Размещено на http://www.allbest.ru/

Конфронтаційна модель розвитку етнополітичних процесів в Криму

Крисаченко B.C.

He зважаючи на те, що в Україні діють законодавчі акти, які створюють необхідні умови для задоволення етнічних й культурно-освітніх потреб національних меншин, постійно виникають певні проблеми, які потребують оперативного розв'язання. Серед них особливо виділяється так зване російськомовне питання.

Поряд із інформаційними компаніями у медійному просторі гучними заявами МЗС з приводу утиску прав російськомовного населення у ряді країн колишнього СРСР, Російська Федерація посилює ідеологічну роботу за кордоном, у першу чергу на пострадянському просторі. Зокрема, відмічалася активна діяльність ряду російських політиків, які намагалися на офіційному рівні переглянути сучасний статус Автономної Республіки Крим (АРК) та його належність до України [1; 2]; створення суспільно - політичних організацій і громад, мета та практична діяльність яких несе в собі ознаки територіальних претензій до України [3; 4; 5]. Іншим способом інформаційного впливу є використання Росією панівного становища російського супутникового та ефірного телебачення у південно-східних областях України, що дає змогу пропагувати проросійські настрої у населення цих регіонів (формування у населення негативного ставлення до CC та НАТО, створення в Україні осередків напружень з мовного та національного питань, а також передумов для подальших територіальних претензій до України, зокрема по м. Севастополь та АРК). Це стало можливим завдяки якісному прийому російських каналів у прикордонних із РФ районах України; відсутності, при перегляді російських каналів, мовного бар'єру; розважальному наповненню каналів, що створює ефект звикання до перегляду саме російського телебачення.

Також помітно посилення уваги Москви до російської діаспори в Україні, особливо до тієї її частини, яка об'єднана у різноманітні рухи, громадські організації та осередки, тобто являє собою організовану силу, спроможну вплинути на ситуацію. Як наслідок, серйозним чинником, який дедалі більше справляє вплив на розвиток внутрішньої обстановки в окремих регіонах нашої держави, є поступова активізація політичних елементів, які займають явно проросійську, а інколи відверто антиукраїнську позицію.

Серед найбільш відомих та активних проросійськи налаштованих організацій та рухів виділяються ті, які діють в основному в АРК, а саме: Міжнародна молодіжна корпорація "Прорив", "Координаційна рада російських співвітчизників Криму", "Міжнародна асоціація молодіжних організацій російських співвітчизників", "Російська громада Криму", "Російський молодіжний центр Криму", "Російський культурний центр".

Діяльність більшості таких організацій переважно зосереджена на: відродженні російської національної ідеї; збереженні та розвитку російської культури, мови і традицій на території Криму; вихованні російської національної самосвідомості, відчуття гордості за належність до російського народу, роз'ясненні зацікавленим особам порядку отримання російського громадянства; сприянні направленню на навчання у вищі навчальні заклади Росії. Одним із головних напрямків пропагандистської кампанії проросійськи спрямованих громадсько-політичних організацій APK є збереження російської військової присутності в Криму до кінця терміну дії базових угод щодо статусу та умов тимчасового перебування Чорноморського флоту РФ на території України (до 2017 p.), підняття рейтингу проросійських політичних сил в У країні. Однак, найбільш радикальні організації активно пропагують ідею приєднання Криму до РФ.

Провідна роль у реалізації ідеологічних планів за кордоном відводиться Управлінню адміністрації президента РФ з питань міжрегіональних та культурних зв'язків із зарубіжними країнами та державному фонду "Русский мир", створеному указом президента РФ від 21.06.07 р. № 796 з метою популяризації російської мови [6]. Ця державна ідеологічна структура повинна шляхом виділення відповідних грантів (На діяльність фонду "Русский мир" (рос.) у 2008 році з коштів федерального бюджету Росії виділено 500 млн. рос. рублів (приблизно $ 20 млн.). забезпечити підтримку російських шкіл та курсів вивчення російської мови у країнах близького і далекого зарубіжжя; організацій і об'єднань співвітчизників у їх роботі по виявленню, збереженню і популяризації творів російського мистецтва, а також підтримку заходів, які сприяють "відновленню єдності культури Росії і російського зарубіжжя".

