Відношення і взаємозв'язок правової держави та громадського суспільства

Размещено на http://www.allbest.ru/

2

Размещено на http://www.allbest.ru/

1

МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

ЛУГАНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСІТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

ІМЕНІ Е.А.ДІДОРЕНКА

Кафедра теорії та історії держави та права

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

«Відношення і взаємозв'язок правової держави та громадського суспільства»

Виконав: студент102 групи ФЗДН

Лесик Олександр

Луганськ 2013

План

Вступ

1. Поняття громадянського суспільства та його ознаки і структура

2. Співвідношення особи і держави, держави і громадянського суспільства, їх взаємодія (звґязки)

3. Стан та перспективи розвитку громадянського суспільства

Висновок

Список використаної літератури

громадянин держава цивільне суспільство

Вступ

Досліджувана мною тема вибране не випадково. А в зв'язку з тим, що я, як свідомий громадянин нашої держави не байдужий до політики нашої держави і до політики взагалі. Тому, вибираючи тему, я насамперед намагався об'єднати ті питання та проблеми, які б могла містити в собі вибрана мною тема. Отож не випадково я обрав саме тему “Держава і громадянське суспільство”.

Виявлення закономірностей і співвідношення суспільства і держави дозволяє правильно проаналізувати весь шлях, пройдений людством, зрозуміти сучасні проблеми державності, побачити перспективи політичних й власне державних форм, в яких розвиваються живі суспільні формації різних країн.

Свобода, що є сутністю права, виявляє себе в правових явищах легітимується та забезпечується за допомогою юридичних засобів. У цивілізованому суспільстві, що перебуває на високому щабелі розвитку, свобода людини є не тільки напрямком, метою, але й засобом його прогресивного руху. Об'єктивні закономірності цього процесу виявляються через діяння членів суспільства, котрі є умовою, процесом і результатом його життєдіяльності. Межі свободи суспільства обумовлені не тільки ефективністю його функціонування взагалі, але й наявною сферою свободи кожного з його членів, причому умови прогресивного розвитку суспільства створюються переважно не будь-якою окремою групою, прошарками членів суспільства, а їх більшістю.

Суспільство як складна соціальна система не може перебувати в хаотичному стані, соціальні взаємини людей повинні так чи інакше бути впорядкованими, однак державні і самоврядні засади в їх організації та регулюванні можуть мати неоднакову питому вагу. Низький рівень соціальної активності громадських утворень компенсується повсякденним втручанням у суспільні взаємини з боку державної влади. і, навпаки, значне коло питань спільної життєдіяльності людей, які вирішуються на автономних засадах, не дає підстав для широкого використання державно-примусових заходів, що за таких умов розглядається як виняток, ніж як правило.

До тих часів панувало уявлення, згідно з яким не розрізнялись громадські і політичні засади суспільного устрою, все спільне вважалось одержавленим і, відповідно, державне -- суспільним, а тому й ототожнювалися поняття «держава» і поняття «суспільство». Яскравим прикладом такого підходу була трактовка сутності давньогрецького полісу як такого, що охоплює різноманітні сфери сумісної життєдіяльності людей -- економічну, політичну, сімейну, культурну тощо. Тому поліс вважався досить своєрідною формою суспільного устрою, яку визначали як місто-держава, що не є ані державою, ані общиною в чистому вигляді.

Тому й право як сфера свободи формується не державою, політиками, вченими тощо, а безпосередньо членами суспільства. Держава, її політики виробляють ймовірні напрямки розвитку суспільства, базуючись на тих тенденціях, умови для яких вже почали створюватись у ньому. Правові ідеї, державні чи політичні рішенні ще не є правом, вини лише є тією чи ін. мірою суб'єктивним відображенням можливого напрямку дії об'єктивних закономірностей. Правом вони стануть лише тоді, коли, втілюючись у діяннях членів суспільства, зазнають перевірки на вірогідність, набудуть кількісних характеристик, наберуть сили домінуючих тенденцій суспільного життя. Громадянське суспільство спирається на самоврядний потенціал суспільства на те, у яких межах воно здатне самоорганізовуватися на основі виявлення і реалізації своїх власних потреб, що обмежує претензії з боку державної влади на всеохоплюючу (тотальну) опіку індивіда та суспільства.

