Размещено на http://www.allbest.ru/

Інституційні зміни як індикатор легітимації політичного режиму в транзитивних суспільствах

Вороніна К.Ю.

Більшість сучасних країн Європи мають ознаки демократичного політичного режиму або знаходяться на етапі транзиту до нього. Вирішення задачі стабільного функціонування демократичного політичного режиму тісно пов'язане з особливостями його легітимації. Дослідження демократичного переходу в різних країнах дає можливість виділити риси і особливості цього процесу, визначити спільне і відмінне між країнами в залежності від внутрішніх та зовнішніх факторів. Головним завданням дослідження постає визначення факторів тривалості і успіху руху до демократії. Порівняння різних варіантів переходу від авторитаризму не повинно претендувати на конструювання однієї загальноприйнятої парадигми демократичного транзиту. Наукова мета постає в виявленні зв'язку та послідовності деяких фаз в реальних суспільних процесів на прикладі країн демократичного транзиту. Це дозволить виявити деякі характерні закономірності успішного переходу до демократії та шляхи підвищення легітимності політичного режиму.

Ступінь демократичності держав світу досліджувався різними вченими. Роберт Даль аналізував країни, в яких існує представницька демократія, які він назвав "поліархіями". Данкварт Растоу аналізував процедуру виборів в транзитивних країнах. Артур Бенкс вимірював ступінь ефективності діяльності уряду в країнах Європи в середині XX сторіччя. С. Хантінгтон, Е. Тоффлер, Ф. Шміттер, Р. Дікс, К. Джаггерс, Т. Гарр, А.Ю. Мельвіль, В. Ламентович намагалися виділити в процесі демократизації періоди наростання активності та спаду. Для цього вони запропонували хвильовий підхід та проаналізували причини появи і зникнення в світі кожної з хвиль демократизації в різні періоди часу. Радянські вчені (В. Іноземцев, Д. Фадєєв, О. Харітонова, Я. Васілевський, В. Пантін, М. Ільїн, А. Дегтярьов, М. Делягін, Л. Сморгунов, М.П. Гетьманчук, М. Харитончук) розглядали демократичний транзит в країнах колишнього СРСР в якості особливого, оскільки більшість пострадянських країн не мали попереднього досвіду демократичного державобудування. He дивлячись на різний об'єкт дослідження науковців, вони сформували майже однаковий список країн, які можна було охарактеризувати як демократичні наприкінці XX сторіччя. Дж. Бінгем Пауел до демократичних країн періоду 1958-1976 року відносить Австралію, Австрію, Бельгію, Канаду, Коста-Ріку, Данію, Фінляндію, Францію, Західну Німеччину, Індію, Ірландію, Ізраїль, Італію, Японію, Нідерланди, Нову Зеландію, Норвегію, Швецію, Швейцарію, Велику Британію, Сполучені Штати Америки. При типологізації країн перехідного типу виникають складнощі. Пов'язані вони з рядом причин. По-перше, політичні режими в них мають ознаки двох політичних режимів: авторитарного та демократичного. Комбінація особливостей двох режимів є унікальною. По-друге, при аналізі демократичного транзиту розглядаються процесуальні зміни, а не стійкі системні. Тому досліджуються саме аспект "розриву" зі старим політичним режимом. По-третє, країни, які піддаються дослідженню мають різні соціально-економічні та культурні характеристики, тому дослідники за критерій типологізації найчастіше сприймають регіональність.

Головний інтерес при дослідженні особливостей легітимації політичного режиму в умовах демократичного транзиту представляють фактори, що впливають на консолідацію демократії чи гальмують цей процес. Визначаються умови, в яких відбувається демократичний транзит та описується форма, в якій він відбувається. Іншим аспектом дослідження є криза. Дослідники аналізують, чи знаходилась на етапі переходу країна у кризовій ситуації. При цьому типи криз можуть бути різними: криза легітимності авторитарного політичного режиму, економічна криза або політична.

Стосовно виділення хвиль демократизації, то такий підхід має підґрунтя. По-перше, він дозволяє порівнювати різні історичні етапи у розвитку демократії, по-друге, виявити групи країн, процеси демократизації в яких мали схожі особливості. Історія демократизації на третій хвилі не завершується. У вчених з'являються думки про синусоїдальний характер демократичного процесу, тобто можливе її реверсивне зміщення. Більшість транзитологів приписують XXI сторіччю четверту хвилю демократизації. Інтерес до хвиль демократизації формує впевненість більшості дослідників у демократичному результаті розвитку сучасних держав. Деякі навіть натякають на демократичну природу людини [7, с.213].

