Кримінально-правове значення обмеженої осудності

Размещено на http://www.allbest.ru/

КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВЕ ЗНАЧЕННЯ ОБМЕЖЕНОЇ ОСУДНОСТІ

В. Бурдін

Незважаючи на те, що у чинному КК України законодавець уперше в історії розвитку кримінального законодавства України формалізує поняття обмеженої осудності, наукові дискусії навколо цього питання не припиняються. Не менш спірним в літературі є і питання про те, яке кримінально-правове значення того факту, що особа на час вчинення злочину не могла повною мірою зберігати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою. В ч. 2 ст. 20 КК України зазначено, що визнання особи обмежено осудною враховується судом у разі призначення покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру. Проте як саме суд повинен враховувати цю обставину під час призначення покарання, законодавець не конкретизує.

Більшість науковців, які досліджували розглянену проблему, вважають, що цю обставину судом має розглядати як обставину, що пом'якшує кримінальну відповідальність [1, с. 162, 254; 2, с. 162-163; 3, с. 6]. Такої ж погляду дотримується і Пленум Верховного Суду України, який в п. 6 постанови від 3 червня 2005 р. № 7 “Про практику застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування” підтримав практику тих судів, які враховували стан обмеженої осудності як обставину, що пом'якшує покарання. Окремі науковці не просто пропонують розглядати зазначену обставину, як таку, що пом'якшує кримінальну відповідальність, але й вважають за необхідне формалізувати при цьому критерії пом'якшення покарання. Зокрема, Т.М. Приходько пропонує за наявності вказаної обставини пом'якшувати особі покарання не менше, ніж на 2/3 від санкції статті Особливої частини КК України, яка передбачає відповідальність за вчинений нею злочин. У випадках, коли строк покарання при його пом'якшенні на 2/3 буде меншим від мінімальної міри покарання, передбаченого санкцією статті Особливої частини КК України, призначається мінімальний його строк, або це покарання замінюють (при можливості) менш тяжким [4, с. 4-5].

Водночас інші науковці обережніше підходять до вирішення питання про те, чи повинна ця обставина враховуватися як така, що пом'якшує кримінальну відповідальність. Наприклад, А.А. Васильєв вважає, що психічний розлад або розумова відсталість, що не виключають осудності, залежно від конкретних обставин справи, можуть бути враховані судом у разі призначення покарання як обставина, що пом'якшує покарання [5, с. 15]. Д.Р Лунц також застерігає від вузько біологічного підходу до оцінки поведінки зазначених осіб і вважає, що її доцільно оцінювати не лише з погляду наявних у таких осіб психічних аномалій, але з урахуванням інших соціально-психологічних чинників [6, с. 19]. На думку П.С. Дагеля, психічні аномалії не тільки не повинні враховуватися як обставина, що пом'якшує кримінальну відповідальність, у всіх випадках вчинення злочину, але й в окремих випадках можуть свідчити навіть про більший ступінь суспільної небезпеки вчиненого злочину. Наприклад, наявність психічних аномалій у сексуального маніяка, на його думку, не тільки не повинна пом'якшувати його кримінальну відповідальність, але й свідчить про підвищену суспільну небезпеку такої особи [7, с. 88].

Наявність у злочинця психічного розладу, як вважає О.В. Зайцев, не може однозначно ні пом'якшувати, ні обтяжувати покарання за вчинений ним злочин. Він хоч і пропонує доповнити перелік обставин, що пом'якшують покарання, вказівкою на стан обмеженої осудності, проте вважає, що такий стан не дає змоги однозначно у всіх випадках говорити про пом'якшення покарання особі. Пов'язано це, на його думку, насамперед з тим, що суб'єкт злочину, визнаний обмежено осудним, може вчинити будь-який злочин, передбачений Особливою частиною КК України, і залежно від обставин справи особа і вчинене нею діяння може характеризуватися різним ступенем суспільної небезпеки. Тому він пропонує передбачити право суду, а не обов'язок пом'якшити покарання такій особі залежно від характеру вчиненого особою злочину [8, с. 164, 169-171].

