Учасники (суб’єкти) доказування

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Актуальність теми дослідження. Податкова система є одним з найважливіших елементів економіки України, її формування відбувається в умовах економічних перетворень, переходу до економіки ринкового типу.

Здійснення перешкод надходженням до бюджету ставить під загрозу фінансове забезпечення держави та знижує ефективність податкової політики.

При розслідуванні податкових злочинів використовуються ті ж норми, принципи та окремі інститути, які регулюють кримінальний процес взагалі, але застосовують їх слідчі та співробітники оперативних служб податкової міліції, відповідно до конкретних обставин (слідчих ситуацій), що підлягають розслідуванню та доказуванню в кримінальній справі чи протокольному провадженні, порушених за фактом вчинення злочинів, вчинених у сфері оподаткування.

Завдання оперативних служб (як органу дізнання) та слідчих податкової міліції (як органу досудового слідства) при виконанні ними своїх функціональних обов'язків, пов'язаних з виявленням, документуванням, розслідуванням та попередженням порушень податкового та валютного законодавства, обумовлені цілями та завданнями кримінального судочинства нашої держави, викладеними в ст. 2 КПК України:

- охорона прав та законних інтересів фізичних та юридичних осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві;

- швидке і повне розкриття злочинів;

- викриття винних;

- забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден безвинний не був покараний.

Всі перелічені завдання вирішуються в ході розслідування податкових злочинів. Виконання співробітниками податкової міліції загальних вимог кримінального процесу стосовно розслідування (доказування) фактів вчинення будь-яких злочинів забезпечує повне, об'єктивне та всебічне дослідження обставин справи, порушеної за фактом вчинення податкового злочину, виявлення фактів, що викривають або оправдовують обвинуваченого, а також обставин, які пом'якшують чи обтяжують його відповідальність, тобто забезпечує встановлення істини по справі, як того вимагає ст. 22 КПК України.

Сучасний стан діяльності по боротьбі з ухиленням від сплати податків характеризується нестабільністю податкового законодавства, недостатнім професіоналізмом співробітників контролюючих органів, а також наявністю зловживань з їх боку. Вдосконалення діяльності органів попереднього слідства та дізнання в розслідуванні даної категорії злочинів слід розглядати як одну з найважливіших задач.

Таким чином, викладене вище зумовлює актуальність дослідження курсової роботи.

Метою курсової роботи є об'єктивне і всебічне висвітлення місця і ролі суб'єктів доказування в сучасному кримінальному процесі.

Відповідно до мети, поставлено такі завдання:

- визначити теоретичні засади дослідження процесу доказування при розслідуванні злочинів, вчинених у сфері оподаткування;

- визначити поняття та класифікацію суб'єктів доказування.

Об'єктом дослідження курсової роботи є кримінально-процесуальне законодавство України з питань доказування і доказів у кримінальному процесі.

Предмет дослідження - предмет, межі, мета і суб'єкти процесу доказування при розслідуванні злочинів, вчинених у сфері оподаткування.

Методологічну і методичну основу дослідження становлять сучасні теорії доказів у кримінально-процесуальному праві. Соціально-правові, організаційно-управлінські проблеми доказів і доказування у кримінальному процесі відображено у працях В.Д. Арсеньєва, В.А. Вакіна, Л.М. Корнєєвої, Є. Г. Коваленка, М.М. Михеєнка, М.С. Строговича, В.М. Тертишника та ряду інших авторів.

Дослідження здійснене на основі системного підходу з використанням таких методів: структурного аналізу, аналізу літературних джерел, історичного прогнозування. Матеріали і висновки можуть бути використані у юридичній практиці.

1. Доказування і докази при розслідуванні податкових злочинів

1.1 Процес доказування при розслідуванні податкових злочинів

доказування розслідування податковий злочин

Загальне поняття доказування у кримінальному процесі можна визначити таким чином: це - діяльність суб`єктів кримінального процесу по збиранню, перевірці та оцінці доказів і їх процесуальних джерел, а також формулювання на цій основі певних тез і наведення аргументів для їх обгрунтування або спростування. [3]

Кримінально-процесуальне доказування регулюється нормами кримінально-процесуального права, які в своїй сукупності називаються доказовим правом. [3]

Як істина у цілому, так і окремі факти, обставини справи встановлюються слідчими органами, прокурором і судом лише шляхом кримінально-процесуального доказування, під час якого збираються, перевіряються, оцінюються докази і на їх підставі приймаються та обгрунтовуються процесуальні рішення. Доказування й докази є основним змістом кримінального процесу.

З метою належного розслідування будь-якого злочину, слідчий повинен чітко визначитись із колом обставин, які йому необхідно доказати, щоб зробити висновок про те, що вчинено дійсно злочин, за який передбачено законом кримінальну відповідальність, тобто вірно визначити предмет доказування.

Під предметом доказування в кримінальному процесі слід розуміти таку сукупність передбачених кримінально-процесуальним законом обставин, установлення яких необхідне для вирішення заяв і повідомлень про злочини, кримінальної справи в цілому або судової справи в стадії виконання вироку, а також прийняття процесуальних профілактичних заходів у справі. [3]

Сукупність обставин, установлення яких необхідне для вирішення кримінальної справи у цілому, передбачена ст. ст. 64 та 23 КПК України.

Згідно ст. 64 КПК України при провадженні досудового слідства, дізнання і розгляді кримінальної справи в суді підлягають доказуванню:

1) подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставин вчинення злочину);

2) винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину;

3) обставини, що впливають на ступінь і характер відповідальності обвинуваченого, а також інші обставини, що характеризують особу обвинуваченого;

4) характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розмір витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння.

Ці обставини доповнює ст. 23 КПК України, зобов'язуючи при провадженні дізнання, досудового слідства і судового розгляду кримінальної справи орган дізнання, слідчого, прокурора і суд виявити причини і умови, які сприяли вчиненню злочину.

