Злочини проти особи у роз’ясненнях пленуму Верховного суду України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Злочини проти особи у роз'ясненнях пленуму Верховного суду України

Питання про юридичну природу і значення для правозастосування роз'яснень Пленуму Верховного Суду України (далі - ВСУ) традиційно цікавило науковців усіх галузей права. Ключовим питанням в контексті з'ясування значення роз'яснень Пленуму ВСУ є питання про їх обов'язковість. Традиційно Україну заичслюють до групи держав із континентальною системою права і, як наслідок, не визнають джерелом права судовий прецедент. Водночас, вчені констатують той факт, що в практиці правозастосування роз'яснення Пленуму вищої судової інстанції беруть за основу для прийняття відповідних рішень. Саме тому дуже важливо забезпечити їхню системність, відсутність внутрішніх колізій, відповідність загальновизнаним положенням теорії права, в тому числі кримінального права.

З огляду на об'ємність розгляненої проблеми, в цій праці ми зупинимося на роз'ясненнях Пленуму ВСУ, що стосуються злочинів проти особи, тобто дослідимо положення Постанови Пленуму ВСУ «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров'я особи» від 7 лютого 2003 р. №2, Постанови Пленуму ВСУ «Про судову практику у справах про злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи» від 30 травня 2008 р. №5, проекту постанови Пленуму ВСУ «Про практику застосування судами законодавства у справах про протидію торгівлі людьми або здійсненню іншої незаконної угоди щодо людини». Зазначимо, що досліджували положення постанови Пленуму ВСУ по статевих злочинах ми в іншій праці [1]. Проте в одній з своїх наукових публікацій Л.П. Брич несправедливо звинуватила нас у відтворенні певних, зроблених нею висновків [2, с. 164]. З огляду на це ми вважаємо за доцільне повернутися до цієї проблеми ще раз.

1. Розпочнемо з дослідження положень Постанови Пленуму ВСУ «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров'я особи» від 7 лютого 2003 р. №2 (далі - Постанова). Низка роз'яснень Пленуму ВСУ, викладених у цій Постанові, суперечить теоретичним постулатам про кримінально-правову кваліфікацію злочинів, в тому числі порушує принципи кримінально-правової кваліфікації.

До таких роз'яснень потрібно зачислити положення, викладені у: 1) абз. 3 п. 7 - щодо кваліфікації дій особи, яка вчинила злочин, передбачений ст. 147 КК і умисно вбила заручника - згідно з досліджуваною Постановою дії слід кваліфікувати за ч. 2 ст. 147 (за ознакою спричинення тяжких наслідків) і за п. 3 ч. 2 ст. 115 КК;

2) абз. 1 п. 14 - щодо кваліфікації умисного вбивства, що було поєднане зі зґвалтуванням потерпілої особи або насильницьким задоволенням із нею статевої пристрасті неприродним способом - згідно з досліджуваною Постановою дії слід кваліфікувати за п. 10 ч. 2 ст. 115 КК і за ч. 4 ст. 152 чи ч. 3 ст. 153 КК;

3) абз. 3 п. 10 - щодо кваліфікації вчинення умисного вбивства під час розбою, вимагання, незаконного заволодіння транспортним засобом - згідно з досліджуваною Постановою дії слід кваліфікувати за п. 6 ч. 2 ст. 115 КК і статтею, якою передбачено відповідальність за злочинне заволодіння майном (ч. 4 ст. 187, ч. 4 ст. 189, ч. 3 ст. 262, ч. 3 ст. 308, ч. 3 ст. 312, ч. 3 ст. 313, ч. 3 ст. 289 КК);

4) абз. 5 п. 12 - щодо кваліфікації умисного вбивства чи замаху на вбивство державного чи громадського діяча, працівника правоохоронного органу чи його близьких родичів, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця, судді, народного засідателя чи присяжного або їх близьких родичів, захисника чи представника особи або їх близьких родичів, начальника військової служби чи іншої особи, яка виконує обов'язки з військової служби, представника іноземної держави або іншої особи, яка має міжнародний захист, вчинені за наявності інших обтяжуючих обставин, передбачених ч. 2 ст. 115 КК - згідно з досліджуваною Постановою дії слід кваліфікувати за відповідними пунктами ч. 2 ст. 115 КК та статтею, якою передбачено відповідальність за посягання на відповідного потерпілого (ст. ст. 112, 348, 379, 400, ч. 4 ст. 404, ст. 443 КК).

