Громадський контроль над силовими структурами - вимога сучасного демократичного суспільства

Размещено на http://www.allbest.ru/

громадський контроль суспільство

Громадський контроль над силовими структурами - вимога сучасного демократичного суспільства

Пучков О.О.

Громадський контроль над силовими структурами став в державах Східної Європи однією з вимог демократії кінця 80-х - початку 90-х років минулого століття. Саме на ці роки припадає пік дискусій про необхідність громадського контролю за воєнною сферою в суспільстві. Різні точки зору на це питання, зазвичай діаметрально протилежні, свідчать про спрощене подекуди розуміння такого складного та багатопланового явища як громадський контроль.

Доволі часто основний зміст громадського контролю розумівся як контроль над військовими з боку цивільних осіб. Показником наявності такого контролю було прийнято вважати цивільну особу на чолі силових структур; відкрите обговорення оборонного бюджету; відсутність заборонених зон в військовій сфері для ЗМІ; право державних та громадських організацій вимагати звіту від військових по всьому спектру питань, включно і спеціальних; щодо обмеження політичних прав військовослужбовців і т. ін.

Більша частина громадян та спеціалістів були переконані, що контроль за силовими структурами в суспільстві і державі - явище нове, але якщо дивитись в історичному плані, проблема контролю над станом і функціонуванням збройних сил виникла з моменту її організації як такої.

На початку IX ст., коли східнослов'янські племена почали об'єднуватись в межах Київської Русі до виникнення централізованої Московської держави (XV) основними елементами збройних сил була княжа дружина та ополчення (земська рать). Суб'єктами контролю в той час були князь, старша дружина та народна рада - віче.

В зв'язку з тим, що відношення між суб'єктами і озброєною силою будувались на договірній основі і авторитеті владного органу - чітка ієрархія контролю була відсутньою. Це підтверджують історичні приклади, коли дружина залишала свого князя (або переходила до іншого) у випадках розуміння недоцільності того чи іншого військового походу. Контрольні функції народної ради (віча) проявлялись в ухваленні рішення про скликання ополчення, виходячи з конкретної військово-політичної ситуації та призначенні військового керівника (воєводи). Такі широкі права народної ради були характерні для південної частини Русі, Новгородської та Псковської боярських республік.

Особливим демократизмом відрізнялось Запорізьке військо, в якому усі найважливіші організаційні та політичні питання вирішувало усе військо, зібране на раду. Проводились ради полкові, сотенні та інші. Військові ради мали широкі права. На них вирішувались питання державної політики, надавалась згода на військові походи, обирались та зміщувались гетьмани. Але з кінця XVII ст. рада поступово втрачала своє значення.

По мірі вдосконалення військової організації суспільства змінювалась система контролю з боку державної влади. Контроль охоплював все більше коло питань, що призводило до суттєвого розширення мережі адміністративних органів. Для посилення ефективності контролю мали місце випадки використання його колективних форм.

Безпосередньо гасло «громадського контролю» було висунуто в XVII ст. в Англії як форма боротьби парламенту з монархом за вплив на армію. Під цим гаслом розумівся саме парламентський контроль, а не громадський. В подальшому гасло «громадського контролю» набуло конкретно сформульованого класового характеру і використовувалося європейською ліберальною буржуазією в боротьбі за владу з аристократією. В дійсності, й тоді й часто зараз, під громадським (цивільним) контролем приховано прагнення певних політичних груп до контролю над силовими структурами в своїх політичних інтересах. Цим і можна пояснити різке зростання уваги до цієї проблеми в суспільствах, які переживають період соціально-політичної нестабільності.

Світовий історичний досвід свідчить, що силові структури можуть бути як головним гарантом соціальної стабільності та громадянського миру в суспільстві, так і джерелом серйозної небезпеки для нього. Так за останні 50 років більш ніж у 70-ти країнах Азії, Африки, Європи та Латинської Америки силові структури брали активну участь у воєнних переворотах та інших політичних акціях. Серед них Республіки Азербайджан, Афганістан, Вірменія, Греція, Грузія, Ємен, Конго, Молдова, Пакистан, Таджикистан, Туреччина, Чилі та інші.