Дослідник Р.І. Міхєєв пропонує доповнити перелік обставин, що пом'якшують кримінальну відповідальність, вказівкою на психічні аномалії. Проте враховувати їх як такі в усіх випадках, вважає він, було би неправильним, оскільки психічні аномалії можуть: а) знижувати суспільну небезпеку особи злочинця (наприклад, при вчиненні психастеніком злочину з необережності); б) мати нейтральний характер, тобто не мати значення для оцінки характеру та ступеня суспільної небезпечності особи психічно аномального злочинця; в) підвищувати суспільну небезпеку особи злочинця (наприклад, у випадку сексуальних перверзій у особи, яка вчиняє статеві злочини) [9, с. 96-97, 100, 103].

Також застерігає від однобічного підходу до вирішення питання про кримінальноправове значення розгляненої обставини Г.В. Назаренко. На його думку, пом'якшити покарання неможливо у випадку вчинення особою з психічною аномалією умисного злочину з причин, якими є її антисуспільні погляди та установки, а не безпосередньо психічна аномалія. Пом'якшити кримінальну відповідальність, як він вважає, можливо лише в тих випадках, коли особа вчинила злочин з необережності, і якщо при цьому доведено, що психічна аномалія загальмовувала психічні реакції, утруднювала сприйняття оточуючої обстановки та прогнозування наслідків діяння і тим самим сприяла проявам недбалості чи самовпевненості [10, с. 148-149].

Дослідниця О.Д. Сітковська також вважає, що, за загальним правилом, зниження можливості до свідомо-вольового контролю за своєю поведінкою в особи під час вчинення нею злочину повинно враховуватися судом як пом'якшувальна обставина. Водночас, на її думку, у випадку вчинення злочину суб'єктом з психічною аномалією до предмету доказування обов'язково має бути додане з'ясування того, наскільки вплинув психічний розлад на прийняття та реалізацію рішення про вчинення злочину. Коректним, на її думку, буде також питання експертам про те, чи усвідомлювала (чи повинна була усвідомлювати) особа наявність, характер та можливий вплив на поведінку в конкретному випадку психічної аномалії. З урахуванням цього, вважає вона, і вирішуватимуть питання про те, чи будуть ці аномалії враховані як обставина, що пом'якшує покарання. Адже вплив психічних аномалій на поведінку в типових чи передбачуваних ситуаціях в більшості випадків заздалегідь відомий особі чи повинен бути відомий.

Тому цілеспрямований самоконтроль може у багатьох випадках попередити виникнення небезпечних ситуацій. Ігнорування особою такого самоконтролю може нейтралізувати в конкретному випадку значення психічного розладу як обставини, що пом'якшує відповідальність [11, с. 176-177].

На нашу думку, аргументи тих науковців, які намагаються заперечити самостійне кримінально-правове значення як обставини, що пом'якшує кримінальну відповідальність, того факту, що особа під час вчинення злочину не могла повною мірою зберігати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою, не є переконливими з таких причин:

По-перше, на наш погляд, той факт, що особа під час вчинення злочину не могла повною мірою зберігати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою, не втрачає самостійного значення як обставини, що пом'якшує кримінальну відповідальність, залежно від інших обставин, які можуть негативно характеризувати особу винного чи зумовили виникнення такого її стану. Так само як, наприклад, факт вчинення злочину вагітною жінкою не може втратити значення самостійної обставини, що пом'якшує кримінальну відповідальність, залежно від того, що така жінка вчинила злочин у стані сп'яніння або мала непогашену та незняту судимість на момент вчинення нового злочину, або ж завагітніла, маючи на меті використати такий свій стан на випадок її викриття, як обставину, що буде пом'якшувати кримінальну відповідальність. Інша річ, як суд має вирішувати питання про індивідуалізацію кримінальної відповідальності особи, коли у справі є обставини, які водночас і пом'якшують, і обтяжують кримінальну відповідальність особи. Звісно, що суд в такому випадку опиняється в складній ситуації, але це вже інша проблема, яка стосується правил обрання конкретної форми та міри кримінальної відповідальності у таких випадках;

