Размещено на http://www.allbest.ru/

Контрольна робота

З дисципліни «Цивільне та сімейне право»

На тему: «Правова характеристика немайнових благ»

План

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми дослідження. Утвердження, забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави, а також основоположною складовою процесу реформування правової системи України та розбудови громадянського суспільства. Головною оцінкою діяльності держави та ефективності існуючого на її території правопорядку є забезпечення, насамперед, немайнових благ, які становлять сутнісну основу як окремого індивіда, так і суспільства як особливого соціального утворення. Визнаючи людину головною соціальною цінністю, Конституція України обумовлює необхідність забезпечення належного стану і нормативного закріплення та гарантій своєчасного і безперешкодного здійснення нею особистих немайнових прав, які є вирішальним чинником суспільного прогресу. З огляду на це, в сучасних умовах розбудови в Україні правової соціальної держави та здійсненням реформи цивільного законодавства проблема особистих немайнових прав є однією з найбільш важливих та актуальних у сучасній цивілістиці Малюга Л.В. Особисті немайнові відносини як предмет цивільно-правового регулювання //Держава і права. - К.: ІДП НАНУ, 2003. - Вип.22. - С. 383-390.

Прийняття ЦК України стало визначною епохальною подією в громадському і політичному житті суспільства, оскільки цей нормативний акт є “Конституцією громадянського суспільства”. При цьому основним його покликанням є сприяння розбудові найвищої форми організації людської спільноти - громадянського суспільства, за якої людина буде центральною постаттю а її права головним пріоритетом суспільства. Одним із вирішальних кроків до досягнення цієї мети повинно стати визнання та чітке закріплення за фізичними особами низки особистих немайнових благ, а також регламентований порядок їх реалізації та захисту. Вище вказані чинники і обумовлюють актуальність теми наукового дослідження цієї проблеми.

Мета і завдання дослідження - проведення всебічного аналізу немайнових благ, зокрема право на життя та здоров'я фізичної особи, право на честь, гідність і ділову репутацію, право на ім'я, визначення їх правової характеристики та місця в сучасному цивільному праві, встановлення основних проблем правового забезпечення особистих немайнових прав фізичної особи та юридичної особи.

Об'єктом дослідження є немайнові блага в їх правовій характеристиці. Предметом дослідження є норми цивільного законодавства, якими закріплюються особисті немайнові права фізичних осіб та встановлюється порядок їх реалізації та захисту, а також вітчизняні та зарубіжні наукові праці з досліджуваного питання.

Методи дослідження. В процесі роботи для досягнення поставленої мети і визначених завдань дослідження використовувалися як загальні, так і наукові методи, а саме: діалектичний метод пізнання, метод системного аналізу, історико-правовий метод, методи аналогій та узагальнення.

1. Життя і здоров'я фізичної особи

Найдорожче що є в людини - життя! Під поняттям “життя” слід розуміти особисте немайнове благо, суть якого полягає в фізичному, психічному та соціальному функціонуванні людського організму як єдиного цілого. Першим та найбільш головнішим видом особистих немайнових прав фізичної особи беззаперечно є право на життя. Так, визначається, що кожна фізична особа має невід'ємне право на життя Конституція України. - Х.: ФОП Ніконова В.Б., 2010.-64 с..

За загальним правилом, фізична особа не може бути свавільно позбавлена права на життя. Тобто, право на життя як і будь-яке суб'єктивне цивільне право, має відповідні межі, наприклад, не бути вважатись протиправним позбавлення особи життя у випадку необхідної оборони.

Окремо слід звернути свою увагу також і на часові (темпоральні) межі права на життя, яке характеризується відповідним моментом його виникнення та припинення.

Що стосується виникнення права на життя, більш правильною є точка зору, за якою право на життя як особисте немайнове право виникає в особи з моменту народження, тобто моменту відділення життєздатного плоду дитини від організму матері. До народження закон охороняє інтерес зачатої проте ще ненародженої дитини.

Моментом припинення права на життя є момент смерті. При цьому до уваги слід брати лише біологічну смерть, як момент, коли встановлена смерть мозку, тобто повна та незворотна втрата всіх його функцій.