Предмет доказування конкретизується ст. 433 КПК України стосовно справ про злочини неповнолітніх та ст. 412 КПК України - стосовно осіб, які захворіли душевною хворобою після вчинення злочину або вчинили суспільно небезпечні діяння у стані неосудності

Предмет доказування - це система обставин, які відображають властивості та зв'язки досліджуваної події, суттєві для правильного вирішення кримінальної справи та реалізації у кожному конкретному випадку завдань судочинства. Ці обставини установлюються шляхом процесуального доказування, тобто за допомогою передбачених законом способів.

Визначеність предмету доказування обумовлює мету та межі дослідження.

Вірне визначення предмету доказування по конкретній кримінальній справі - умова цілеспрямованої діяльності органів досудового слідства та суду, забезпечення повноти, всебічності та об'єктивності дослідження обставин справи. [3]

Виходячи з викладеної інформації, до обставин, які підлягають доказуванню (предмету доказування) при вчиненні податкових злочинів слід віднести:

1). Подію злочину.

З метою визначення наявності події злочину, для кожного із підсідних слідчим податкової міліції злочинів, характерні свої обставини, доказування яких є обов`язковим.

Так, подія злочину, передбаченого ст. 212 КК України, має місце лише при сукупності таких обов'язкових умов:

1. Коли податки, збори чи обов'язкові платежі, які умисно не сплачені, зазначені у ст. ст. 14 або 15 Закону «Про систему оподаткування». Наведений у цих статтях перелік податків, зборів та обов'язкових платежів є вичерпним. [3]

2. Коли об'єкт оподаткування передбачений законом. (В цьому випадку під об'єктом оподаткування треба розуміти об'єкти, які обкладаються встановленими законодавством податками, зборами, іншими обов'язковими платежами (по кожному виду податкового платежу - свій об`єкт оподаткування, зазначений у відповідному законодавчому документі, який встановив цей вид податку, збору та обов`язкового платежу). Об'єктами оподаткування (в загальному розумінні цього поняття) згідно ст. 6 Закону «Про систему оподаткування» є доходи (прибуток), додана вартість продукції (робіт, послуг), вартість продукції (робіт, послуг), в тому числі митна, або її натуральні показники; спеціальне використання природних ресурсів; майно юридичних і фізичних осіб та інші об'єкти, визначені законами України про оподаткування. [12]

3. Коли платник податку, збору чи іншого обов'язкового платежу визначений як такий відповідним законодавством, тобто є суб'єктом вчиненого злочину.

Суб'єктами злочину, передбаченого ст. 212 КК України можуть бути:

3.1. службові особи підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, на яких покладені обов'язки по веденню бухгалтерського обліку, представленню податкових декларацій, бухгалтерських звітів, балансів, розрахунків та інших документів, пов'язаних із обчисленням і сплатою обов'язкових платежів до бюджетів і державних цільових фондів (керівники підприємств, установ і організацій, їх заступники, головні бухгалтери і службові особи бухгалтерій);

3.2. будь-які громадяни, у тому числі громадяни-підприємці, які зобов'язані представляти до податкових органів декларації про доходи або сплачувати обов'язкові платежі, збори. [4]

4. При цьому, щоб подія податкового злочину була доказана - ухилення від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів повинно бути вчиненим з прямим умислом і сума несплаченого платежу повинна бути не менше 17000 грн. [4]

5. Необхідно точно визначити період часу, в який вчинено ухилення від сплати того чи іншого виду податку, збору та обов`язкового платежу, враховуючи чи передбачена була в цей період кримінальна відповідальність за його несплату (наприклад, до 26 лютого 1997 року фізичні особи та приватні підприємці не несли кримінальної відповідальності за несплату податків, тобто суб'єктами відповідальності за ст. 212 КК України не були (на той час - ст. 148-2 КК України)).

2). Як і при вчиненні будь-якого, передбаченого Кримінальним кодексом України, злочину, при вчиненні податкових злочинів необхідно доказати винність обвинуваченого.

Слід мати на увазі, що при вчиненні злочину, передбаченого ст. 212 КК України, мотиви злочину (що важливо і обов'язково необхідно доказати при вчиненні ряду інших злочинів) значення не мають.

Ст. 212 КК України передбачає кримінальну відповідальність (тобто винність особи) не за сам факт несплати в установлений строк податків, зборів та інших обов'язкових платежів, а за умисне ухилення від їх сплати. Про наявність умислу, спрямованого на ухилення від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів можуть свідчити, наприклад, перекручування відомостей в обліковій чи звітній документації; неоприбуткування готівкових коштів, одержаних за виконання робіт чи надання послуг; ведення подвійної (офіційної та неофіційної) бухгалтерії; використання банківських розрахунків, про які не повідомлено органи державної податкової служби; підвищення фактичних затрат, що включаються до собівартості реалізованої продукції, тощо.

Також при вчиненні податкового злочину період роботи на посаді керівника чи головного бухгалтера підозрюваного(обвинуваченого) в ухиленні від сплати податків, зборів чи обов`язкових платежів, повинен припадати на період, за який виявлено умисну несплату грошових коштів до бюджету. Тобто, підозрювана особа конкретно відповідає (признається винною) тільки за особисто несплачені до бюджету податки, збори та інші обов'язкові платежі, в період її роботи на цьому підприємстві (в установі). Це правило обов'язкове при притягненні до кримінальної відповідальності за вчинення податкових злочинів службових осіб підприємств (установ) всіх форм власності, якщо вони зареєстровані як суб'єкти господарювання чи підприємницької діяльності в Україні.

3). До обставин, які впливають на ступінь і характер відповідальності обвинуваченого, а також обставин, що характеризують особу обвинуваченого у вчиненні податкових злочинів, необхідно віднести:

3.1. вчинення умисного ухилення від оподаткування за попереднім зговором групою осіб;

3.2. збитки завдані державі та несплату податків, зборів, інших обов'язкових платежів (ненадходження коштів до бюджетів чи державних цільових фондів) у значних, великих чи особливо великих розмірах - в залежності від донарахованих за результатами перевірки, а в подальшому - фактично доказаних слідством несплачених грошових сум, як наслідок злочинних дій обвинуваченого.

