Оціночні кримінально-правові поняття та вимога визначеності закону у рішеннях Європейського суду з прав людини

Размещено на http://www.allbest.ru/

ОЦІНОЧНІ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВІ ПОНЯТТЯ ТА ВИМОГА ВИЗНАЧЕНОСТІ ЗАКОНУ У РІШЕННЯХ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ

Юрій ХІМ'ЯК

Понятійний апарат будь-якого нормативного акта, у тому числі Кримінального кодексу України (КК України) повинен відповідати певним вимогам. Зокрема, він має бути чітким та зрозумілим. «Термінологічний апарат буде чітким, якщо зміст кожного терміна випливатиме із самого закону без будь-якого додаткового тлумачення. Тобто такий апарат в ідеалі повинен бути самодостатнім, для з'ясування змісту його складових не потрібно було б звертатися до інших джерел, окрім кримінального закону» [1, 50]. Аналогічний підхід до національного законодавства має місце і в практиці Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ). Зокрема у рішенні в справі «Броньовський проти Польщі» зазначено, що однією з невід'ємних вимог принципу верховенства права є обов'язок країни дбати про створення умов, які забезпечують правову захищеність і довіру громадян до держави та її закону [2, 124]. Тому у країнах учасницях Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року (Конвенції) має діяти законодавство, що відповідає міжнародним стандартам захисту прав та свобод людини, зокрема Конвенції та рішенням ЄСПЛ як органу, який здійснює її офіційне тлумачення. У зв'язку з викладеним додаткового вивчення потребують питання, пов'язані з існуванням оціночних понять у КК України.

Доцільність використання оціночних понять у праві розглядали такі теоретики права та вчені-криміналісти, як П.П. Андрушко, Я.М. Брайнін, В.К. Грищук, О.В. Заруцький, Є.В. Ільюк, ТВ. Кашаніна, О.В. Кобзєва, М.І. Ковальов, В.М. Косович, М.Б. Кострова, В.М. Кудрявцев, Н.Ф. Кузнєцова, Н.О. Лопашенко, Ю.І. Ляпунов, В.О. Навроцький, А.В. Наумов, А. Огородник, В.В. Пітецький, П.М. Рабінович, З.А. Тростюк, С.Д. Шапченко та інші дослідники. Загалом проблема існування оціночних понять у КК України завжди викликала жваву дискусію у наукових колах. Вважаємо, вирішення таких суперечок певним чином стане можливим за допомогою вивчення питання про співвідношення оціночних кримінально-правових понять та принципу правової визначеності закону у практиці ЄСПЛ.

Враховуючи викладене, дослідимо, чи мають право на існування у КК України оціночні поняття в контексті принципів правової визначеності закону та «ніякого покарання без закону» у Конвенції та практиці ЄСПЛ.

В юридичній літературі науковці пропонують різні визначення оціночних понять, у тому числі кримінально-правових. Зокрема, А.М. Косович вважає: «... кримінально-правове оціночне поняття це поняття, що відображає кількісну або якісну кримінально-правову характеристику, яка конкретизується безпосередньо правозастосувальним суб'єктом у кожному окремому випадку, оскільки, будучи формально однаковою за формою зовнішнього прояву (наприклад,«істотна шкода»), може мати різну соціально-правову значущість (наприклад, бути істотною, менш істотною чи неістотною) у кожній конкретній ситуації» [3, 52]. З точки зору О.В. Кобзєвої, кримінально-правові оціночні поняття це неконкретизовані у законі чи іншому нормативно-правовому акті поняття, що призначені відображати не предмет в його цілісності, а властивості та зв'язки цього предмета, зміст яких встановлюється особою, що застосовує кримінально-правову норму з урахуванням конкретних обставин кримінальної справи [4, 13]. Не вдаючись детально в істотні властивості оціночних понять, зазначимо, що науковці виокремлюють насамперед таку їх спільну ознаку, як нормативна невизначеність, тобто зміст відповідного поняття вичерпно не розкривається ні в КК України, ні в інших нормативно-правових актах. Серед оціночних понять, що використовуються у загальній частині КК України, можна назвати такі, як «малозначність», «істотна шкода» (ч. 2 ст. 11), «необхідна і достатня шкода» (ч. 1 ст. 36), «тяжка шкода» (ч. 2 ст. 36), «тяжкі наслідки» (п. 5 ч. 1 ст. 67), «достатні підстави» (ч. 2 ст. 37), «явно злочинний наказ або розпорядження» (ч. 3 ст. 41), «значна суспільно корисна мета» (ч. 1 ст. 42), «тяжкі особисті, сімейні чи інші обставини» (п. 5 ч. 1 ст. 66), «аморальні дії» (п. 7 ч. 1 ст. 66), «істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину» (ч. 1 ст. 69) тощо. У теорії кримінального права та (або) в судовій практиці може бути сформульований стандарт (еталон) оціночного поняття, який не вичерпує повністю його зміст, однак є тим орієнтиром, який допомагає правозастосовним органам здійснити тлумачення відповідного оціночного поняття.