До змісту права на життя входять позитивні та негативні повноваження особи-володільця даним немайновим благом. До позитивних повноважень слід відносити повноваження по володінню життям як немайновим благом та повноваження щодо користуванням життям способом, що не заборонений законом. Недоцільність виділення окремо можливості розпорядження життям пояснюється не тільки через фактичною неможливістю відокремлення життя від особи носія, але й через те, що легалізуючи таке повноваження фізичної особи в структурі права на життя ми повинні будемо надати їй можливість реалізації даної можливості, надати узаконену можливість вибору - “жити, чи не жити”. Беззаперечно, що ми далекі від думки, що у випадку тотальної заборони фізичні особи не будуть розпоряджатись своїм життям, однак ми також і переконані в тому, що наявність такої узаконеної спонукаючої згоди суттєво збільшить кількість самогубств, евтаназій тощо. При характеристиці права на життя необхідно зауважити на проблему евтаназії. Під поняттям “евтаназії” (від гр. “eu” - добре + “th'anatos” - легка смерть) потрібно розуміти прискорення за допомогою медичних засобів за бажанням хворого безболісної смерті (активна форма) чи відмова від заходів, що продовжують життя пацієнту, який помирає (пасивна форма). На сьогодні проведення евтаназії у будь-якій форму в Україні заборонено (ч.4 ст.281 ЦК України, ст.52 Основ законодавства України про охорону здоров'я) “Основи законодавства про охорону здоров'я” від 19 листопада 1992 p. (зі змінами і доповненнями) // ВВР. - 1993. - №4. - Ст. 19..

До негативних повноважень права на життя слід віднести право вимагати від усіх та кожного не порушувати відповідне суб'єктивне право чи іншим чином не перешкоджати його реалізації, а також вимагати правового захисту у випадку такого порушення чи перешкоджання (ч.2 ст.281, ст.282 ЦК України) Цивільний кодекс України від 16 січня 2003р №435-IV..

При цьому, що стосується негативного аспекту права на життя, а точніше захисту права на життя, то тут потрібно зауважити, що воно, як складова загального права на життя може реалізовуватись і іншими особами, шляхом вчинення будь-яких, незаборонених законом дій, які спрямовані на захист даного права, наприклад, в порядку необхідної оборони вчиняються відповідні дії, що спрямовані на захист життя інших осіб.

Тому, з огляду на вище наведене, можна визначити право на життя як особисте немайнове право фізичної особи щодо володіння та користування власним життям, а також захисту власного життя та життя інших осіб, незабороненим законом способом.

Подібним до права на життя є репродуктивні права фізичної особи. Призначення даних прав полягає у виконанні людиною її священної місії - продовження людського роду. Безперечно, що основним повноваженням, що складає зміст права давати життя іншим, є можливість виконання репродуктивної функції природнім шляхом. Однак, окрім даного повноваження ці права включають в себе:

1) повноваження на стерилізацію, тобто юридично гарантовану можливість проведення медичної операції, що має на меті позбавлення біологічного організму здатності до репродуктивності (відтворення). Даним правом наділені повнолітні фізичні особи (як чоловік, так і жінка), які можуть реалізувати його лише за власним бажанням, а для недієздатних фізичних осіб - за згодою її опікуна.

2) повноваження на штучне переривання вагітності (аборт), яким наділені лише жінки, за умови, що вагітність не перевищує 12 тижнів. Штучне переривання вагітності від 12 до 28 тижнів провадиться лише за згодою об'єктивно інформованого дієздатного пацієнта на медичне втручання, окрім випадків, коли існує реальна загроза життю хворої жінки. При цьому, окрім згоди жінки на переривання вагітності від 12 до 28 тижнів, необхідна наявність обставин, що дозволяють переривання вагітності після 12 тижнів вагітності за медичними (наприклад, наявність у жінки туберкульозу, вірусного гепатиту, сифілісу, злоякісних новоутворень, хвороб ендокринної системи тощо) та соціальними (наявність 3 і більше дітей, розлучення чи смерть чоловіка під час вагітності, вагітність внаслідок зґвалтування тощо) показаннями Постанова Кабінету Міністрів України “Про порядок штучного переривання вагітності від 12 до 18 тижнів” від 12 листопада 1993р..

3) повноваження на штучне запліднення та перенесення зародку в організм жінки має повнолітня жінка за медичними показаннями. Дане право здійснюються на прохання дієздатної жінки, за умови наявності письмової згоди подружжя, забезпечення анонімності донора та збереження лікарської таємниці. Порядок проведення зазначених дій регламентується чинним законодавством та здійснюється шляхом застосування затверджених методів інсемінації жінок спермою чоловіка (донора) та екстракорпорального запліднення і перенесення ембріона (ембріонів) у порожнину матки.

Тісно із зазначеними правами пов'язане і право на здоров'я. Під особистим немайновим благом “здоров'я” слід розуміти наявний стан життєдіяльності організму, який визначається системою якісних та кількісних медичних показників. В законодавстві виділяють також і поняття ідеального здоров'я, тобто стан повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних дефектів.

