Форма правління сучасної Росії: концептуально-методологічні засади визначення та політико-праксеологічні детермінанти розвитку

Размещено на http://www.allbest.ru/

Форма правління сучасної Росії: концептуально-методологічні засади визначення та політико-праксеологічні детермінанти розвитку

Алєксєєнко І.Г.

Наукове вивчення форм правління є важливим завданням сучасної політичної науки пострадянського простору. Демократизація як складний та сповнений протиріч процес еволюції політичних систем колишніх радянських республік відбилася на взаєминах ключових політичних інститутів, жорстко інтегрованих до держави в часи СРСР: урядів, парламентів, політичних партій. Специфіка взаємин названих структурних підрозділів не вичерпується суто політичною сферою. Вона вирішальним чином детермінується сферою правового регулювання життєдіяльності суспільства. Форма правління є тим предметом дослідження, в якому знаходять своє поєднання як правові так і політичні чинники розвитку пострадянських держав. Вивчення тенденцій розвитку взаємин державних інституцій в окремих державах дає матеріал для більш широких узагальнень в межах політологічного наукового пошуку на предметному полі форм правління пострадянських держав. З цієї точки зору форма правління сучасної Російської Федерації виступає наріжним каменем систематизації інформації стосовно параметрів еволюції форм правління інших країн СНД. В сучасній Росії починаючи з 1991 року знайшли свою апробацію елементи президентської, президентсько-парламентської та парламенстько-президентстької республік. Не зважаючи на більш-менш однозначне тлумачення ролі найбільш впливових державних інституцій у конституційних актах, динаміка розбудови сучасної російської форми правління з точки зору політичної науки ще не набула досконалості. Відкритими є питання співвідношення прерогатив президента та головиуряду, повноважень палат Федеральних Зборів, політичної ролі судової гілки влади. Зазначені особливості є ключовими для розуміння тенденцій розвитку відносин між інститутами влади в інших країнах СНД, оскільки приклади політичної поведінки та матриці розвитку форм правління враховуються в тому чи іншому вигляді в реформуванні форм правління пострадянських держав. Врахування цих параметрів є можливим, на думку автора, за умови опрацювання російського матеріалу в двох площинах: концептуально-методологічній та політико-праксеологічній. Перша враховує специфіку правознавчого та політологічного категоріального апарату стосовно пострадянських форм правління. Друга - специфіку боротьби за владу реальних політичних суб'єктів та перебіг відстоювання групових інтересів.

Сучасна республіканська форма правління в Російській Федерації вивчається в працях С.А. Авакьяна [1], М.В. Баглая [2]. У них розкрита правова сутність російської форми правління, обґрунтована логіка взаємодії гілок влади з погляду досягнень сучасної теорії держави і права. У дисертаційній роботі К. Н. Бобильової [4] основна увага приділена проблемі повноважень російського президента, обумовленості їх розширення і розповсюдження на нові сфери життєдіяльності суспільства. У дослідженні Ю.В. Соломаніної [19] здійснений історико-правознавчий аналіз російського республіканізму, обґрунтовані причини і наслідки встановлення республіканської форми правління в різні періоди розвитку російської державності. Разом з тим, правознавчий фокус дослідження не відображає повною мірою політичних обставин формування і розвитку сучасної форми правління Російської Федерації.

Метою даної статті є визначення методологічних та політико-прак- сеологічних передумов політологічного вивчення та реального розвитку форми правління сучасної Російської Федерації.

Методологічні позиції щодо визначення конфігурації форми правління пострадянських держав, зокрема й сучасної Росії, базуються на порівнянні їх наявного політико-правового стану із класичними, сталими формами. Одним з найбільш впливових постулатів є теза, згідно якої форма правління перехідної держави є змішаною, такою, що поєднує в собі елементи різних форм. Зокрема, російський дослідник В.Є. Чіркін згадує про існування так званих «гібридних» форм, які об'єднують суперечливі ознаки усередині одного і того ж типу [20, с. 37-38]. Перехідна форма, так само як і само держава, позбавлена стабільності і рівноваги. Наприклад, форма правління перехідної держави не має налагодженої системи заборон і противаг, спостерігається дисбаланс повноважень органів законодавчих, старанних і судових властей.

