Історично-правові передумови виникнення піратства у сфері авторського та суміжних прав

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історично-правові передумови виникнення піратства у сфері авторського та суміжних прав

Литвиненко А.О.

Історія піратства невід'ємно пов'язана з історією закріплення авторського права та його охорони у законодавствах держав світу. Якщо до цього піратство могло існувати у вільній формі, то з встановленням відповідних обмежень та покарань було встановлено його незаконність.

Перед тим, як зрозуміти причини виникнення піратства, слід простежити історію розвитку авторського права, що обумовлює актуальність даної статті. Тож, метою статті постає аналіз історично-правових передумов виникнення піратства у сфері авторського права та суміжних прав.

Марі-Клод Док наводить приклади використання авторського права з давнини, що стосувалися періоду розквіту мистецтв у Древній Греції та Римі, яким властиво широке застосування майнового аспекту авторського права.

Вона ж, розглянувши концепцію Пуйе в області літературної власності, яка зводиться до того, що «право авторів існувало завжди, але з самого початку не було з абсолютною ясністю законодавчо оформлене», приходить до наступного висновку: «Це право існувало in abstractio, проявлялося та приймало певні конкретні форми у відносинах авторів з представниками видавничих кіл - бібліополем - та організаторами представлень, однак при цьому відсутньою була суспільна необхідність його відокремлення у сфері права».

Копіювання книг в той час відбувалося шляхом переписування рукописів, що являлося довгим та трудомістким процесом. Такі книги мали дуже високу вартість, а кількість їх була вкрай обмежена. Оскільки було занадто мало освічених осіб, що мали змогу придбати такий твір, то можна говорити про відсутність конкретного юридичного інтересу в забезпеченні охорони таких творів.

Питання інтелектуальної творчості відносяться до сфери загального права власності. Створюючи літературний або художній твір, автор виступав власником створеного ним рукопису або скульптури, яку він міг продавати (відчужувати) як будь-яку іншу матеріальну цінність. Викладацька діяльність та меценатство слугували основними джерелами доходів авторів. Копіювання та розповсюдження твору іншого автора можна було розглядати в якості найманої праці.

Винаходження Гутенбергом у середині XV століття способу книгодрукування рухомими літерами, що забезпечувало чудову якість друку, і відкриття гравірувальної техніки привели до радикальних змін у світі. Ці відкриття ознаменували кінець епохи рукописних книг, яка тривала двадцять сторіч (з V століття до н.е. до XV століття н.е.), та дозволили налагодити масове та дешеве виробництво та відтворення книг.

Можливість використання твору перестала залежати від особи його автора. Тепер виникла необхідність регулювання права на відтворення, хоча пройшло ще декілька сторіч, перш ніж таке регулювання набуло свої теперішні риси. Спочатку з'явилися привілеї. Винаходження рухомих літер відкрило можливості швидкого розвитку нової індустрії. Однак, враховуючи високу вартість типографських станків та матеріалів, власник типографії не був застрахований від ризику втрат, і проходило достатньо багато часу, перш ніж йому вдавалося окупити свої витрати за рахунок продажу книг. Крім того, власники типографій вимагали охорони свої затрат від конкуренції власників інших типографій, які займалися передрукуванням вже випущених у світ книг. Ці вимоги задовольнялися шляхом надання привілеїв на видання книг.

Такі привілеї являлися монопольним правом на здійснення діяльності з виробництва та розповсюдження друкованої продукції, яке влада надавала видавцям та книготорговцям на визначений строк, за умови, що вони отримували дозвіл цензури. Влада цензури слугувала інструментом політичного контролю за розповсюдженням «загрозливих» вчень, а також для обліку опублікованих творів. Ці привілеї включали велику кількість елементів, характерних для авторського права: вони полягали у наданні на визначений період виключного права друкувати екземпляри творів та продавати їх, переслідувати в судовому порядку порушників, використовуючи примусові заходи (конфіскація підроблених екземплярів), та отримувати відшкодування нанесених збитків.

Найдавніші згадки про привілеї відносяться до періоду Венеціанської Республіки. Збереглися документи про те, що в 1469 році привілеї були надані строком на п'ять років Жану де Спіре, що заснував типографію на території Венеціанської Республіки.

Відміна системи привілеїв ознаменувала народження авторського права в тому вигляді, в якому ми знаємо його сьогодні, а також сучасного законодавства у цій сфері. Основні події сталися в Англії в результаті величезного впливу на формування ліберальної ідеології як теорії держави та загальної філософії Джона Локка, так і його етики та політичного вчення.

