Теоретичні аспекти інформаційної політики держави

Размещено на http://www.allbest.ru/

Теоретичні аспекти інформаційної політики держави

Ноєвий Ю.М.

Дослідження інформаційної політики держави в умовах радикальної зміни під впливом наукових досягнень рівня важливості інформації для соціальної співдії набуває в системі її національної безпеки пріоритетного значення.

Сучасна взаємозалежність світу, особливо економічна, обмежує суверенітет держави: єднальним для суспільства ядром стають системи цінностей та управління, які потребують більше зусиль відповідно для відтворення та ефективності і захисту, і для його гарантування в умовах нині переважаючої орієнтації міжнародних відносин на ідеологічне (концептуальне) протиборство необхідна передусім ефективна інформаційна політика (далі ІП).

Індивіди, соціальні групи та суспільство здійснюють свої інтереси, зокрема й у владі, через інформаційний обмін. Інфраструктура та простір цього обміну, що стали невід'ємною частиною всіх царин життєдіяльності людини, значно впливають на показники розвитку суспільства. У держави як системи управління виникає необхідність розробляти і провадити інформаційну політику.

Дуже часто різні дослідники дають авторське трактування основних понять та положень інформаційної політики. Розробка, як і здійснення інформаційної політики держави вимагає наявності теоретичних узагальнень та категоріального апарату для аналізу відносин з приводу інформації.

Визначенню основних понять та аналізу теоретичних положень інформаційної політики держави присвячені роботи українських, зокрема О.В. Литвиненка[1;6], А.І. Дешко й А.Є. Слівака[4], О.Г. Додонова[8], В. Сосніна[9] та інших, російських, зокрема Л. Сухотєріна та Юдінцева[7], американських, зокрема Д. Садовськи[3], дослідників.

Метою цієї статті є з'ясування категоріальної структури та теоретичних положень інформаційної політики держави як галузі наукового знання.

Об'єктом є теоретичні аспекти інформаційної політики держави. Предметом основні поняття інформаційної політики держави та їх особливості.

Для досягнення мети були поставлені такі завдання:

проаналізувати наукову літературу й узагальнити елементи категоріальної структури інформаційної політики;

визначити та уточнити основні поняття інформаційної політики держави та їх особливості;

визначити теоретичні положення, що пов'язані із категоріями інформаційної політики.

Динаміка соціального життя людства у другій половині XX та XXI століття визначається інформаційним розвитком. Бондаренко В.О. та Литвиненко О.В. пишуть, що інформаційна політика і її безпекова складова сьогодні найбільш важливі в системі національної безпеки, оскільки економіка та суспільна інфраструктура є інформатизовані, тобто всі його сфери діяльності можуть бути поставлені під загрозу саме в інформаційний спосіб[1]. Вплив останнього на індивідуально-колективну свідомість та технічну сферу вимагають від держави планувати, організовувати та втілювати інформаційну політику. Наукову міждисциплінарну основу інформаційної політики як галузі знань складає інформаційний підхід, який об'єднує методологічний та теоретичний інструментарій філософії, соціальних й лінгвістичний наук, правота природознавства. Якщо ж сфокусувати його в єдине положення, яке є підставою для аналізу інформаційних відносин, зваживши на те, що людина як свідомий учасник соціальної взаємодії може бути як їх об'єктом, так і суб'єктом, то отримаємо: суспільство пронизане масовими інформаційними взаємодіями у стандарті суб'єкт-об'єкт та суб'єкт-суб'єкт.

