До питань про сутність земельних відносин та сучасні проблеми їх розвитку

Размещено на http://www.allbest.ru/

До питань про сутність земельних відносин та сучасні проблеми їх розвитку

Пашков І.А.

Питання земельних відносин належать до основних і центральних соціально-філософської, теоретичної та науково-практичної землевпорядкувальної думки, оскільки становлять серцевину філософії землеустрою як теорії гармонійного життя суспільства та індивіда на землі, основу формування духовних, соціальних, економічних, правових та інших зв'язків у царині землекористування в різних між ними комбінаціях. За чинним Земельним кодексом України [1,34] чи не вперше у законотворчій практиці держави дається визначення земельних відносин як «сукупності суспільних відносин щодо володіння, користування і розпорядження землею», що зумовлює необхідність його теоретичного осмислення з позицій сучасних досягнень соціальної, філософської, земельно-правової та еколого-правової думки в контексті практичної реалізації зазначеної формули закону. З цих позицій наведене законодавче визначення земельних відносин не тільки є не тільки невдалим, а й некоректним і неповним, що звужує межі, зміст їх розуміння, позбавляє можливостей їх адекватного і реального втілення, оскільки воно може бути застосоване тільки стосовно однієї групи відносин із багатьох тобто відносин права власності на землю. До речі у тім самому Земельному Кодексі України закладені й інші необґрунтовані, спірні, навіть взаємовиключні норми, що кардинально суперечать вченню про земельні відносини і зокрема торкаються відносин права власності на землю, категорій земель та земельних ділянок. Це, у свою чергу, зумовлює доцільність більш поглибленого соціально-філософського аналізу земельних відносин.

Свій внесок в наукові розвідки по різноманітним аспектам земельних відносин внесли такі вітчизняні вчені, філософи, спеціалісти як О.М.Алимов, В.І. Андрейцев, О.Ф. Балацький, П.П. Борщевський, І.К. Бистряков, В.Ю. Булигін, В.Г. Воронкова, А.С. Даниленко, Б.М. Данилишин, С.І. Дорогунцов, Д.С. Добряк, А.С. Лисецький, І.І. Лукінов, В.В. Медведєв, Я.В. Коваль, Л.Я. Новаковський, М.Ф. Реймерс, Ф.С. Сайко, В.П. Ситник, О.Г. Тараріко, В.М. Трегобчук, А.М. Третяк, Ю.Ю. Туниця, М.А. Хвесик, В.П. Цемко, М.К. Шикула, І.П. Соловій, В.О. Мандрик, Д.С. Добряк, А.Г. Мартин та ін. [2-9]. Водночас, слід вказати на недостатність наукового опрацювання філософських, ідеологічних, концептуальних основ та визначення практичних заходів щодо земельних трансформацій в Україні як на державному рівні, так і в наукових установах. Крім того, відсутність прозорої дієвої стратегії та відповідальної, чіткої політики в галузі земельних відносин послаблюють позитивні досягнення земельної реформи. Розвиток філософських засад землекористування потребує якісно нових підходів у розробці та реалізації концепції розвитку земельних відносин на довгострокову перспективу. Проекти такої концепції до речі, вже неодноразово було запропоновано спеціалістами, деякі з них навіть отримали підтримку на урядовому рівні [4,100].

Цілями статті є соціально-філософський сутнісний аналіз поняття «земельні відносини» та виявлення специфічних проблем їх розвитку і трансформації в сучасній Україні.