Порівняння постсоціалістичної політичної творчості в області форми правління дає підставу для висновків, що форма правління в перехідній державі не відрізняється наявністю класичних елементів, не існує в чистому вигляді. У країнах Східної Європи встановилися як парламентські республіки, так і президентські. Але в більшості цих держав утвердилась парламентська система. Таке положення стало результатом зусиль із попередження повернення нової диктатури (як вказують В. Бутенко та Г. Вайнштейн [5; 6]), яка виникне через слабкість демократії після періоду авторитарної влади, персоніфікованої в особі генерального секретаря комуністичної партії [12].

Разом з тим, має право на існування й інша методологічна позиція, яка стверджує, що форма правління перехідної держави детермінована специфікою розвитку демократії. На думку польського політолога Є. Вятра, (за роботою В. Мокшина) в умовах становлення «молодої демократії» парламентські системи в цілому більш безпечні і життєздатні, ніж президентські [12, с. 30]. Аргументом на користь цього твердження є те, що велика частина влади, якщо вона зосереджена в руках президента, звужує простір для професійного політичного компромісу. У президентській республіці компроміс не є жорстко необхідним політичним інструментом.

Парламент в країнах Східної Європи, згідно Н. Арзамаскіна, є центром політичної консолідації суспільства, його провідних політичних сил. Престиж та домінантний вплив парламенту забезпечується тим, що він затверджує уряд і здійснює контроль за його діяльністю, приймає державний бюджет. Крім того, досвід східноєвропейських країн свідчить, що найефективніше функціонує парламент, в якому представлена невелика кількість партій [2].

Отже, перехід балансу владних повноважень до національних законодавчих інституцій обґрунтовується також логікою представництва політичних сил.

Політичне завдання для постсоціалістичних держав перехідного періоду, на думку російського аналітика Н. Арзамаскіна, полягає перш за все в тому, що політична ротація влади і політичних механізмів її передачі повинні поступово оформлятися в систему конституційних норм і демократичних процедур [2].

Разом з тим, якщо синтезувати викладені методологічні передумови розгляду наявного стану та перспектив еволюції перехідних форм правління, можна зробити висновок, що для пошуку оптимальної форми правління Російської Федерації характерні наступні напрями:

- встановлення режиму реальної демократії;

- побудова нової моделі вертикальної влади: при широких повноваженнях регіональної влади, можливість їх ротації з центру у випадках порушень Конституції і законів;

- ухвалення нової Конституції і формування нової структури влади на основі реальної демократії.

Зазначені напрями є теоретичним підґрунтям для побудови оптимальної моделі форми правління Російської Федерації. Однак, вирішальне значення для прояву її основних рис має політична практика, яка визначає поведінку основних політичних інститутів та провідних політичних сил.

Політична інтеграція в пострадянській Росії відбувається на рівні політичного режиму, а не на рівні політичної системи. Політична система регулюється конституційними нормами, законами, судовими рішеннями, а режим впливає на конфігурацію форми правління залежно від зв'язків між політичними інститутами, статусу політичних гравців в межах неофіційної ієрархії (на це вказує А. Лукін [8, с. 66]). Політичні інститути перехідного суспільства еволюціонують в напрямі формалізації їх стану та практик функціонування, але політичні процеси залишаються неінституціоналі- зованими, оскільки в їх основі покладено неформальні особисті зв'язки та ситуативний баланс сил між владними групами інтересів.