У кінці XVII століття сформувався сильний рух на захист свободи друку та прав авторів, які, як вважалося, охоронялися загальним правом, та виступав проти лондонської Компанії видавців та книготорговців (Stationers' Company), потужної корпорації, що захищала інтереси книготорговців та видавців та мала привілеї підкоряти цензурі рукописи творів.

He дивлячись на сильний супротив видавців та книготорговців проект, представлений у 1709 році Палаті громад, був прийнятий у 1710 році та став відомий як «Статут королеви Анни». Цей закон прийшов на зміну довічному праву копірайта (copyright), яке було затверджене на підставі королівського привілею від 1557 року, що був дарований Компанії видавців та книготорговців (Stationers' Company), що отримала в результаті монопольне право на публікацію книг у країні. Замість цього феодального привілею закон визнавав виключне право авторів публікувати книги в будь-якій кількості екземплярів (copyright).

Будь-який видавець або книготорговець, незалежно від того, чи був він членом Stationers' Company, міг придбати у автора шляхом переуступки цивільного права виключне право на публікацію книги. Однак дієвість такої передачі закінчувалась після сплину чотирнадцяти років. За життя автора він міг знову передати таке виключне право на наступні чотирнадцять років, після чого використання твору ставало вільним. По відношенню до книг, які вже були опубліковані на момент прийняття закону, дозволялось перевидання протягом двадцяти одного року, цей строк не подовжувався.

Охорона, що надавалась «Статутом королеви Анни», була обумовлена дотриманням ряду формальностей, а саме: реєстрацією назви твору у Stationers' Company (раніше такий запис повинен був робитися від імені одного з членів цієї корпорації) та депонуванням дев'яти екземплярів твору для різноманітних університетів та бібліотек. Внесення в реєстр означало презумпцію власності. Неопублікований твір та можливі права, що стосувалися особи автора, продовжували охоронятися загальним правом.

За такої ситуації, коли відтворення оригінального твору стало легкою справою, але виключні права на таке відтворення мали особи, що встигли придбати ці права у автора, невідворотним стало явище піратства. Тоді й виник даний термін, що позначав грабіжницьку, піратську крадіжку чужих прав на відтворення. Крім того тиражоване друкування твору вимагало отримання ліцензії, а також реєстрацію у відповідному органі. Це не лише забирало багато часу, але й вимагало великих витрат, які зменшувались за умови, що автор погодиться сплатити витрати на папір. Все це у сукупності підсилило явище неліцензованого, недозволеного відтворення та розповсюдження твору, і хоча піратство як явище виникло ще з давніх часів, саме у XVII-XVIIII століттях воно затвердилося спочатку в Європі, а потім і на американському континенті.

У 1833 році в Англії був прийнятий також «Dramatic Copyright Act» (закон про авторське право по відношенню до творів драматургії), який визнавав за автором право публічного представлення та виконання. Внаслідок були прийняті закони, що регулювали охорону художніх (1862 р.) та музичних (1882 р.) творів.

В Іспанії Карл III видав у 1763 році указ, що діяв до 1834 року, він передбачав, що виключний привілей друкувати твір надається тільки його автору і що за будь-яких обставин він не може бути наданий якій-небудь конгрегації світського або церковного характеру. Привілеї, надані авторам книг, не припинялись після їх смерті, а переходили до їх спадкоємців (якщо мова йшла не про общини чи кріпосних).

У Франції в основі процесу визнання прав авторів лежали розходження в думці між паризькими видавцям та книготорговцями, що мали привілеї та користувалися поновленням привілеїв після сплину строку їх дії, та книготорговцями з провінції, які практично не мали привілеїв та виступали проти такого поновлення, посилаючись на всезагальний інтерес.

Королівська рада займалася розглядом різних спорів, в ході яких паризькі видавці та книготорговці захищалися від обвинувачень провінційних видавців, стверджуючи, що їхні права засновані не лише на королівських привілеях, але й на придбанні рукопису в авторів. Вони виходили з того, що твір належить автору, який передавав його у повну власність видавцям та книготорговцям з усіма атрибутами останньої, основним з яких було довічне право. Вони стверджували, що привілеї представляють собою не що інше, ніж фактичне схвалення їхніх угод з авторами. Автори та їх спадкоємці висунули ідею заміни привілеїв поняттям літературної власності.

В кінці кінців, в цей спір вимушений був втрутитися уряд Людовіка XVI, який 30 серпня 1777 року видав шість ордонансів, що визнавали за автором право на опублікування та продаж свого твору, та затверджували дві самостійні категорії привілеїв: привілеї, що надавалися видавцям на визначений обмежений строк пропорційно до суми їх затрат, та привілеї для авторів, основу яких складала творча діяльність та які відповідно були безстроковими. Однак ці постанови застосовувалися лише до письменників і не стосувались авторів театральних чи музичних спектаклів.