По-друге, деякі з перелічених вчених, як нам видається, не враховують того, що психічна діяльність людини, на жаль, не настільки прогнозована і підконтрольна людині, щоб можна було стверджувати про те, що особа знала чи повинна була знати, що в певній ситуації вона втратить можливість повною мірою забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою, а тим більше могла сама викликати у себе певний стан. Що ж стосується тих аргументів, що особа, яка має певні психічні відхилення, повинна уникати конфліктних ситуацій, в яких ці відхилення можуть проявитися, то, мабуть, не буде помилкою, якщо сказати, що уникати конфліктних ситуацій повинна будь-яка особа, а не тільки та, яка має психічні відхилення. І знову ж таки навіть в тих випадках, коли особа мала змогу уникнути конфліктної ситуації, але не зробила цього, внаслідок чого вона вчинила злочин, коли не могла повною мірою забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою, це не може нівелювати значення цього факту зменшення контролю, як обставини, що пом'якшує кримінальну відповідальність. В іншому випадку це було б рівнозначним забороні видавати лікарняний лист особі, яка, знаючи про свою схильність до респіраторних захворювань, носить одяг не за сезоном, внаслідок чого систематично хворіє;

По-третє, не зовсім правильно так вже категорично розглядати вплив стану сп'яніння на можливість особи усвідомлювати свої діяння та керувати ними. Зазначимо лише те, що особа, яка має певні психічні відхилення, може опинитися у стані сп'яніння і не з власної волі, коли йдеться про так зване недобровільне сп'яніння. Гадаємо, що в таких випадках ніхто не буде заперечувати значення такого стану сп'яніння як обставини, що не лише не обтяжує, а часом і пом'якшує кримінальну відповідальність. Крім того, окремі психічні розлади, спричинені систематичним вживанням різних психоактивних речовин, безсумнівно зачислюють до так званого медичного критерію неосудності [12, с. 51-58]. Незрозуміло, чому тоді робити винятки щодо врахування таких станів при індивідуалізації кримінальної відповідальності в тих випадках, коли особа є осудною, і підлягатиме кримінальній відповідальності.

На нашу думку, встановлення того факту, що особа під час вчинення злочину не могла повною мірою забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою, беззастережно має бути враховано як обставину, що пом'якшує кримінальну відповідальність особи. Адже загальновизнаним є те, що на суспільну небезпеку складу злочину впливають усі його елементи. Якщо ж говорити про існування так званої “стандартної” суспільної небезпеки певного складу, то всі відхилення від цього “стандарту” мають бути взяті до уваги або як такі, що підвищують суспільну небезпеку, або ж як такі, що її знижують. У нашому випадку внаслідок того, що особа під час вчинення злочину не могла повною мірою забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою, можна говорити про відхилення від норми в бік зменшення “стандартної” суспільної небезпеки такого елемента складу злочину, як суб'єкт, що само собою зрозуміло, повинно враховуватися як обставина, що пом'якшує кримінальну відповідальність. Усі інші обставини, якщо вони мають самостійне кримінально-правове значення, суд також повинен взяти до уваги при індивідуалізації кримінальної відповідальності.

Водночас, ми не можемо погодитися з думкою тих вчених, які пропонують безпосередньо в КК України передбачити обов'язкові межі пом'якшення покарання. Річ у тому, що при індивідуалізації кримінальної відповідальності суд враховує не лише цю одну обставину, про яку йдеться, але й інші обставини, які не лише пом'якшують, але й обтяжують кримінальну відповідальність. Зрозуміло, що формалізувати критерії пом'якшення покарання лише стосовно якоїсь однієї обставини було би неправильно. Крім того, чітко визначити критерії пом'якшення можна лише стосовно такої форми кримінальної відповідальності, як покарання, але кримінальна відповідальність може реалізовуватися і в інших формах. Зрештою і сам вибір конкретної форми кримінальної відповідальності також залежить від обставин, що пом'якшують та обтяжують відповідальність.