Під політикою тут розуміється «діяльність з керівництва та управління суспільством на основі публічної влади>>[2, с. 356]. Сутністю політики ж бо є не влада, але управління соціальними інтересами за допомогою влади. Інформаційна політика спрямована також на управління соціальними інтересами створенням, поширенням, зберіганням та захисту інформації. Управління постає як постійно триваюча комунікація між учасниками інформаційних відносин; політичні суб'єкти цих відносин намагаються максимально багато передати образ себе і своєї діяльності в інформаційний простір. У таких умовах і проводиться інформаційна політика, яка є для такого суб'єкта:

1. у широкому розумінні особливою сферою життєдіяльності індивіда й суспільства, пов'язаною з відтворенням і поширенням знань, які задовольняють інтереси соціальних груп і суспільних інститутів;

2. у вузькому розумінні діяльність суб'єкта зі здійснення своїх інтересів у суспільстві за допомогою формування, перетворення, зберігання й передачі всіх видів інформаційних ресурсів. Держава є головним суб'єктом регулювання інформаційних відносин. Інформаційна політика держави це регулювання згідно мети і завдань, що відображають її національні інтереси, за стратегічними напрямами їх досягнення та за допомогою відповідного їм комплексу заходів стану національного інформаційного простору. Інформаційна політика держави має на увазі комплекс державно-інституціональних нормативно-правових актів і технологій формування й обігу інформаційних потоків, у яких інформація виступає як об'єкт управління. Вона важлива складова політики держави і охоплює всі царини життя суспільства.

3. можна класифікувати на гуманітарну та технічну за критерієм об'єкта її спрямованості; на ліберальну та консервативну за критерієм ступеня обмеження доступу до інформації [3, с. 25]; за сферами життя суспільства на економічну, технічну, соціальну тощо та видами політики внутрішньота зовнішньополітичну; за часом довго-, середньо та короткострокову; за простором втілення на локальну, національну, глобальну.

Оскільки інформаційні відносини пов'язані з інформаційною інфраструктурою, за допомогою якої виробляють, використовують, передають та зберігають інформацію і технології завдяки інформаційним ресурсам, і здійснюються їх учасниками внутрішньо чи зовнішньополітичними у межах колективної свідомості з її стереотипами та в рамках системи управління, то всю цю єдинопов'язану такими відносинами організовану сукупність, в якій постійно і триває згадана комунікація процеси передачі та інші дії з інформацією, називають інформаційним простором [4].

Часто зустрічається таке поняття як національний інформаційний простір та єдиний інформаційний простір. Групою українських аналітиків перший розуміється як «сфера (об'ємний простір), у якій здійснюються інформаційні процеси і на яку поширюється юрисдикція України>> [5, с. 51]. Інший колектив дослідників розуміє його так: це «вся сукупність інформаційних потоків як національного, так й іноземного походження, які доступні на території держави>> [6, с. 6]. Це формовані ЗМК та інформаційними мережами потоки. Поняття другого розуміється як «сукупність національних інформаційних ресурсів та інформаційної інфраструктури, що дозволяють на основі єдиних принципів і загальних правил забезпечувати інформаційну взаємодію громадян, суспільства і держави...» [4, с. 14]. Інформаційний простір згідно своєї суті є об'єктом ІП саме там здійснюються всі важливі для неї відносини.

Основною його характеристикою є динамічність, змінність, яку спричиняють активність аудиторії (Cl). Російські дослідники Сухотєрін JI. та Юдінцев І. класифікують її стосовно певних тем інформаційного процесу за критерієм часової тривалості. Існує п'ять видів коливань їх активності: 1. денне; 2. тижневе; 3. місячне; 4. річне; 5. надцятилітнє (у період від більше, ніж рік до десятиліть і століть) [7, с. 14]. До чинників змінності інформаційного простору також потрібно додати активність суб'єктів та ступінь важливості внесених повідомлень. Його структура така: інформаційні інфраструктура, ресурси і потоки та правила організації, визначені ІП держави.

Предмет інформаційної політики держави вужче можна визначити як управління інформаційним простором. Метою такого управління є такий стан і перспектива його розвитку, які б підтримували безпечне функціонування суспільства. Завданнями у загальному переліку (кожна держава може мати свої особливості) відтак постають (однаковими загалом у різних дослідників): розробка методологічного і теоретичного інструменту вивчення інформаційних відносин, власних інформаційно-телекомунікаційних технологій, захист та доступність інформаційних ресурсів, розбудова інформаційного права та інформаційної інфраструктури, захист останньої та національної свідомості, організація роботи державних інститутів та сприяння громадській самоорганізації в інформаційній сфері, формування єдиного інформаційного простору та врахування регіональних особливостей, підготовка кадрів для роботи з інформацією, інформування суспільства про діяльність держави та розвиток суспільства. Стратегічними напрямами досягнення мети і завдань інформаційної політики є такі два, оскільки інформація стосується людини і техніки: гуманітарний та техніко-технологічний.