Аналіз процесу демократичного транзиту є складним, оскільки кожна країна, яка знаходиться на етапі демократичних зрушень стоїть перед "дилемою одночасності". Це значить, що процес зміни відбувається в усіх сферах одночасно. Системна трансформація позначається на ефективності діяльності політичних інститутів, наявності зворотнього зв'язку виборця з представниками влади, реалізації принципу стримувань і противаг у взаємодії гілок влади, ступеню реалізації прогресивних економічних реформ та рівні цінностей громадян.

Демократичний транзит в різних країнах мав власні особливості. В Західній Німеччині, Японії, Італії після 1945 року відновлення демократії відбулося за підтримки зовнішніх сил з використанням матеріальної допомоги (наприклад, план Маршалла), коли в наслідок економічного зростання населення підтримало демократичні перетворення. В Іспанії, Португалії та Греції після 1974 року стався договірний перехід у наслідку компромісу "старої" та "нової" еліти. З. Бжезінський, проаналізувавши досвід демократичного транзиту в європейських країнах, поділив їх на чотири типи: Польща, Чехія, Угорщина, Словенія, Естонія мають позитивні зміни у бік демократичного правління; можливості побудови демократії в таких країнах як Словаччина, Хорватія, Болгарія та Литва оцінюються на 50%; 10 років невизначеності, на думку З. Бжезінського, чекають на Росію, Україну, Білорусь, Грузію та Вірменію; негативні зміни у бік авторитарного політичного режиму в останні роки відбулися в Сербії та Боснії. Особливостями першої і другої групи є вибір західноєвропейських моделей розвитку демократії, невелика територія, напівтоталітарний режим, приватизація та ефективність економіки. Третя та четверта група характеризуються відсутністю програм, єдиного керівництва і лідера, невдалими демократичними реформами ("шок без терапії") та відсутністю демократичного досвіду [3, с.77-78].

Легітимація політичного режиму в умовах демократичного транзиту відбувається на трьох рівнях. Затвердження конституційних органів влади та закріплення їх повноважень в нормах конституції є статусною легітимацією. Конституція є актом найвищої юридичної сили. Феномен Конституції пов'язаний з революціями у ХVIII столітті в Європі та Америці. Конституція визначається актом первинної влади та належить народові. Історично відомо, що першою демократичною конституцією була конституція СІЛА 1878 року. Пізніше, у XX сторіччі були прийняті демократичні конституції в більшості країн Західної Європи. Конституція є стрижнем правової системи демократичної держави [2, с.24].

Другий рівень легітимації політичного режиму в умовах демократичного переходу представлений у процедурній легітимації, котра виявляє себе у різноманітних способах формування органів державної влади. Для представницьких органів влади, формування яких відбувається на основі виборів, процедурна легітимація спирається на принцип абсолютної або відносної більшості, а також на принципі пропорційного врахування голосів. Новий інституціоналізм в аналізі демократичних процесів заснований на впевненості, що "політична демократія залежить не тільки від економіки та соціальних умов, а також від композиції політичних інститутів" [7, с.219-220]. Функціональний аналіз ефективності діяльності політичного інституту оцінюється за функцією легітимації. Тільки легітимні дії можуть впливати на політико-правові відносини в позитивному сенсі. Вибори є способом легітимації не лише інститутів, а і тих заходів, котрі вони здійснюють. Головною загрозою легітимації є діяльність центрів влади, які нехтують принципами легітимності. Оцінка функції легітимації політико-правового інституту має розглядатися крізь призму заходів нейтралізації центрів неконституційного політико - правового впливу [5, с.68]. Це пов'язане зі створенням легітимного поля владної діяльності. Владна функція є ефективною, коли її дії не ведуть до соціальних конфліктів, коли вона спирається на демократичні принципи, коли її внутрішній потенціал є широким. Аспект внутрішнього потенціалу є особливо значущим в умовах соціальної трансформації, коли інститут повинен пристосовуватись до нових умов та самовдосконалюватися.

Л. Морліно виділяє наступні риси демократичного транзиту: обмежена демократія (недопущення деяких політичних сил до політичної гри), інституційний гібрид (характеризується певною зміною та відкритістю авторитарної системи), лібералізація (наділення правами політичної еліти для можливості контролю за громадянами) та демократизація (визнання прав і свобод громадян). Н. Бокало та С. Трохимчик виділили тези інституційної міцності політичного режиму в умовах демократичного транзиту. Серед них вони назвали: послаблення впливу колишніх авторитарних інститутів та встановлення нових демократичних, мирне вирішення урядових криз, тест "подвійного обороту": визнання власної поразки правлячою партією на наступних виборах, коли опозиція приходить до влади, яка в свою чергу, після закінчення терміну повноважень передає владу іншій політичній силі мирним шляхом [1, С.9-13].