Крім нормативної невизначеності, науковці зосереджують увагу на тому, що зміст таких оціночних понять має конкретизуватися у ході правозастосування з урахуванням конкретних матеріалів кримінальної справи. Наприклад, на думку А.В. Наумова, лише судовий прецедент може конкретизувати зміст оціночного поняття, що використовується законодавцем при побудові кримінально-правової норми [5, 9]. Призначаючи покарання винуватим особам, суди в окремих справах враховують таку обставину, що пом'якшує покарання, як збіг тяжких особистих, сімейних чи інших обставин (п. 5 ч. 1 ст. 66 КК України). За підрахунками Т.І. Нікіфорової, вона зустрічалася лише щодо 4% засуджених [6, 140]. Така обставина є оціночною і має визначатися у кожному конкретному випадку з урахуванням матеріалів конкретної кримінальної справи. Як зазначає Т.І. Нікіфорова, «... самої лише вказівки на факт існування тяжких обставин недостатньо. Суд повинен розкрити зміст цих тяжких обставин, тобто вказати, у чому саме вони виразилися і чому підштовхнули винного до вчинення злочину» [6, 140]. Суди, здійснюючи судове тлумачення збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин, називали серед них, зокрема, такі: сварку з родичами, смерть близьких родичів, наявність на утриманні багатьох членів сім'ї, скрутне фінансово-економічне становище підприємства тощо. Однак в окремих випадках суди ігнорують наявність оціночних понять у кримінально-правових нормах та не здійснюють конкретизацію їхнього змісту у процесі правозастосування. Наприклад, у ст. 69 КК України передбачається, що більш м'яке покарання, ніж передбачено законом, може бути призначене тоді, коли у справі є декілька обставин, що пом'якшують покарання, які істотно (курсив мій. Ю.Х.) знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину. Аналіз кримінальних справ наочно продемонстрував, що суди застосовують ст. 69 КК України лише з урахуванням кількісної складової підстави призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом (наявність декількох обставин, що пом'якшують покарання), однак ігнорують якісну складову цієї підстави такі обставини мають істотно знижувати ступінь тяжкості вчиненого злочину. Отже, в окремих випадках оціночні поняття не конкретизуються у ході правозастосування. Однак, незважаючи на відсутність інтерпретації таких понять, відповідні кримінально-правові норми все ж застосовуються на практиці.

Серед науковців, які досліджували оціночні поняття, існують діаметрально протилежні думки щодо доцільності їх існування у КК України. Так, одні з них зауважують, що наявність оціночних понять у кримінальному законодавстві обумовлена динамізмом суспільних відносин, багатоаспектністю форм людської поведінки та її результатів [7, 153]. Натомість інші дослідники наголошують на тому, що наявність оціночних понять не узгоджується з ч. 3 ст. 3 КК України [8, 48]. Зазначимо: полярні думки щодо доцільності використання оціночних понять у КК України існували й будуть існувати у теорії кримінального права, привертаючи увагу більшої кількості науковців. Однак відповідна проблема може бути скерована в інший вектор з урахуванням окремих принципів, передбачених у Конвенції та у рішеннях ЄСПЛ. Зокрема, йдеться про принцип правової визначеності закону.