Динаміку інформаційного простору визначає важливість об'єкта інформаційного процесу (ОІП), активність щодо нього суб'єктів інформаційного процесу (СІП) та аудиторії (Cl). ОІП це «продукт взаємодії двох чи більше СіП, своєрідний посередник цієї взаємодії>> [7, с. 219]. Згідно ст. 8 Закону України «Про інформацію» ОІП є документована або публічно оголошувана інформація про події та явища в галузі політики, економіки, культури, а також у соціальній, економічній, міжнародній та інших сферах. ОІП виявляється в темах, які обговорюють ЗМК і які є наслідком відносин у суспільстві. Темами можуть бути все різноманіття світу: явища природи, люди, їх відносини тощо, які становлять інтерес для суспільства та системи управління і СІП. Останні намагаються здійснити свій вплив через зміну у вигідному для себе напряму розвитку інформаційного простору на різноманітні об'єкти. До цих об'єктів можна віднести індивідуальну, групову і масову свідомості, інформаційну інфраструктуру та інформаційні ресурси, систему цінностей, соціальні інститути тощо, а загалом населення та організації.

Суб'єктами інформаційного процесу в умовах багатоголосної комунікації є державні інститути та ЗМК, різноманітні недержавні організації, також приватні особи чи громадяни. Чим відрізняється у такому разі СІП від суб'єкта інформаційної політики? Звичайно можливістю приймати рішенню стосовно регулювання інформаційних відносин. Уповноваженими у такому випадку є тільки органи державної влади. Навряд чи можна говорити про суб'єктність приватних чи громадських організації, залучених до урядових програм інформаційної політики. У першу чергу це стосується інститутів ЗМК. Щодо них перебільшено використовують назву «четверта влада». Суб'єкти ІП можна класифікувати за рівнями організації, видами гілок та напрямами діяльності влади. Згідно першого критерію для кожної держави це будуть суб'єкти інформаційної політики місцевого, регіонального та центрального рівнів; другого законодавчі, виконавчі, судові; третього політичні, економічні, культурні, безпекові тощо. Однак ЗМК дуже важливі для ІП. Вони є суб'єктами інформаційного процесу чи суб'єктами динаміки інформаційного простору, їх можна класифікувати за формою власності на державні, приватні та змішані та за видом каналу комунікації на друковані, голосові (радіо) та візуальноголосові (телебачення) суб'єкти інформаційної політики.

Українські дослідники наголошують, що інформаційна політика держави має збалансовувати «інтереси особистості, суспільства і держави»[8, с. 166] Інтереси особи полягають у дотриманні прав людини і громадянина на доступ і використання інформації та у захисті персональних даних і від шкідливої інформації; суспільства у демократичному режимі правової і соціальної держави, що забезпечує інтереси особи; держави у забезпечення суверенітету і безпеки держави, стабільності та правопорядку у суспільстві, умов для розвитку інформаційної інфраструктури, забезпечення конституційних прав на інформацію.

Принципи інформаційної політики з проаналізованої літератури можна навести такі: пріоритету національних інтересів (ІП має сприяти їх реалізації), пріоритет прав людини і громадянина (ІП не має їх порушувати), законності (дотримання законів у здійсненні ІП), відкритості (ІП має обговорюватися у суспільстві), баланс інтересів особи, суспільства та держави (баланс між свободою та безпекою), рівності інтересів (ІП створює і регламентує однакові правила гри для кожного учасника інформаційних відносин), системності (ІП враховує наслідки рішень), пріоритетності національного виробника (ІП сприяє його розвиткові), соціальної орієнтованості (ІП має спрямовуватися на забезпечення соціальних інтересів громадян), право на державну таємницю та захист персональних даних.