При цьому необхідно документально (за допомогою бухгалтерських документів, які відображають фінансово-господарську діяльність перевіреного суб'єкту господарювання чи підприємницької діяльності) підтвердити розмір (суму) коштів, які фактично не поступили до бюджету чи цільового фонду:

- значний розмір коштів - коли загальна сума несплачених податків, зборів чи обов'язкових платежів в тисячу і більше разів перевищує установлений неоподатковуваний мінімум доходів громадян (17 тис. грн. - 51 тис. грн.);

- великий розмір коштів - коли загальна сума несплачених податків обов'язкових платежів в три тисячі і більше разів перевищує установлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян (51 тис. грн. - 85 тис. грн.);

особливо великий розмір коштів - коли загальна сума несплачених

податків, зборів, інших обов'язкових платежів в п`ять тисяч і більше разів перевищує установлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян (85 тис. грн. і більше). [13]

3.3. попередню судимість особи, яка вчинила податковий злочин.

При цьому, у зв`язку з прийняттям нині діючого КК України, слід мати на увазі, що особа повинна бути судима тільки за злочини, передбачені ч. 3 ст. 148-2 КК України (у термін до 01 вересня 2001 року) та будь-якою частиною ст. 212 КК України (у термін після 01 вересня 2001 року), і судимість у неї повинна бути не знята і не погашена в установленому законом порядку.

4). Характер і розмір шкоди, завданої у результаті вчинення податкового злочину, - це розмір шкоди, заподіяної державі (цільовому фонду) несплатою податків, зборів та обов'язкових платежів, який дорівнюється сумі умисно несплачених коштів. Розміри коштів, які законодавець вважає кваліфікуючими при вчиненні податкових злочинів:

- значний розмір;

- великий розмір;

- особливо великий розмір - наведені вище на прикладі ст. 212 КК України.

По інших податкових злочинах, віднесених до підслідності слідчих податкової міліції, розмір шкоди необхідно дивитись у відповідних статтях КК України.

Крім того, діями службових осіб шкода при вчиненні злочину, передбаченого ст. 212 КК України, завдається інтересам юридичної особи.

Вираз ця шкода знаходить у сумах штрафів та пені, нарахованих юридичній особі податковою службою за несплату податків, зборів та обов'язкових платежів.

Законодавець кваліфікує шкоду, завдану юридичній особі, як істотну шкоду, коли заподіяні матеріальні збитки в сто і більше разів перевищують неоподатковуваний мінімум доходів громадян (1700 грн. - 4250 грн.), а також, як тяжкі наслідки, коли завдаються юридичній особі збитки, які за своїм розміром у двісті п'ятьдесят і більше разів перевищують неоподатковуваний мінімум доходів громадян (4250 грн. і більше). Необхідно мати на увазі органам дізнання та слідства - що при вчиненні податкових злочинів практично завжди має місце зловживання службових осіб, які вчинили податкові злочини, своїм службовим становищем та службове підроблення. Тому необхідно також доказувати розмір шкоди, завданої службовими особами керованим ними підприємствам, установам та організаціям (юридичним особам). Тобто мати на увазі, що має місце ідеальна сукупність вчинення злочинів, передбачених ст. 212 та 364 і 366 КК України, яка потребує збору відповідного обсягу доказів, які перелічені вище.

З предметом доказування тісно пов'язане поняття меж доказування (дослідження) обставин кримінальної справи.

В юридичній літературі поширена думка, що предмет і межі доказування співвідносяться між собою як мета і засіб її досягнення. Межі доказування визначають глибину, ступінь дослідження обставин справи, коло, обсяг доказів та їхніх джерел, необхідних для цього. [5]

Таким чином, під межами доказування необхідно розуміти такий обсяг доказового матеріалу (доказів та джерел доказів), який забезпечує надійне, достовірне встановлення всіх обставин, що стосуються предмета доказування, правильне вирішення справи і прийняття процесуальних заходів для запобігання злочинам.

Звуження меж доказування приводить до того, що деякі обставини, які входять до предмету доказування, будуть недостатньо досліджені через прогалини у доказовому матеріалі або їх не можна буде визнати встановленими внаслідок недостатньої глибини дослідження, що не забезпечує надійності висновків.

Безпідставне розширення меж доказування веде до невиправданої надмірності доказової інформації, тобто збирання доказів, які не стосуються справи, або встановлюють обставини, що вже надійно доведені. [5]

Наприклад, при розслідуванні фактів ухилення від оподаткування (ст. 212 КК України), межі доказування (дослідження) по кримінальній справі окреслені обсягом інформації, викладеної в акті перевірки дотримання податкового законодавства суб'єктом господарювання.

Тобто, в об`ємі порушень податкового законодавства, виявлених у ході перевірки і викладених в акті, визначаються межі доказування, коло та обсяг доказів та джерел доказів, необхідних для дослідження обставин справи. Іншими словами, обсяг доказового матеріалу, який забезпечить надійне, достовірне встановлення всіх обставин, що стосуються доказування факту вчинення податкового злочину, а потім і правильне вирішення справи, визначається об`ємом виявлених порушень податкового законодавства, відображених у висновках акту перевірки.

1.2 Предмет доказування

Щодо предмета доказування, то в літературі існує кілька визначень цього питання. Коло фактів, що підлягають дослідженню і встановленню в кримінальній справі для її правильного вирішення, називають предметом доказування.

При провадженні дізнання, досудового слідства і розгляді справи в суді доказуванню підлягають:

1) подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину);

2) винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину;

3) обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом'якшують та обтяжують покарання;

4) характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розміри витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння (ст. 64 КПК).

Щодо поняття предмета доказування існують різні погляди.