Наведене вище законодавче визначення земельних відносин позбавлене таких надзвичайно важливих елементів: суб'єктного та об'єктного складу, які вказують на форму права власності, власників на конкретні землі, категорії земель та земельні ділянки, особливості правосуб'єктності та специфіку змісту відносин [2,15]. Беззмістовне визначення земельних відносин втрачає своє методологічне значення та практичне застосування, а викривлене, підмінне визначення змісту, що наразі зафіксоване в зазначеній вище статті, ревізує реальний стан земельних відносин, що особливо може позначатися на хибності земельної політики, землевпорядної й правозастосовної практики. Тому законодавчу конструкцію названої дефінітивної норми можна, на наш погляд, сприймати в таких смислових значеннях залежно від мети її інтерпретації:

Прагнення законодавця до узагальненого визначення земельних відносин через сукупність повноважень, які реалізуються їх суб'єктами (власниками, уповноваженими ними органами та іншими представницькими особами, землекористувачами та ін.) щодо належних їм на різних юридичних титулах земель або земельних ділянок. Проте необачність та не вдалість цієї конструкції очевидна, оскільки всі три повноваження (володіння, користування і розпорядження) належать виключно власникам і ні в якому разі не землекористувачам. Звісно, що за таких умов просте перелічення повноважень суб'єктів земельних відносин могло мати інший логічний ряд «...володіння, користування землекористувачів чи володіння, користування і розпорядження власників земель чи земельних ділянок та, відповідно, уповноважених ними органів або осіб...». Однак такі формальна логіка і послідовність у вказаній нормі відсутні, а тому теоретична цінність і правозастосовна придатність цієї норми вкрай обмежена і потребує більш глибокого філософського осмислення та подальшої конструктивної доробки і легалізації.

У наведеному визначенні використані окремі підходи землевпорядної науки, що інтерпретують особливості земельного процесу, спрямованого на виникнення земельних повноважень осіб, які ініціюють набуття прав на землі чи земельні ділянки на різних юридичних титулах, і, таким чином, залишаючи поза увагою значну частину земельних відносин, безпосередньо не пов'язаних із земельним доюрисдикційним та юрисдикційним процесом. Це стає очевидним, якщо проаналізувати формулу «земельні відносини це суспільні відносини...», тобто різновид суспільних відносин. Як бачимо, у цій юридичній формулі використано простий, до того ж тавтологічний прийом визначення відносин через відносини, хоча зрозуміло, що істотною первинною ознакою відносин доцільно використати відповідні традиційні, соціальні, економічні, правові та інші зв'язки між суб'єктами щодо земель або земельних ділянок, які й породжують виникнення земельних відносин і визначають їх зміст, суспільно-правовий характер та особливості реалізації в реальному житті. Ігнорування елементарних правил формальної логіки в названій правовій формулі й призвело до обмеження змісту останньої, а відтак і створення гносеологічних та формально-юридичних складностей щодо розуміння її практичного застосування.

Водночас у вказаному визначенні спостерігається також економіко-управлінський підхід до дефініції земельних відносин. В економіко-управлінському аспекті для будь-яких відносин, зокрема, земельних, стрижневим є питання присвоєння певних благ, у цьому випадку земель та земельних ділянок, які характеризуються рекреаційними, оздоровчими, лікувальними, економічними та іншими властивостями, що мають реальну економічну оцінку і вартість [3,6]. Відтак повноваження щодо володіння, користування та розпорядження зазначеними економічними цінностями є квінтесенцією земельних відносин. Проте економізація земельних відносин без урахування в кожному конкретному випадку особливостей, традицій землеустрою, історично сформованих типів і форм землекористування та землеволодіння, категорії земель та земельних ділянок тощо, спроможна залишити поза увагою ті численні цінності землі, які не мають чіткої економічної визначеності та відповідного юридичного опосередкування.

На нашу думку, найхарактернішими перешкодами розвитку земельних відносин в Україні є передусім недосконалість правової бази, ідеологічна та інституціональна незабезпеченість земельної реформи. Суть земельних перетворень на останньому етапі аграрної реформи полягала в розпаюванні та виділенні земель в натурі. Проте вже проглядається протилежна тенденція консолідація земельних часток (паїв). При цьому розвиток земельних відносин на землях несільськогосподарського призначення, у тому числі в межах населених пунктів, як основної рентоносної продуктивної сили залишається поза межами земельної реформи. Зовсім не охоплені земельною реформою 10,5 млн. га лісових та вкритих лісом земель; 2,5 млн. га території, покритої водою [6,5].