Насамперед зазначимо, в загальному вигляді цей принцип зафіксований у ст. 7 Конвенції «Ніякого покарання без закону», ч. 1 якої передбачає, що нікого не може бути визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення на підставі будь-якої дії або бездіяльності, яка на час її вчинення не становила кримінального правопорушення за національними законами або за міжнародним правом. У цій статті, як зазначається у науковій літературі, можна виокремити декілька самостійних аспектів: власне принцип nullum crimen, nulla poena sine lege та, відповідно, заборону застосовувати кримінальний закон до правопорушень, які у ньому не передбачені; правило не тлумачити розширювально у цьому зв'язку кримінальний закон [9, 121]. ЄСПЛ в рішенні у справі «Толстой-Милославський проти Сполученого Королівства» роз'яснив, що поняття закону у світлі принципу nullum crimen sine lege охоплює як писане, так і неписане право, яке мусить бути доступним та передбачуваним [10]. Крім того, принцип правової визначеності закону, як зазначається у справі «Маркс проти Бельгії», невід'ємно притаманний праву Конвенції [11]. У тексті Конвенції принцип правової визначеності законів виражений у вимогах наявності правових підстав для будь-яких допустимих обмежень (втручань у здійснення) прав, що нею гарантуються (статті 2-5, 8, 12 Конвенції та статті відповідних протоколів до неї). У цілому цей принцип є складовою принципу верховенства права. Отже, ЄСПЛ висуває такі основні вимоги до якості «закону», які забезпечують його правову визначеність: 1) доступність «закону»; 2) визначеність, конкретність його приписів; 3) передбачуваність «закону». Кожна з цих вимог торкається доцільності існування оціночних понять у КК України. Так, у рішенні в справі «Санді Таймс проти Сполученого Королівства» зазначено: норма не може вважатися «законом», якщо вона не сформульована достатньо чітко, що дозволяє особі співвідносити з нею свою поведінку. Кожен громадянин, відповідно до обставин, має орієнтуватися в тому, яка саме правова норма застосовується у конкретному випадку, та мати змогу, користуючись за потреби допомогою компетентних радників, передбачати у розумних межах, виходячи із заданих обставин, які наслідки може мати конкретний вчинок. Однак, на думку ЄСПЛ, передбачати з абсолютною точністю неможливо. Крім того, хоч і дуже бажано прагнути до абсолютної чіткості викладення норми, це іноді зумовлює її негнучкість, тоді як закон має враховувати конкретні обставини. Саме тому тексти багатьох законів більшою чи меншою мірою нечіткі, а їх тлумачення та застосування залежать від практики [12]. Аналогічна позиція неодноразово відтворювалася і в інших рішеннях ЄСПЛ. Зокрема, у рішенні «Скоппола проти Італії» зазначається, що національні закони неминуче формулюються через терміни, котрі більшою чи меншою мірою є нечіткими, а їх інтерпретація та застосування залежать від практики. Визначеність закону хоч і є надзвичайно бажаною, проте може спричинити надмірну його суворість [13]. У рішенні «S.W. проти Сполученого Королівства» вказано, що будь-який злочин має бути чітко визначений у законі, при цьому необхідно, аби кожен міг зрозуміти з тексту відповідної статті, а якщо потрібно за допомогою судового тлумачення, за яку дію або бездіяльність передбачено кримінальну відповідальність [14]. Разом із тим ЄСПЛ не висуває конкретних вимог до створення національного законодавства. «ЄСПЛ не має права висловлювати свою думку щодо доцільності вибору законодавцем того чи іншого методу формулювання правових норм (тобто жоден із методів a priori не є неправомірним)» [15, 44].