Щодо структурних особливостей, то державна організація на відміну від системи самоврядування засновується на чіткому розподілі суб'єкта і об'єкта владних відносин, характеризується виокремленням певного прошарку людей -- державних службовців, що займаються управлінням на постійних професійних засадах.

Громадянське суспільство формується історично, відображає певні якісні характеристики суспільства, набуті лише на певному етапі його розвитку. Бачення особливостей громадянського суспільства як відносно відокремленого від суспільства явища, що має власний зміст і структуру, притаманне філософам і юристам, починаючи з середини XVIII століття. Уперше на чіткі відмінності між громадянським суспільством і державою вказав видатний німецький філософ Гегель¹¹ Гегель Г. В. Ф. Философия права. - М.: Мисль, 1990. - С.227-292..

1. Поняття громадянського суспільства та його ознаки і структура

Аналіз проблематики громадянського суспільства, співвідношення з державою як органом управління суспільством дає можливість визначити і дослідити джерела демократичного процесу формування державної влади.

Держава виділилась із суспільства на відомій стадії його зрілості. Суспільство - дитя держави і відповідно держава - дитя суспільства, продукт суспільного розвитку.

Яке суспільство така й держава, так і держава проявляє опіку над громадянами, або навпаки, паралізує чи навіть цнотить Братанюк М., Довгунь Т. Громадянське суспільство: сутність, генеза ідеї, особливості становлення в умовах сучасної України.- Тернопіль. 1999. суспільний організм. По мірі того як суспільство переходить в своєму поступальному розвитку від одної формації до іншої, від нищого ступеня до вищого, міняється й держава.

Вона теж стає більш розвиненою і цивілізованішою.

Виявлення закономірностей і співвідношення суспільства і держави дозволяє правильно проаналізувати весь шлях, пройдений людством, зрозуміти сучасні проблеми державності, побачити перспективи політичних й власне державних форм, в яких розвиваються живі суспільні формації різних країн.

Саме суспільство не являється простою сукупністю індивідів. Це складний соціальний організм, продукт взаємодії людей, визначена організація їх життя, перш за все з виробництвом, обміном, і споживанням корисних благ.

Суспільство - складена лініями складна система звґязку людей, обґєднаних сімейними звґязками, груповими, умовними класовими відносинами. Це така сукупність індивідів, де діють вже не біологічні, а соціальні закони.

Глобальні проблеми виживання людського роду нині являються визначальними для нормального суспільного розвитку.

Бачення суспільство в якості сукупності відносин позволяє, по-перше, подоходити до нього конкретно-історично (виділити різні суспільні формації, розрізняти етапи розвитку суспільства). По-друге, виявити специфіку головних сфер суспільного життя (економічної, духовної). По-третє, називати суб'єктів соціального суспільства (особистість, сім'я, нація, держава та ін) Кравчук М.В. Теорія держави і права/ Навчальний посібник. К., Атіка.- 2003..

Одні і ті ж соціальні суб'єкти в різний час, в різних обставинах та в різних сферах суспільного життя заявляють про себе чи в політичних або не в політичних формах.

Природна хода цього процесу започатковується індивідуальними інтересами, які консолідуються інституціями громадянського суспільства, набувають актуальності за допомогою політичних партій, трансформуються, спираючись на підтримку народу, у загальнонаціональний інтерес, що становить прерогативу держави як організації публічної влади в масштабі суспільства. Як результат держава бере на себе тільки ті питання організації сумісної життєдіяльності людей, які не можуть бути вирішеними самостійно ні окремими індивідами, ні на рівні їхніх безпосередніх громадських утворень.

Суспільство як складна соціальна система не може перебувати в хаотичному стані, соціальні взаємини людей повинні так чи інакше бути впорядкованими, однак державні і самоврядні засади в їх організації та регулюванні можуть мати неоднакову питому вагу. Низький рівень соціальної активності громадських утворень компенсується повсякденним втручанням у суспільні взаємини з боку державної влади. і, навпаки, значне коло питань спільної життєдіяльності людей, які вирішуються на автономних засадах, не дає підстав для широкого використання державно-примусових заходів, що за таких умов розглядається скоріше як виняток, ніж як правило.

Громадянське суспільство спирається на самоврядний потенціал суспільства на те, у яких межах воно здатне само організовуватися на основі виявлення і реалізації своїх власних потреб, що обмежує претензії з боку державної влади на всеохоплюючу (тотальну) опіку індивіда та суспільства.