У перших двох випадках порушується принцип недопустимості подвійного інкримінування. Адже, якщо умисне заподіяння смерті кваліфікується за відповідним пунктом ч. 2 ст. 115 КК, то враховувати той самий наслідок як кваліфікуючу ознаку у вигляді «тяжких наслідків» (ч. 2 ст. 147 КК) чи «особливо тяжких наслідків» (ч. 4 ст. 152, ч. 3 ст. 153 КК) не можна [3, с. 277]. Водночас, зазначимо, що погоджуємося з позицією тих вчених, які вказують, що кваліфікуючою ознакою складу злочину (в тому числі і умисного вбивства) може бути якась із ознак, що характеризує склад злочину (мотив, мета, кількість потерпілих тощо), а не вчинення іншого злочину [4, с. 7], як це простежуємо місце у п. 10 ч. 2 ст. 115 КК. Аналогічну позицію без посилання на попередніх дослідників і згадки про такий підхід у кримінально-правовій літературі відтворюють інші автори [5, с. 73-75].

Законодавцю було б доцільно використовувати термін «поєднаний» і аналогічні конструкції для вказівки на враховану у КК сукупність злочинів. Б.В. Волженкін з цього приводу був категоричним і стверджував, що такі законодавчі конструкції і мають розглядатися як врахована законодавцем сукупність злочинів [4, с. 7].

У третьому випадку ситуація дещо відрізняється. Знову ж умисне заподіяння смерті оцінюється як умисне вбивство з корисливих мотивів. Однак, позиція

Пленуму ВСУ щодо точної вказівки на частину статті, що передбачає відповідальність за заволодіння майном (ч. 4 ст. 187 або ч. 4 ст. 189, ч. 3 ст. 262, ч. 3 ст. 308, ч. 3 ст. 312, ч. 3 ст. 313, ч. 3 ст. 289 КК), необґрунтована. У ч. 4 ст. 187 і ч. 4 ст. 189 КК чітко конкретизований наслідок у вигляді заподіяння фізичної шкоди - тяжких тілесних ушкоджень. З огляду на це немає жодних підстав оцінювати умисне заподіяння смерті за нормами про ці склади злочину. Інші норми (ч. 3 ст. 262, ч. 3 ст. 308, ч. 3 ст. 312, ч. 3 ст. 313, ч. 3 ст. 289 КК) полягають у відповідності за вчинення відповідних дій, поєднаних із застосуванням насильства, яке є небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого. Кваліфікація за сукупністю знову ж таки призведе до порушення принципу подвійного інкримінування.

У четвертому випадку немає жодних підстав кваліфікувати вчинене за сукупністю норм, що передбачають посягання на життя та ч. 2 ст. 115 КК. Якщо спиратися на Пленуму позицію, буде порушено принцип недопущення подвійного інкримінування. Одне суспільно небезпечне діяння кваліфікуватимуть через вказівку на дві статті КК, які конкурують між собою.

Юридично неузгодженим видається положення, викладене у п. 21 Постанови. У Постанові зазначено, що «умисне вбивство матір'ю своєї новонародженої дитини, вчинене через деякий час після пологів за відсутності кваліфікуючих ознак, передбачених ч. 2 ст. 115 КК, тягне відповідальність за ч. 1 зазначеної статті». Таке роз'яснення є неправильним з огляду на те, що однією із кваліфікуючих ознак умисного вбивства є вбивство малолітньої дитини (п. 2 ч. 2 ст. 115 КК України). Кожна новонароджена дитина є малолітньою. Тому, за відсутності підстав для застосування статті, що передбачає привілейований склад умисного вбивства (ст. 117 КК), дії винної особи потрібно кваліфікувати за п. 2 ч. 2 ст. 115 КК (чи іншими пунктами ч. 2 ст. 115 КК, якщо для цього є відповідні підстави).

«Двічі за одне» особа буде притягнена до відповідальності у випадку кваліфікації умисного вбивства, вчиненого на замовлення, якщо замовник в інтересах виконавця вчинить певні дії матеріального характеру. Адже, у абз. 4 п. 15

Постанови зазначено, що у випадках, коли умисне вбивство на замовлення вчиняють з метою одержання від замовника грошей, матеріальних цінностей чи інших вигод матеріального характеру (тобто з корисливих мотивів), дії виконавця кваліфікуються за пунктами 6 і 11 ч. 2 ст. 115 КК. На означену проблему звертав увагу В.О. Навроцький [6, с. 152].

