Майнові покарання у Військовому статуті про покарання 1869 р. та Військово-морському статуті про покарання 1886 р. Російської імперії

Размещено на http://www.allbest.ru/

МАЙНОВІ ПОКАРАННЯ У ВІЙСЬКОВОМУ СТАТУТІ ПРО ПОКАРАННЯ 1869 Р. ТА ВІЙСЬКОВО-МОРСЬКОМУ СТАТУТІ ПРО ПОКАРАННЯ 1886 Р. РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

К. Марисюк

В умовах реформування всіх сфер суспільного життя, що сьогодні простежують в нашій державі, виникає необхідність у вивченні й узагальненні історико-правового досвіду як України, так і тих зарубіжних країн, які перебували у тісному зв'язку і значною мірою впливали на формування вітчизняних держави, суспільства і права.

У згаданій сфері значну цікавість викликають питання нормативного закріплення системи кримінальних покарань на українських землях у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст.

Загальним питанням кримінального права Російської імперії досліджуваного періоду присвячували свої праці як сучасники згадуваних подій (наприклад, Л. Бєлогріц-Котлярєвскій, П. Валєнтінов), так і ті, які вивчали згадувані питання крізь призму років (В. Гончаренко, Ю. Проценко). Водночас, фактично всі дослідники обмежувались аналізом правових положень, що містилися в Уложенні про покарання кримінальні і виправні 1845 р. та у Статуті про покарання, які накладаються мировими суддями 1864 р., фактично залишаючи поза увагою так зване військово-кримінальне законодавство того часу. Всю складність ситуації чітко можна проілюструвати тим простим фактом, що, наприклад, Військово-морський статут про покарання 1886 р. досі жодного разу не був предметом серйозних вітчизняних історико-правових розвідок.

Оскільки повною мірою охопити всі спірні питання в межах однієї публікації неможливо, обмежимо коло нашого дослідження питаннями майнових покарань, закріплених у Військовому статуті про покарання 1869 р. та Військово-морському статуті про покарання 1886 р. Російської імперії.

Як відомо, перше видання Зводу законів Російської імперії було оприлюднене 31 січня 1833 р. Це перше видання включало в себе діючі закони станом на 1 січня 1832 р. [10, с. 552-553]

Повне видання Зводу здійснювалось у 1842 та 1857 рр. [7, с. 96] Відтак, у 1857 р. світ побачило третє і останнє офіційне видання Зводу законів.

На початку ХХ ст. Звід законів складався з 16-ти томів, які поділялися на частини, до складу яких входили 86 приватних зводів чи окремих актів, які називалися “уставами”, “положеннями”, “правилами” тощо. Серед іншого, Звід законів містив і положення, які стосувалися кримінально-правової сфери. [5, 306]

Згаданим вище питанням було присвячено том XV Зводу законів. Спочатку у ньому містилися Уложення про покарання кримінальні і виправні та Статут про покарання, які накладаються мировими суддями, перше з яких визначало покарання за більш тяжкі, а другий - за менш тяжкі злочини [8, с. 3].

Проте, далеко не всі нормативно-правові акти у кримінально-правовій сфері були включені до згаданого вище Зводу законів. Наприклад, окремо існували й самостійно діяли такі кодифіковані акти, як Військовий статут про покарання 1869 р. та Військово-морський статут про покарання 1886 р. [5, с. 309; 9, с. 160].

Найважливішими історичними передумовами прийняття Військового статуту про покарання 1869 р. та Військово-морського статуту про покарання 1886 р. можна вважати військово-кримінальні закони, уперше закріплені в російському законодавстві в XVII ст., в главі VII Уложення 1649 р. [2, с. 2] та Військові артикули Петра І 1716 р, які закріплювали паралельно загальні й спеціальні військові злочини.

У період царювання Миколи І ці Артикули було доповнено виданням Польового військового уложення, яке було розраховане на період воєнного часу.

Положення цих двох статутів зберегли свою силу і в Зводі військових постанов 1839 р., в п'ятій частині яких було поміщено Військово-кримінальний статут.

З виданням Уложення про покарання кримінальні і виправні виникла необхідність перегляду військово-кримінальних законів, і от, після попередніх спроб, 5 травня 1868 р. було оприлюднено Військовий статут про покарання, який ввійшов до частини VI Зводу воєнних постанов 1869 р., а дещо пізніше (у 1886 р.) і Військово-морський статут про покарання [1, с. 99].

Керуючись цим, важливим видається визначення місця Військового статут про покарання та Військово-морського статуту про покарання в системі кримінально-правового законодавства того часу.

Зазначене співвідношення, на думку В. Кузьміна-Караваєва, можна визначити ідеєю залежності. Це пояснюють, з одного боку, тим, що військово-кримінальні закони формально не були самостійними; їх можна було назвати самостійними лише щодо закріплених у них спеціальних положень. З іншого ж боку, військовослужбовці, поряд з іншими громадянами, могли вчиняти вбивства, крадіжки, підпали тощо, тобто посягати на норми загального права.