Чим більш інституціоналізованою є політична система, тим більш впорядкованою є держава, яка відповідає гібридному, відносно автономному політичному режиму перехідного суспільства. Таким чином, вказує російський дослідник Н.І. Матузов, криза російської держави, крім інших чинників, була частково викликана виникненням пострадянського режиму. Легітимність режиму ґрунтується не на тому, чим режим є, а на тому, що він представляє. У Росії форма проведення реформ негативно вплинула на значну частину їх змісту [10, с. 57].

Політичний режим Російської Федерації 1990-х років мав подвійну спрямованість: з одного боку, прагнення до демократії, міжнародної інтеграції, менш бюрократизованої (на думку О. Мельвіля) та дійсно ринковій економіці [11, с. 121]; з іншого боку, він успадкував, продовжив і навіть розвинув певні риси радянського минулого.

Разом з демократичною формою політичної системи, закріпленої в Конституції РФ 1993 року, здійснення влади в сучасній Росії протягом останніх 16 років було пов'язане з низкою особливостей, які входять у суперечність із конституційними положеннями.

Серед основних слід виділити наступні особливості: «гіпертрофія владних прерогатив президента за рахунок обмеження повноважень інших інститутів, яка призводить до того, що президент часто не може ефективно здійснювати свої повноваження; номінальність розподілу влади - законодавчою і виконавчою, центральною і регіональною, призводить до політичної боротьби за вплив на політичні, економічні, соціальні й інші ресурси влади; неефективність держави як основного соціального інституту, який здійснює безпосереднє керування суспільством, його нездатність забезпечити консенсус із основоположних питань суспільного життя, вирішити проблеми бідності; поєднання форм авторитарно-олігархічного правління з елементами демократичної процедури, зокрема з виборами і багатопартійністю, що було найбільш характерним для Росії періоду 1990-х років; фактична підконтрольність уряду тільки президентові і його повна залежність від політичної кон'юнктури, а не результатів діяльності, внаслідок чого відбувалася кадрова чехарда інколи без співвіднесення з якістю роботи уряду; множинність регіональних політичних режимів; значна укоріненість неформальних владних відносин, формування елітарного корпоративізму замість плюралістичної демократії; нечисленність і організаційна слабкість партій, позбавлених соціальної бази і нездатних ефективно виконувати основну функцію посередника між владою і суспільством; широкі масштаби лобістської діяльності, нерегульованої законодавчими актами і непідконтрольної суспільству; нерозвиненість системи місцевого самоврядування, залежного від регіональних еліт; відсутність у суспільстві єдиної ідейно-ціннісної і нормативної систем, які б дозволяли громадянам орієнтувати свою політичну поведінку» - вказує російський дослідник А. Панченко [15, с. 49].

Суспільний лад, який склався в сучасній Російській Федерації, має глибоке коріння у радянській інституційній та політико-культурній традиції моносуб'єктності влади, тобто зосередженні владних ресурсів в одному персоніфікованому інституті при суто адміністративних функціях всіх інших інститутів.

Такий стан розкривається на основі місця та ролі російського нижньої палати російського парламенту в межах форми правління. Згідно Конституції Російської Федерації, Державна Дума залежить від рішень Ради Федерації, яка формується на основі регіонального представництва, заснованого не на виборах, а на особистих стосунках керівників гілок влади суб'єктів федерації до персон, які призначаються. При цьому законодавча влада Федеральних Зборів, на думку американського політолога Д. Ростоу, своєю чергою, обмежена, по-перше, правом президента видавати укази, що мають силу законів, та, по-друге, практикою видання виконавчою владою численних підзаконних актів, здатних зірвати виконання будь- яких законів [17, с. 27].