Право на здоров'я є значно ширшим, аніж передбачене Конституцією України право на охорону здоров'я. До змісту права на здоров'я слід відносити позитивні та негативні повноваження володільця даним благом. Позитивний зміст права на здоров'я становлять повноваження по володінню, користуванню й обмеженому розпорядженню своїм здоров'ям, як соматичним, так і психічним. Поняття володіння та користування здоров'ям ідентичні аналогічним повноваженням у праві на життя. Повноваження ж по обмеженому розпорядженню включає в себе перелік активних діянь:

1) надання медичної допомоги, яке включає в себе можливість вимагати надання кваліфікованої медичної допомоги, у випадках, що визначені законом;

2) звернення за наданням медичної послуги, куди включається можливість вибору лікаря та його заміну, можливість вибору лікувального закладу та можливість вибору методів лікування відповідно до рекомендацій лікаря;

3) відмова від наданням медичної послуги, куди відноситься можливість відмови повнолітньої дієздатної фізичної особи, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними від надання їй медичних послуг;

4) вимога про припинення надання медичної послуги, яка включає можливість повнолітньої дієздатної фізичної особи, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними, якій вже почали надавати медичні послуги, відмовитись від продовження здійснення цих послуг;

5) донорство крові та її компонентів й трансплантація органів та інших анатомічних матеріалів, куди включається можливість передачі від однієї особи (донора) до іншої особи (реципієнта) крові та її компонентів, органів чи інших анатомічних клітин, а також репродуктивних клітин;

6) штучне переривання вагітності (аборт);

7) участь в медичному експерименті, яке забезпечується лише за вільною згодою повнолітньої дієздатної фізичної особи.

Негативний аспект права на здоров'я проявляється в вимозі до всіх, утримуватись від будь-яких порушення даного права чи створення перешкод з його реалізації, виконання обов'язків, передбачених законодавством. При цьому, кожний має можливість вимагати усунення небезпеки, створеної внаслідок підприємницької або іншої діяльності, яка загрожує життю та здоров'ю. У випадку порушення даного аспекту права на життя фізична особа наділяється правом застосувати відповідні способи його захисту.

Отже, право на здоров'я - це суб'єктивне право фізичних осіб, що виникає щодо здоров'я як нематеріального блага та забезпечує володіння, користування, розпорядження даним благом, а також його правову охорону Шевченко Я.М. Цивільне Право України - К: Ін Юре, 2003р..

При цьому, потрібно визначити також і певну сукупність інших прав, які тісно пов'язані з правом на здоров'я, однак не включаються до його змісту.

До таких прав законодавець відносить:

право на інформацію про стан свого здоров'я (ст.285 ЦК України), до якого включається право фізичної особи на достовірну, доступну і повну інформацію про стан свого здоров'я, у тому числі на ознайомлення з відповідними медичними документами, що стосуються її здоров'я, окрім випадків, коли ця інформація може погіршити стан її здоров'я, стан здоров'я її батьків (усиновлювачів), опікунів, піклувальників, або зашкодити процесові лікування. До даного права слід відносити також і передбачену законом можливість у випадку смерті фізичної особи бути присутніми при дослідженні причин її смерті та ознайомитись із висновками щодо причин смерті членів сім'ї фізичної особи, або інших уповноважених нею інших фізичних осіб.

право на таємницю про стан свого здоров'я(ст.286 ЦК України), яке включає в себе право фізичної особи не розголошувати та вимагати від інших осіб нерозголошення інформації про стан свого здоров'я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також відомості, одержані при її медичному обстеженні. Гарантією цього права виступає пряма заборона законодавця вимагати та подавати за місцем праці або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи. Однак це право може бути обмеженим, наприклад, для осіб, які подали заяву про реєстрацію шлюбу і повинні повідомити одна одну про стан свого здоров'я (ст.30 СК України).

права фізичної особи що перебуває в стаціонарі, які полягають в тому, що фізична особа, яка перебуває на лікуванні у стаціонарному медичному закладі, має право на допуск до неї інших медичних працівників, членів сім'ї, опікуна, піклувальника, нотаріуса та адвоката, а також священнослужителя для відправлення богослужіння та релігійного обряду (ст.289 ЦК України) Цивільний кодекс України від 16 січня 2003р №435-IV..