Наприклад, Г.М. Миньковський, В.Г. Танасевич та О.О. Ейсман зазначають: «Предмет доказування - це система обставин, які виражають якості і зв'язки досліджуваного об'єкту чи події, істотні для правильного вирішення кримінальної справи і реалізації в кожному конкретному випадку завдань судочинства» 1. А.С. Кобліков вважає це визначення не зовсім вдалим, оскільки воно не розкриває сутності поняття. Предмет доказування, на його думку, - це сукупність істотних для справи обставин, що повинні бути встановлені в процесі доказування по кримінальній справі в інтересах їх правильного вирішення2. В.О. Бакін зазначає, що «законодавча схема предмета доказування - це інформаційна система, що складається з набору значень нормативного порядку, яка керує діяльністю посадових осіб, що ведуть процес по конкретній справі та учасників процесу з виявлення і встановлення у злочинних подіях обставин, потрібних для вирішення завдань кримінального судочинства» 3. Останнє визначення є складним і, так би мовити, не кримінально-процесуальним, воно сформульоване швидше з позицій теорії інформації. Крім того, навряд чи правильно говорити у визначенні предмета доказування про «злочинні події», оскільки не тільки вони є предметом дослідження в кримінальному процесі.

З предметом доказування тісно пов'язано поняття меж доказування (дослідження). Під межами доказування слід розуміти необхідну і достатню сукупність доказів, зібраних по справі, які забезпечують правильне її вирішення. Якщо поняття предмету доказування виражає, що повинно бути з'ясовано, встановленопо справі, то поняття меж доказування виражає кордони, обсяг і глибину дослідження всіх істотних обставин справи. Правильне встановлення меж доказування передбачає:

а) забезпечення з необхідною повнотою з'ясування обставин, що становлять предмет доказування;

б) використання з цією метою лише допустимих доказів, причому в обсязі, необхідному для достовірних висновків у справі.

Аналізуючи низку праць з цього питання, слід зазначити, що у різних процесуалістів різні погляди на предмет і межі доказування. Наприклад, Р.Д. Рахунов стверджує: «Межі доказування - це менш вдале викладення обставин, які підлягають доказуванню по кримінальній справі» 1. Таке розуміння меж доказування не дістало підтримки в юридичній літературі та було піддано обґрунтованій критиці, оскільки предмет і межі доказування - поняття хоч і взаємопов'язані, але не рівнозначні; кожне з них має властивий тільки йому юридичний зміст і призначення в кримінально-процесуальному доказуванні. Межі доказування визначають глибину, ступінь дослідження обставин, що підлягають встановленню, коло, обсяг доказів та їх джерел, доказових фактів, процесуальних дій, необхідних для цього. Якщо предмет доказування слід розглядати як межі дослідження обставин справи по горизонталі, то межі доказування, що визначають глибину їх дослідження, можна умовно визначити, як межі по вертикалі, зазначає Л.М. Карнєєваа.

В юридичній літературі поширена думка (і вона в цілому правильна), що предмет і межі доказування співвідносяться між собою як мета і засіб їх досягнення. Неправильне визначення меж доказування може призвести до його звуження або необґрунтованого розширення. При звуженні меж доказування деякі елементи предмета доказування будуть недостатньо досліджені через прогалини в доказовому матеріалі або ж їх неможливо буде визнати встановленими в результаті недостатньої глибини їх дослідження, що забезпечує надійність висновків. Необґрунтованерозширення меж доказування зумовлює невиправдану надмірність доказової інформації, тобто збирання фактичних даних, що не стосуються справи.

Оскільки предмет доказування і вимога закону про всебічне, повне й об'єктивне дослідження всіх обставин справи однакові як для стадії досудового слідства, так і для стадії судового розгляду, то і межі доказування на цих стадіях повинні бути однаковими. Але через пошуковий, дослідницький характер процесуальної діяльності на цих стадіях, а також неправильне або неточне визначення меж доказування ці межі в них фактично можуть і не збігатися. Вони можуть бути ширшими на досудовому слідстві, аніж у суді, і навпаки, вони можуть бути ширшими в суді, а не на досудовому слідстві.

1.3 Поняття і місце доказів при розслідуванні податкових злочинів

доказування розслідування податковий злочин

Доказами у кримінальній справі є всякі фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи (ст. 65 ч. 1 КПК України).

Докази, як фактичні дані, можуть поділятись на:

прямі та непрямі;

обвинувальні й виправдувальні;

первинні та похідні. [14]

Первинним і похідним можуть бути як фактичні дані, так і їх джерела.

Підставою для поділу доказів на прямі та непрямі (побічні) є їх відношення до обставини, яка підлягає доказуванню.

Прямі докази безпосередньо вказують на певну обставину або ж на її відсутність.

Непрямі (побічні) докази не є гіршими, ніж прямі, але користуватися ними складніше. Треба, щоб вони були тісно взаємопов`язані, створювали систему доказів, де кожний непрямий доказ був би наче кільцем нерозривного ланцюга. [14]

При розслідуванні податкових злочинів мають місце як прямі, так і непрямі (побічні) докази. Так, внесення невірних відомостей в документи, пов`язані з обчисленням і сплатою обов`язкових платежів до бюджетів або державних цільових фондів (до податкових декларацій, розрахунків, звітів і балансів тощо) робить ці документи прямими доказами умисного ухилення від сплати податків, зборів чи обов`язкових платежів службовими особами суб`єкту господарювання чи приватним підприємцем.

Статутні документи, накази про призначення (звільнення) службових осіб суб`єктів господарювання, службові інструкції, бухгалтерська документація, яка засвідчує факти фінансово-господарської діяльності підприємства - це непрямі (побічні) докази вчинення податкового злочину, які тісно взаємопов`язані між собою і створюють систему доказів вчинення злочину, передбаченого ст. 212 КК України.

Стосовно підозрювання (обвинувачення) у вченні злочину, обставин, що обтяжують або пом`якшують відповідальність, докази класифікуються на обвинувальні та виправдувальні.

Обвинувальні докази вказують на те, що злочин було вчинено саме цією особою, а також на наявність обтяжуючих обставин. [14]

Так, при розслідуванні податкових злочинів, виявлення доказів, які підтверджують збільшення фактичних витрат, що включаються до собівартості реалізованої продукції, коли це потягло за собою, відповідно, зменшення суми валових доходів, що підлягають обкладенню податком на прибуток, буде свідчити про наявність обвинувальних доказів вчинення податкового злочину підозрюваними службовими особами у кримінальній справі.