Вчинення вбивства на замовлення полягає у наявності двостороннього зв'язку виконавець-замовник, причому замовник в інтересах виконавця вчиняє (або не вчиняє) дії матеріального чи нематеріального характеру. Вчинення цих дій є необхідною складовою зв'язку виконавець-замовник. Вже те, що ми кваліфікуємо дії, як умисне вбивство, вчинене на замовлення, означає, що ми оцінили матеріальний (корисливий) інтерес (мотив) виконавця. Кваліфікуюча ознака умисного вбивства - вчинення умисного вбивства на замовлення, виділена, передовсім, за ознаками суб'єктивної сторони злочину (за мотивом). Адже саме мотив є спонуканням особи до вчинення злочину. Як наслідок, умисне вбивство на замовлення, підкріплене матеріальним заохоченням, як і умисне вбивство з корисливих мотивів, характеризують одну і ту саму ознаку злочину. З огляду на зазначені аргументи, додатково кваліфікувати вбивство на замовлення за п. 6 ч. 2 ст. 115 КК не потрібно.

Із законодавчого формулювання кваліфікуючої ознаки, передбаченої п. 5 ч. 2 ст. 115 КК (умисне вбивство способом, небезпечним для життя багатьох осіб), виникає питання щодо розуміння терміна «багато» осіб. Пленум ВСУ у п. 9

Постанови засвідчує, що відповідний спосіб має бути небезпечним не лише для життя «бажаного потерпілого», а й інших людей. Однак, видається, що передбачаючи цю кваліфікуючу ознаку, йшлося про оцінку умисних вбивств, вчинених таким способом, який ставив в небезпеку будь-яку кількість сторонніх осіб (одного, двох чи більше), окрім потерпілого. З огляду на це, вважаємо, що п. 5 ч. 2 ст. 115 КК слід викласти у такій редакції: «умисне вбивство, вчинене способом, небезпечним для життя іншої особи», а у Постанові роз'яснити, що спосіб є небезпечним для життя не лише «бажаного» потерпілого (чи бажаних потерпілих), а й хоча б однієї сторонньої особи.

2. У постанові Пленуму ВСУ «Про судову практику у справах про злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи» від 30 травня 2008 р. №5 (далі - постанова Пленуму ВСУ), незважаючи на зауваження вчених, залишилися недоліки, які мали місце у раніше чинній постанові Пленуму ВСУ «Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини» від 27 березня 1992 р. №4.

Якщо співвіднести ці постанови Пленуму, то зазначимо, що традиційні зауваження науковців щодо кваліфікації цієї групи злочинів враховані.

Традиційними ми вважаємо ті зауваження, які загальновідомі та загальновизнані у теорії кримінального права і не ставляться під сумнів більшістю вчених. Зокрема, до таких положень належать:

- положення щодо змісту погрози у складі зґвалтування чи насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом (ст. ст. 152 та 153 КК України);

- положення щодо змісту кваліфікуючої ознаки цих складів злочинів «вчинення … групою осіб».

З огляду на те, що зазначенні тези є загальновизнаними у теорії кримінального права, дивною виглядає позиція Л.П. Брич щодо претензії на їх авторство [2, с. 164]. Поки певні теоретично загальновизнані положення не втілені законодавцем, не відображені у роз'ясненнях Пленуму ВСУ, науковці мають право їх обговорювати, наводити додаткові аргументи на підтвердження правильності певних тез з тією метою, щоб законодавець чи Пленум ВСУ (в даному випадку) їх взяв до уваги відповідно до теорії кримінального права.

Зазначимо, що одне з положень, які, на нашу думку, теж слід вважати загальновизнаними у теорії кримінального права (розуміння під статевими зносинами у складах злочинів, передбачених ст. 152 та ст. 155 КК природних статевих зносин) не було відображене у постанові Пленуму ВСУ. Очевидно, що прогалина у КК (щодо кримінально-правової оцінки «добровільного» задоволення статевої пристрасті неприродним способом з особою, яка не досягла статевої зрілості) повинна усуватися законодавцем. Проте, вважаємо, що доцільно було б у постанові Пленуму ВСУ все ж згадати про зміст діяння у складі злочину, передбаченому ст. 155 КК.