В сучасному світі все більше політиків та вчених схильні до думки, що безпека між державами та внутрішня стабільність значною мірою пов'язана з характером відносин між суспільством, державою та армією. В «Кодексі військово-політичної поведінки», прийнятому ОБСЄ в 1994 році в Будапешті, в галузі безпеки всі країни-учасниці дотримуються позиції, яка визначає, що демократичний політичний контроль над збройними силами повинен розглядатися як елемент безпеки та стабільності, сприяючи інтеграції збройних сил в громадянське суспільство.

Визначення в даному Кодексі контролю як демократичного та політичного підкреслює його внутрішню суть, яка втрачається в позначенні його як контролю громадського. Тому слід іще раз підкреслити, що «громадський контроль» не можна розуміти буквально як контролювання силових відомств із сторони цивільних організацій та осіб. За західними поняттями громадський контроль - це контроль за силовими структурами через політичні та демократичні легітимні інститути держави.

Демократичний та громадський (цивільний) контроль є досить складною гнучкою соціальною системою, яка створюється в країні з урахуванням багатьох факторів (зовнішньополітична ситуація, політичний устрій, соціально-економічний рівень розвитку, рівень розвитку правової бази, загального рівня культури, менталітету, традицій в тому числі й військових та інших).

Ці фактори суттєво впливають на процес створення і функціонування системи демократичного, цивільного контролю. При цьому потрібно пам'ятати, що ідеальної системи контролю немає в країнах навіть з великим досвідом її існування. Цю точку зору поділяють багато закордонних та вітчизняних дослідників (А. Арбатов, В. Гречанинов, Г. Крючков, Е. Нордлінджер, Г. Перепелиця, М. Требін, В. Шарій, Д. Шерр, Х. Юнг та інші).

Існує потреба визначити суть громадського контролю, чітко сформулювати його цілі, засоби та методи реалізації. Це дозволить уникнути серйозних методологічних помилок при аналізі громадського контролю над силовими структурами як соціального явища. Це тим більше важливо, оскільки існує декілька підходів в розумінні змісту громадського контролю. Tак, наприклад, російський дослідник А. Арбатов звів громадський контроль до трьох принципів: громадський міністр оборони; широка участь парламенту в здійсненні політики і контролю за військовим бюджетом; максимальна відкритість інформації по військовим питанням. По суті в даному випадку контроль обмежується функціями державних інститутів та міністерства оборони.

Західні «демократичні держави в своєму прагненні здійснювати цивільний контроль над збройними силами орієнтовані на три взаємозалежних принципи: департизацію, демократизацію і професіоналізацію». Існують позиції, згідно з якими громадський контроль зводиться до діяльності суспільних організацій з військових питань або створення спеціального органу, який контролює діяльність силових інститутів в суспільстві.

У зв'язку з таким багатоплановим розумінням призначення громадського контролю у суспільстві існує необхідність у визначенні суті цього поняття.

З позицій етимології, слово контроль визначає перевірку чи спостереження з ціллю перевірки. «Як елемент соціального регулювання, підкреслює О. Бєльков, - він призваний розкривати зародження та існування негативних явищ і тенденцій в станах і функціонування тих чи інших соціальних структур. Його суть - не у вирішенні проблем і протиріч, які не можливо вирішити, а в зборі інформації, яка свідчить про їх існування, розкриває їх причини та обумовлює необхідність реагування на них...» [2,с. 115].