Зазначимо, що зниження свідомо-вольового контролю в особи за своєю поведінкою може бути різного ступеня, а отже, і з цього погляду наперед визначати однакові критерії зменшення покарання у всіх випадках, також було б неправильним рішенням. На наш погляд, цілком достатнім буде, якщо серед переліку обставин, що пом'якшують покарання, окремо вказати на таку обставину, як втрата особою під час вчинення злочину можливості повною мірою забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою, не формалізуючи при цьому критеріїв такого пом'якшення. Водночас, такий підхід не заперечує того, що законодавець може з урахуванням такої ознаки, як втрата особою під час вчинення злочину, повною мірою забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою конструювати так звані “привілейовані” склади злочинів, враховуючи тим самим найтиповіші ситуації такої втрати. Наприклад, законодавець на сьогодні з урахуванням цієї ознаки диференціює кримінальну відповідальність, конструюючи такі склади злочинів, як умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання (ст. 116 КК України), умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне у стані сильного душевного хвилювання (ст. 123

КК України). В названих складах злочинів втрата особою під час вчинення злочину можливості повною мірою усвідомлювати свої діяння або передбачати наслідки цих діянь чи керувати ними є конститутивною ознакою складу. Враховуючи особливі обставини виникнення такого стану, законодавець в межах диференціації кримінальної відповідальності суттєво пом'якшує її, конструюючи зазначені “привілейовані” склади злочинів. Отже, за загальним правилом, втрата особою під час вчинення злочину можливості повною мірою забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своїми діяннями повинна враховуватися як обставина, що пом'якшує кримінальну відповідальність на рівні її індивідуалізації. Проте цю ж саму ознаку законодавець може використовувати для диференціації кримінальної відповідальності при конструюванні “привілейованих” складів злочинів.

У науці кримінального права дискусійним є питання не лише щодо того, чи потрібно враховувати втрату особою повною мірою можливості забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою під час вчинення злочину як обставину, що пом'якшує або, навпаки, обтяжує кримінальну відповідальність, але й про можливість застосування до такої особи примусових заходів медичного характеру. Оскільки більшість вчених вважають, що причиною зменшення свідомо-вольового контролю є психічний розлад, що згідно з ч. 1 ст. 20 КК України відповідає і сучасній позиції законодавця, то зрозуміло, що виникає питання про можливість примусового медичного лікування такої особи, а також форм та підстав такого медичного втручання. Тим більше, що відповідно до ч. 2 ст. 20 КК України визнання особи обмежено осудною може бути підставою для застосування до неї примусових заходів медичного характеру.

Найбільш повно узагальнив різні форми застосування примусових заходів медичного характеру до згаданої категорії осіб свого часу В.С. Трахтеров, дослідивши різні законодавчі підходи до вирішення цієї проблеми, він навів такі можливі варіанти вирішення цього питання: 1) застосування системи прямої кумуляції, коли заходи медичного характеру застосовуються разом із заходами кримінальної відповідальності; 2) застосування системи зворотної кумуляції, коли перед заходами кримінальної відповідальності до особи застосовують заходи медичного характеру; 3) застосування лише медичних заходів; 4) застосування модифікованих медичних заходів із заходами кримінальної відповідальності [1, с. 236]. Справедливості заради треба зазначити, що на сьогодні, незважаючи на актуальність розгляненої проблеми, вчені так і не запропонували інших форм, крім вищезазначених. Дослідники так чи інакше у своїх пропозиція повертаються до відомих вже чотирьох форм.

Ще в 20-х роках минулого століття вчені пропонували створення спеціальних установ для осіб, які вчинили правопорушення під впливом психічних аномалій, в яких би режим утримання поєднували з лікуванням, обов'язковою працею та з заходами, спрямованими на соціальне перевиховання. На сьогодні така пропозиція не втратила своєї актуальності і окремі вчені продовжують її підтримувати [4, с. 5; 13, с. 16]. Враховуючи труднощі організаційного та фінансового характеру, які можуть виникнути у зв'язку з створенням таких установ нового типу, Н.Г. Іванов пропонує поетапне вирішення цієї проблеми. Спершу в тих місцях, де засуджені відбувають покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк, він пропонує ввести посаду, яку повинен займати спеціаліст в галузі патопсихології. Він, на думку Н.Г. Іванова, мав би обстежувати тих осіб, які відбувають покарання, виявляти з них тих, хто має психічні аномалії, та застосовувати до них спеціальні психотерапевтичні заходи. У такому випадку буде досягнуто ефективне поєднання каральних заходів з психолого-психіатричним лікуванням. Надалі він все ж таки пропонує створити спеціальні установи для утримання аномальних злочинців, де будуть поєднані обов'язкова праця з необхідною для таких осіб психолого-психіатрична терапія [14, с. 173]. Досліджуючи це питання, О.В. Зайцев вважає, що врахування психічних розладів у межах осудності під час відбування особою покарання можливе і без створення для них спеціальних виправних установ. Зокрема, відповідно до ст. 95 КВК України засуджені піддаються повному медичному обстеженню для виявлення інфекційних, соматичних і психічних захворювань, а також первинному психологопедагогічному та іншому вивченню. За результатами такого медичного обстеження, первинної психодіагностики і психолого-педагогічного вивчення та на підставі кримінологічної, кримінально-правової характеристики на кожного засудженого складають індивідуальну програму соціально-виховної роботи, яку затверджують начальник колонії. Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 107 КВК України стосовно засуджених до позбавлення волі передбачена можливість лікування. Отож, вчений робить висновок про те, що чинний КВК України передбачає досить можливостей для забезпечення індивідуального підходу до відбування покарання щодо засуджених, які мають психічні розлади [8, с. 175-176].