Попередня судимість службової особи за злочин, передбачений ст. 148-2 ч. 3 КК України (у редакції КК України 1960 року), за наявності вироку, який набув законної сили, за умови, що судимість у цієї особи не знята і не погашена у встановленому законом порядку, також буде обвинувальним доказом при вчиненні аналогічного (податкового) злочину, передбаченого ст. 212 КК України, і обтяжуючою вину обставиною.

Обвинувальні докази, зібрані слідчим по кримінальній справі, повинні бути настільки переконливими, щоб судді отримали безсумнівне переконання у винуватості підсудного.

Виправдувальні докази свідчать про те, що події злочину не було, або про те, що особа до неї не причетна, чи про те, що є пом`якшуючі вину обставини. Наприклад, алібі - є прямим виправдувальним доказом. [14]

При вчиненні податкових злочинів, доказаний факт здійснення директором, без відома головного бухгалтера, фінансово-господарської операції і непередача документів, які стосуються цієї операції, до бухгалтерії, що потягло невідображення її результатів у регістрах бухгалтерського обліку і, як наслідок, несплату належних податків, є виправдувальним доказом непричетності головного бухгалтера до ухилення від оподаткування юридичною особою, від імені якої в цьому випадку діяв директор.

До виправдувальних доказів необхідно відносити також пред'явлення всіх доказів, які «підкопують» будівлю обвинувачення. На обвинуваченому не лежить обов'язок подавати виправдувальні докази, він має повне право обмежитися послабленням обвинувальних даних. Достатньо, коли він покаже, що обвинувальні докази не тільки не є достовірними, але не мають високої імовірності. Оскільки держава є обвинувачем, вона і повинна довести винуватість підозрюваного. Всякий сумнів у винуватості підозрюваного повинен тлумачитись на його користь. Отже, виправдувальний доказ повинен бути лише настільки сильним, щоб порушити розумний сумнів. [7]

Таким чином, коли головний бухгалтер підприємства, несплативши податки і бажаючи уникнути кримінальної відповідальності за свої дії, або з інших причин, починає стверджувати що отримав на це вказівку від керівника підприємства і при цьому така вказівка нічим не посвідчена, а сам керівник заперечує свою причетність до ухилення від сплати податків, у разі відсутності інших доказів (крім показань головного бухгалтера), направлених на підтвердження вини керівника в ухиленні від оподаткування, дії керівника слідчим будуть кваліфіковані не інакше, як службова недбалість (за ст. 367 КК України).

За джерелом одержання відомостей про факти (докази), за характером формування джерела доказів, останні та їх джерела бувають первинними та похідними.

Первинні докази та їх джерела ще називають першоджерела. Наприклад, оригінал накладної, поставка товарів по якій була фактично здійснена, але не відображена (проведена) у регістрах бухгалтерського обліку, є первинним доказом факту ухилення від сплати оподаткування шляхом невідображення результатів цієї фінансово-господарської угоди по бухгалтерії та податковій звітності підприємства. Також первинним джерелом доказів в цьому випадку будуть показання свідка-очевидця укладення угоди і подальшого виконання її умов (тобто фактичної поставки товарів).

Похідними доказами (джерелами доказів) вважаються: копія бухгалтерського документу, показання свідка, які він дає «з чужих слів», а сам при цьому не був очевидцем подій про які свідчить. Похідні докази та джерела доказів можуть бути цінними засобами процесуального пізнання, корисними, зокрема, при перевірці повноти й правильності першоджерела (наприклад, показань свідка-очевидця, обвинуваченого, змісту оригіналу документу, наданого перевіряючим підприємством-порушником податкового чи валютного законодавства).

Правил про значення доказів при визнанні особи винною у вчиненні злочину не існує, тому, що наскільки б вони не вважались вірними, ці правила не можуть бути придатними до всіх випадків багатообразної дійсності, тому що ніяким правилом, в якій би повній та обдуманій формі воно не було поставлено, не можна замінити живого сприйняття того що справедливо чи істинно у кожному конкретному випадку.

При оцінці зібраних у ході розслідування кримінальної справи доказів, як фактичних даних, слідчий визначається з їх допустимістю та відносністю.

Поняття допустимості та відносності є основними для вирішення питання про придатність чи непридатність фактичних даних для використання їх в якості доказів по кримінальній справі.

Будучи взаємопов'язаними та взаємообумовленими якостями, ознаками доказів, допустимість і відносність характеризують різні сторони останніх.

Допустимість є придатністю доказу з точки зору законності джерел, методів та прийомів його отримання.

Під відносністю доказу розуміється наявність зв`язку цього доказу по змісту з предметом доказування або допоміжними фактами, які сприяють його встановленню. [7]

При розслідуванні податкових злочинів предметом доказування будуть види і суми податків, зборів та інших обов'язкових платежів, які фактично не надійшли до бюджетів та державних цільових фондів у результаті умисних дій обвинуваченого (ст. 212 КК України); дії, пов`язані з незаконним виготовленням, транспортуванням, зберіганням та збутом фальсифікованих підакцизних товарів (ст. 204 КК України); виготовленням, підробленням, використанням або збутом підробних марок акцизного збору чи контрольних марок (ст. 216 КК України) тощо.

У ході досудового розслідування, слідчий повинен зібрати такі докази вини особи, щоб судді визначили винуватість підсудного по внутрішньому своєму переконанню, основаному на обговоренні у сукупності всіх обставин справи. Питання про те чи складає наведений факт «обставину справи», тобто чи мав він відношення до справи, вирішується у кожному окремому випадку слідчим, а в подальшому - судом, якому навряд чи при цьому можуть бути надані для керівництва будь-які вичерпні правила.

При оцінці джерела доказів з точки зору його допустимості, необхідно переконатися:

1) чи передбачене воно КПК України;

2) чи не було порушень процесуального закону при його одержанні;

3) чи позначились або могли позначитися процесуальні порушення, якщо вони були допущені, на достовірності та повноті відомостей, які містить дане джерело.