Низку роз'яснень Пленуму, на нашу думку, навряд чи можна вважати правильними. Зокрема, у п. 3 постанови Пленуму ВСУ зазначено, що у разі поєднання насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом із заподіянням потерпілій особі умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження дії винної особи необхідно кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених відповідною частиною ст. 122 КК та відповідною частиною ст. 152 або ст. 153 КК. Застосування насильства є однією із можливих конститутивних ознак зґвалтування чи насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом. З огляду на це, між нормою, що передбачає відповідальність за заподіяння тілесних ушкоджень і відповідною частиною ст. 152 чи ст. 153 КК виникає конкуренція частини і цілого. У разі конкуренції частини і цілого, вчинене кваліфікується за нормою - цілим. Тому заподіяння потерпілій особі в ході вчинення зґвалтування чи насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом середньої тяжкості тілесних ушкоджень повинно кваліфікуватися лише за відповідною частиною ст. 152 чи 153 КК. Зазначимо, що на цей недолік постанови Пленуму ВСУ ми вже звертали увагу в іншій праці [3, с. 276-277].

З висновком про можливість вчинення продовжуваного зґвалтування чи насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом (п. 7) не можемо погодитися з тих міркувань, що ставимо під сумнів можливість вчинення продовжуваних посягань на життя, здоров'я, статеву свободу, статеву недоторканість, волю, честь, гідність особи загалом. Основною підставою для такого твердження є те, що безпосередній об'єкт у перелічених посяганнях страждає одразу повною мірою. Поділити його частково (навіть умовно) не можна. Тому, на нашу думку, вчинення з єдиним злочинним умислом, без перерви або без значної перерви у часі, двох чи більше насильницьких природних статевих актів або двох чи більше актів насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом з однією й тією ж потерпілою особою, повинно кваліфікуватися за ознакою повторності.

ВСУ зазначив, як оцінювати дії особи, котра не мала наміру вчинити з потерпілою статевий акт чи задоволення статевої пристрасті неприродним способом, однак довела потерпілу особу до безпорадного стану шляхом уведення в її організм проти її волі наркотичних засобів… з метою її зґвалтування чи вчинення щодо неї насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом іншою особою. Такі дії, як видно з абз. 2 п. 9 постанови Пленуму ВСУ, потрібно кваліфікувати як співвиконавство злочину. Водночас, потрібно зазначити, що схожі дії (доведення до безпорадного стану з тією ж метою) без застосування насильства повинні оцінюватися як пособництво [1, с. 165; 7, с. 72]. На підтвердження цієї позиції можна навести такі аргументи:

- особа, яка спільно з потенційною потерпілою вживає, наприклад, алкогольні напої, усвідомлює те, що безпорадний стан потерпілої буде використаний злочинцем;

- своєю поведінкою по спільному вживанню алкогольних напоїв особа фактично усуває перешкоди для вчинення зґвалтування чи насильницького заподіяння статевої пристрасті неприродним способом.

Викликає зауваження роз'яснення Пленумом ВСУ кваліфікуючої ознаки «особливо тяжкі наслідки». В абз. 6 п. 11 постанови Пленуму ВСУ зазначено, що не становить особливо тяжких наслідків зґвалтування вагітність потерпілої. Однак, вагітність потерпілої, якщо для неї є медичні протипокази, може ставити під загрозу здоров'я або життя потерпілої. Згідно з чинним законодавством жінці рекомендується переривати вагітність, якщо щодо неї (вагітності) є медичні протипокази. Видається, що такий наслідок, як вагітність, для якої є медичні протипокази, що настав унаслідок зґвалтування, варто зачислити до особливо тяжких наслідків цього злочину, оскільки обов'язкове переривання вагітності, яке повинна здійснити потерпіла з метою запобігти негативним наслідкам для свого життя чи здоров'я, можна умовно прирівняти до тяжкого тілесного ушкодження. Згода жінки на проведення аборту є, однак завагітніла вона внаслідок вчинення щодо неї злочину.