В окремих рішеннях ЄСПЛ передбачається, що інколи визначеності «закону» можна досягти лише у випадку його судового тлумачення. Так, у справі «Коккінакіс проти Греції» зазначено: визначення злочину прозелітизму, вміщене у грецькому законодавстві, разом із винесеними судом прецедентами, в яких здійснюється його тлумачення та застосування, відповідає принципу визначеності [16]. Тобто, на думку ЄСПЛ, недостатня конкретність законодавчих формулювань може бути доповнена їх судовим тлумаченням, конкретизацією з урахуванням обставин справи. При цьому, як зазначається у рішенні «S.W. проти Сполученого Королівства», правові системи держав учасниць Конвенції наочно демонструють, що судова практика як джерело права сприяє прогресивному розвитку кримінального права. З'ясування правил застосування кримінальної відповідальності передбачає послідовне, від справи до справи, їх тлумачення у судовій практиці. Для кореляції (узгодження) судового тлумачення з вимогами Конвенції необхідно, щоб його результати відповідали природі правопорушення, а рішення суду були розумно передбачуваними [14]. Крім того, в окремих рішеннях ЄСПЛ висуваються певні вимоги і до судового акта, в якому роз'яснюється зміст оціночних понять. Так, у рішенні в справі «Брумареску проти Румунії» зазначено, що принцип правової визначеності вимагає, inter alia, аби остаточне судове рішення щодо певного питання не ставилося під сумнів [17]. У рішенні в справі «Гавенда проти Польщі» йдеться: «... правове положення може витримати перевірку його на якість, якщо воно є достатньо чітким у переважній більшості справ, які розглядали національні органи» [18, 120]. Також будь-яка держава має забезпечити використання у законодавстві таких понять, тлумачення яких правозастосовувачем буде прогнозоване зацікавленими суб'єктами та, безумовно, не передбачатиме можливості широкої суддівської дискреції. З цього приводу ЄСПЛ у справах «Амман проти Швейцарії», «Ротару проти Румунії» зазначено: «... закон має чітко визначати межі повноважень компетентних органів та чітко визначати спосіб їх здійснення, беручи до уваги легітимну мету засобу, який розглядається, щоб гарантувати особі адекватний захист від свавільного втручання» [19, 49].

Яскравим прикладом ставлення ЄСПЛ до невизначеності національного кримінального законодавства є рішення у справі «Лійвік проти Естонії». Розглянувши скаргу заявника, ЄСПЛ встановив порушення ст. 7 Конвенції, що виявилося у неправомірному засудженні заявника за зловживання посадовим становищем. Адже, як було констатовано, відповідно до чинного кримінального законодавства Естонії заявник не міг передбачити того, що його дії кваліфікуватимуться як кримінальне правопорушення. ЄСПЛ визнав, що тлумачення ст. 161 Кримінального кодексу Естонії, на підставі якої заявника було засуджено, охоплювало застосування надто широких понять та нечітких критеріїв, котрі не відповідали вимогам Конвенції. Відповідно до ст. 161 КК Естонії особа повинна притягуватися до кримінальної відповідальності лише на тій підставі, що зловживання службовим становищем могло спричинити «значну шкоду». Як констатував ЄСПЛ, у законі не було передбачено жодних критеріїв для оцінки того, що потрібно розуміти під ризиком виникнення такої шкоди. Тому він визнав надто нечіткими критерії, які дозволили національним судам зробити такий висновок: Лійвік завдав «значної моральної шкоди», оскільки його дії як посадовця високого рангу не відповідали «загальному почуттю справедливості» [20]. Аналізуючи це рішення, П.П. Андрушко зазначає, що вказаними правовими позиціями ЄСПЛ, очевидно, потрібно буде керуватися судам України при застосуванні норм кримінального закону з оціночними ознаками на кшталт «істотна шкода», якщо такою може бути визнана шкода нематеріального характеру [21, 26]. З таким твердженням ми повністю погоджуємося, оскільки практика ЄСПЛ є джерелом права в Україні.

Отже, враховуючи зазначене, вважаємо, що оціночні кримінально-правові поняття, які не знайшли достатньої конкретизації ні у статті КК України, ні в узагальненнях судової практики (а в судовій практиці відсутні єдині критерії щодо підходів до встановлення змісту таких понять), не можуть використовуватися законодавцем.

При цьому важливим аспектом, враховуючи вимоги ЄСПЛ щодо застосування закону з нечітким змістом, є визначення шляхів юридичного оформлення правових стандартів застосування закону про кримінальну відповідальність, що містить оціночні поняття. Відповідно до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» [22] такі правові стандарти можуть міститися у постановах Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (п. 2 ч. 2 ст. 36), які мають рекомендаційний характер. На нашу думку, з метою забезпечення однакового тлумачення кримінально-правових норм та для встановлення стандартів оціночних понять, які використовуються в КК України, потрібно на законодавчому рівні визначити, що постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ є обов'язковими у процесі застосування законодавства про кримінальну відповідальність.

Також, беручи до уваги компетенцію Верховного Суду України, визначену у цьому ж Законі, його рішення у кримінальних справах, в яких тлумачаться оціночні поняття, повинні слугувати правовим стандартом для подальшого застосування судами відповідних оціночних понять.