Відтак, наприклад, співвідношення Військового статуту про покарання з діючим у той час загальним кримінальним законодавством, як і сама ідея його залежності, чітко сформульовані у ст. 1 Статуту, а саме: “У всіх тих випадках, для яких цим Статутом не встановлено винятків чи особливих правил, до осіб, які підпадають під дію військово-кримінальних законів, застосовуються, відносно злочинів, проступків і покарань, загальні постанови, які діють щодо кримінальних законів” [6, с. 122].

У зв'язку з тим, що за змістом викладених норм у сфері майнових покарань обидва статути містили фактично аналогічні положення, розглянемо їх у сукупності, звертаючи окрему увагу лише на наявні розбіжності.

Поділяючи покарання на кримінальні і виправні, Статути зверталися і до майнових покарань. Надаючи перевагу покаранням, спрямованим проти особи (наприклад, смертній карі, ув'язненню у фортеці, висланню та ін.), Статути не згадували у переліку кримінальних покарань жодного майнового. Водночас, серед закріпленого у досліджуваних документах переліку виправних покарань мали місце й ті, які можна віднести до майнових. Зокрема, ст. 6 Військово-морського статуту про покарання та ст. 6 і 7 Військового статуту про покарання передбачали, що за злочини, поєднані з порушенням обов'язків військової служби для осіб, які користуються особливими правами стану, а також для осіб, які не користуються особливими правами стану, серед інших могли застосовуватись і грошові стягнення [4, с. 6 - 7; 3, с. 4].

Грошові стягнення призначали деколи як самостійні, а деколи як додаткові до інших покарань [8, с. 30].

Розмір цих покарань визначали на підставі особливих постанов щодо кожного, такого, що підлягав цим стягненням, протизаконного діяння.

У разі накладення грошового стягнення, яке визначалося законом лише в одному найвищому розмірі, воно могло бути пом'якшене у вироку суду (ст. 35 Військового статуту про покарання, ст. 33 Військово-морського статуту про покарання) [4, с. 15 - 16; 3, с. 13].

Традиційним для нормативно-правових актів Російської імперії досліджуваного періоду можна вважати те, що законодавець у Загальній частині Статутів не визначав чітких рамок грошового стягнення. Однак і Військовий статут про покарання, і Військово-морський статут про покарання, пішли ще далі, ніж інші кримінально-правові приписи того часу, не зазначивши і у жодній зі статей Особливої частини якоїсь прив'язки до грошових показників, які б дали можливість хоча б формально прив'язатись до фактичних розмірів досліджуваного покарання.

Водночас, традиційним для Статутів було визначення розмірів грошового стягнення залежно від завданої злочином шкоди. Наприклад, ст. 217

Військового статуту про покарання, крім відсторонення від служби, вимагала стягнути завдану скарбниці шкоду [4, с. 87], а ст. 225 вимагала сплати грошового стягнення не більше півпроцента в місяць від тої суми грошей або ціни того майна, яке було неналежно видане внаслідок вчинення злочину [3, с. 85].

Грошові стягнення, які не мали за законом особливого призначення, приєднувались або до капіталів Александрівського комітету зі справ поранених, а в нерегулярних військах звертались на користь належних цим військам капіталів, призначених для благодійницької мети (ст. 37 Військового статут про покарання [4, с. 16]), або ж приєднувалися до капіталів комітету з питань поранених (ст. 35 Військово-морського статуту про покарання [3, с. 14]).

Замість призначених за злочини і проступки грошових стягнень, нижні чини, які не мали власного майна для сплати останніх, підлягали:

- якщо сума стягнення не перевищувала п'ятдесяти рублів - простому арешту на строк до десяти днів;

- якщо сума стягнення не перевищувала ста п'ятдесяти рублів - простому арешту від десяти днів до одного місяця;

- якщо сума стягнення не перевищувала трьохсот рублів - одиночному ув'язненню у військовій (військово-морській) в'язниці на строк від одного до двох місяців;

- якщо сума стягнення була більшою від трьохсот рублів - одиночному ув'язненню у військовій (військово-морській) в'язниці на строк від двох до чотирьох місяців. [4, 24; 3, 22]

Якщо засуджені до виправних покарань офіцери чи цивільні чиновники військового відомства були не в стані заплатити всього чи частини накладеного на них покарання, то вони підлягали відрахуванню певної частини отримуваного ними утримання у відповідності до спеціальних постанов, а у випадку звільнення зі служби - підлягали заміні покарання на загальних засадах [4, с. 24 - 25; 3, с. 22 - 23].

З зазначеного правила існував виняток, який полягав у тому, що згідно зі ст. 53 Військового статуту про покарання та ст. 51 Військово-морського статуту про покарання, нижні чини за жодних випадків не могли підлягати відрахуванню з утримання, яке вони отримували від скарбниці. [4, с. 22; 3, с. 19]

Можна вести мову про наявність як у Військовому статуті про покарання, так і у Військово-морському статуті про покарання й залишків майнових покарань на користь потерпілого.

Хоч Статути не згадували про такі покарання, але їх норми містили положення, згідно з якими винні в злочині чи проступку, які завдали комусь шкоди або збитків, окрім покарання, мали відшкодувати завдану шкоду або збитки відповідно до рішення суду з цього питання, на підставі загального закону чи особливих військових постанов [4, с. 25] (постанов морського відомства [3, с. 23]).