Основна роль із забезпечення взаємодії гілок влади покладена Конституцією на Президента, який згідно ч. 2 ст. 80 Конституції РФ [7, с. 15] забезпечує узгоджене функціонування і взаємодію органів державної влади. При цьому конституційна модель президентської республіки в Російській Федерації і принципи взаємодії властей виглядають таким чином, що шляхом «стримувань» і «противаг» забезпечується перешкоджання перетворенню інституту Президента на режим особистої влади, непідконтрольної народу або здатної ігнорувати інші гілки державної влади Росії [16, с. 48]. Повноваження Президента пов'язані з повноваженнями інших федеральних органів державної влади, а відносини Президента і органів законодавчої і виконавчої влади Російської Федерації, органів державної влади суб'єктів РФ, характеризуються не тільки правами, але і взаємною відповідальністю.

Слід зауважити, що Президент Російської Федерації не є головою виконавчої влади, він є головою держави. Він здійснює функцію об'єднання всіх рівнів влади, сприяючи їх узгодженому та ефективному функціонуванню.

Політична необхідність такого інституту витікає, перш за все, з потреби забезпечити стійкість системи управління державними справами. Інститут президента, згідно Є. Мощелкова, покликаний «цементувати» державу [13, с. 161], тобто забезпечувати стійкість механізму влади. Якщо решта державних структур здійснює законотворчість, управління, правосуддя, то головне завдання президента - представляти державу усередині країни і зовні. Принципове значення, особливо в даний час, має аналіз конституційне врегулювання взаємин президента з урядом, парламентом, судовими органами, їх порівняння з практикою і визначення тенденції їх розвитку.

Разом з тим, передчасно розглядати інститут Президента Російської Федерації як сталу сукупність конституційних норм і практики. З часу створення (1991 рік) він постійно розвивається, змінюється і набуває нових рис. Значна кількість повноважень і функцій Президента отримали необхідну конкретизацію в поточному федеральному законодавстві, нормативних указах Президента і рішеннях Конституційного Суду [14, с. 37]. При цьому мова йде, як вказує Р. Саква, не про надання додаткових повноважень Президенту, а, головним чином, про розмежування компетенції основних органів, які здійснюють державну владу в Росії [18, с. 49].

Своєрідність конституційного статусу Президента РФ, наявність загальних регулятивних норм, які встановлюють його повноваження, висувають до порядку денного складні юридичні проблеми, пов'язані з компетенцією розділу держави, які мають велике політичне значення. Питання про межі і зміст компетенції Президента РФ важливе не тільки в теоретичних, юридичних і політичних відносинах, але й вкрай складне з процесуальної точки зору. Компетенція Президента РФ закріплюється Конституцією РФ, федеральними законами, конкретизується указами голови держави. Вплив кожного з чинників є детермінується політичною ситуацію та у вирішальний спосіб залежить від особистого управлінського стилю та пріоритетів президента як політичного суб'єкта в політичній грі.

Підсумовуючи, можна відзначити наступне, програма розвитку форми правління сучасної Російської Федерації відзначається особливостями, які впливають на орієнтацію розвитку форм правління інших країн пострадянського простору. Сутність даного алгоритму полягає, з одного боку, у збереженні основних юридичних ознак розподілу повноважень між гілками влади, наявності механізмів стримувань та противаг, адекватного представництва палат парламенту. З іншого боку, наявною є тенденція до цілеспрямованого збільшення неформального впливу президента, розбудови структури «суверенної» демократії, яка має окремі ознаки монопартійної системи.

Методологічний базис визначення форми правління Російської Федерації як суто президентської ґрунтується на принципах класичної теорії держави та права, які передбачають керівну роль голови держави у формуванні уряду, визначенні його політики. Разом з тим, практика російського державотворення засвідчила можливість «реінтерпретації» повноважень президента (насамперед, в частині прийняття рішень) на користь зростання впливу прем'єр-міністра, коли цю посаду посів В. Путін, який одночасно став лідером провідної парламентської політичної сили. Таким чином, склалася певна політико-правова колізія, в якій юридичний статус форми правління протирічить реальному розподілу впливу владних гравців.