Таким чином, активність Росії у цій сфері свідчить про те, що вона не збирається обмежуватись лише на етнокультурологічній підтримці своєї діаспори в Україні, а намагатиметься консолідувати її потенціал в організаційному та релігійному плані з метою виведення на якісно інший рівень, який дозволив би впливати на політичне та економічне життя регіонів проживання, а у подальшому, можливо, й на внутрішню політику нашої держави, а також лобіювати власні інтереси. Розвитку таких подій згодом може породити ідею автономізації.

Подібний прецедент вже існує на території Румунії, де чисельна та згуртована угорська меншина відчутно впливає на політичне життя країни. Зокрема, проголошення незалежності Косово викликало активність Демократичного союзу угорців Румунії (ДСУР, 27 мандатів у парламенті), який тривалий час ініціює питання щодо надання регіону Сєкуєск (повіти Харгіта, Ковасна, Марамуреш, де проживають 808,7 тис. етнічних угорців) статусу автономії (у лютому-березні 2007 р. намагалися провести регіональний референдум з питання автономізації). Лідери ДСУР заявили, що прецедент із Косово має бути взятий за приклад усіма європейськими державами, які мають у своєму складі території з компактним проживанням етнічних меншин та розпочали відповідну агітаційно-пропагандистську кампанію, одночасно апелюючи щодо підтримки до Угорщини та ЄС [7].

Наступна проблема - проблема подвійного громадянства. Вона є важливою складовою міжнародного і національного права, суттєвим елементом політики міждержавних відносин і, внаслідок цього, чинником, що впливає як на міжнародну, так і на національну безпеку. У випадку законодавчого оформлення рівноцінного подвійного громадянства його носії опиняються перед нормами і вимогами двох політико-правових систем, які бодай у чомусь, але не повністю співпадають одна з одною, а нерідко - в тих чи інших пунктах - суперечать одна одній. Звідси колізії "подвійних громадян" у сфері виконання і дотримання конституційних норм кожної з держав, прав та обов'язків громадянина: вимог податкового законодавства, виборчих прав, ставлення до військової служби, права на освіту, охорону здоров'я, свободу слова і віросповідання тощо. Саме в таких політико-правових умовах з'являються умови, наприклад, для того, щоб здійснювати бізнес в одній країні, а отримувати прибуток від нього - в іншій (несплата податків), переводити фінансові ресурси в т. зв. "офшорні" зони, уникати кримінальної відповідальності за протизаконні дії на території однієї із "споріднених" держав, використовувати найману робочу силу як підневільну працю іммігрантів без гарантування їхніх соціальних прав тощо. Зараз ця проблема є дуже актуальною для У країни. Особливо це стосується Кримського півострову. Так, в 2008 р. отримати російське громадянство стало несподівано просто і жителі Криму поспішають цим скористатись.

На думку В. Стретовича, кількість виданих паспортів буде лише зростати. Він вбачає в цьому підготовку РФ до остаточного вирішення кримського питання: "Після чергової дрібної провокації на Кримському півострові Росія зможе задіяти формулу захисту власних співвітчизників, втілення якої ми вже мали можливість бачити в Південній Осетії". Зараз в Криму близько 70 тис. чол. - кожен 27-й житель півострова - крім українського має ще й російське громадянство [8].

З метою запобігання можливих проблем та колізій різні країни вишукують запобіжні заходи (політико-правові моделі) запобігання т. зв. феномену "подвійного громадянства". Наведемо типові моделі.

Сполучені Штати Америки, Після виконання всіх формальних вимог щодо набуття американського громадянства, претенденти на отримання громадянства США складають Присягу відданості. Базовими позиціями цієї Присяги є наступні положення: (1) знання англійської (офіційної мови держави), що засвідчується складанням Присяги цією мовою; (2) проголошення відданості цінностям американського суспільства, насамперед його політико-правовим основам; (3) зречення від лояльності і відданості всім тим іноземним системам та їх зверхникам, підданим яких новий громадянин був раніше. Цими позиціями утверджується неприпустимість будь яких проявів "подвійного громадянства".