Цю точку зору поділяє український вчений В. Гречанинов та інші дослідники. Подібний підхід до розуміння суті громадського контролю дозволяє, на наш погляд, уникнути спрощеного розуміння цього складного соціального явища. Громадський контроль можливо визначити як функціонування системи соціальних інститутів держави та громадського суспільства з регулювання військово-громадських відносин, надання законності діям силових структур, вдосконалювання їх розвитку в інтересах суспільства. Дане визначення громадського (цивільного) контролю в деякій мірі дозволяє зрозуміти причини зростання уваги в суспільстві до даної проблеми.

Громадський контроль в першу чергу означає першість політики над силовими структурами держави. Рішення про оголошення війни, про застосування збройних сил всередині країни та на основі міжнародних зобов'язань є прерогативою тільки конституційно-законної державної влади. Принципи громадського контролю звичайно регламентуються конституцією країни, в якій передбачається контроль зі сторони законодавчої та виконавчої влади.

Успіх політичного керівництва значної частини держав сучасного світу в здійсненні демократичних перетворень в значній мірі пов'язаний з рішенням проблеми громадського контролю над військовою сферою в цілому. Особливо це актуально для країн з перехідною економікою. Зміна політичного устрою та економічної структури зазвичай потребує реорганізації всієї системи національної безпеки країни, в якій важливе місце посідають силові інститути. Тому в умовах підвищеної політизації суспільства важливо чітко визначити місце та роль в політичному житті силових структур у правовому відношенні. У протилежному випадку політичне протистояння може перерости в озброєний конфлікт. У даному випадку часто складається ситуація переоцінки чи недооцінки місця та ролі силових структур у суспільстві в цілому та в системі національної безпеки зокрема. Крайності в будь-якому випадку можуть призвести до негативних наслідків для держави. Певну небезпеку для демократичних процесів в суспільстві представляє зростання в ньому значимості якої-небудь силової структури, яка з часом може перерости в прагнення цієї структури грати ведучу роль спочатку в системі силових відомств, а потім і в суспільстві в цілому. Історичних прикладів, які підтверджують можливий характер розвитку даного явища, більшу ніж достатньо. Ефективна дія є можливою тільки в правовій державі. Доки правова держава не сформована, ефективність громадського контролю військової сфери буде невисокою.

Громадський контроль повинен здійснюватись за військовою організацією суспільства в цілому, а не лише над збройними силами. Саме військова організація суспільства та її діяльність повинна бути предметом громадського контролю, який повинен суттєво впливати на: механізм формування та реалізації воєнної політики виходячи з інтересів воєнної політики країни; формування та використання оборонного бюджету; принципи побудови силових структур, їх задачі та порядок використання в країні та за кордоном; гармонізацію військово-громадських відносин, забезпечення високого соціального статусу та соціальних гарантій представникам силових інститутів; процеси демократизації збройних сил і інших силових відомств, правову захищеність їх членів; воєнно-патріотичне виховання громадян країни. Ціллю громадського контролю є гармонізація військово-громадських відносин, інтеграція силових інститутів в соціально-економічну та інші структури суспільства. Ось чому громадський контроль є неодмінною умовою нормального функціонування цивілізованої держави. Загальне призначення громадського контролю - формування та вдосконалення правової основи життєдіяльності воєнної організації держави та механізму здійснення на практиці воєнної політики, реалізації прав та обов'язків військовослужбовців. Громадський контроль повинен виключити можливість мілітаризації країни. Суб'єктом громадського контролю повинно бути достатньо багато інститутів найрізноманітнішого рівня та соціального статусу. їх назви та коло вирішуваних проблем визначаються традиціями та особливостями кожної конкретної країни.

В Україні згідно статті 6 Закону «Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави» суб'єктами контролю над воєнною організацією є: Верховна Рада України; Уповноважений Верховної Ради з прав людини; Президент України; РНБО України; Кабінет Міністрів України та інші.

За формою соціальної організації та ступенем інституціалізації російський вчений О. Бельков виділяє три види громадського контролю: владний, суспільний, партикулярний. Владний контроль здійснюється не військовими, а державними органами влади та посадовими особами (Президентом, органами законодавчої влади, прокуратурою, державними інспекціями і т.п.). Суспільний контроль здійснюється соціальними інститутами громадянського суспільства (політичними партіями, суспільними організаціями, засобами масової організаціями, незалежними науковими центрами та ін.). Партикулярний контроль здійснюється з боку окремих громадян, як військових, так і цивільних.