Визнання індивідуального права автора на охорону твору затвердилося в кінці XVIII століття на основі законодавства, прийнятого у Сполучених Штатах Америки та у Франції.

У США у період 1783-1786 pp. різні штати прийняли спеціальні закони в цій сфері. Відповідно до Конституції 1787 року (ст. І, розділ 8, глава 8) Конгрес отримав право «заохочувати розвиток наук та ремесла, забезпечуючи на невизначених строк авторам та винахідникам виключне право на їх твори (Writings) та відкриття».

Перший федеральний закон про copyright (копірайт, авторське право), обнародуваний у 1790 році на цій підставі, встановлює захист книг, а також сухопутних чи морських карт. Визначений чотирнадцятирічний строк дії копірайту, поновлюваний після сплину першого періоду в тому випадку, якщо автор ще живий та за умови виконання строгих реєстраційних формальностей.

Зразком для північноамериканської системи стала англійська модель. Федеральним актом по авторському праву («Federal Copyright Act») у всій країні встановлювалась єдина система юридичного захисту опублікованих творів, що не зачіпала режимів, що передбачалися в окремих штатах. Неопубліковані твори залишаються лише під захистом режимів в рамках загального права, що встановлювалися штатами.

У Франції Установчі збори постановили з 4 серпня 1789 року відмінити всі привілеї приватних осіб, міст, провінцій та орденів, включаючи привілеї, надані авторам та видавцям. По закінченню смути Установчі збори прийняли декрет в редакції 13 та 19 січня 1791 року, який надав творцям драматичних творів право на їх постановку, прирівняв його до права власності, протягом всього строку життя автора та ще п'яти років на користь його спадкоємців та правонаступників. Пізніше, декретом від 19 та 24 липня 1793 року вони ж розповсюдили захист на авторів літературних та художніх творів, гарантуючи авторам виключні права на їх розповсюдження та продаж протягом всього життя авторів та ще протягом десяти років на користь їх спадкоємців та правонаступників.

За словами В. де Санктіса, «...хоча Статут королеви Анни, звичайно, викликав швидкий кінець системи привілеїв у книготоргівлі, в силу того, що він вперше узаконив існування суб'єктивного права на захист опублікованого твору, тим не менш знадобилося ще майже ціле століття для визнання на основі французьких революційних законів 1791-1793 pp. права автора на спадковий захист твору як результату його інтелектуальної творчості».

Практично Статут королеви Анни, а також, у відомих аспектах, копірайт у Сполучених Штатах Америки, що був урочисто визнаний Конституцією 1787 року, були, як уявляється, обумовлені перш за все необхідністю регулювання конкуренції між видавцями. Революційні закони Франції, що засновували літературну «власність», зробили творця центральним об'єктом захисту, зв'язавши таким чином, серед іншого, строк захисту з тривалістю життя автора, тоді як відповідно до англосаксонської системи, по меншій мірі в ту епоху, контрактна охорона виходила з факту публікації (графічне видання роботи), і з цього часу починав діяти правовий захист, а охорона неопублікованого твору (та відповідно захист деяких особистих прав) залишалась прерогативою звичайного права.

Г. Бойта підкреслює, що французькі революційні декрети представляють собою значний прогрес в справі розвитку системи авторського права. Це пов'язано перш за все з тим, що вони дозволили розповсюдити захист інтересів авторів, який до цього обмежувався відтворенням книг, на театральну постановку творів. Потім, внаслідок такого розширення сфери дії, законодавство відмовилося від підходу, заснованого на копіюванні твору, а поява твору в матеріальній формі перестала згадуватись в якості умови для отримання захисту. Французькі декрети приділяли більше уваги автору та відступали від створеної королевою Анною Стюарт концепції, в центрі якої знаходиться відтворення екземпляру твору. Третім наслідком такого підходу стало те, що строк дії виключних прав на твір став відраховуватися від року смерті автора, а не з дати першої публікації твору. Разом з тим протягом строку захисту не було передбачено будь-якого повернення автору відступлених ним прав. Четвертою важливою характерною особливістю французького підходу до авторського права стало введення в обіг терміну «літературна та художня власність» на відміну від англо-американського поняття копірайту. Дух французьких декретів, в яких головна увага приділяється автору та поняттю власності, має п'ятий значний наслідок: приблизно через століття французькі суди поступово почали визнавати так зване особисте немайнове право автора, яким була доповнена вже існуюча концепція права на літературну та художню власність.