На думку А. Пшеворського інституціоналізація в умовах демократичного транзиту може відбуватися декількома шляхами:

співвідношення політичних сил є нерівноважним. Стійкість політичної системи можлива тільки за умов збереження першопочаткових умов. Інститути влади формуються для консолідації нового співвідношення сил. Франція мала подібний досвід. Конституція п'ятої республіки була прийнята для закріплення влади Шарля де Голля;

іншим варіантом інституціоналізації є ситуація, коли співвідношення сил є відомим і рівноважним. Досягнення компромісу в цьому випадку є важким, оскільки політичні сили конфліктують з приводу бачення політичного курсу країни. Виходом з цієї ситуації в Аргентині була громадянська війна у першій половині XIX сторіччя. За цих умов збереження балансу сил потребує компромісного типу вирішення політичних конфліктів, оскільки жодна зі сторін не є визначальною та контролюючою;

співвідношення політичних сил є невідомим. За цих умов скоріше всього політичні інститути прослугують довгий час, оскільки вони не будуть результатом тимчасових політичних рішень. Особливо, якщо конституція буде прийнята до того, як складуться самі інститути [6, с.124-132].

Роберт Д. Патнам зазначає, що ефективність політичних інститутів оцінюються за чіткою моделлю врядування. Вона, на його думку, повинна задовольняти соціальні потреби громадян, робити ефективною політичну взаємодію народу і політичної еліти. При цьому політичні інститути не повинні ухилятися від реалізації обраного демократичного курс. у [4, с,22].

Інституційні зміни з плином часу вкорінюються в культуру, оскільки їх сприймає більшість населення. Це формує почуття безособової довіри до політичних інститутів, а не особистої до конкретних політичних акторів.

Підвищенню рівня довіри громадян до парламенту як політичного інституту сприяє можливість обирати його представників шляхом всезагального, прямого, вільного виборчого права. Реалізація права участі в політиці через процедуру виборів є третьою особливістю легітимації політичного режиму в умовах демократичного транзиту. Представництво народних інтересів через обраних депутатів в парламенті підвищує рівень довіри до існуючого політичного режиму і формує у громадян почуття "співвідповідальності" за прийняті політичні рішення. Ніколас Р. Міллер називає плюралізм політичною перевагою, яка відображає соціально-економічну структуру суспільства та забезпечує стабільність демократичної системи. На його ж думку, плюралізм веде до помірності в поглядах, в поведінці та можливості до політичного маневрування [9, с.111-112].

Політичний плюралізм знаходить власне вираження у формі багатопартійності. В умовах демократичного транзиту існує декілька шляхів її розвитку:

1) створення двох (трьох) великих політичних партій, до яких з часом додаються декілька малих. В разі успіху малих партій на парламентських виборах, шанси до їх зростання підвищуються;

2) формування великої кількості малих партій, які репрезентують різні групи інтересів. Така конфігурація політичних партій найчастіше складається в умовах політичної кризи, гострих протистоянь, соціальних проблем;

3) функціонування політичних партій, які створюються під конкретну "особистість" (персоніфікація). Такі політичні партії часто виступають предметом торгу [8, с.21].

Політичні партії стали значущими на початку XX сторіччя. Вперше принцип плюралізму був зафіксований в конституціях Іспанії та Португалії у 70-х роках XX сторіччя. Становленню багатопартійності в європейських державах сприяла ліквідація протистояння між комуністичною та капіталістичною системами, великі партії стали потребувати масової підтримки громадян, поява загрози глобальних суспільних викликів (наприклад, забруднення навколишнього середовища), "втома" від "старих" політичних партій, неспроможних управляти ефективно, запровадження на законодавчому рівні системи державного фінансування політичних партій. В сучасних країнах, які знаходяться на етапі демократизації у становленні багатопартійності, сформувалися наступні особливості: стабільне функціонування політичних партій, поява нової ідеологічної доктрини в одній країні, сприяє її появі в іншій (ефект "доміно"), партії періодично міняють власні назви заради набуття нового політичного іміджу, виборчий бар'єр коливається у діапазоні від 3 до 7 %, зниження ролі соціалістичних партій [8, с.226-227].