Оскільки ІП пов'язана із безпекою держави, то важливим її теоретичним аспектом є поняття «інформаційна безпека» та «інформаційна загроза». З міркувань коректності висловлювань українською мовою словосполучення «забезпечення безпеки», що вкорінилося у текстах досліджень ІП, з огляду на змістовну тавтологічнічність краще вживати слова «підтримка» чи «охорона». Загально поняття інформаційна безпека держави можна розуміти як захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства та держави від можливих та дійсних загроз з міркувань необхідності виживання та розвитку[9;10;5]. ІП має на меті саме інформаційну безпеку.

Інформаційна загроза (ІЗ) наступний теоретичний аспект ІП, без якого важко розуміти інформаційну безпеку. ІЗ це небезпечний вплив на інформаційний простір або завдання шкоди інформаційним інтересам особи, суспільства чи держави[11, с. 24]. Об'єктами ІЗ можуть бути всі елементи інформаційного простору як інфраструктура, інформаційні ресурси, ЗМК тощо. Загальний перелік загроз може бути такий: нерозвиненість інфраструктури та права, активність зовнішніх та внутрішніх чинників загроз, незахищеність та поширення небезпечної інформації, цензура, інформаційний тероризм тощо.

Важливим і малодослідженим аспектом ІП є інформаційний суверенітет держави (ІСД). Його поняття, як похідне від поняття державний суверенітет, можна визначити як «виключне право держави самостійно і незалежно визначати національні інтереси та політику в інформаційній сфері» [11, с. 2]. Додати можна також і можливість управляти інформаційним простором згідно чинного законодавства. Основою ІСД є здатність системи інформаційної політики забезпечити досягнення мети ІП. Вона забезпечується правом власності держави на інформаційні інфраструктуру та ресурси, режимом доступу до останніх, власновиробленими технологіями, міжнародним правом тощо. Однак зрозуміло, що сучасні технології змінюють умови ІСД: захищеність інформації відносний стан, переважно за критерієм часу і розповсюдженості, імператив якої можна сформулювати як «секретна довше, розповсюджена менше».

Вище описане дозволяє визначити загальну та організаційну системи ІП. Визначення системи ІП можна дати таке: це сукупність взаємовідносин органів державної влади зі здійснення управління інформаційним простором з метою підтримки безпеки функціонування суспільства. Попереднє зауваження: до загальної системи ІП не включатимуться недержавні організації та приватні особи, оскільки як соціальні актори вони не приймаються рішень, хоч і можуть здійснювати вплив на інформаційний процес, тому вони є його суб'єктами; ЗМК необхідно включати до системи ІП, оскільки вони є посередниками передачі інформації. Загальна система ІП складається із суб'єкта та об'єкту ІП, СІП, ОІП: держави, інформаційного простору, ЗМК та обговорюваних тем. Організаційна система ІП складається з органів державної влади, які підтримують інформаційну безпеку. Загально це є: інститути глави держави, парламенту, вищого виконавчого органу влади, міністерства, відомства спеціального призначення (в Україні таким, наприклад, є СБУ та ) та спеціалізовані органи державної влади (в Україні таким, наприклад, є Консультаційна рада з питань інформатизації при Верховній Раді України, у Росії Постійна палата з державної інформаційної політики). Організаційна система ІП є складовою частиною загальної системи ІП.

ІПД має важливий правовий аспект. Нормування функціонування інформаційного простору є необхідною умовою його управління. Кожна держава по-своєму провадить процес правового забезпечення ІП. Метою нормотворення є підведення об'єкту регулювання під поняття та визначення правил і наслідків діянь.