2. Честь, гідність та ділова репутація

Доволі важливим при участі фізичної особи в суспільних відносинах є також і право на гідність, честь та ділову репутацію. В загальному розумінні, під поняттям “честь” слід розуміти зовнішню оцінку фізичної особи з боку суспільства чи соціальної групи, членом якої вона є. Гідністю є внутрішня самооцінка особою своїх якостей. Суміжним з даними поняттями є поняття “ділової репутації”, яка включає в себе усталену зовнішню оцінку фізичної чи юридичної особи, в сфері підприємницьких відносин. Дані особисті немайнові блага повинні бути недоторканими від будь-яких посягань ззовні.

Право на честь, гідність та ділову репутацію складається з:

1) права на гідність - це особисте немайнове право фізичної особи на власну цінність як особистості, право на усвідомлення цієї цінності та усвідомлення значимості себе як особи, що відіграє певну соціальну роль у суспільному житті;

2) права на честь - це особисте немайнове право фізичної особи на об'єктивну, повну та своєчасну оцінку її та її діянь (поведінки) по дотриманню морально-етичних та правових норм, з боку суспільства, певної соціальної групи та окремих громадян, а також право на формування цієї оцінки та користування нею;

3) права на ділову репутацію - це право фізичної та юридичної особи на об'єктивну, повну та своєчасну оцінку її, як підприємця, та її діянь (поведінки) з боку суспільства, певної соціальної групи та окремих громадян, а також право на формування цієї оцінки та користування нею Підопригора О.А. Цивільне Право - К: Вентурі, 1999р.

Ідея цивільно-правового врегулювання питань захисту честі, гідності та ділової репутації виникла у наукових колах досить давно. Законодавчо її закріплено за радянських часів у ст. 7 Основ цивільного законодавства Союзу РСР та союзних республік 1961 р., пізніше - у ст. 7 Цивільного кодексу України 1963 р. (далі - ЦК 1963 р.) та в аналогічних кодексах інших союзних республік. Із прийняттям у 1996 р. Конституції України процес законодавчого врегулювання зазначених питань набув логічного завершення.

За роки незалежності в нашій державі було прийнято низку нормативно-правових актів, у яких визначено основні засади захисту честі, гідності та ділової репутації. Зазначимо, що надання таким категоріям, як честь, гідність та ділова репутація особи, статусу вищих соціальних цінностей знайшло своє важливе місце в положеннях Цивільного кодексу України 2003 р. Так, у ст. 297 закріплено право на повагу до гідності та честі. Ця стаття складається із трьох частин: 1) кожен має право на повагу до його гідності та честі; 2) гідність та честь фізичної особи є недоторканними; 3) фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист її гідності та честі.

Згідно зі ст. 28 Конституції ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню Конституція України: Офіційний текст: Коментар законодавства про права та свободи людини і громадянина: Навчальний посібник. - К.: Парламентське вид-во, 1999.. Відповідні положення містять також статті 5, 12 Загальної декларації прав людини 1948 р., статті 7, 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р.

Гідність є не лише самооцінкою, а й сукупністю об'єктивних якостей людини, які визначають її репутацію у суспільстві. Гідність людини - це та цінність, якої вона набуває і яку зберігає в суспільстві. Серед складових такої цінності виокремлюють: особисту гідність (цінність конкретної особистості, сукупність притаманних їй суспільно важливих властивостей); колективну гідність (цінність людини як представника певної соціальної групи - сім'ї, колективу тощо, належність до якої наділяє її певною значимістю); професійну, трудову гідність (цінність, яка пов'язана з професією особистості та визначається основними видами її суспільної діяльності); громадянську гідність (цінність людини як представника народу, як громадянина певної держави); людську гідність (цінність людини як представника всього людства).

Термін «честь» у науковій літературі, періодичних виданнях набуває таких конкретних значень: позитивна моральна репутація, добре ім'я окремої людини чи певної спільноти людей; повага та пошана; зовнішній вияв поваги й пошани або прийняті в певному суспільстві знаки вшанування та уславлення; усвідомлення і відчуття честі; синонім найкращих духовних якостей особистості (благородство, совість та ін.); ті якості особистості чи соціальної спільноти, які мають загальне визнання, те, за що віддають шану; синонім гідності. Честь - це перш за все позитивна моральна репутація, яка формується й існує у суспільній думці тієї соціальної спільноти, до якої належить певна особистість. Із цього погляду честь належить не конкретній людині, а існує у свідомості інших людей, які її знають, у думці колективу.

Таким чином, честь і гідність тісно пов'язані між собою. Якщо гідність - цінність людини, то честь - це, по суті, оцінка цієї цінності.