Не погоджуємося із позицією Пленуму ВСУ щодо кваліфікації зґвалтування чи насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом, поєднаних із умисним заподіянням потерпілій особі тяжкого тілесного ушкодження, визнаного тяжким лише за ознакою небезпечності для життя на момент його заподіяння. Ці наслідки, як і тяжкі тілесні ушкодження, визнані такими, за іншими ознаками, повинні розглядатися як «особливо тяжкі наслідки». Заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження в ході вчинення аналізованих статевих злочинів, необхідно розцінювати як матеріальний наслідок, що безпосередньо відображається на організмі потерпілого [1, с. 166; с. 6, с. 196]. «Матеріальність» тяжкого тілесного ушкодження, небезпечного для життя в момент заподіяння, проявляється в тому, що воно в момент заподіяння спричиняє шкоду здоров'ю, причому, без надання медичної допомоги ця шкода здоров'ю за своїм звичайним перебігом може закінчитися настанням смерті потерпілого.

На недопустимість кваліфікації за сукупністю п. 10 ч. 2 ст. 115 КК і за ч. 4 ст. 152 чи ч. 3 ст. 153 КК умисного вбивства, що було поєднане зі зґвалтуванням потерпілої особи або насильницьким задоволенням із нею статевої пристрасті неприродним способом, ми вже звертали увагу під час аналізу абз. 1 п. 14 Постанови Пленуму ВСУ «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров'я особи». Схоже роз'яснення міститься в абз. 2 п. 12 постанови Пленуму ВСУ «Про судову практику у справах про злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи».

У кримінально-правовій літературі зроблено висновок про те, що у ч. 1 і ч. 2 ст. 154 КК передбачено два різні склади злочину [2, с. 169; 7, с. 74]. На підтвердження цієї позиції наведено такі аргументи: у ч. 2 ст. 154 КК законодавець вживає термін «ті самі дії», а не пише «той самий суб'єкт» чи «той самий спосіб».

Варто зазначити, що суспільно небезпечна дія, це справді лише одна з ознак об'єктивної сторони складу злочину (частина суспільно небезпечного діяння). Тим, що законодавець під час викладення кваліфікованих та особливо кваліфікованих складів злочинів в Особливій частині КК найчастіше послуговується словосполученнями «ті самі дії» або «дії, передбачені частиною…цієї статті», він зумовлює дослівне трактування вжитих термінів деякими науковцями. Водночас, обґрунтовувати те, що вжите у статтях Особливої частини КК словосполучення «ті самі дії», доцільно розуміти виключно як необхідність встановлення лише факту вчинення певних дій, не слід. Це некоректне висловлювання, вжите законодавцем, потрібно усувати обов'язковим внесенням змін до КК шляхом вжиття словосполучення «той самий склад злочину» або ж «склад злочину, передбачений ч. 1 цієї статті». Протилежний підхід спричинить те, що хтось із науковців візьметься обґрунтовувати, що, наприклад, у ч. 2 ст. 151 КК потерпілим може бути визнана будь-яка особа, а не лише психічно здорова; мета не є обов'язковою ознакою ч. 2 ст. 258 чи ч. 2 ст. 147 КК; склад злочину, передбачений ч. 2 ст. 133 КК може бути вчинений загальним суб'єктом тощо.

Правильність усіх цих варіантів можна пробувати обґрунтовувати суспільною небезпечністю відповідних діянь, наявністю прогалини у законодавстві.

Потрібно пам'ятати, що наука не повинна бути відірваною від практики.

Давати наукові тлумачення, які лише ускладнять правозастосування, недоцільно.

Сьогодні практичні працівники сприймають вжите законодавцем словосполучення «ті самі дії» і аналогічні словосполучення як вказівку на кваліфікований чи особливо кваліфікований склад злочину. У науково-практичних коментарях до КК зазначають, що йдеться не просто про суспільно небезпечне діяння як ознаку об'єктивної сторони злочину, а про весь склад злочину, передбачений певною частиною статті КК. З огляду на це, ми вважаємо, що недолік законодавчого формулювання слід усувати не шляхом поширювального тлумачення, а шляхом внесення відповідних змін до КК.