Після Другої світової війни капіталізм, досягнувши максимального освоєння світового ринку та значного фізичного вдосконалення товарів і послуг, зосередив свої зусилля на досягненні підвищення продуктивності праці за рахунок покращення розумової праці: значна частина найманої праці вийшла на шлях постійного розумового розвитку та змістила пріоритетність максимальності привласнених благ, тим самим створивши умови для власно розвитку, форми якого названі післяматеріалізмом чи післяекономізмом. Тобто він на основі появи нових технологій обробки інформації сформував новий ринок інформаційний: послуг та продуктів, електронної обробки та передачі даних. Інформаційний ринок це ринок інформаційних продуктів та послуг. Точніше єдність економічних, правових та організаційних відносин з обміну інформаційними продуктами та послугами. Йому властиві всі особливості ринкової економіки як закони попиту і пропозиції, життєвий цикл товару, вартість і ціна. Він є частиною єдиної системи економіки. Об'єктами цього ринку є загалом інформація, оброблена у форми інформаційних продуктів та послуг: науково-технічні, проектні, технологічні тощо. Учасниками ринку є розрізнені згідно їх об'єкту та форми власності учасники. Видову структуру ринку загалом складають: ринок продуктів та послуг і ринок технологій та новування (ноу-хау). Організаційну структуру ринку становлять три рівні організацій у залежності від рівня розвитку відносин:

1. інформаційні центри загальнонаціонального значення (що готують бази даних, надають до них доступ);

2. галузеві та територіальні інформаційні центри (що обслуговують галузі та території);

3. інформаційні брокери (що обслуговують кінцевих споживачів підприємців, бібліотеки тощо на основі послуг попередніх рівнів). По виду наданих послуг виокремлюють п'ять груп постачальників інформаційних продуктів та послуг:

1. інтелектуальних послуг (консалтингові, наукові, маркетингові інститути, що розробляють програмне забезпечення, науково-технічне забезпечення, проектування);

2. телекомунікаційних послуг (послуги операторів зв'язку та посередників, що надають в користування комунікаційні канали та послуги доступу до них);

3. новинних послуг (ЗМІ, відділи зв'язків із громадськістю тощо, які поділяються на дві великі групи, що орієнтуються на масового та професійного споживача, а також комунікують паперово чи електронно);

4. генератори баз даних (великі інформаційні агенції чи статистики);

5. інформаційні посередники (брокери) (обслуговують кінцевих споживачів). Поява Інтернету значно змінила ринок інформації, глобалізувала його, доповнивши функціонування локальних ринків інформації та розширила їх можливості. Він дозволив зробити ринок ділової інформації масовим, привів на ринок багаті медіа-холдинги, які постачають масовий об'єм повідомлення. У структурі інформаційного ринку присутні такі форми власності учасників: державні, громадські та приватні [12].

Інформація є основою будь-якого інформаційного ресурсу. При їх використанні на ринку вони перетворюються на інформаційні продукти, які за втілення у бази даних і передачі постають як основа інформаційних послуг. Розглянемо поняття продукту та послуг на інформаційному ринку.

Інформаційний продукт у своїй основі має інформаційний ресурс. У законі України про інформацію (ст. 1) подані визначення інформаційних продуктів та послуг «Інформаційні продукти (продукція) це матеріалізований результат інформаційної діяльності, передбачений для задоволення інформаційних потреб громадян, державних органів, підприємств, організацій». Йому властиві такі риси як нематеріальний характер має більшу вартість, ніж його матеріальний носій (дискета, папір тощо), безпосередній чи опосередкований вплив споживача на виробництво продукту, неможливість визначеної кількісної оцінки не тільки цінності, але й вартості продукту [12].

У загальному розумінні послуга це дія виконавця, узгоджена з клієнтом, яка чиниться з метою використання останнім для задоволення його потреб. Основними особливостями послуг є такі: нематеріальний характер послуг; значна диференціація якості та цін на ринку, галузеві різниці; нездатність послуг до збереження для подальшого продажу; пряма чи опосередкована участь споживача у виробництві послуги. Інформаційну послугу можна відтак розуміти як будь-які дії суб'єктів створення, обробка, передача, збереження, надання інформації із забезпечення споживачів інформаційними продуктами. Прикладами інформаційних послуг можуть зокрема бути такі: передача по цифровим мережам інформації, збір та її обробка, консультування, видавництво, послуги ЗМІ, проектні розробки та інші.