Визнання авторського права в якості права власності закріпилося в першій половині XIX століття завдяки загальним законам, які були прийняті в континентальній частині Європи та які встановлювали право автора на відтворення, театральні постановки та публічні представлення, права на обмежений період часу та при виконанні формальностей та дотримання умов, необхідних для використання цього права (в даному випадку мова йде про відголоски системи привілеїв).

У силу всепроникаючого характеру інтелектуальних творів та інтернаціоналізації книжкових та музичних ринків вимагалося, щоб авторське право визнавалося повсюди, де міг би використовуватися твір.

Міжнародна охорона встановлювалася за допомогою різноманітних засобів: двосторонніх договорів, включення в національне законодавство норм, що охороняли іноземні твори за умови взаємності, та, нарешті, великих багатосторонніх конвенцій, включаючи перш за все Бернську конвенцію, підписану у 1886 році та не однократно змінювану (останній раз у 1971 році), а потім Всесвітню конвенцію, підписану у Женеві у 1952 році та змінену у 1971 році. Ці дві конвенції стали помітними віхами в історії розвитку авторського права.

У XX столітті авторське право отримало загальне визнання в якості одного з прав людини. Право на культуру та авторське право були визнані в прийнятій Генеральною Асамблеєю OOH 10 грудня 1948 року в Парижі Загальній декларації прав людини, стаття 27(2) якої проголошує:

«Кожна людина має право на захист її моральних та матеріальних інтересів, які являються результатом наукових, літературних або художніх творів, автором яких вона являється».

Схожий текст був прийнятий декількома місяцями раніше у статті XIII Американської декларації прав та обов'язків людини (Богота, 1948 p.).

Пізніше ці декларації були включені до Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права (Нью-Йорк, 19 грудня 1966 p.), в ст. 15 якого вказується, крім іншого, наступне:

«1. Держави, що беруть участь у даному Пакті, визнають право кожної людини на: користування захистом моральних та матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з будь-якими науковими, літературними або художніми творів, автором яких вона являється».

Tаким чином, включення авторського права до числа основоположних прав у національні конституції, до Загальної декларації прав людини, а також до Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права було рівнозначно визнанню того, що воно являється одним з атрибутів, які властиві людині, і що необхідність його належного та ефективного захисту в цій якості не може не визнаватися. Твори, що виникають в результаті творчої діяльності, слугують всім, і це поряд з повсюдним їх використанням веде до того, що охорона авторського права в межах території країни походження твору виявляється недостатньою. Необхідно, щоб права авторів користувалися відповідним визнанням та здійснювались всюди, де можуть використовуватися їхні твори.

Таким чином, без охорони авторського права не можливо забезпечити ані розвиток творчості, яке потребує відповідних стимулів, ані розвиток місцевої індустрії культурних цінностей, необхідної для існування ринку національних творів, оскільки для залучення інвестицій та забезпечення їх рентабельності необхідно гарантувати їх захист від піратського користування.

Залишені без охорони іноземні твори можуть бути використані без дозволу їх автора і без будь-яких затрат, тим самим вони створюють недобросовісну конкуренцію захищеним національним творам, які ризикують бути витісненими, оскільки їх використання пов'язане з більш високим рівнем витрат.

Список використаних джерел

авторський право пакт закон

1. Алулуев О.Г. Проблема интеллектуального пиратства в мировом масштабе: [уч. Пособие] / О.Г. Алилуев. - М.: Фемида, 1999. - 56 с.

2. Бентли Л. Право интеллектуальной собственности: Авторское право / Л. Бентли, Б. Шерман [Пер. с англ. В.Л. Вольфсона]. - СПб.: Издательство «Юридический центр Пресс», 2004. - 535 с.

3. Веймарн А.А. Интеллектуальное пиратство: [учебное пособие] / А.А. Веймарн. - М.: Знание, 1995. - 89 с.

4. Липцик Д. Авторское право и смежные права / Д. Липцик; [Пер. с фр.; предисловие М. Федотова]. - М.: Ладомир, 2002. - 788 с.

5. Рогозин Д.И. Право интеллектуальной собственности в аспекте мирового права: [уч. Пособие] / Д.Н. Рогозин. - К.: Глобус, 2002. - 163 с.

6. Baylos Corroza И. Tradado de derecho industrial: Propriedad industrial: Propriedad intellectual: Derecho de la competencia economica: Derecho de la compe- tencia desleal / Baylos Corroza H. - Madrid: Civitas, 1978.

7. Boullanger H. La lutte contre la criminalite organisee en Europe / H.Boullanger // Defense nat. - 2000. - A.56. - №4. - P.92.

Размещено на Allbest.ru