Навряд чи правильним є погляд, за яким примушування потерпілої особи до вступу в статевий зв'язок шляхом погрози, яка не є погрозою застосуванням фізичного насильства, вчинене особою, від якої чоловік чи жінка не перебуває в матеріальній чи службовій залежності, є за межами будь-якого з складів злочинів розділу ІV Особливої частини [7, с. 74]. Матеріальну залежність традиційно трактують як повне або часткове утримання, проживання на житловій площі. Вважаємо, що погроза знищення, пошкодження чи вилучення майна потерпілої (- ого) чи її (його) близьких родичів автоматично ставить таку особу в матеріальну залежність від винного і немає жодних правових перешкод для кваліфікації таких дій за ч. 2 ст. 154 КК. У контексті цієї проблеми, правильною видається позиція Є.В. Фесенка про те, що матеріальну залежність простежуємо і тоді, коли винний своїми діями чи бездіяльністю спроможний викликати істотне погіршення матеріального становища потерпілої особи [8, с. 398].

3. В контексті дослідження роз'яснень Пленуму ВСУ щодо кримінально - правової оцінки злочинних посягань на особу, потрібно зупинитися на деяких положеннях проекту Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства у справах про протидію торгівлі людьми або здійсненню іншої незаконної угоди щодо людини» (далі - проект постанови).

У зазначеному проекті постанови досить детально роз'яснено форми суспільно небезпечного діяння у цьому злочині, форми експлуатації. Водночас, деякі положення проекту постанови потребують зміни чи уточнення.

У п. 6 проекту постанови зазначено, що торгівля людьми або укладення іншої незаконної угоди, об'єктом якої є людина, є закінченим злочином з моменту фактичного одержання людини іншою особою чи встановлення такою особою фактичного контролю над потерпілим, тобто з моменту, коли людина почала перебувати у володінні чи під контролем особи, якій вона передається за відповідною угодою. Звідси доходимо висновку, що момент закінчення злочину передбачає або фактичне передання потерпілого, або визначення фактичного контролю над потерпілим без фактичного передання потерпілого. Проте вже у наступному реченні зазначено, що якщо після укладення відповідної угоди людина фактично не була передана (одержана) іншій особі (іншою особою), дії винного належить кваліфікувати як замах на торгівлю людьми або укладення іншої незаконної угоди, об'єктом якої є людина.

У постанові потрібно зазначити, що замах на вчинення відповідного злочину станеться лише у тому випадку, коли не встановлено фактичного контролю над потерпілою особою. З огляду на це друге речення п. 6 проекту постанови потрібно викласти у такій редакції: «Якщо після укладення відповідної угоди людина фактично не була передана (одержана) іншій особі (іншою особою) або інша особа (інші особи) не встановила над нею фактичного контролю, дії винного належить кваліфікувати як замах (закінчений або незакінчений) на торгівлю людьми або здійснення іншої незаконної угоди, об'єктом якої є людина з посиланням на ч. 2 або ч. 3 ст. 15 КК».

Окремо зазначимо, що ми не погоджуємося із зазначеним підходом, за яким моментом закінчення злочину, передбаченого ст. 149 КК (у перших двох формах), фактичне передання потерпілого чи встановлення над ним контролю. Вважаємо, що враховуючи суспільну небезпеку цього злочину, його доцільно вважати закінченим з моменту досягнення між особами згоди на укладення відповідної угоди, об'єктом якої є людина. Суспільно небезпечним є сам факт досягнення згоди на укладення будь-якої угоди щодо людини. На нашу думку, «Торгівлю людьми або іншу незаконну угоду щодо людини» за конструкцією об'єктивної сторони варто вважати усіченим складом злочину. Для усічених складів злочинів характерним є те, що шкода об'єкту посягання ще не заподіюється, проте є реальна небезпека для цього об'єкта. М.Д. Дурманов слушно зазначає, що в усічених складах законодавець визнає злочин закінченим, коли діяння, безпосередньо спрямоване на об'єкт, що охоплюється умислом винного, ще не вчинене, проте цей об'єкт вже ставиться у явну небезпеку спричинення йому шкоди [9, с. 44]. Лише тим, що потенційні сторони злочинної угоди, об'єктом якої є людина, досягають домовленості щодо укладення відповідної угоди, виражається їхня зухвалість, цинізм. Торгівля людьми у будь-якому своєму прояві є чітко спланованим, обдуманим діянням. Суспільна небезпека цього злочину очевидна, і не потребує доведення.