КПК України встановлює певний порядок проведення слідчих дій та інших, передбачених законом заходів, які застосовуються з метою збирання доказів вини особи у вчиненні злочину. Тільки при дотриманні цього порядку зібрані докази признаються допустимими.

У загальному вигляді критерій допустимості сформульований у ч. З ст. 62 Конституції України: «обвинувачення не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях».

КПК України передбачає наступні види процесуальних джерел доказів: показання свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, висновок експерта, речові докази, протоколи слідчих і судових дій, протоколи з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів та інші документи (ч. 2 ст. 56 КПК України). Цей перелік джерел доказів є вичерпним.

Посилання суду у вироку, а слідчого у обвинувальному висновку на дані, одержані з інших джерел, є недопустимими, оскільки вони не мають доказової сили.

Також КПК України містить вичерпний перелік способів фіксації доказів та їх джерел. Це - складання протоколів слідчих дій, розпорядчих і судових засідань суду першої інстанції (ст. 84 КІК України), винесення постанов і ухвал про приєднання до справи предметів, грошей, цінностей і документів, застосування фото- і кінозйомок, звуко- і відеозапису, виготовлення планів, схем, зліпків і відбитків слідів (ст. ст. 79, 85, 85-1,85-2,114 КПК України).

Докази та їхні джерела, одержані з грубим порушенням норм КПК України, які регулюють процес доказування, конституційних та інших прав громадян, а тим більше одержані шляхом злочинного порушення норм, які визначають умови і порядок збирання і перевірки доказів та джерел доказів, завжди викликають сумнів щодо їх достовірності й недопустимі для використання в кримінальному процесі (наприклад, наявність ксерокопій бухгалтерських документів у сторонніх осіб, при відсутності їх оригіналів у підприємства-платника податків, і при неможливості віднайти органами податкової міліції інших доказів та їх джерел, які підтверджували б причетність перевіряємого підприємства до укладення угод та отримання матеріальних цінностей згідно документів, ксерокопії яких надані органам податкової міліції, не може бути підставою для порушення кримінальної справи за ознаками ст. 212 КК України стосовно службових осіб перевіряємого підприємства по причині неможливості визначитися із законністю джерел отримання документів).

1.4 Способи збирання, перевірки й оцінки доказів та їх процесуальних джерел

Збирання доказів - необхідний елемент процесу доказування. У процесуальній та криміналістичній літературі по-різному визначається сутність збирання доказів. А. І. Вінберг визначає зміст цих понять як «сукупність дій зі знаходження, фіксації, вилучення та збереження різних доказів».

Хоча термін «збирання доказів» є процесуальним і прямо згадується в КПК (ст. 66), процесуалісти ним користуються значно рідше, ніж криміналісти, загалом оперуючи значно ширшим поняттям процесу доказування. М.С. Строгович зазначав, що процес доказування складається з розшуку доказів, їх розгляду та процесуального закріплення, перевірки та оцінки.

На мою думку, найбільш правильним є погляд М.С. Строговича. Збирання доказів - поняття комплексне. Воно охоплює дії з розгляду, процесуального закріплення та оцінки.

Виявлені докази передбачають їх оцінку. Ця оцінка має попередній характер, бо остаточно судити про доказове значення факту можна тільки після його дослідження.

Фіксація доказів - це закріплення доказів в установленому законом порядку. Кримінально-процесуальний закон передбачає як форми процесуального закріплення доказів складання протоколу, безпосереднє залучення доказів до справ, фотографування, складання планів та схем, моделювання та виготовлення копій. Доказами можуть бути тільки ті фактичні дані, що зафіксовані одним із зазначених способів.

Окрім надання виявленим фактам доказової сили фіксація доказів має на меті зберегти їх зміст, ознаки; вона є засобом збереження доказів для наступного дослідження, оцінки та використання в доказуванні.

Вилучення доказів має забезпечити можливість їх використання для доказування, приєднання їх до справи, а також є засобом їх збереження для суду.

Збереження доказів полягає у застосуванні заходів, спрямованих на збереження самих доказів або їх доказових властивостей, а також має на меті забезпечити можливість використання їх у потрібний момент слідчим та судом.

Способи збирання доказів передбачено в ст. 66 КПК, в якій зазначено, що особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор і суд у справах, які перебувають в їх провадженні, мають право викликати в порядку, передбаченому КПК, будь-яких осіб як свідків і потерпілих для допиту або як експертів для дачі висновків; вимагати від підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян пред'явлення предметів і документів, що можуть встановити необхідні в справі фактичні дані; вимагати проведення ревізій. Виконання цих вимог є обов'язковим для всіх громадян, підприємств, установ і організацій. Докази можуть бути подані підозрюваним, обвинуваченим, його захисником, обвинувачем, потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем і їх представниками, а також будь-якими громадянами, підприємствами, установами та організаціями.

У передбачених законом випадках особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор і суд у справах, які перебувають в їх провадженні, мають право доручити підрозділам, що здійснюють оперативно-розшукові заходи, використати засоби для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами у кримінальній справі.

Отже, способами збирання доказів та їх джерел є слідчі та судові дії (допити, обшуки, огляди тощо), інші процесуальні дії (зокрема, вимога осіб і органів, які ведуть процес, пред'явити предмети і документи або провести ревізію), а також подання доказів (фактично - предметів і документів) із власної ініціативи учасниками процесу, іншими громадянами, підприємствами, установами, організаціями.

Серед способів збирання доказів та їх джерел слідчі та судові дії мають найбільшу питому вагу. Вичерпний перелік таких дій дано в КПК. Це затримання і допит підозрюваного (статті 106 і 107), допит свідка (статті 167, 168, 303, 304 і 307), потерпілого (статті 171 і 308), обвинуваченого і підсудного (статті 143, 300 і 438), експерта (статті 201 і 311), очна ставка (статті 172, 173 і 304), ексгумація трупа (ч. 2 ст. 192), пред'явлення для впізнання (статті 174, 175 і 309), обшук, виїмка (статті 177-188), огляд (статті 190-192, 313-315), освідування (ст. 193), відтворення обстановки та обставин події (ст. 194), призначення експертизи (статті 196-203, 310 і 312) тощо.