Канада, Досить жорсткою є процедура надання громадянства в Канаді. Ця країна може щорічно прийняти близько 200 тис. іммігрантів, але серед інших обов'язкових умов (наприклад, відсутність кримінальної відповідальності) є і вимога щодо знання мови - англійської для власне Канади, і французької для Квебеку. Крім цього, іммігранти, які претендують на громадянство, повинні мати певну професію, рівень освіти тощо. За позитивного рішення міграційних властей іммігрант отримує статус постійного жителя, а через три роки постійного проживання на території Канади може претендувати на її громадянство. Рішення приймається за результатами тестування. Саме тестування претендента включає оцінку мовного, освітнього та фахового рівня претендента, оцінку його знань про саму Канаду, її конституційний лад, природу і суспільство, проблеми країни в цілому та регіону власного проживання. Tаким чином, інкорпорація іммігрантів в канадське суспільство відбувається з врахуванням потреб і цінностей самого суспільства. Одночасно, це вимагає прийняття цінностей країни нового громадянства і, автоматично, усвідомленого прийняття рішення щодо складання зобов'язань відносно законодавства країни попереднього громадянства. Подібні ж жорсткі критерії та вимоги ставлять перед новими громадянами і інші країни - Австралія, Нова Зеландія тощо.

Саудівська Аравія. Етноконфесійний менталітет та природні багатства (нафта) унеможливили в цій країні повноцінну імплементацію іммігрантів. На початку XXI ст. відсоток іммігрантів та їхніх нащадків складав майже половину населення країни, але ніхто з них не був її громадянином. Причина цього - закоріненість уявлень про виключність саудівців як прямих нащадків пророка та його послідовників і охоронців святинь ісламу. В той же час, корінна людність вважає низку професій непрестижною (водії, продавці, прибиральники, техніки, ювеліри тощо), а необхідність елітарного суспільства задовольняти свої, далеко не мінімальні, життєві потреби вимагає залучення іммігрантів до суспільно-корисної справи в малопрестижних (з погляду самих саудівців) сферах діяльності. Фінансові можливості держави для цього є (нафтодолари). Як наслідок, під загрозою опинилася власна ідентичність Саудівського суспільства, насамперед через кумулятивний вплив іммігрантів, включаючи генетичний рівень. Саме в цьому контексті слід розуміти програму саудизації країни, насамперед - на ринку праці. Це - державна програма, метою якої є витіснення мігрантів з низки робочих місць і їх заміщення корінними мешканцями - Саудівськими арабами. За цією державною програмою у перше десятиріччя XXI ст. передбачено повернути за межі Саудівської Аравії понад 3 млн. колишніх мігрантів. Це - яскравий приклад стратегії збереження етнокультурної ідентичності суспільства і пошанування цінності громадянства власної країни.

Ісландія. Ісландія є практично моноетнічною країною. За спостереженнями відомого українського мислителя і політолога Ю. Шевельова, який відвідав цю країну, "ісландці з гордістю думають і кажуть, що в них нема національних меншин, нема й не буде національного питання. Статистика каже, що людність країни - це 99% ісландці. Той один відсоток, що лишається, це напевне, гості, яких завтра не буде" [9, с.325]. Такого стану ісландцям вдалося досягти абсолютною забороною імміграції, а також ненадання навіть символічного дозволу іммігрантам на постійне проживання. Єдиним виключенням з цих правил стало ставлення до Боббі Фішера, шахові здобутки якого істотно сприяли підвищенню міжнародного іміджу Ісландії. Але навіть у цьому випадку необхідно було рішення вищого законодавчого органу країни - Риксдагу Ісландії.

Ізраїль. Очевидно, одну з найефективніших моделей збереження власної ідентичності (включаючи громадянську) реалізувала держава Ізраїль. Мова йде про досить жорстку взаємопов'язаність таких субстанцій, як "етнос", "віра", "держава". В даному випадку це єврейський етнос, іудаїзм та держава Ізраїль. Очевидно, мова йде про історичний досвід народу щодо єдності походження та духовних цінностей в часи бездержав'я, а в часи суверенітету - ще й про відданість Вітчизні. Інакше кажучи, єврей не міг бути не іудеєм, а іудей не міг бути не євреєм. Подібна парадигма суспільно-політичного буття етносу виявилась напрочуд ефективною протягом багатьох століть історичного процесу.