Гідність та честь є особистими немайновими благами, невіддільними від особистості. Вони виникають з моменту народження людини. Згідно зі ст. 1 Конвенції про права дитини 1989 р. дитиною є кожна людська істота до досягнення нею 18-річного віку; ст. 16 забороняється будь-яке незаконне посягання на її честь і гідність.

Відповідно до ст. 28 Конституції кожен має право на повагу до його гідності. Аналогічні положення є й у міжнародних актах з прав людини. Нормами ЦК кожному гарантується право на повагу до його гідності й честі (ч. 1 ст. 297); гідність і честь фізичної особи є недоторканними (ч. 2 цієї ж статті).

У разі порушення права фізичної особи на честь і гідність вона вправі особисто звернутися до суду з відповідним позовом (ч. 3 ст. 297 ЦК), якщо згідно з чинним законодавством має повну цивільну дієздатність, або ж право звернення до суду набувають її батьки (опікуни, піклувальники, усиновителі) відповідно до норм цивільного законодавства про представництво в суді.

Зміст цивільно-правового захисту честі, гідності та ділової репутації становлять правовідносини, за яких морально потерпіла сторона наділяється правом вимагати через суд спростування відомостей, які порочать її честь, гідність та ділову репутацію, а друга сторона, яка такі відомості поширила, зобов'язана дати спростування, якщо не доведе, що відомості відповідають дійсності Стефанчук Р. О. Захист честі, гідності та репутації в цивільному праві - К.: Науковий світ, 2001. - с. 19-21..

Що ж стосується ділової репутації, то в ЦК є окрема норма - ст. 299 «Право на недоторканність ділової репутації», згідно з якою фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист своєї ділової репутації.

Юридична особа згідно зі ст. 94 ЦК має право на недоторканність її ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати. Отже, на сьогодні не викликає заперечень можливість юридичної особи мати ділову репутацію як особисте немайнове право, тоді як наукові дискусії про право юридичної особи на честь і гідність не припиняються й досі. Виходячи з теоретичних роз'яснень, логічним є висновок про наявність в юридичної особи тільки права на недоторканність її ділової репутації.

Протягом довгого часу в законодавстві і юридичній літературі право на честь і гідність та право на ділову репутацію об'єднувалися в одне суб'єктивне право громадян. Згідно з положеннями ЦК право на недоторканність ділової репутації є самостійним особистим немайновим правом фізичної особи, а право на повагу до гідності та честі закріплено у ст. 297 цього Кодексу. Зі змісту ч. 1 ст. 299 ЦК можна зробити висновок про те, що ділова репутація властива фізичній особі як такій, без уточнення, які саме категорії фізичних осіб можуть її мати. Крім того, у цій статті право формулюється як право на недоторканність ділової репутації, а не як право на ділову репутацію.

У науковій юридичній літературі є висловлювання щодо того, що носіями ділової репутації можуть бути далеко не всі суб'єкти цивільного права; що не можуть мати ділову репутацію, наприклад, пенсіонери, що не працюють, або інваліди, які не мають фізичної можливості займатися певною справою 6. Таким чином, робиться висновок про те, що ділову репутацію як таку можуть мати громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність, виробники матеріальних благ (товарів, послуг, робіт тощо) та юридичні особи. Проте не заперечується те, що на захист своєї репутації вправі розраховувати педагоги, лікарі, державні службовці й багато інших. Змістом такої репутації є оцінка не ділових (підприємницьких), а саме професійних і службових якостей фізичної особи. Пропонувалося також неодноразово називати цю репутацію не діловою, а професійною чи службовою. Виходячи з цього ділова репутація (у вузькому розумінні) визначалась як суспільна оцінка підприємницьких якостей суб'єкта, а суб'єктами ділової репутації називалися суб'єкти підприємницької діяльності, тобто громадяни-підприємці та юридичні особи. Проте носієм ділової репутації може бути як громадянин-підприємець, так і фізична особа, яка працює за договором. Положення ст. 299 ЦК не дає підстав для подібної класифікації і не визначає чітко суб'єктів названого права, залишаючи простір для різночитань.

Частина 2 ст. 299 ЦК до загальних положень про захист особистих немайнових прав, закріплених у ст. 275 названого Кодексу, вказує на те, що з позовом про захист своєї ділової репутації фізична особа може звернутися до суду.

Таким чином, цивільно-правовий захист честі, гідності та ділової репутації, відомий вітчизняній правовій системі з 1961 р., був істотно реформований за період розвитку незалежної України і набув нових рис із закріпленням положень про особисті немайнові права у нормах ЦК. Значна кількість проблем була вирішена законодавцем з урахуванням судової практики, однак практика породжує нові запитання, відповідь на які покликані дати наука цивільного права, міжнародно-правовий досвід інших країн, зокрема європейських, а також подальше удосконалення цивільного законодавства.