кримінальний правовий закон суд

Список використаних джерел

1. Тростюк З.А. Понятійний апарат Особливої частини Кримінального кодексу України: моногр. / Тростюк З.А. К.: Атіка, 2003. 144 с.

2. Рішення у справі «Броньовський проти Польщі» від 22 червня 2004 року. // Практика Європейського суду з прав людини: рішення у справі: коментарі. 2004.№ 4. С. 124-125.

3. Косович В.М. Оціночні поняття як джерело і форма права / В.М. Косович // Вісник Львівського університету: серія юридична. 2004. № 40. С. 52-59.

4. Кобзева Е.В. Оценочные признаки в уголовном законе: дисс. ... канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 / Кобзева Е.В. Саратов, 2002. 318 с.

5. Наумов А.В. Практика применения Уголовного кодекса Российской Федерации: комментарий судебной практики и доктринное толкование / Наумов А.В.; под ред. Г.М. Резника. М.: Волтерс Клувер, 2005. 1024 с.

6. Нікіфорова ТІ. Обставини, що пом'якшують покарання, за кримінальним правом України / Нікіфорова Т.І. Х.: Харків юридичний, 2009. 208 с.

7. Кострова М.Б. Оценочная лексика в уголовном законе: уголовно-правовой, уголовно-процессуальный и криминалистический аспекты / М.Б. Кострова // Межвузовский сборник научных трудов «Юрислингвистика-3»: проблемы юрислингвистической экспертизы. Барнаул: Издательство Алтайского государственного университета, 2002. С. 152-158.

8. Заруцький О.В. Оціночні ознаки в складі злочину хуліганство (ст. 296 Кримінального кодексу України) / О.В. Заруцький // Наукові записки: юридичні науки. Т. 26. 2004. С. 47-50.

9. Комментарий к Конвенции о защите прав человека и основных свобод и практика ее применения; под общ. ред. В.А. Туманова, Л.М. Энтина. М.: Норма, 2002. 336 с.

10. Рішення у справі «Толстой-Милославський проти Сполученого Королівства» від 23 червня 1995 року: [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.coe.kiev.ua/hr/case/22.html

11. Рішення у справі «Маркс проти Бельгії» від 13 червня 1979 року: [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.echr-base.ru/marckx.jsp

12. Рішення у справі «Санді Таймс проти Сполученого Королівства» від 26 квітня 1979 року: [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.medialaw.kiev.ua/zmisud/ecourt/212

13. Рішення у справі «Скоппола проти Італії» від 17 вересня 2009 року: комюніке Європейського суду з прав людини: [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.asad.com.ua/page-353.html

14. Рішення у справі «S.W. проти Сполученого Королівства» від 22 листопада 1995 року: [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.echr-base.ru/sw.jsp

15. Хорольський Р. Застосування закону з нечітким змістом (досвід США та європейських судів і можливість його застосування в Україні) / Р. Хорольський // Український правовий часопис. 2004. № 6. С. 43-47.

16. Рішення у справі «Коккінакіс проти Греції» від 25 травня 1993 року: [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.echr-base.ru/pravo2.jsp#link21

17. Рішення у справі «Брумареску проти Румунії» від 22 січня 2001 року: [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.ourcourt.ru/practice/feder15/pr15617.htm

18. Рішення у справі «Гавенда проти Польщі» від 14 березня 2002 року // Практика Європейського суду з прав людини: рішення у справі: коментарі. 2002.№ 2. С. 116-123.

19. Коваль І. Експертиза нормативно-правових актів та їх проектів на відповідність Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практиці Європейського суду з прав людини / І. Коваль // Право України. 2009. № 1. С. 47-50.

20. Рішення у справі «Лійвік проти Естонії» від 25 червня 2009 року: комюніке Європейського суду з прав людини: [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.asad.com.ua/page-265.html

21. Андрушко П.П. Международно-правовые договоры и практика Европейского суда по правам человека как источники уголовного права и их применение в судебной практике / П.П. Андрушко // Научные основы уголовного права и процессы глобализации: материалы V Российского конгресса уголовного права (27-28 мая 2010 года). М.: Проспект. 2010. 944 с.

22. Про судоустрій та статус суддів: Закон України від 7 липня 2010 року // Відомості Верховної Ради України. 2010. № 41-42, № 43, № 44-45. Ст. 529.

Размещено на Allbest.ru