Подібні приклади можна продовжувати і продовжувати. Очевидною є та обставина, що розвинені країни охороняють (різними методами) громадянство власної країни, і надання громадянства вихідцям з інших країн є надзвичайно прискіпливою і важливою справою. В цьому контексті можна вести мову про певну спадкоємність у справі громадянства, починаючи ще античних часів. Адже відомо, що в грецьких містах-полісах, кожне з яких мало власне громадянство, така кара, як позбавлення громадянства нерідко сприймалася більшим покаранням, аніж смертна кара.

Набагато складнішою проблемою, порівняно з подвійним громадянством де-юре, постає феномен подвійного громадянства де-факто. Мова йде про так зване приховане або потенційне подвійне громадянство. Воно проявляється у двох основних формах: по-перше, у формі надання певних преференцій громадянам колишніх колоній з боку колишньої метрополії і, по-друге, аналогічній позиції окремих держав, титульний етнос яких реалізовує протекторську політику щодо власних діаспорних спільнот (національних меншин в інших країнах).

Зупинимось на громадянських преференціях метрополій колишнім колоніям щодо громадянства.

Велика Британія. Великобританія, поставши перед фактом розвалу власної колоніальної імперії, в якій "ніколи не заходило сонце", пішла на крок, який мав неоднозначні стратегічні наслідки. Зокрема, Британським Національним Актом 1948 р. було проголошено (фактично - підтверджено спадкоємність Британської імперії) єдине громадянство і для жителів власне Об'єднаного Королівства, і його колишніх колоній з правом переселення і роботи жителів останніх на території колишньої метрополії. Причини цього двоякі: з одного боку, низка країн Співдружності (Канада, Австралія, Нова Зеландія та ін.) навіть зберегли номінальну зверхність британської королеви над собою (відносини: "королівство-протекторат"), з іншого - на момент розпаду імперії (для порівняння: після її розпаду утворилось 54 держави - 3 європейські, 13 американських, 8 азійських, 11 тихоокеанських та ін.) всі її складники існували в полі спільної політичної реальності, офіційної мови, системи управління, економічних та політичних цінностей тощо. Слід пам'ятати, що існують т. зв. "заморські території" Великобританії - факторії, порти, військові бази (Гібралтар, Фолклендські острови, Бермуди, Піткорн та ін.), жителі яких є повноправними громадянами Королівства. Втім, у 1968 р. британський уряд вніс корективи у законодавство щодо громадянства - до британських громадян було віднесено нащадків британських громадян у першому та другому поколіннях. Таким чином, Великобританія певним чином зберегла свою геополітичну роль, етнополітичну єдність колишнього імперського простору і, водночас, стала привабливим місцем для численних іммігрантів із своїх колишніх колоній. Як наслідок: на сьогоднішній день у Великобританії серед населення лише 60% християн. Tаким чином, політика Великої Британії у сфері громадянства обертається для неї втратою власної етнокультурної ідентичності.

Іспанія. Для набуття громадянства тут необхідне десятирічне легальне проживання. Це, однак, не стосується представників т. зв. "ібероамериканських країн", тобто іспаномовних країн Латинської Америки, для яких цей термін скорочується до двох років легального проживання в Іспанії.

Франція. Аналогічну позицію, як і Іспанія, після Другої світової війни зайняла і Франція щодо своїх колишніх колоній. Людські втрати Франції у Другій світовій війні склали близько 1 млн. 100 тис чол. і країна відчула брак робочої сили. Tому було дозволено в'їзд для роботи на заводах автомобілебудування вихідцям з Алжиру, Малі, Марокко, Тунісу та інших франкомовних країн. Згодом на законодавчому рівні була спрощена процедура воз'єднання сімей, внаслідок чого Франція опинилася в ситуації масового притоку нових громадян із старих колоній. Цьому сприяє і та обставина, що на початку 80-х років XX ст. французький уряд увів практику автоматичного подовження на десять років перебування в країні, що гарантує професійні та соціальні права мігрантів.

Схожу до Іспанії та Франції громадянську політику щодо іммігрантів проводить Португалія. Її колишні колоніальні землі включають десятки країн в Латинській Америці, Африці, Азії та Тихоокеанії. Щодо їх громадян встановлено полегшений варіант отримання права на тимчасове проживання і власне на набуття громадянства. В Нідерландах громадянство отримують після п'яти років проживання в країні, причому вид на постійне проживання для осіб з колишніх колоній (наприклад, Сурінаму) надається практично автоматично.