Щодо структурних особливостей, то державна організація на відміну від системи самоврядування засновується на чіткому розподілі суб'єкта і об'єкта владних відносин, характеризується виокремленням певного прошарку людей -- державних службовців, що займаються управлінням на постійних професійних засадах.

Громадянське суспільство формується історично, відображає певні якісні характеристики суспільства, набуті лише на певному етапі його розвитку. Бачення особливостей громадянського суспільства як відносно відокремленого від суспільства явища, що має власний зміст і структуру, притаманне філософам і юристам, починаючи з середини XVIII століття. Уперше на чіткі відмінності між громадянським суспільством і державою вказав видатний німецький філософ Гегель¹¹ Гегель Г. В. Ф. Философия права. - М.: Ммсль, 1990. - С.227-292..

До тих часів панувало уявлення, згідно з яким не розрізнялись громадські і політичні засади суспільного устрою, все спільне вважалось одержавленим і, відповідно, державне -- суспільним, а тому й ототожнювалися поняття «держава» і поняття «суспільство». Яскравим прикладом такого підходу була трактовка сутності давньогрецького полісу як такого, що охоплює різноманітні сфери сумісної життєдіяльності людей -- економічну, політичну, сімейну, культурну тощо. Тому поліс вважався досить своєрідною формою суспільного устрою, яку визначали як місто-держава, що не є ані державою, ані общиною в чистому вигляді.

Логічним завершенням підходу до структури суспільного устрою, заснованого на абстрактній тотожності інтересів кожного члена держави і суспільства в цілому, в якому немає місця ні свободі індивіда, ні автономії об'єднань індивідів, стала в XX столітті конструкція тоталітарної державності. Намагання практично реалізувати тоталітарну модель у різних країнах, призвело, як про це свідчить історичний досвід, до знецінення людської особистості, відвертого нехтування основними правами та свободами людей.

Натомість поступальний розвиток соціальних форм життєдіяльності приводить до їх диференціації, виокремлення сфери управління як окремої галузі суспільної діяльності. Держава поступово передає, а інститути громадянського суспільства відповідно перебирають на себе повноваження щодо контролю над певними галузями соціальної життєдіяльності.

Насамперед державного втручання позбавляється сфера виробництва, що відтепер засновується на приватній власності і комерційних інтересах.

Ідеологічним обґрунтуванням цього історичного процесу стають:

1) концепція індивідуалізму, коли людина розглядається як першооснова суспільного та політичного устрою, найвища соціальна цінність;

2) принцип непорушності права приватної власності;

3) ліберальне розуміння свободи, що не зводить ЇЇ до взаємовідносин між людиною та державою, коли політична свобода розглядається лише як засіб для реалізації особистої свободи;

4) Ідея місцевого самоврядування, що передбачає диференціацію й відносну автономію організації та здійснення різних форм публічної влади.

На цих засадах стає можливим концептуально відокремити державу від суспільства, розглядати ЇЇ як специфічне соціальне явище, що має іманентні атрибути, особливий політичний інститут, який виконує певні службові функції щодо суспільства¹¹ Гегель Г. Гражданское общество// Философия права. - М., 1990.. Такий підхід дає змогу визначити реальні можливості державно-владного впливу на суспільні відносини та ступінь його ефективності, забезпечити підконтрольність державних інституцій суспільству. Відтепер держава розглядається як орган управління суспільством, головний інструмент, за допомогою якого воно набуває здатності вирішувати свої актуальні проблеми.

З іншого боку, громадянське суспільство як царина приватної власності та індивідуальних інтересів не може бути завершеним, воно має бути з інтегрованим у загальнонаціональну цілісність державністю на засадах сукупного публічного інтересу. Така інтеграція досягається не стільки за посередництвом прямого втручання державної влади в суспільні відносини, що характерно передусім для авторитарного правління, скільки за допомогою

правового регулювання, насамперед норм публічного права, які, мали спрямованість на забезпечення загального інтересу, встановлюють водночас певні “правила гри” для учасників соціального спілкування.

Отже, громадянське суспільство й держава в її інституціональному розумінні являють собою дві невід'ємні складові частини одного явища -- сучасного суспільства, які не можуть реально існувати одна без одної і про які окремо може йтися тільки в науці. Держава з часу своєї появи на історичній арені за будь-яких умов і в різноманітних формах здійснювала вплив на суспільство, і в цьому розумінні його існування поза межами державної форми організації неможливе. У сучасному суспільстві інституції громадянського суспільства і державно-владні інститути розглядаються як такі, що спрямовані на забезпечення прав та свобод людини, одні з яких можуть реалізовуватися у формі громадського спілкування, а здійснення інших вимагає додаткових зусиль з боку державної влади.