У п. 10 проекту постанови роз'яснено зміст поняття «переховування», зокрема зазначено, що воно полягає в обмеженні фізичних контактів з іншими особами: розміщення в будь-які приміщення, надання підроблених документів, зміна зовнішності тощо. Очевидно, що цей перелік не може бути вичерпним. Однак, вважаємо, що його потрібно доповнити вказівкою на ще один випадок, який часто використовується злочинцями, а саме - вказати, що переховування може полягати у медикаментозному придушенні активності потерпілої особи.

В абз. 3 п. 12 проекту постанови зазначено, що «під шантажем необхідно розуміти психічне насильство, що полягає у погрозі розголосити відомості, які потерпілий чи його близькі бажають зберегти в таємниці, або погрозі поширення наклепницьких вигадок, що може спричинити суттєву шкоду зазначеним особам, якщо така погроза сприймається потерпілим як реальна». Видається, що у правозастосуванні виникнуть проблеми щодо з'ясування змісту терміна «наклепницькі вигадки» і з'ясуванні того, чи поширення відповідних відомостей може спричинити суттєву шкоду відповідним особам. Керуючись цим, доцільно дати визначення шантажу: «Під шантажем слід розуміти погрозу розголошення відомостей, які потерпілий чи його близькі бажають зберегти в таємниці або погрозу поширення неправдивих відомостей про цих осіб». Вказівка на те, що поширення неправдивих відомостей може спричинити суттєву шкоду для потерпілого чи його близьких, є зайвою, оскільки вона ніяк не повинна впливати на кваліфікацію дій винної особи. Суттєвість можливої шкоди через поширення неправдивих відомостей може врахувати (оцінити) лише сам потерпілий.

Роз'яснюючи кваліфікуючу ознаку «вчинення злочину організованою групою осіб», у п. 26 проекту постанови, не вказано всіх ознак організованої групи, які містяться у ч. 3 ст. 27 КК. Окрім цього, у п. 26 проекту постанови зазначено, що вчинення торгівлі людьми або іншої незаконної угоди щодо людини організованою групою полягає у вчинення цього злочину стійким об'єднанням трьох і більше осіб, яке було попередньо утворене з метою вчинення цього (цих) злочинів. Із зазначеногодоходимо висновку, що якщо група була створена для вчинення інших злочинів (наприклад, розбоїв чи вбивств), але поряд з іншими злочинами один раз торгувала людьми, кваліфікувати дії з урахуванням наявності «організованої групи» не можна. Це положення суперечить ч. 3 ст. 28 КК.

У п. 28 проекту постанови зазначено, що як погрозу застосування відповідного насильства доцільно розглядати випадки, коли винна особа погрожує застосуванням предметів, які завідомо для неї не можуть бути використані для реалізації погроз, але потерпілий сприймає ці предмети як такі, що формують небезпеку для життя чи здоров'я. На нашу думку, варто зазначити, що потерпілий сприймає ці предмети як такі, що можуть спричинити шкоду життю чи здоров'ю, оскільки самі собою предмети не становлять небезпеки для життя чи здоров'я, а от їх застосування може спричинити шкоду цим цінностям. Адже макет зброї, та й навіть справна зброя, самі собою не становлять небезпеки для життя чи здоров'я. Лише те, що потерпілий вважає, що відповідним предметом (зброєю, макетом зброї) можна спричинити шкоду життю чи здоров'ю, робить дії винного суспільно небезпечними. Головне під час з'ясування змісту погрози насильством - встановлення того, що потерпілий сприймав погрозу певними предметами (і тими, які можуть заподіяти шкоду, і тими, які не можуть заподіяти шкоду життю чи здоров'ю) як реальну, а винний бажав викликати таке сприйняття.