При вирішенні цієї проблеми, на нашу думку, не слід забувати, що, передусім, ефективність призначеного особі покарання залежатиме від правильного організаційно-правового забезпечення його відбування засудженим. І в цьому відношенні правильною треба визнати тенденцію щодо максимального диференційованого підходу до відбування покарання. При цьому така диференціація повинна відбуватися з урахуванням різних характеристик особи засудженого. Адже саме від індивідуальних особливостей особи засудженого залежить сприйняття ним засобів виправлення і ресоціалізації, а отже, і процес виправлення засудженого. При цьому основну увагу у цьому відношенні має бути звернуто не на психічний стан особи при вчиненні нею злочину, а на її стан під час відбування призначеного покарання. Зокрема, особа під час вчинення злочину могла перебувати в такому стані психічного розладу, який позбавляв її можливості повною мірою усвідомлювати свої діяння або передбачати наслідки цих діянь чи керувати ними.

Проте, якщо на момент відбуття нею покарання така особа вже не має психічного розладу, застосовувати до неї медичні заходи, спрямовані на поліпшення її психічного здоров'я, немає потреби. Звичайно, що ідеальним варіантом вирішення цієї проблеми було би створення спеціальних установ виконання покарань, в яких застосування до засуджених засобів виправлення та ресоціалізації відбувалося би з урахуванням їхніх психічних особливостей. Водночас, з практичного боку реалізація такої пропозиції пов'язана із суттєвими труднощами організаційно-матеріального характеру. Тому суто з практичного боку можна погодитися з думкою тих вчених, які вважають за можливе проводити психічну корекцію засудженого в межах існуючих видів установ виконання покарань.

Останнім часом досить активно обговорюється в юридичній літературі ще одна форма застосування примусових заходів медичного характеру, коли ці заходи пропонують поєднувати разом із заходами кримінальної відповідальності, зокрема, покаранням. Проте серед вчених немає єдиного погляду на підстави, за наявності яких можливе одночасне застосування цих заходів. Окремі вчені взагалі не деталізують підстави їхнього застосування [5, с .15]. Інші вважають, що вирішення цього питання не може відбуватися без належної диференціації. Зокрема, на думку Г.В. Назаренко, необхідність у призначенні примусових заходів медичного характеру таким особам разом з покаранням виникає лише у випадку, коли обмежено осудна особа внаслідок наявного у неї психічного розладу становить небезпеку для себе та інших осіб і може знову вчинити злочин. Це означає, що ступінь психічного розладу суб'єкта повинен бути значним, свідчити про його потенційну небезпеку. В іншому випадку у призначенні та застосуванні примусових заходів медичного характеру, на його думку, немає потреби [10, с. 149]. Н.А. Орловська вважає, що до обмеженої осудної особи можуть бути застосовані нарівні з покаранням такі примусові заходи медичного характеру, як надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку або госпіталізація в психіатричну установу із звичайним наглядом. У разі засудження такої особи до позбавлення волі її примусове лікування повинно відбуватися в місцях позбавлення волі [3, с.16].