Осібно потенційне громадянство проявляється в економічних та примордіалістських вимірах.

В економічному вимірі класичним прикладом є політика ФРН. Зазнавши колосальних людських та матеріальних втрат у роки Другої світової війни для потреби подолання економічної руїни Німеччина почала активно залучати робочу силу з-за кордону, насамперед з Туреччини, надаючи право мігрантам на постійне проживання і пільгові умови при набутті німецького громадянства. Згодом до кола країн міграційних донорів, долучилися численні інші мусульманські країни з Балкан, Північної Африки, Азії тощо. Все це дало підстави аналітикам прогнозувати, що з 2010 р. співвідношення у віковій групі до сорока років у німецькому суспільстві зміниться на користь мігрантів та їх потомків. Таким чином, етнічні німці ризикують самі перетворитися на меншину на власній землі.

подвійне громадянство крим етнополітичний

Схожа тенденція спостерігається у Франції, Великій Британії, Нідерландах, Бельгії та деяких інших європейських країнах.

Примордіалістський підхід своєю основою має спільне етнічне (генетичне) походження громадян різних країн і надання внаслідок цього певних преференцій і пільг конкретною державою своїм співвітчизникам за кордоном (тобто, етнічній діаспорі). Така політика в своєму контексті включає і можливість надання подвійного громадянства не лише де-факто, але й де-юре.

Показовим щодо цього є приклад Німеччини. Вище наводилась позиція органів влади щодо надання громадянства трудовим мігрантам ненімецького походження. Aлe ще набагато простіше ця проблема розв'язувалась щодо зарубіжних німців-іммігрантів, оскільки громадянами ФРН потенційно вважаються всі особи німецького етнічного походження, незалежно від того, в якій країні вони проживають.

Держава Ізраїль створює максимально сприятливі умови для повернення представників єврейської діаспори на їхню історичну Батьківщину та їхньої подальшої підтримки, оскільки всі вони розглядаються реальними або потенційними громадянами Ізраїлю. Подібна, але дещо послаблена модель "подвійного громадянства", реалізується ще деякими європейськими державами, наприклад Грецією та Румунією. Остання, зокрема, порушуючи українське законодавство, практикує видачу румунських паспортів жителям Буковини за Закарпаття, незважаючи на наявність у них українського громадянства.

Нарешті, низка країн (Польща, Словаччина, У горищна, Болгарія та ін.) певні переваги за принципом етнічного походження (візового режиму, працевлаштування, набуття громадянства та ін.) надають у законах прямої дії, типу "Про зарубіжного співвітчизника" (поляка, словака, чеха, угорця і т.д.), тим самим дискримінуючи у правах громадян тієї чи іншої країни іншого етнічного походження.

Особливу політику в набутті власного громадянства проголосила і реалізовує Російська Федерація. Після негативного сприйняття українським суспільством ідеї президента В.В. Путіна про подвійне громадянство, РФ запропонувала програму добровільного переселення до Російської Федерації співвітчизників, які проживають за кордоном. Згідно Указу президента Росії В.В. Путіна, а також Постанови уряду РФ №993 (2007 р.) ця програма виконується у три етапи:

1) 2006-2007 pp. - розробка нормативної бази;

2) 2008-2009 pp. - власне процес переселення;

3) 2009-2012 pp. - аналіз зробленого і коригування програми. Визначено також базові регіони переселення: Красноярський, Приморський, Хабаровський краї, Іркутська, Калінінградська, Калузька, Липецька, Новосибірська, Tамбовська, Tверська, Tюменські області. Означені регіони, в свою чергу, поділені на три зони: "А" - прикордонна; "Б" - інвестиційного зростання; "В" - демографічної кризи. Поселенцям до зони "А" надають 60 тис. руб. допомоги на учасника програми і по 20 тис. руб. на кожного з членів сім'ї; зони "В" - відповідно по 40 і 8 тис. руб. Переселенцям гарантований безплатний проїзд та перевезення вантажу до місця проживання, тимчасове проживання у гуртожитках, іпотечний кредит для купівлі землі та придбання житла, отримання громадянства РФ протягом 2 місяців та інші пільги. Такими пропозиціями російська влада прагне стимулювати громадян інших країн, насамперед пострадянського простору, до зміни громадянства і розв'язання власних демографічних проблем.