Фіксацію доказової інформації - складову частину провадження слідчих і судових дій зі збирання доказів та їх джерел - докладно врегульовано в КПК. Вона, як і провадження вказаних дій, є виключною компетенцією особи, що провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду. В необхідних випадках допомогу в цьому їм надають спеціалісти, перекладач і секретар судового засідання.

КПК містить вичерпний перелік способів фіксації доказів та їх джерел. Це складання протоколів слідчих дій, а в суді першої інстанції та апеляційному провадженні - протоколів судового засідання, винесення постанов особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором про приєднання до справи предметів і документів, застосування фото- і кінозйомки, звуко- і відеозапису, виготовлення планів, схем, зліпків і відбитків слідів (статті 85, 851, 853, 114 КПК). Протокол може бути написаний від руки або за допомогою машинопису чи комп'ютера. Для забезпечення його повноти може бути застосовано стенографування (ч. 6 ст. 114 КПК). Розшифрований і надрукований на машинці зміст стенограми є частиною протоколу. Сам стенографічний запис за чинним КПК України до протоколу не додається.

Протокол є основним, найбільш поширеним способом фіксації ходу і результатів слідчих і судових дій зі збирання і перевірки доказів. Поступаючись перед звуко- і відеозаписом, кіно- і фотозйомкою повнотою й точністю фіксації, протоколи все ж мають важливі позитивні якості: простота виготовлення, можливість фіксації лише даних і обставин, що стосуються справи, зорове сприйняття, і через те надійніше засвоєння записаного, краще забезпечення права учасників слідчих і судових дій робити зауваження і поправки до змісту і форми зафіксованого. Водночас звуко- і відеозапис, кінозйомка фіксують не лише результати, а й перебіг слідчих і судових дій і містять докладнішу інформацію. Тому застосування технічних засобів, і взагалі досягнень науки і техніки, в процесі кримінально-процесуального доказування повинно розширюватися, але, звичайно, в межах закону. Наприклад, при допиті заборонено застосування поліграфу, гіпнозу, наркотичних, психотропних речовин, які перетворюють допитуваного на безпорадний об'єкт маніпуляцій слідчих органів, паралізують його волю. Загальні вимоги, що визначають умови допустимості застосування в кримінальному процесі науково-технічних засобів і методів розслідування, такі: дії щодо застосування правомірні, вони передбачені законом і не суперечать йому; застосовувати їх можуть особи, спеціально на це уповноважені; можливість їх застосування безпосередньо визначається їх науковою обґрунтованістю, об'єктивністю і достовірністю одержуваних при цьому результатів, вони не повинні суперечити етичним нормам, принижувати гідність осіб, щодо яких застосовуються, їх застосування повинно відповідати вимогам безпеки1.

У КПК визначено науково-технічні засоби, що застосовуються для фіксації певних обставин, перебігу і результатів слідчих дій, і порівняно докладно регулюється порядок застосування трьох із них: звукозапису, кінозйомки і відеозапису. Однак із появою кожного нового технічного засобу постає питання про допустимість і правомірність його використання для фіксації доказів, обставин кримінальної справи. Тому є цілком слушними пропозиції сформулювати в КПК загальні норми про умови допустимості використання науково-технічних засобів і в ширшому плані досягнень науки і техніки в кримінальному процесі. Однак не слід виключати вже наявні в КПК норми, що регулюють порядок застосування окремих технічних засобів і охорону прав особи при цьому, оскільки саме конкретні вказівки закону є важливими і реальними гарантіями додержання принципів кримінального судочинства.

Виготовлені під час провадження слідчої дії фотознімки, матеріали звуко- і відеозапису, кінозйомок, плани, схеми, зліпки та інші матеріали додаються до протоколу цих дії. як такі, що пояснюють його зміст (ч. 4 ст. 85 КПК).

Згідно з кримінально-процесуальним законодавством зібрані по кримінальній справі ті чи інші фактичні дані (докази) повинні перевірити та оцінити орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя (суд).

Перевірка фактичних даних (доказів) полягає в докладному дослідженні властивостей (ознак) кожного окремого доказу та його джерел, в підтвердженні чи, навпаки, в їх запереченні шляхом отримання нових матеріалів, а також у зіставленні всіх наявних по справі доказів та їх джерел з метою визначення їх дійсності.

Деякі автори називають цей елемент доказування дослідженням доказів (іноді відносячи до нього і перевірку). Зустрічається також трактування перевірки доказів як одного з елементів їх оцінки. Є думка, що термін «дослідження доказів» вбирає в себе фактично всю доказову діяльність.

Той факт, що немає єдиного погляду на таке важливе питання в загальній теорії доказів, свідчить про його недостатнє вивчення і потребує чіткого визначення цього елемента процесу доказування, усвідомлення його поняття і змісту.

На наш погляд, ототожнення понять дослідження доказів та їх перевірки є не зовсім правомірним. Дослідження доказів - це отримання відповідним суб'єктом інформації, що міститься в них (фактичних даних), її сприйняття (приймання), переробка. Найпростішим способом дослідження є безпосереднє сприйняття суб'єктом інформації (отримання показань під час допитів свідків, потерпілих, підозрюваних, обвинувачених). У цьому разі дослідження доказів збігається з його збиранням. Однак часто дослідження доказів вимагає застосування більш чи менш складних методів і способів (як, наприклад, при експертному дослідженні речових доказів), і тоді воно стає самостійним елементом процесу доказування.

На відміну від дослідження перевірка доказів - це діяльність, спрямована на підтвердження (заперечення) інформації, що міститься в них1. Перевірити доказ - означає зібрати дані, на основі яких можна зробити висновок про його достовірність та допустимість. Докази можуть бути перевірені тільки за допомогою інших доказів. [16]

Отже, дослідження доказів є первинним і обов'язковим елементом після виявлення та закріплення доказів, необхідною й істотною передумовою їх подальшої перевірки. Перевіреною може бути тільки та інформація, яка отримана та є у розпорядженні органу дізнання, слідчого чи суду.