У ч. 2 ст. 20 КК України передбачено можливість застосування до особи, яка визнана обмежено осудною, примусових заходів медичного характеру. Водночас, на наш погляд, положення, передбачені в ч. 2 ст. 20 КК України, в частині, де йдеться про можливість застосування до особи, яка визнана обмежено осудною, примусових заходів медичного характеру суперечать іншим положенням чинного КК України. Зокрема, в ч. 2 ст. 19 КК України передбачено можливість застосування примусових заходів медичного характеру до осіб, визнаних неосудними. В ч. 3 ст. 19 КК України передбачено можливість застосування таких заходів до осіб, які вчинили злочин у стані осудності, але до постановлення вироку внаслідок психічної хвороби втратили можливість усвідомлювати свої діяння або керувати ними. Отож, і в першому, і в другому випадку примусові заходи медичного характеру застосовуються до осіб, які відповідно не мали під час вчинення суспільно небезпечного діяння або не мають вже після вчинення злочину можливості усвідомлювати свої діяння або керувати ними. Не зрозуміло тільки чому тоді передбачено застосування примусових заходів медичного характеру до тих осіб, які визнані обмежено осудними, тобто, які і мали, і мають як під час вчинення злочину, так і після цього можливість усвідомлювати свої діяння та керувати ними, щоправда, не повною мірою?

Видається, що не узгоджуються між собою положення ч. 1 та ч. 2 ст. 20 КК України. Адже в ч. 1 ст. 20 КК України зазначено, що підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана судом обмежено осудною. Водночас, оскільки в ч. 2 ст. 20 КК України передбачено можливість застосування до зазначеної категорії осіб примусових заходів медичного характеру, можна зробити висновок про те, що в окремих випадках визнання особи обмежено осудною є підставою, коли вона не підлягатиме кримінальній відповідальності. Адже зазначені заходи за чинним КК України не належать до системи заходів кримінальної відповідальності. Мабуть, законодавець мав би безпосередньо передбачити можливість застосування в таких випадках примусових заходів медичного характеру разом із покаранням. Саме про таке застосування таких заходів наголошують окремі науковці. При цьому вчені вважають, що відповідно до чинного КК України до обмежено осудних можливим є призначення лише такого примусового заходу медичного характеру, як надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку [15, с. 302]. Такої ж позиції дотримується і Пленум Верховного Суду України, який у п. 6 постанови від 3 червня 2005 р. № 7 “Про практику застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування” визнав правильною практику тих судів, які застосовують до осіб, визнаних обмежено осудними, примусового заходу медичного характеру у вигляді амбулаторної психіатричної допомоги за місцем відбування покарання.

Проте в чинному КК України прямо не передбачено можливості застосування примусових заходів медичного характеру разом з покаранням, а тому пропозиції вчених щодо можливості їх одночасного застосування можна розглядати лише в порядку de lege ferenda. Неможливість застосування примусових заходів медичного характеру разом з покаранням обґрунтовується і тим, що на сьогодні серед передбачених видів таких заходів лише деякі з них за своїм змістом можуть бути призначені і застосовані разом з окремими покараннями. Наприклад, у випадку призначення покарань, які пов'язані з ізоляцією особи, неможливо застосувати жодного з примусових заходів медичного характеру адже виконуються вони в різних установах та закладах. У випадку призначення виправних робіт, громадських робіт, службових обмежень для військовослужбовців можливо призначити лише надання амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку. І лише у випадку призначення більш м'яких видів покарань можливо застосувати до особи будь-який примусовий захід медичного характеру. Проте таке тлумачення кримінального закону і така практика його застосування, на наш погляд, була би явно несправедливою та такою, що порушує принцип рівності громадян перед законом. Адже особи, до яких було застосовано більш м'який вид покарання, а отже, які становлять собою меншу суспільну небезпеку, опинялися б в гіршому становищі порівняно з тими, до яких були застосовані більш суворі види покарання.