Тенденція невідповідності правових засад форми правління політичній практиці є основою для консервації суперпрезидентських систем в таких країнах Співдружності Незалежних Держав, як країни Центральної Азії. В цих державах має місце тенденція до відкладеної «парламентаризації» форми правління (після передачі влади від «першого керманича» до спадкоємця). Проте, з метою збереження послідовності політичного курсу, існує імовірність демонстративного «пом'якшення» взаємин з опозиційними силами та збереження основних владних важелів за правлячою командою.

Список використаних джерел

1. Авакъян С. Создан прецедент. Неконституционная власть не имеет перспективы / С.Авакъян.// Независимая газета. - 1993. - 15 окт. - С. 34-42.

2. Арзамаскин Н.Н. Форма правления в современной России в условиях переходности /Н.Н. Арзамаскин// [Электронний ресурс] - Режим доступа: http:// www.politik.org.ru/vid/magcontent.php3?m=1&n=61&c=1347.

3. Бажанов В.А. Парадоксы демократии /В.А. Бажанов // Вестник Моск. ун-та. Сер.18. Социология и политология. - 1997.- № 1.- С. 45-52.

4. Бобылёва К. Н. Полномочия Президента Российской Федерации в сфере исполнительной власти /К.Н. Бобылёва: дисс ... канд. юрид. наук : 12.00.14 Москва, 2007. - 187 с.

5. Бутенко А.П. Тоталитаризм и посттоталитарное общество /А.П. Бутенко,

6. А.В. Миронов // Социально-политический журнал.- 1998.- №2. - С. 14-22.

7. Вайнштейн Г.А. Рост авторитарных установок и политическое развитие современной России /Г.А. Вайнштейн // Мировая экономика и международные отношения. - 1995.- № 11. - С. 38-46.

8. Конституция Российской Федерации. - М.: Центрполиграф, 2010. - 56 с.

9. Лукин А. Политический идеал и политический режим в постсоветской России // Pro et Contra. - Июль - август. - 2008. - С. 64-72.

10. Марченко М.Н. Проблемы теории государства и права. /М.Н. Марченко. - Москва: Юристъ, 2001. - 662 с.

11. Матузов Н.И. Политико-правовые режимы: актуальные аспекты / Н.И. Матузов, А.В.Малько // Общественные науки и современность. - 1997. - С. 54-60.

12. Мельвиль А.Ю. Демократический транзит в России - сущностная неопределенность процесса и его результата. /А.Ю. Мельвиль. - М.: Космополис, 1997. - 345 с.

13. Мокшин В.К. 10 лет системной трансформации в странах Центральной Восточной Европы и в России: итоги и уроки./ В.К. Мокшин //Власть. - 2000. - № 2. - С. 29-36.

14. Мощелков Е.Н. Переходные процессы в России./ Е.Н. Мощелков. - М.: Знание, 1996. - 214 с.

15. Пантин И. Посткоммунистическая демократия в России: основания и особенности / И. Пантин // Вопросы философии. - 1996. - № 6. - С. 35-43.

16. Панченко А. Конституционная и тоталитарная тенденции в России: противоборство продолжается/ А. Панченко // Вестник Моск. ун-та. - Сер. 12. Политические науки. - 1997. - №4. - С. 44-52.

17. Пуляев В.Т. Россия в историческом пространстве. Теоретический очерк. / В.Т. Пуляев. - СПб.: Проект-М, 2004. - 304 с.

18. Ростоу Д. Переходы к демократии: попытка динамической модели/ Д. Ростоу // Полис. - 1996. - №5. - С. 24-32.

19. Саква Р. Режимная система и гражданское общество в России /Р. Саква // Полис. - 1997. - №1. - С. 47-55.

20. Соломанина Ю.В. Республиканская форма правления в России: история и современность: история и современность / Ю.В. Соломанина: дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.01. - Н. Новгород, 2007. - 202 с.

21. Чиркин В.Е. Элементы сравнительного государствоведения./ В.Е. Чиркин. - М.: ИГП РАН, 1994. - 152 с.

Размещено на Allbest.ru