие. 2-е изд., перераб. и доп. / Под ред. проф. М.К. Треушникова. М.: ОАО: "Издательсеий Дом "Городец"", 2002- С. 208 (896); Васьковский Е.В. Учебник гражданского процесса / Под ред. и с предисловием В.А. Томсинова. - М.: Издательство "Зерцало", 2003. - С. 101 (464);

11. Зокрема, див.: Гражданский процесс: учебник для студентов вузов / О.А. Егорова и др.; под ред. Н.А. Коршунова. - М.: ЮНИТИ-ДАНА: Закон и право, 2011. - С.28 (431);

12. Аболонин Г.О. Гражданское процессуальное право США: монографія / Г.О. Аболонин. - М.: Волтерс Клувер, 2010. - С. 59 (432); 13. Див.: Гражданское процессуальное право: учебник для бакалавров / С.Ф. Афанасьев, А.И. Зайцев. - 3-е изд., перераб. и доп. - М.: Издательство Юрайт, 2011. - С. 184 (602);

14. Малышев К.И. Курс гражданского судопроизводства. Т. 1., 2-е изд., СПб, 1876 (извелечения) // Гражданский процесс. Хрестоматия: Учебное пособие. 2-е изд., перераб. и доп. / Под ред. проф. М.К. Треушникова. М.: ОАО: "Издательский Дом "Городец"", 2005. - С. 208 (896);

15. Яблочков Т.М. Учебник русского гражданского судопроизводства. - Ярославль, 1912. (Извлечения) // Гражданский процесс. Хрестоматия: Учебное пособие. 2-е изд., перераб. и доп. / Под ред. проф. М.К. Треушникова. М.: ОАО: "Издательсеий Дом "Городец"", 2005. - С. 210-211 (896);

16. Васьковский Е.В. Учебник гражданского процесса 1917 г./ Под ред. и с предисловием В.А. Томси- нова. - М.: Издательство "Зерцало", 2003. - С. 109(464);

17. Васьковс- кий Е.В. Учебник гражданского процесса / Под ред. и с предисловием А. Томсинова. - М.: Издательство "Зерцало", 2003. - С. 101(464);

18. Гольмстен А.Х. Учебник русского гражданского судопроизводства. 5-е изд., СПб, 1913 (Извлечения) // Гражданский процесс. Хрестоматия: Учебное пособие. 2-е изд., перераб. и доп. / Под ред. проф. М.К. Треушникова. М.: ОАО: "Издательский Дом "Городец"", 2005. - С. 214 (896);

19. Цивільний процесуальний кодекс Української РСР від 11 вересня 1929 р. (Офіційний текст із змінами станом на 1 березня 1958 р.). Державне видавництво політичної літератури УРСР. - Київ, 1958. - 130 с.;

20. Советский гражданский процесс / Под общ. ред. С.Ю. Каца, Л.Я. Носко - К.: "Вища школа", 1982. - С. 33 (423);

21. Гражданское процессуальное право Украинской ССР / М.И. Штефан, Е.Г. Дрижчаная, Л.К. Радзиевская и др. - К.:, Выща шк. Изд-во при Киев. Ун-те, 1989. - 26 (320);

22. Порівняльне судове право: Підручник / М.М. Михеенко, В. Молдован, Л.К. Радзієвська. - К.: Либідь, 1993. - С. 160 (328);

23. Фурсов Д.А., Харламова И.В. Теорія правосудия в кратком трехтомном изложении по гражданским делам. Том второй: Гражданское судопроизводство как форма отправления правосудия. - М.: Статут, 2009. - 377 (599)

24. Гражданский процесс: учебник для студентов вузов / О.А. Егорова и др.; под ред. Н.А. Коршунова. - М.: ЮнИТИ-дАнА: Закон и право, 2011. - С.28 (431); Проблемы науки гражданского процессуального права / В.В. Комаров, В.А. Бигун, В.В. Баранкова; Под ред. проф. В.В. Комарова. - Харьков: Право, 2002. - С. 159 (440); Решетникова И.В. Доказывание в гражданском процессе: учеб.-практ. пособие / И.В. Решетникова. - М.: Издательство Юрайт; ИД Юрайт, 2009 - С. 122 (503);

25. Коваленко А.Г. Институт доказывания в гражданском и арбитражном судопроизводстве. - М.: Издательство НОРМА, 2002. - С. 12-13 (208);

26. Гражданский процесс: учебник / А.А. Власов. - 4-е изд., перераб. и доп. - М.: Издательство Юрайт, 2009 - С. 69 (548);

27. Гражданское процессуальное право: учебник для бакалавров / С.Ф. Афанасьев, А.И. Зайцев. - 3-е изд., перераб. и доп. - М.: Издательство Юрайт, 2011. - С. 184 (602);

28. Проблемы науки гражданского процессуального права / В.В. Комаров, В.А. Бигун, В.В. Баранкова; Под ред. проф. В.В. Комарова. - Харьков: Право, 2002. С. 16 (440);

29. Проблемы науки гражданского процессуального права / В.В. Комаров, В.А. Бигун, В.В. Баранкова; Под ред. проф. В.В. Комарова. - Харьков: Право, 2002. - С. 159 (440); Позовне провадження: монографія / В.В. Комаров, Д.Д. Луспеник, П.І. Радченко та ін.; за ред.. В. Комарова. - Х.: Право, 2011. - С. 339 (552);

30. Гражданский процесс: учебник / А.А. Власов. - 4-е изд., перераб. и доп. - М.: Издательство Юрайт, 2011. - С. 69 (548);

31. Скитович В.В. Концепция судебного права: опыт критического переосмысления // Проблемные вопросы гражданского и арбитражного процессов / Под ред. Л.Ф. Лесницкой, М.А. Рожковой. - М.: Статут, 2008 . - С. 17 (508);

32. Аболонин Г.О. Гражданское процессуальное право США: монографія / Г.О. Аболонин. М.: Волтерс Клувер, 2010. - С. 59 (432); 33. Штефан М.Й. Цивільний процес: Підручник для студ. юрид. спеціальностей вищих закладів освіти. - Вид. 2-ге, перероб. и доп. - К.: Видавничий Дім "Ін Юре", 2001. С. 41 (696);

34. Воронов А.В. Принципы гражданского процесса: прошлое, настоящее, будущее. - М.: Издательский Дом "Городец", 2009. - 379 (496);

35. Онопенко В. Виступ на ІХ з'їзді суддів України // Вісник Верховного Суду України № 12 (100) 2008 - С. 3. (48);

36. Зокрема, див.: Фурсов Д.А., Харламова И.В. Теорія правосудия в кратком трехтомном изложении по гражданским делам. Том второй: Гражданское судопроизводство как форма отправления правосудия. - М.: Статут, 2009. - С. 366 (599);

37. Воронов А.В. Принципи гражданского процесса: прошлое, настоящее, будущее. - М.: Издательский Дом "Городец", 2009. - С. 359 (496);

38. Коваленко А.Г. Институт доказывания в гражданском и арбитражном судопроизводстве. - М.: Издательство НОРМА, 2002. - С. 12-13 (208)

39. Гражданское процессуальное право: учебник / С.Ф. Афанасьев, А.И. Зайцев. - 3-е изд., перераб. и доп. - М.: Издательство Юрайт, 2011. - С. 184 (602)

40. (Новий тлумачний словник української мови у 4-х томах. Том 2. - Київ, "Аконіт", 1999. - С. 156 (910).

Размещено на Allbest.ru