3. Ім'я (найменування) як немайнове благо

3.1 Ім'я фізичної особи

Ім'я є юридичним способом індивідуалізації фізичної особи. Право на ім'я є одним з найдавніших особистих немайнових прав, оскільки воно забезпечує особі можливість бути індивідуалізованою в суспільстві. За своїм змістом особисте немайнове благо імені складається, як правило, з прізвища, імені та по батькові Ромовська З. В. Особисті немайнові права фізичних осіб // Українське право. - 1997. - №1. - с. 47-60.

Особисте немайнове право на ім'я містить в собі:

1) можливість володіти, користуватись та розпоряджатись іменем, яке включає в себе можливість бути носієм імені (володіння), використовувати (платно чи безоплатно) своє ім'я у всіх сферах суспільних відносин, рівно як і розголошувати своє ім'я, давати дозвіл розголошувати своє ім'я, чи заборонити розголошувати своє ім'я (користування), а також вирішувати фактичну долю свого імені, наприклад, передавати його дітям, змінювати його у випадку досягнення повноліття, одруження, розлучення тощо (розпорядження). Особливу увагу слід звернути на те, що використання імені в окремих випадках може здійснюватись без згоди на це особи. Так, наприклад, ім'я фізичної особи, яка підозрюється чи обвинувачується у вчиненні злочину або особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, може бути використане (обнародуване) без згоди особи, лише у разі набрання законної сили обвинувального вироку щодо неї або винесення постанови по справі про адміністративне правопорушення (ч.4 ст.296 ЦК України). При цьому, використання початкової літери прізвища особи у пресі, літературних творах не є порушенням її права;

2) можливість вимагати звертатись до особи відповідно до імені полягає в тому, що ніхто не має права на довільне спотворення в написанні чи вимові імені. Будь-яке спотворення є порушенням цього права. У випадку перекручення імені фізичної особи (наприклад у засобах масової інформації, під час спілкування тощо) воно має бути виправлене. Якщо перекручення було здійснено в документі, то такий документ підлягає заміні (ч.3 ст.294 ЦК України);

3) можливість використовувати псевдонім, яка полягає у використанні для своєї індивідуалізації вигаданого імені;

4) можливість вимагати зупинити незаконне використання свого імені, під яким слід розуміти заборону будь-якого порушення права на ім'я.

Право на ім'я, як і інші особисті немайнові права, багатогранне.

Насамперед воно означає право кожної людини з моменту її народження бути названою. Причому не протягом трьох місяців (стаття 164 Кодексу про шлюб та сім'ю досі не приведено у відповідність до вимог Конвенції про права дитини), а відразу після народження.

Сьогодні переважна більшість громадян України індивідуалізується за допомогою прізвища (родового імені), власного імені та по батькові.

Прізвище дитини визначається за прізвищем її батьків. Власне ім'я дитини обирається її батьками.

Але право батьків на вибір імені дитини залишається саме правом. Межею його здійснення має бути невідповідність їхніх дій інтересам дитини. Тому у виняткових випадках орган реєстрації міг би й відмовити у присвоєнні дитині певного імені, такого, наприклад, як Ромпет чи Галіебба.

З далекого XI століття веде відлік традиція присвоєння дитині подвійного імені. Подвійне ім'я Зиновій-Богдан мав, зокрема, гетьман Богдан Хмельницький. Донині ця традиція збереглася здебільшого на заході України, хоча, як і за давніх часів, подвійним іменем особа називалася лише в особливо урочистих випадках, а не у повсякденні.

Наше законодавство не містить заборон як щодо подвійного, так і щодо потрійного імені. Якщо бажання присвоїти дитині три чи навіть більше імен зумовлюється національною традицією хоча б одного з батьків, то відмова службової особи була б безпідставною. Якщо ж такою історичною національною традицією бажання батьків не обґрунтоване, подібна “творчість” батьків мала би бути зупинена, адже в усьому має бути міра Малюга Л.В. Особисті немайнові відносини як предмет цивільно-правового регулювання //Держава і права. - К.: ІДП НАНУ, 2003. - Вип.22. - С. 383-390..