Феномен прихованого (потенційного) подвійного громадянства є проблемою насамперед морально-психологічного характеру. Громадянин певної держави, знаючи, що від іншої держави він отримав запевнення у низці гарантій щодо власного статусу в цій державі та додаткових прав у взаєминах з нею, психологічно - свідомо чи підсвідомо - готовий до позитивного селективного ставлення до неї. А стосовно держави, громадянином якої він ще залишається, може формуватися зворотна реакція, включно з негативною - як до місця, яке він може залишити у будь-який час на користь іншої держави. Маємо справу, таким чином, з певним тиском, навіть - форматуванням свідомості громадян однієї держави з боку іншої. Зрозуміло, що протидіяти таким впливам можна лише в умовах ефективної внутрішньої політики щодо прав і свобод громадян, постійного зростання рівня людського розвитку в країні тощо.

Таким чином:

- подвійне громадянство на законодавчій основі є явищем малопоширеним у сучасному світі і не є легітимізованим у системі міжнародного права;

- встановлення подвійного громадянства досягається на основі двосторонніх угод та домовленостей між суб'єктами міжнародних відносин;

- внаслідок відсутності офіційних двосторонніх угод подвійне громадянство може надаватись спеціальною ухвалою вищого законодавчого органу держави за особливі заслуги перед нею конкретної особи;

- наміри та спроби легітимізувати можливість набуття подвійного громадянства суперечить національним інтересам України;

- надання громадянства України громадянину іншої країни без втрати попереднього громадянства можливе лише за особливі заслуги перед Україною і має ухвалюватись спеціальним рішенням Верховної Ради України;

- в міжнародній практиці досить поширеним явищем є т. зв. феномен потенційного (прихованого) подвійного громадянства, коли певна держава закріплює преференції та пільги у стосунках з представниками власної діаспори, створюючи таким чином для них особливий статус в державах, громадянами яких вони є;

- відповідно, Україні доцільно на законодавчому рівні закріпити особливий статус для громадян українського походження інших країн у стосунках з Україною, що дозволить представникам діаспори брати активнішу участь в різних сферах українського життя. У цьому контексті слід розглянути і ухвалити нову ефективну редакцію Програми і Закону України "Про закордонне українство".

При набутті громадянства України необхідно розробити і ввести в практику прийняття Присяги відданості Україні громадянами інших країн. При розробці та здійсненні даного акту слід використати досвід США і Канади.

Список використаних джерел

1. Лавров підтверджує слова Путіна "Україна - це навіть не держава" // http://www.unian.net/ukr/news/news-245485.html/

2. Росія може підняти питання про приналежність Криму? // http://www. pravda.com.ua/news/2008/4/10/74442. htm/ http://www.nr2.ru/kiev/105843.html; http://www.nr2.ru/kiev/113912.html; http://www.nr2.ru/crimea/119145.html

3. В Крыму требуют проведения референдума о независимости. - Новый Регион - Крым. - 06.05.07. - http://www.nr2.ru/crimea/117672.html.

4. Крым будет бороться за самоопределение совместно с Абхазией, Осетией и Приднестровьем. - Новый Регион - Киев. - 13.08.07. - http://www.nr2.ru/134161.html

5. "Севастополь-Крым-Россия" требует референдум по воссоединению с РФ. - Новый Регион. Киев. - 17.12.06. - http://www.nr2.ru/kiev/96690.html

6. http://www.russkiymir.ru/

7. Литвин М.М. Про результата моніторингу політики суміжних держав щодо зміцнення зв'язків з нацменшинами у прикордонному просторі України // Доповідь: Державна прикордонна служба України. - 2007.

8. Бироваш М. Третий Крым // Кореспондент. - 2008. - № 33 (322). - С,26-30.

9. Шерех Ю. Життя у Рейк'явіку (або - незалежність - і що завтра) // Юрій Шерех. Пороги і Запоріжжя. Література. Мистецтво. Ідеологія. В 3-х т. - Т.2. - Харків: Фоліо, 1998.

Размещено на Allbest.ru