Окремі науковці вважають, що застосування до осіб, визнаних обмежено осудними, примусових заходів медичного характеру, треба розглядати як особливу форму реалізації щодо них кримінальної відповідальності. Обґрунтовується цей погляд тим, що вказані особи відповідно до ч. 1 ст. 20 КК України підлягають кримінальній відповідальності, а отже, і застосування до таких осіб примусових заходів медичного характеру необхідно розглядати як специфічну форму реалізації кримінальної відповідальності щодо них [16, с. 231]. На наш погляд, зазначена позиція не може бути визнана правильною з таких міркувань:

- по-перше, навряд чи можна пояснити, чому одні і ті ж самі примусові заходи медичного характеру в одних випадках є формою реалізації кримінальної відповідальності, а в інших - не визнаються такими. Правова природа зазначених заходів у всіх випадках їхнього застосування однакова. Це залежить хоча б з того, що законодавець не робить жодних застережень щодо цілей застосування цих заходів в різних випадках;

- по-друге, очевидно, що заходи кримінальної відповідальності застосовуються, передусім, з метою виправлення особи, яка вчинила злочин. Проте в ст. 92 КК України серед цілей застосування цих заходів такої мети не передбачено. Тим більше, якщо визнавати застосування примусових заходів медичного характеру до обмежено осудних формою реалізації кримінальної відповідальності, то дуже дивно виглядає положення, коли серед цілей кримінальної відповідальності вказується на мету обов'язкового лікування особи;

- по-третє, будь-яка форма реалізації кримінальної відповідальності має чітко визначений свій початок та момент закінчення. Застосування примусових заходів медичного характеру не обмежується строками і триває до одужання особи або такого покращення її психічного стану, який дає змогу передати її на піклування родичам або опікунам з обов'язковим лікарським наглядом.

З урахуванням викладеного, видається, що застосування примусових заходів медичного характеру до обмежено осудних осіб не можна вважати формою реалізації щодо них кримінальної відповідальності. Отож, ми знову ж таки приходимо до висновку про наявність колізії між ч. 1 ст. 20 та ч. 2 ст. 20 КК України. Очевидно, що законодавець міг би формально вирішити цю проблему, зазначивши, що примусові заходи медичного характеру можуть бути застосовані до особи, яка визнана обмежено осудною, разом із застосованими до неї заходами кримінальної відповідальності, зокрема покарання, або обрати будь-яку іншу форму їх застосування, про які згадував В.С. Трахтеров.

Також видається, що сама проблема, а отже, і її вирішення, є не лише у формальній площині. Передусім, необхідно змістовно розглянути питання про доцільність та правомірність застосування примусових заходів медичного характеру до вказаної категорії осіб. Так, розглядаючи це питання, О.В. Зайцев слушно вважає, що стосовно цієї категорії осіб взагалі неправильно передбачати можливість застосування примусових заходів медичного характеру. Вони повинні мати можливість проходити лікування на добровільній основі [8, с. 191-192, 195-199]. На сьогодні міжнародні стандарти в галузі надання психіатричної допомоги визнають пріоритет добровільності її надання, максимально обмежуючи випадки можливого примусового втручання. Така ж позиція простежується і в національному законодавстві. Так, відповідно до ст. 4 Закону України “Про психіатричну допомогу” одним із принципів надання психіатричної допомоги закріплено принцип її добровільності. Примусове надання такої допомоги допускається лише у випадку наявності в особи тяжкого психічного розладу, тобто розладу психічної діяльності, який позбавляє особу здатності адекватно усвідомлювати навколишню дійсність, свій психічний стан і поведінку. Більше того, сам собою тяжкий психічний розлад не є підставою для примусового надання психіатричної допомоги. Така допомога у примусовому порядку надається лише тоді, коли є достатні підстави для обґрунтованого припущення про наявність у особи тяжкого психічного розладу, внаслідок чого вона: 1) вчиняє чи виявляє реальні наміри вчинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку для неї чи оточуючих; 2) неспроможна самостійно задовольняти свої основні життєві потреби на рівні, який забезпечує її життєдіяльність; 3) завдасть значної шкоди своєму здоров'ю у зв'язку з погіршенням психічного стану у разі ненадання їй психіатричної допомоги. Враховуючи загальну тенденцію гуманізації примусового надання психіатричної допомоги, ми не можемо погодитися з думкою тих вчених, які пропонують передбачити дисциплінарну відповідальність засуджених у вигляді штрафу за злісне ухилення від застосування примусових заходів медичного характеру [17, с. 54]. Особа, яка зберігає можливість здійснювати свідомовольовий контроль за своєю поведінкою, повинна сама вирішувати, чи звертатися їй за психіатричною допомогою, чи ні. Крім того, застосування примусових заходів медичного характеру не входить до змісту жодного з покарань. Отже, особа має право сама вирішувати і питання про припинення такого лікування.