Право на ім'я включає й право особи на транскрибоване написання свого прізвища, імені відповідно до своєї національної традиції. За умов колишнього Радянського Союзу, коли імена неросіян “підганялися” до російської вимови та написання, нормальним вважалася заміна українських імен, приміром, Надія, Опанас, Катерина відповідно на Надежда, Афанасий, Єкатерина. Свого часу протест співачок Софії Ротару проти написання її прізвища без закінчення “у” чи Анне Веске проти “Анна”, як її називали, був для багатьох незрозумілим.

Право на ім'я включає можливість його використання особою в усіх сферах своєї життєдіяльності.

Окремого, докладного правового регулювання потребує використання імені особи іншими суб'єктами. В певних випадках таке використання може здійснюватися без згоди особи. Так, можна безперешкодно використовувати ім'я особи з метою висвітлення її діяльності чи сфери її діяльності, якщо відомості взято з офіційних джерел,

В інших випадках така згода має бути обов'язковою.

3.2 Найменування юридичної особи

немайновий благо здоров'я репутація ім'я

У зміст цивільної правоздатності юридичної особи входить також здатність її мати особисті немайнові блага. До них відносяться і право на найменування.

Аналогом права на ім'я в юридичних осіб є право на найменування (ст. 90 ЦК України), яке також є способом індивідуалізації, що реалізується та охороняється відповідно до чинного законодавства.

Юридична особа від власного імені самостійно розпоряджається своїм майном, набуває цивільних прав та обов'язків (зокрема укладає договори, вступає у зобов'язання) і здійснює їх. Така діяльність від власного імені у цивільному обігу слугує зовнішнім вираженням самостійності правосуб'єктності юридичної особи.

Забезпеченню індивідуалізації юридичної особи, можливості її участі у цивільному обігу слугує найменування юридичної особи, яке дозволяє відразу визначити основні ознаки організації - є вона підприємницькою, комерційною або непідприємницькою, на яких засадах ґрунтується її відповідальність перед контрагентами за договорами тощо.

Відповідно до ЦК України юридична особа повинна мати своє найменування, яке містить інформацію про її організаційно-правову форму.

Найменування установи має містити інформацію про характер її діяльності.

Юридична особа може мати крім повного найменування скорочене найменування Цивільний кодекс України від 16 січня 2003р №435-IV.

Юридична особа, що є підприємницьким товариством, може мати комерційне (фірмове) найменування. Комерційне (фірмове) найменування юридичної особи може бути зареєстроване у порядку, встановленому законом.

Правомочності щодо використання комерційного найменування визначаються Цивільним та Господарським кодексами України. Зокрема, відповідно до вимог частини першої статті 489 Цивільного кодексу України правова охорона надається комерційному найменуванню, якщо воно дає можливість вирізнити одну особу з поміж інших та не вводить в оману споживачів щодо справжньої її діяльності. В той же час статтею 159 Господарського кодексу України зазначено, що суб'єкт господарювання - юридична особа або фізична особа - підприємець (громадянин-підприємець) може мати комерційне найменування.

Найменування юридичної особи вказується в її установчих документах і вноситься до єдиного державного реєстру.

У разі зміни свого найменування юридична особа крім виконання інших вимог, встановлених законом, зобов'язана помістити оголошення про це в друкованих засобах масової інформації, в яких публікуються відомості про державну реєстрацію юридичної особи, та повідомити про це всім особам, з якими вона перебуває у договірних відносинах.

Юридична особа не має права використовувати найменування іншої юридичної особи.

Вимоги щодо написання найменування юридичної особи або її відокремленого підрозділу затверджені наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 09.06.2004 року N65.

Так, наказом встановлюються вимоги щодо:

структури найменування;

використання розділових знаків та символів у найменуванні;

обмеження використання у найменуванні певних слів і словосполучень та інших організаційно-правових форм, крім організаційно-правової форми даної юридичної особи;

заборони використання у найменуванні найменувань органів державної влади, місцевого самоврядування та історичних державних найменувань, перелік яких встановлюється Кабінетом Міністрів України Наказ Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 09.06.2004 року N65..

Якщо Законами України, що визначають особливості створення окремих суб'єктів господарювання - юридичних осіб, встановлені вимоги щодо використання тільки такими суб'єктами господарювання у своїй назві певних слів або словосполучень (наприклад: “банк”, “фондова біржа”, “торгово-промислова палата”, “страхова компанія”, “партія” тощо) інші юридичні особи не мають права у своїй назві використовувати такі слова, або утворені на їх основі словосполучення.

Законом передбачено виконання Державним реєстратором відповідних функції стосовно попереднього погодження юридичною особою свого найменування та можливість резервування такого найменування на визначений строк при виконанні певних процедур.

Висновки

Отже, аналізуючи дану контрольну роботу, можна зробити висновок, що різні особисті немайнові блага мають неоднакове призначення.