Під тяжкими наслідками за змістом абз. 1 п. 29 проекту постанови потрібно розуміти, наприклад, смерть однієї або кількох осіб. З огляду на це незрозуміло чому в абз. 4 п. 29 зазначено, що коли спричинення смерті не пов'язане з умисним заподіянням тяжкого тілесного ушкодження, вчинене підлягає кваліфікації за сукупністю злочинів, передбачених ч. 3 ст. 149 та ч. 2 ст. 119 КК. Адже ставлення винного до наслідку у вигляді смерті під час заподіяння умисних тяжких тілесних ушкоджень є необережним, і у складі злочину, передбаченому ст. 119 КК, теж необережним. Необережне заподіяння смерті розглядається як тяжкий наслідок «Торгівлі людьми або іншої незаконної угоди щодо людини» (абз. 1 п. 29). Отож, ч. 3 ст. 149 КК і ч. 1 ст. 119 чи ч. 2 ст. 119 КК конкурують як частина і ціле, причому ч. 3 ст. 149 є цілим. Відповідно до правил кримінально-правової кваліфікації під час кваліфікації частини і цілого вчинене кваліфікують за нормою - цілим. З огляду на це заподіяння смерті з необережності одній чи кільком особам повинно розглядатися як тяжкий наслідок злочину, передбаченого ст. 149 КК і кваліфікуватися лише за ч. 3 ст. 149 без посилання на ст. 119 КК.

В абз. 3 п. 29 проекту постанови роз'яснено, що «у випадках, коли під час торгівлі людьми чи іншої незаконної угоди щодо людини було умисно заподіяно тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого або його близьких … дії винного слід кваліфікувати за ч. 3 ст. 149 і ч. 2 ст. 121 КК». З цим положенням не можна погодитися, керуючись такими міркуваннями. Умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень є тяжким наслідком «Торгівлі людьми…». Відповідно, заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження охоплюється ч. 3 ст. 149 і додаткової кваліфікації за ч. 1 ст. 121 КК не потребує (простежуємо конкуренцію частини і цілого). Необережне заподіяння смерті теж є одним з можливих тяжких наслідків і охоплюється ч. 3 ст. 149 КК. Отже, умисні тяжкі тілесні ушкодження, які спричинили смерть, доцільно розглядати як тяжкий наслідок «Торгівлі людьми…» і кваліфікувати лише за ч. 3 ст. 149 КК. Додаткова кваліфікація за ч. 2 ст. 121 КК не потрібна.

Якщо керуватися викладеним можна зробити висновок про те, що у зв'язку із широким (інколи, безапеляційним) застосуванням роз'яснень Пленуму Верховного Суду України, викладених у постановах Пленуму, необхідно максимально наближувати ці роз'яснення до загальновизнаних положень теорії кримінального права, уникати порушення принципів кримінально-правової кваліфікації, не порушувати прийнятих правил подолання конкуренції кримінально-правових норм.

Водночас зазначимо, що доцільним є проведення системного дослідження інших постанов Пленуму Верховного Суду України з кримінальних справ, з метою встановлення відповідності їхніх положень до теоретичних основ кримінального права.

юридичний судовий верховний злочин

Література

1. Антонюк Н.О. Проблемні питання кримінально-правової кваліфікації злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканості // Вісн. Львів. ун-ту. Сер. юрид. - 2008. - №46. - С. 159-168.

2. Брич Л.П. Деякі зауваження щодо роз'яснень Верховним Судом України положень КК про кримінальну відповідальність за злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи // Вісн. Львів. ун-ту. Серія юрид. - 2008. - №47. - С. 164-173.

3. Антонюк Н.О. Відповідність постанов Пленуму ВСУ теоретичним положенням науки кримінального права // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: матеріали ХV регіональної науково-практичної конференції, 4-5 лютого 2009 р., Львів. - Львів: Юрид. факультет Львів. нац. Ун-ту ім. І. Франка, 2009. - С. 276-278.

4. Волженкин Б.В. Принцип справедливости и проблемы множественности преступлений по УК РФ // Законность. - 1998. - №12. - С. 2-7.

5. Брич Л.П. Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи за законодавством України. - Львів: Львів. держ. Ун-тет внутр. справ, 2009. - 84 с.

6. Навроцький В.О. Кримінальне право України. Особлива частина: Курс лекцій. - К.: Т-во «Знання», КОО, 2000. - 771 с.

7. Брич Л.П. Розмежування зґвалтування із суміжними складами злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканості особи // Життя і право. - 2004. - №4. - С. 69-78.

8. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України: У 2 т. - Т. 1 / За заг. ред. П.П. Андрушка, В.Г. Гончаренка, Є.В. Фесенка. - вид. 3-тє, перероб та доп. - К.:Алерта; КНТ; Центр учбової літератури. - 2009. - 964 с.

9. Дурманов Н.Д. Стадии совершения преступления по советскому уголовному праву. - М.: Госюриздат, 1955. - 212 с.

Размещено на Allbest.ru