Очевидно, що застосування до осіб, які визнані обмежено осудними, примусових заходів медичного характеру суперечить наведеним вище положенням. Адже змістовна характеристика психічної діяльності особи, котра перебуває в стані обмеженої осудності, не дає підстави говорити про те, що вона позбавлена здатності адекватно усвідомлювати навколишню дійсність, свій психічний стан і поведінку. Навпаки, оскільки йдеться про різновид осудності, особа в такому стані має можливість забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою. За таких умов особа повинна мати можливість з власної волі вирішувати, чи звертатися їй за психіатричною допомогою, чи ні.

обмежений осудний покарання

Література

1. Трахтеров В. Кримінальна відповідальність психічно неповновартих / В. Трахтеров // Труды кафедры “Проблемы совеременного права” и Правового факультета Харьковского Института Народного Хозяйства. - Харків, 1930. - № 5. - 256 с.

2. Иванов Н.Г. Аномальный субъект преступления: проблемы уголовной ответственности: Учеб. пособие для вузов / Н.Г. Иванов. - М.: Закон и право, ЮНИТИ, 1998. - 224 с.

3. Орловська Н.А. Осудність та її види (порівняльний аналіз законодавства України та інших держав) : автореф дисерт. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук. - Одеса, 2001. - 21 с.

4. Приходько Т.М. Проблема обмеженої осудності в кримінальному праві : автореф дисерт. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук. - К., 2001. - 21 с.

5. Васильєв А.А. Проблеми осудності у кримінальному праві : автореф дисерт. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук - Х., 2005. - 20 с.

6. Лунц Д.Р. Советская судебная психиатрия / Д.Р. Лунц. - М.: Знание, 1970. - 33 с.

7. Дагель П.С. Учение о личности преступника в советском уголовном праве. Учеб. Пособ / П.С. Дагель. - Владивосток : Дальневост. гос. ун-т, 1970. - 133 с.

8. Зайцев О.В. Обмежена осудність у кримінальному праві України: Монографія / О.В. Зайцев. - Харків : Х.: Майдан, 2007. - 240 с.

9. Михеев Р.И. Проблемы вменяемости и невменяемости в советском уголовном праве / Р.И. Михеев. - Владивосток : Изд-во Дальневост. ун-та, 1983. - 300 с.

10. Назаренко Г.В. Невменяемость: Уголовно-релевантные психические состояния / Г.В. Назаренко. - СПб. : Изд-во “Юридический центр Пресс”, 2002. - 207 с.

11. Ситковская О.Д. Психология уголовной ответственности / О.Д. Ситковская. - М.: Изд-во НОРМА. - 1998. - 285 с.

12. Бурдін В.М. Кримінальна відповідальність за злочини, вчинені в стані сп'яніння : Монографія / В.М. Бурдін. - К. : Атіка, 2005. - 160 с.

13. Гончар Т.О. Неповнолітній як суб'єкт відповідальності за кримінальним правом України : автореф. дис на здобуття наук ступеня канд. юрид. наук - О., 2005. - 20 с.

14. Иванов Н.Г. Аномальный субъект преступления: проблемы уголовной ответственности: Учеб. пособие для вузов / Н.Г. Иванов. - М.: Закон и право, ЮНИТИ, 1998. - 224 с.

15. Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / Ю.В. Баулін, В.І, Борисов, С.Б. Гавриш та ін ; за заг. ред. В.Т. Маляренка, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. вид 2-ге, переробл. та доп. - Х. : ТОВ “Одіссей”, 2004. - 1152 с.

16. Уголовный кодекс Украины. Комментарий: под редакцией Ю.А. Кармазина и Е.Л. Стрельцова. Издание второе.Х.: ООО “Одиссей”, 2002.960 с.

17. Зайцева О. Порядок лечения ограниченно вменяемых осужденных требует дополнительной регламентации / О. Зайцева // Российская юстиция. - 2003. - № 5. - С. 54-55.

Размещено на Allbest.ru