Потерпілим від злочину могла бути не лише приватна особа, але й скарбниця, коли злочином порушувався майновий інтерес держави (наприклад, у разі розтрати посадовою особою казенного майна) [8, с. 36].

Винна особа, яка не мала належних засобів для відшкодування завданих нею шкоди чи збитків, на вимогу потерпілої сторони, якщо її (винну особу) не було засуджено до кримінального покарання, могла підлягати: ті, що залишились на військовій службі - відрахуванню з заробітку, а ті, що були звільнені з військової служби - тюремному ув'язненню [4, с. 26; 3, с. 23-24].

Зі значною долею впевненості можна вести мову про те, що законодавець ставив відшкодування шкоди потерпілому вище грошових стягнень на користь держави. Такий висновок дає підстави зробити положення, закріплене у ст. 65 Військового статуту про покарання та ст. 64 Військово-морського статуту про покарання, згідно з яким, у випадку неплатоспроможності засудженого до сплати відшкодування та до грошового стягнення, з його майна спочатку відшкодовувалося стягнення за шкоду чи збитки, а грошове стягнення зверталося лише на частку майна, яка залишиться після цього [4, c. 26; 3, с. 24].

Варто зазначити, що, незважаючи на надзвичайну подібність норм Військового статут про покарання та Військово-морського статут про покарання, в тому числі й щодо майнових покарань, останні містили й деякі положення, притаманні лише одному з них. Наприклад, у Військовому статуті про покарання було передбачене положення, яке зазначало, що до покарань, як кримінальних, так і виправних, мало приєднуватись, у деяких, визначених законом випадках, і покарання у виді конфіскації всіх чи частини належних засудженому речей чи іншого майна [4, с. 8].

Незважаючи на те, що цю норму можна вважати більше декларативною, ніж реальною, оскільки суті цього стягнення, як і процедури його застосування, не роз'яснювалось, проте Військово-морський статут про покарання взагалі не згадував про таку можливість, а відтак, очевидно й фактично не допускав її.

Мали місце такі норми й у Військово-морському статуті про покарання.

Наприклад, згідно зі ст. 62 стягнення винагороди за завдану шкоду або збитки, у випадку смерті винного, поширювалось і на його спадкоємців, але стягувалося лише з того майна, яке їм перейшло у спадок від винного (ст. 62) [3, с. 23].

Підсумовуючи викладене вище, можна констатувати, що в частині фіксації майнових покарань Військовий статут про покарання 1869 р. та Військово-морський статут про покарання 1886 р. загалом пішли шляхом таких кримінально-правових джерел розглядуваного часу, як Уложення про покарання кримінальні і виправні 1845 р. та у Статут про покарання, які накладаються мировими суддями 1864 р., відводили останнім другорядне, допоміжне місце порівняно з тими ж покараннями, спрямованими проти особи.

військовий морський статут покарання

Література

1. Бълогрицъ-Котляревскій Л. Учебникъ русскаго уголовнаго права. Общая и особенная части / Л. Бълогрицъ-Котляревскій. - Кіевъ-Петербургъ-Харьковъ: Южно-Русское Книгоиздательство Ф.А. Югансона, 1903. - 626 с.

2. Валентиновъ П. Конспектъ по русскому уголовному праву / П. Валентиновъ. - Харьковъ: Типо-Литографія “Печатное Дъло”, 1900. - 112 с.

3. Военно-морской уставъ о наказаніяхъ. Изданіе 1886 года. / Свод морскихъ постановленій. - Книга шестнадцатая. - СПб.: Типографія Морскаго Министерства, 1887. - 150 с.

4. Воинскій уставъ о наказаніяхъ 1869 г. - СПб. : Военная Типографія, 1899. - 125 с.

5. Гончаренко В. Право України під час її перебування у складі Російської імперії / Правова система України: історія, стан та перспективи: У 5 т. - Т. 1. / В. Гончаренко. - Х.: Право, 2008. - 728 с.

6. Кузьминъ-Караваевъ В.Д. Военно-уголовное право. Часть общая / В. Д. Кузьминъ- Караваевъ. - СПб. : Типографія С.-Петербургской Тюрьмы, 1895. - 316 с.

7. Проценко Ю.Л. Государство и право России в период разложения крепостнического строя и роста капиталистических отношений (первая половина ХIХ века) / Ю.Л. Проценко. - Волгоград: Издательство Вол.ГУ, 2005. - 132 с. - с. 96.

8. Русскіе военно-уголовные законы въ связи съ законами обще-уголовными. - СПб. : Типографія Товарищества “Общественная Польза”, 1891. - 258 с.

9. Толстая А.И. История государства и права России / А. П. Толстая. - М. : ЗАО Юстицинформ, 2007. - 320 с.

10. Филипповъ А. Учебникъ исторіи русскаго права. Часть I. / А. Филипповъ. - Юрьевъ: Печатано в типографіи К. Маттисена, 1907. - 732 с.

Размещено на Allbest.ru