Наразі відсутність повноцінного ринку земель як одного з важливих чинників соціально-ринкової економіки призводить до незбалансованого розвитку селітебного та сільськогосподарського землекористування. Такий ринок земель не регулює цінові параметри платності землекористування. Натомість зростає стихійний ринок продажу земельних ділянок органами місцевого самоврядування, зокрема, яскравим прикладом цього є останні земельні конфлікти в АР Крим, Київській та інших областях України.

Досі не врегульовано чинне земельне законодавство. Зокрема, не розроблено, або не прийнято Верховною Радою низку важливих земельних законів, визначених Земельним кодексом України в 2001 році, передбачавших насамперед розвиток ринкових відносин у системі землекористування. У земельному законодавстві відсутні обґрунтовані норми визначення головних економічних категорій: вартості, земельної ренти, орендної плати, податків на землю тощо. Як наслідок, державний бюджет втрачає сотні мільйонів гривень [7,35].

Необґрунтовано приватизовано близько 5 млн. деградованих і малопродуктивних угідь. Необхідно розробити й реалізувати механізм їхньої трансформації, передбачивши викуп земель державою. Це буде набагато дешевше, ніж підтримка виробництва в таких умовах і витрачання бюджетних коштів на ведення господарської діяльності, відшкодування власникам і землекористувачам недоодержаних доходів, коли орні землі відводяться під консервацію або трансформацію в інші, менш дохідні, угіддя [5,62].

Значно утруднює ефективне використання земельних ресурсів їх необґрунтовано надмірне залучення в господарський обіг, що традиційно спостерігається у вітчизняній практиці господарювання та має наслідком виснаження ґрунтів, зниження, а подекуди й повну втрату їх біопродуктивності [9,155]. Це стосується, зокрема, і того, що багаторічний обвал сільськогосподарського виробництва негативно позначився на якості агротехнічного та агрохімічного обслуговування землекористування. Відмова від використання прогресивних форм обробітку ґрунту, несвоєчасність у проведенні сівозмін, зниження обсягів внесення органічних добрив, природне заліснення сільгоспугідь, нездатність забезпечувати необхідний водорегулюючий режим на меліорованих землях призвели до зниження врожайності окремих сільгоспкультур, згортання колись прибуткових підгалузей рослинництва, посилення процесів ерозії та заболочення, зміни спеціалізації підприємств та адміністративних районів [6,5].

Дрібнотоварне сільськогосподарське виробництво на сьогодні не може на належному рівні організовувати процес раціонального землекористування через відсутність необхідної матеріально-технічної бази, низький рівень механізації та автоматизації окремих сільськогосподарських робіт, постійний інвестиційний та інноваційний дефіцит щодо впровадження перспективних та прогресивних форм і методів обробітку ґрунту. Бідний господар ніколи не буде стратегом у землекористуванні. Стратегом може бути лише той, хто завдяки своїй господарській самодостатності буде використовувати природно-ресурсну основу аграрного виробництва не шляхом застосування екстенсивних чинників підвищення її ефективності у відтворювальному процесі та маніакальним бажанням взяти з неї все наданий момент, а шляхом забезпечення перманентного вдосконалення форм, методів, способів збалансованого та раціонального землекористування.

Як висновок зазначимо наступне. Земельні відносини відіграють важливу роль у суспільному бутті та розвиткові продуктивних сил будь-якої країни незалежно від політичного устрою та суспільно-економічної формації. Надлишок земель створює окремим державам додаткові переваги над своїми конкурентами, підвищує їхню господарську самодостатність та дає можливість ефективніше маневрувати іншими чинниками виробництва, а дефіцит змушує формувати ресурсоекономну модель землекористування, щоб забезпечити збалансований та поступальний розвиток окремих сфер діяльності, а також оптимізувати відтворювальні пропорції [8,42].