Інститут права на немайнові блага, втілені у самій особі. До цього інституту зокрема відносяться і права: на життя та здоров'я, на честь, гідність та ділову репутацію; на ім'я (найменування).

Право громадян на охорону життя і здоров'я. Це право встановлено в Конституції України та в Основах законодавства України про охорону здоров'я. Зміст цього права включає:

життєвий рівень, який є необхідним для підтримання здоров'я людини;

безпечне для життя навколишнє середовище;

безпечні і здорові умови праці;

кваліфіковану медико-санітарну допомогу, вибір лікаря і закладу охорони здоров'я;

можливість відшкодування заподіяної здоров'ю шкоди та ін.

Право на честь, гідність та ділову репутацію. Честь і гідність - це важливі духовні нематеріальні блага, втілені у самій особі громадянина або юридичної особи. Честь - це певна соціальна оцінка громадянина або юридичної особи, яка визначається вчинками, виробничою діяльністю та поглядами конкретної особи в контексті норм суспільного життя. Гідність - це самооцінка особою своїх ділових, моральних та інших соціальних якостей. Існують певні об'єктивні критерії при визначенні честі і гідності, які підлягають оцінці на предмет їх порушення чи не порушення.

Ділова репутація - суспільна категорія, дуже близька до честі і гідності. Вперше термін "ділова репутація" був введений в Основах цивільного законодавства" колишнього Радянського Союзу в 1991 р. Введення цього терміна було пов'язане із введенням норм щодо запобігання недобросовісної конкуренції та реклами в підприємництві. Як і честь та гідність, ділова репутація базується на певній суспільній оцінці фактичних ділових якостей виробників (фізичних або юридичних осіб).

Право на ім'я. Це право потрібно розуміти не тільки так, що кожна фізична та юридична особи мають право якимось чином називатися. Таке розуміння занадто вузьке і не відображає змісту цього права. Право на ім'я забезпечує індивідуалізацію суб'єкта цивільного права, надає йому право вимагати, щоб його називали цим іменем. Ніхто не може користуватися цим іменем, або привласнювати його. ЦК України виходять з того, що кожний суб'єкт цивільних правовідносин має своє ім'я.

Важливо мати на увазі, що немайнові блага існують і повинні регулюватися цивільним правом незалежно від їхнього порушення.

В Цивільному законодавстві України існують чіткі тенденції розвитку правової бази щодо охорони, регулювання та захисту особистих немайнових прав особи, які покликані забезпечити гармонійний розвиток людини як особистості та гідного члена громадянського суспільства. Подальший розвиток цивільно-правового регулювання особистих немайнових прав в Україні має бути зорієнтований на світові стандарти в галузі прав людини.

Таким чином, всі особисті немайнові блага фізичних та юридичних осіб в кінцевій своїй меті зводяться до одного головного, визначального за своїм значенням права - права на особисту свободу, яке включає в себе всі інші особисті права, які є лише одним з проявів права на свободу. Ця категорія є вічною і складає сам сенс буття, а значить і права, як природної категорії, що в свою чергу, є найвищою формою “доцільності” як складової свободи.

Список використаної літератури

І. Законодавство:

1. Конституція України. - Х.: ФОП Ніконова В.Б., 2010.-64 с.

2. Конституція України: Офіційний текст: Коментар законодавства про права та свободи людини і громадянина: Навчальний посібник. - К.: Парламентське вид-во, 1999.

3. Наказ Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 09.06.2004 року N65.

4. “Основи законодавства про охорону здоров'я” від 19 листопада 1992 p. (зі змінами і доповненнями) // ВВР. - 1993. - №4. - Ст. 19.

5. Постанова Кабінету Міністрів України “Про порядок штучного переривання вагітності від 12 до 18 тижнів” від 12 листопада 1993р.

6. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003р №435-IV.

ІІ. Література:

7. Малюга Л.В. Особисті немайнові відносини як предмет цивільно-правового регулювання //Держава і права. - К.: ІДП НАНУ, 2003. - Вип.22. - С. 383-390.

8. Підопригора О.А. Цивільне Право - К: Вентурі, 1999р.

9. Ромовська З. В. Особисті немайнові права фізичних осіб // Українське право. - 1997. - №1. - с. 47-60.

10. Стефанчук Р. О. Захист честі, гідності та репутації в цивільному праві - К.: Науковий світ, 2001. - с. 19-21.

11. Шевченко Я.М. Цивільне Право України - К: Ін Юре, 2003р.

Размещено на Allbest.ru