Слід також врахувати, що просування економічно розвинених країн до моделі “соціальної державності” передбачає розширення можливостей втручання держави в суспільні відносини, але не для зміцнення авторитарних тенденцій, а з метою забезпечення громадянського миру і злагоди в суспільстві, посилення соціального захисту громадян. Окрім того, у будь-якому, навіть найдемократичнішому суспільстві завжди є такі види соціальних відносин, які можуть функціонувати лише на публічно-владних засадах (державне адміністрування, злочин покарання тощо).

Тому проблематику громадянського суспільства можна звести до визначення певної межі одержавлення (не одержавлення) життєдіяльності суспільства, яка б задовольняла і суспільство і державу, що неможливо здійснити без врахування як певних «природних» прерогатив громадянського суспільства, так і об'єктивно необхідної в конкретно-історичних умовах сфери державно-владного впливу. Так само і застосування обох понять -- “держава” і “громадянське суспільство” має сенс лише за умови, коли ці поняття набувають свого власного змісту, але розглядаються водночас як такі, що можуть співвідноситися в межах загальної проблематики пошуку оптимальних громадських і політичних складових устрою і життєдіяльності суспільства.

Слід уточнити, що поняття громадянського суспільства найбільш адекватно співвідноситься з поняттям саме правової держави, оскільки і перше, і друге поняття відбивають найважливіші характеристики та невід'ємні сторони життєдіяльності сучасної демократичної державності: з одного боку, реалізація засад правової держави не може не спиратися на відносно автономні механізми саморегуляції громадянського суспільства, а з іншого -- органічним доповненням функціонування громадянського суспільства виступають сформовані на формально-правових засадах Інституції держави, яка тільки за таких умов може стати правовою. У цьому плані засновники концепції правової державності обґрунтовано вбачали її підвалини в «правовому громадянському суспільстві», яке безпосередньо поєднує його громадські та правові засади¹¹ Цит. за Мамут А. С. Народ в правовом государстве. - М.: НОРМА, 2000. -С..

Функціонування розвиненого громадянського суспільства створює можливості для більш адекватного існування права, сутність якого за цих умов стає глибшою і змістовнішою. Право за цих умов формується на теренах громадянського суспільства, що, однак, не виключає потреби набуття ним за посередництвом державно-владних інституцій таких важливих рис, як ясне і чітке визначення прав та обов'язків, що виникли внаслідок обміну свободою, спільне визнання сформульованих правил поведінки, можливість їх примусового гарантування. Громадянське суспільство є й найбільш відповідним підґрунтям для практичного здійснення правових норм, де тільки й можуть скластися реальні показники соціальної ефективності права.

В Україні громадянське суспільство формується в особливих умовах.

По-перше, його становлення відбувається тоді, коли проблематика громадянського суспільства вже не є актуальною для країн розвиненої демократії, новітній досвід яких свідчить про необхідність виходу за його межі в напрямку соціальної державності, що передбачає необхідність наукового пошуку складних критеріїв поєднання цих обох процесів, які певною мірою можуть бути суперечливими. Внаслідок таких змін формується якісно нова соціальна система, яку зарубіжні політологи називають “суспільством масового споживання, масової культури”.

По-друге, становлення громадянського суспільства в Україні відбувається за умов творення національної державності, що так чи інакше передбачає зміцнення державницьких засад в організації суспільної життєдіяльності, утворення нових державних органів влади та управління, яких не могло бути за умов перебування в складі колишнього СРСР.

По-третє, радикальна зміна пріоритетів соціального розвитку передбачає перехідний період протиборства різновекторних тенденцій суспільного розвитку, одна з яких спирається на вкорінені впродовж значного історичного періоду стереотипи соціально-політичного облаштування, а інша зорієнтована в напрямку наближення до загальновизнаних стандартів правової демократичної державності, які, однак, практично мало адаптовані українським суспільством.

Ознаки громадянського супільства

Більш конкретно ознайомитися з громадянським суспільством, його особливостями та характерними рисами дозволить формулювання його поняття та визначення суттєвих ознак.