З огляду на сказане вище, земельні відносини відіграють доленосне значення не тільки для розвитку національної економіки, а й для суспільства в цілому. Недостатня структурованість окремих секторів та сегментів господарського комплексу, не сформованість інституціональної структури економіки, низька адаптивність вітчизняних підприємств до змін кон'юнктури на світових ринках і надалі детермінують державну політику в напрямку стимулювання «прихованого» екстенсивного залучення у відтворювальний процес природно-ресурсної бази соціально-економічного розвитку, в якій земельні ресурси відіграють роль основного територіального ресурсу, що концентрує переважну більшість складових природного капіталу.

Внаслідок непослідовності проведення окремих етапів земельної реформи в Україні та спрощеного підходу до вирішення низки проблемних питань, здійснювалися зміни суто структурного характеру як щодо суб'єктів землеволодіння, так і характеру землекористування. Якісних зрушень щодо посилення соціальної та екологічної орієнтованості залучення земельних ресурсів у господарський оборот, поліпшення інституціонального забезпечення відносин власності й організаційно-правових форм організації сільськогосподарського виробництва так і не відбулося.

Тому виникає необхідність створення дієвого механізму, який сприятиме інноваційно-інвестиційному забезпеченню агротехнічних, землевпорядкувальних та землеохоронних робіт, що дасть можливість підвищити соціально-економічну та екологічну ефективність землекористування в Україні.

Незаперечним є те, що існуючі в суспільстві та закріплені законодавчо світоглядно-філософські, наукові, побутові та інші уявлення про земельні відносини, разом з нормативно-правовими, економічними та інституційними механізмами регулювання цих відносин потребують подальших філософських дискурсів і науково-теоретичних студій, суттєвого поглиблення, вдосконалення і доповнення.

Зокрема, глибокого аналізу потребують етичні, феноменологічні, аксіологічні, соціокультурні аспекти земельних відносин в їх історичному розвитку.

Слушним є також дослідження різних моделей трансформації земельних систем (зокрема, земельних реформ) та їх соціально-економічних результатів як у ретроспективі, так і в перспективному періоді.

Література

земельний відносини реформа

1. Земельний кодекс України від 25.10.2001 №2768-111 (зізмінами та доповненнями) / Нормативно-правові акти землекористування. Довідник. Уклад. Бодюк А.В., Ковальчук М.К., Петриченко О.О. К.: Академвидав, 2007. 320 с.

2. Андрейцев В.І. Земельне право і законодавство суверенної України: Актуальні проблеми практичної теорії. 2-е вид. К.: Знання, 2007. 445 с.

3. Данилишин Б. Земельні відносини як чинник розвитку // Урядовий кур'єр.2006. №91.

4. Державна програма розвитку земельних відносин в Україні на 2006-2015 роки (проект) / Добряк Д.С., Мартин А.Г., Канти О.П. та ін. Землеустрій і кадастр. № 1. 2006. С.100-128.

5. Економічний розвиток України: інституціональне та ресурсне забезпечення: Монографія / О.М. Алимов, А.І. Даниленко, В.М. Трегобчук та ін. К.: Об'єднаний інститут економіки НАН України, 2005. 497 с.

6. Землеустрій основа державної земельної політики України: Круглий стіл в Державному комітеті України по земельних ресурсах // Землевпорядний вісник. 2006. №1. С.3-9.

7. Мартин А. Управління земельними ресурсами: пріоритетні завдання на сучасному етапі реформ // Землевпорядний вісник. 2008. № 2. С.30-36.

8. Соловій І.П., Мандрик В.О. Інституціональний вимір економіки землекористування: ґенеза наукової теорії // Наукові праці ДоннТУ. Серія економічна. 2006. Вип.103-4. С.38-43.

9. Шашула Л.О. Розвиток земельних відносин в історичній ретроспективі // Продуктивні сили і регіональна економіка: Зб. наук, праць. Ч.2. К.. : РВПС України НАН України, 2002. С.152-161.

Размещено на Allbest.ru