Через принципову різницю між дослідженням і перевіркою доказів, на нашу думку, доцільніше виділяти кожний із них у самостійний елемент процесу доказування.

Предметом перевірки доказів є, по-перше, встановлення достовірності (правдивості) інформації, що міститься в них і, по-друге, визначення їх допустимості. В ході перевірки можна прямо чи побічно підтвердити правильність доказової інформації, встановити справжність джерел цієї інформації, законність способів її отримання тощо.

Як правило, перевірка починається з визначення надійності джерел інформації по справі. Перш за все встановлюється, чи входить певне джерело фактичних даних до переліку, який міститься в процесуальному законі, і чи може воно згідно з цим бути джерелом доказів по кримінальній справі. Потім з'ясовуються умови формування доказів, з тим, щоб ці умови могли бути враховані при визначенні достовірності фактів, що перевіряються. Необхідно перевірити відсутність у свідків особистої зацікавленості у вирішенні справи, встановити компетентність експертів і спеціалістів тощо1.

Перевірка здійснюється у ході провадження слідчих дій, збирання інших доказів, що підтверджують чи заперечують доказ, який перевіряється.

Найважливішою складового процесу доведення і пізнання істини в кримінальній справі є оцінка судових доказів. Вона нерозривно пов'язана з усією процесуальною діяльністю слідчих органів і суду з доведення та виявлення обставин вчинення злочину. Це зумовлено тим, що докази оцінюють слідчі органи та суд протягом всього процесу слідства і вирішення справи, тобто у всіх випадках, коли вони з ними стикаються. Докази оцінюють при їх виявленні, закріпленні, перевірці, при доборі запобіжних заходів, на стадії передачі до суду та на інших стадіях процесу. Отже, оцінка доказів відбувається на всіх стадіях протягом всього процесу доведення, і відокремлюється тільки як логічна операція, коли на основі вже встановлених фактів виникає знання про обставини, що підлягають доведенню.

Оцінка доказів - одна з найважливіших проблем кримінального судочинства, «душа кримінально-процесуального доведення» 2. Це цілком обґрунтоване визначення, оскільки оцінка доказів дозволяє слідчому і суду збагнути суть кримінальної справи, проаналізувати характер І причини злочину, пізнати факти об'єктивної дійсності, що стосуються злочинного вчинку, вирізнити ці факти як докази серед інших фактів, що не стосуються справи, відокремити істотні для справи обставини від неістотних, випадкове від необхідного, і на основі дослідження цих фактів зробити обґрунтовані висновки у справі.

Оцінка доказів - це розумова діяльність слідчого, прокурора і судді, що здійснюється у певних логічних формах відповідно до закону і праворозуміння за їх внутрішнім переконанням, основаним на всебічному, повному й об'єктивному аналізі всіх обставин справи в їх сукупності, спрямована на встановлення достовірності та належності, допустимості й достатності доказів, їх взаємозв'язку і значення для вирішення питань, що становлять предмет доведення, і має на меті встановлення істини по справі.

Принципами оцінки доказів у кримінальному судочинстві є ті найважливіші положення процесуального права, що закріплені українським законодавством як основні начала діяльності органів дізнання, досудового слідства та суду при оцінці доказів і здійсненні правосуддя. До цих принципів належать: вільна оцінка наявних доказів; всебічність, повнота й об'єктивність оцінки доказів; оцінка доказів у сукупності.

Принцип вільної оцінки доказів полягає, насамперед, у тому, що під час оцінки доказів органи дізнання, слідчий, прокурор, суддя (суд) вільні в своїх оціночних судженнях, у висновках, що робляться на основі дослідження і розгляду всіх обставин справи. Вони оцінюють всі наявні докази по справі вільно, за своїм внутрішнім переконанням, заснованим на всій сукупності обставин справи, і не обмежені при оцінці ніякими формальними розпорядженнями. Цей принцип оцінки доказів полягає також у тому, що жоден доказ для суду, прокурора, слідчого та особи, яка провадить дізнання, не має наперед визначеної сили (ч. 2 ст. 67 КПК).

Найважливішим принципом оцінки доказів у кримінальному процесі є всебічна, повна та об'єктивна їх оцінка, що закріплено в ч. 1 ст. 67 КПК. Цей принцип вимагає від органів дізнання, досудового слідства і суду виходити при оцінці доказів з об'єктивного, всебічного і повного розгляду всіх обставин справи, перевірки всіх можливих і передбачених версій, встановлення як обвинувальних, так і виправдувальних доказів, глибокого аналізу всіх наявних доказів. Однак практика свідчить, що цих вимог не завжди додержуються органи дізнання, досудового слідства і суду в своїй роботі, що часто призводить до серйозних порушень законності, до необґрунтованого засудження невинних.

Принцип всебічної, повної та об'єктивної оцінки доказів зобов'язує слідство і суд додержуватися максимальної об'єктивності, не допускаючи жодної упередженості та тенденційності. Об'єктивність у кримінальному процесі є завданням здійснення правосуддя і зміцнення законності, важливою умовою пізнання істини і необхідною гарантією охорони інтересів громадян. Принцип об'єктивності при здійсненні правосуддя вимагає, щоб кожен, хто вчинив злочин, зазнав справедливої кари і щоб жоден безневинний не був притягнений до кримінальної відповідальності. Виходячи з цього, жодна людина не може бути визнана винною і засудженою, допоки її провину не встановлять на основі беззаперечних доказів по справі. Будь-які сумніви при доведенні провини, виходячи з презумпції невинуватості, що діє в нашому кримінальному процесі, тлумачаться на користь обвинуваченого. Закон покладає тягар доведення винуватості у вчиненні злочину на обвинувача і категорично забороняє перекладати такі обов'язки на обвинуваченого. Об'єктивність при здійсненні правосуддя виявляється у тому, що обвинувальний вирок, згідно із законом, не може бути заснований на припущеннях і ухвалюється лише за тієї умови, якщо в ході судового розгляду вину підсудного у вчиненні злочину буде доведено.