Із вище проаналізованого можна зробити такі висновки. Категоріальну структуру інформаційної політики держави як галузі знань складають такі елементи: поняття, класифікація, предмет, мета, завдання, об'єкти, принципи та система інформаційної політики; суб'єкти інформаційного процесу та політики; інформаційна інфраструктура, ресурси, простір, безпека, загроза, суверенітет, право, ринок, продукт та послуга.

Теоретичними положеннями, що пов'язані із категоріями ІП, є такі: управління для ІП постає як постійно триваюча комунікація між учасниками інформаційних відносин та їх регулююче нормотворення; основною характеристикою інформаційного простору є спричинена активністю аудиторії та суб'єктів інформаційного процесу щодо його об'єкту динамічність, змінність; предметом ІП держави є управління інформаційним простором, метою безпечний стан і перспектива його розвитку; загальна та організаційна системи ІП керуються визначеними інтересами особистості, суспільства і держави в інформаційних відносинах та їх необхідним балансом при розробці та здійсненні ІП на основі її принципів і завдань.

Напрям подальших досліджень гуманітарний аспект інформаційної політики держави.

Список використаних джерел

інформаційний політика держава

1. Бондаренко В.О. Інформаційна безпека сучасної держави: концептуальні роздуми / В.О. Бондаренко, О.В. Литвиненко// Стратегічна панорама. № 1-2. K., 1999.

2. Шляхтун П.П. Конституційне право: словник термінів / П.П. Шляхтун K.: Либідь, 2005. 566 с.

3. Sadofsky D. knowledge as power. Political and legal control of information motion./ D. Sadofsky N.-Y.: Praeger, 1990. 142 p.

4. Дешко А.І. Проблеми організації єдиного інформаційного простору України / А.І. Дешко, А.Є. Слівак// Науково-технічна інформація. № 3. K., - С, 14-18.

5. Концепція (Основи державної політики) інформаційної безпеки України: Проект Концепції УЦЕПД ім. О. Разумкова// Національна безпека і оборона. № I. К, 2001. С. 50-59.

6. Литвиненко О.В. Інформаційний простір як чинник забезпечення національних інтересів України / О.В.Литвиненко, І.Ф. Бінько, Потіха В.М. K.: ІМВКУ ім. Т. Шевченка, 1998. 145 с.

7. Сухотерин Л. Информационная работа в госсударственном аппарате / Л. Сухотерин, И. Юдинцев Москва: Европа. 2007. 480 с.

8. Додонов О.Г. Державна інформаційна політика і становлення інформаційного суспільства в Україні / О.Г. Додонов, О.С. Горбачик, М.Г. Кузнецова// Стратегічна панорама. № I. K., 2002. С. 166-170.

9. Соснін О.В. Правові проблеми регулювання інформаційної діяльності. [Електонний ресурс] / О.В. Соснін, О.В. Олійник// Стратегічна панорама. № 4. K., 2002. Режим доступу: http://www.niisp.gov.ua/vydanna/panorama/ issue.php?s=ivttl &issue=2002_4.

10. Про інформаційний суверенітет та інформаційну безпеку України // Проект Закону України. Внесено на розгляд Верховної Ради України 07.07.98. [Машинопис.]

11. Фомін В.О. Сутність і співвідношення понять «інформаційна безпека», «інформаційна війна» та «інформаційна боротьба» / В.О. Фомін, А.О. Рось// Наука і оборона. № 4. K., 1999. С. 23-32.

12. Скулимовский Р.Л. Перспективы национального рынка информационных услуг и продуктов при вступлении в BTO / Р.Л. Скулимовский// Державна політика в сфері управління. Зб. наук, праць ДонДУУ. Донецк, 2005. Т.6 (Сер. «Державне управління»), Вип. 55. С. 200-208.

Размещено на Allbest.ru