Світовий досвід знає різні типи громадянського контролю за силовими структурами. С. Гантінгтон, наприклад, сформулював поняття суб'єктивного та об'єктивного громадського контролю. Ці різновиди контролю мають одну і ту ж ціль - максимальне підсилення цивільної влади по відношенню до влади військових. Суб'єктивний контроль виник на більш ранніх етапах розвитку суспільства та переслідував і переслідує задачу підсилення впливу певних структур на силові інститути в противагу своїм політичним суперникам. За думкою С. Гантінгтон, суб'єктивний контроль в XX столітті втратив свою ефективність. На зміну йому, на думку багатьох західних спеціалістів, приходить об'єктивний громадський контроль. При ньому досягається зменшення впливу силових структур в суспільстві.

Американський дослідник Е. Нордлінджер виділяє три групи громадського контролю: традиційний, пенетраційний, ліберальний. Традиційний тип набув розповсюдження в Європі у XVII-XVIII століттях. В XX столітті він був характерним для країн з тоталітарним чи авторитарним режимами. Характерною рисою такого типу контролю є інтеграція політичної та військової влад. Пенетраційний («проникаючий») тип - забезпечує можливість громадської влади шляхом впровадження її ідеології у військові структури за допомогою мережі політичних установ і політичних кадрів. Ліберальний тип контролю характеризується чіткою диференціацією сфер відповідальності громадського та військового керівництва. Як відмічає К. Райс (США) «в основі ліберального типу контролю лежать: жорсткі обмеження військових на політичну діяльність; чітка диференціація обов'язків між військово-силовими інститутами; розмежування юрисдикції між громадськими та військовими інститутами» [3,с.58].

Для України демократичній цивільний контроль над військовою організацією - це вимога сьогодення. Україна взяла на себе міжнародні зобов'язання запровадити демократичний цивільний контроль над силовими структурами. Це зафіксовано в ряді документів, серед яких «Кодекс поведінки стосовно воєнно-політичних аспектів безпеки» (1994 р.), «Хартія про особливе партнерство між Україною та НАТО» (1997 р.) та інші.

В сучасній Україні створено певні умови для формування системи демократичного цивільного контролю над військовою організацією. Згідно з Законом України «Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами влади» (2003 р.) в державі створена система демократичного контролю. Вона складається з парламентського контролю, контролю здійснюваного Президентом У країни, органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, судовими органами, ЗМІ та інші.

Для армії наприклад, цивільний контроль передбачає необхідність чіткого розмежування функції політичного та адміністративного управління військовими формуваннями від суто військового управління їх діяльністю. Це призводить до наступного: цивільні керівники здійснюють політичне та адміністративне управління, військове ж керівництво відповідає за вирішення виклично військово-професійних питань.

На думку експертів за роки незалежності в Україні створено основні елементи системи цивільного контролю над військовою сферою. Посилення контролю, інтеграція військової організації з громадянським суспільством є не тільки важливим проявом демократії, а й однією з гарантій її збереження.

Список використаних джерел

1. Актуальні проблеми воєнної політології [За заг. ред. В.Ф. Смолянюка]. - Вінниця. НОВА КНИГА, 2002. - 344 с.

2. Бельков О. Гражданский контроль: каким он должен быть / Бельков О. // Гражданский контроль над вооруженными силами: иностранный опыт и специфика России [Под общ. ред. Г. Хагена, А. Савинкина]. - М.: Русский путь, 1999 - 240 с.

3. Райс К. Вооруженные силы в условиях демократии / Райс К. // США: Экономика, политика, идеология. - 1993. - №4. - С. 56-64.

Размещено на Allbest.ru