Однією з умов становлення демократичного політичного режиму є функціонування парламентської опозиції. Опозиція є повноправним політичним інститутом та невід'ємним елементом механізму "стримувань і противаг" [1, с.54]. Вона також виступає каналом критики владної еліти. Поступове зміцнення опозиції надає їй можливості при нагоді (падіння старого режиму, смерть диктатора, військова поразка і т.п.) прийти до влади. Відбувається заміщення авторитарного політичного режиму.

С. Хантінгтон називає цей тип демократизації заміщенням, А. Родрігес Діаз хвилею суспільною мобілізації (оскільки цей період часто супроводжується громадянськими хвилюваннями) [1, с.29]. Опозиція в умовах демократичного транзиту дуже рідко використовує компроміс як засіб співпраці з правлячою партією. Це також є особливістю легітимації політичного режиму в умовах демократичного транзиту. Головною метою опозиції в країнах демократичного переходу є прихід до влади і для цього опозиціонери часто застосовують нелояльні методи, наприклад, шляхом дискредитації існуючого уряду [8, с.26].

Іншою особливістю легітимації політичного режиму в умовах демократичного транзиту є кореляція рівня легітимності з темпами економічного розвитку в країні. Першим демократію з рівнем економічного розвитку пов'язав С. Ліпсет. Він наголосив, що демократії більш схильні виживати в розвинутих країнах. Якщо політична еліта запровадила демократичні політичні інститути та процедури, але не спроможна вивести з економічної кризи, то в цій державі виникає загроза повернення до авторитаризму [9, с.92].

Система забезпечення життєдіяльності соціальної, культурної і духовної сфер життя народу, їх відтворення і передачі прийдешнім поколінням забезпечується через громадянські інститути та відносини. Вони репрезентують третій рівень легітимації політичного режиму, який носить назву функціональний [7, с.221].

Зазначені вище особливості легітимації політичного режиму в умовах демократичного транзиту відносяться більшою мірою до політичної сфери. Аналіз трансформаційних процесів в політичній сфері є можливим завдяки дослідженню реальних доказів політичних змін (прийняття конституції, визначення форми державного правління, становлення демократичних політичних інститутів та процедур, формування багатопартійності, діяльності опозиції, проведенні референдумів і т.д.). Якщо цей режим співпадає з існуючим суспільним розумінням конкретних політичних ситуацій, це позначається на ступені політичної активності громадян та готовності підтримувати дії влади.

демократичний транзит інституційна зміна

Список використаних джерел

1. Бокало H., Трохимчик С. Проблеми та перспективи демократизації в країнах центрально-східної Європи (на прикладі Вишеградської четвірки) - Львів. 2000. - 68 с.

2. Конституційне право зарубіжних країн: Навч. посібник / М.С. Горшеньова, К.О. Закоморна, В.О. Ріяка та ін.; За заг. ред. В.О. Ріяки. - 2-е вид., допов. і перероб. - K.: Хрінком Інтер, 2004. - 544 с.

3. Корнієнко В.О. Еволюція політичного ідеалу: (Від плюралізму до синтезуючої єдності) / Нац. пед. ун-т ім. М.П. Драгоманова та ін. - [Вінниця]: УШВЕРСУМ-Вінниця, 1999. - 429 с.

4. Патнам Роберт Д. та ін. Творення демократії: Традиції громад, активності в сучасній Італії / Р.Д. Патнам разом з Р. Леонарді та Р.Й. Нанетті; Пер. З англ.В. Ющенко. - K.: Видавництво Соломії Павличко "Основи", 2001. - 302 с.

5. Політико-правові інститути сучасності: Структура, функції, ефективність: Монографія /М.І. Панов (кер. авт. кол.), Л.М. Герасіна (наук, ред.), В.Д. ІВоднікта ін.; За заг. Ред. М.І. Пайова, Л.М. Герасіної. - K.: Концерн "Видавничий Дім "Ін Юре", 2005. - 384 с.

6. Пшеворский А. Демократия и рынок. Политические и экономические реформы в Восточной Европе и Латинской Америке. - М., 2000. - 273 с.

7. Сморгунов Л.В. Современная сравнительная політологія. Ученик. - М.: "Российская политическая энциклопедия" (РОССПЭН), 2002. - 472 с.

8. Соколов В.Н., Рябика И.Л. От тоталитаризма к политическому плюралізму: Многопартийность как основа демократии / Одесск. гос. экон. ун-т; Ред. Б.Г. Галкина; Худ. О.Д. Сашкив. - Одеса; Маяк, 2007. - 250 с.

9. Теория и практика демократии. Избранные тексты / Пер. с англ. Под ред. В.Л. Иноземцева, Б.Г. Капустина. - М.: Ладомир, 2006. - 496 с.

Размещено на Allbest.ru