У філософській, політологічній та правовій науці пропонується чимало визначень поняття “громадянське суспільство”, які наголошують на тих чи інших важливих його аспектах. На перший план можуть виступати такі його сутнісні риси, як «сукупність індивідів», «неодержавлені суспільні відносини», «реалізація прав та свобод людини» тощо. Ці підходи є виправданими з точки зору тих конкретних завдань, які стоять перед дослідженням громадянського суспільства в межах різних соціальних дисциплін. Однак при дослідженні громадянського суспільства в контексті юридичної проблематики найбільш обґрунтованим буде наголошування на інституціональній його характеристиці.

Отже, громадянське суспільство -- це сукупність громадських інститутів, які сформовані на добровільних засадах, діють на самоврядних засадах у межах Конституції та законів, за посередництвом яких індивіди вільно реалізують свої основні природні права і свободи.

Розглянемо суттєві ознаки громадянського суспільства. Громадянське суспільство, його інститути обумовлені безпосередніми життєвими потребами та інтересами людей.

2. Співвідношення особи і держави, держави і громадянського суспільства, їх взаємодія (зв'язки)

Автономний індивід з його потребами та інтересами є антропологічним виміром, активним чинником як формування окремих Інституцій громадянського суспільства, так і його функціонування як цілісної системи суспільних відносин, заснованих на приватних інтересах. Життя, свобода, безпека особистості, приватна власність є елементарними потребами існування людини і громадянина, які роблять можливим її цивілізоване спілкування з іншими людьми, визначають соціальні форми життєдіяльності, а тому й становлять основні цінності громадянського суспільства.

Індивід, сукупність індивідів, насамперед тих, які належать до «середнього класу», становлять якісну характеристику виникнення, функціонування та розвитку громадянського суспільства. Саме на фундаменті своїх особистих інтересів, їх єдності та спільних проблем, що постають на шляху їх здійснення, індивіди утворюють ті чи Інші громадські об'єднання.

Громадянське суспільство відображає встановлення елементарного соціального зв'язку між індивідами.

Звичайно, спільне існування людей неможливе без того, щоб вони вступали у взаємини між собою. Виникнення найпростіших соціальних взаємин між окремими індивідами є характерною ознакою такої первинної соціальної форми спілкування людей, якою є громадянське суспільство. Саме в цій формі спілкування, своєрідній «першоклітині» суспільства, закладені прототипи усіх можливих більш складних соціальних взаємин, в тому числі -- політичних відносин. Стосунки громадянського суспільства становлять фундамент як соціальної, так і державної організації. Вони опосередковують глибинні пласти життєдіяльності як окремо взятого індивіда, так і суспільства й держави в цілому. Таким чином, становлення громадянського суспільства відображає історичний перехід людей від їх природного стану, ізольованого існування в напрямку до цивілізованих форм соціального спілкування¹¹ Загальна теорія держави і права/За редакцією М.В.Цвіка, Х.,- Право. 2002.

У свою чергу держава як система публічних відносин в загальнонаціональному масштабі виступає відносно відокремленою від елементарних міжлюдських стосунків, а тому й більш віддаленою від індивіда, вторинною, складнішою формою соціальної інтеграції, яка отримує внаслідок цього не тільки додаткові ресурси.

Владного впливу на суспільні відносини, але й певні можливості для узурпації владних повноважень. Громадянське суспільство охоплює відносно виокрем лену сукупність суспільних відносини.

До таких відносин належать передусім сімейні, релігійні, економічні, етнічні, політичні та деякі інші. Особливе місце серед взаємин громадянського суспільства посідають політичні відносини, які опосередковують процеси формування загальнонаціональних пріоритетів суспільства (первинні політичні відносини). На відміну від централізованої системи державно-владних відносин стосунки в межах громадянського суспільства складаються як горизонтальні, на засадах координації, і залежать від прояву особистої ініціативи. Тому ці стосунки функціонують у вигляді правових, насамперед приватноправових відносин зі всіма їхніми атрибутами -- свободою договору, формальною рівністю сторін тощо.

Громадянське суспільство є сукупністю соціальних відносин, де здійснюються основні права людини -- на життя, свободу, безпеку, власність.

На теренах громадянського суспільства людина виступає вже не тільки як абстрактний індивід, пасивний об'єкт владних відносин, а й як суб'єкт права, активний носій певних, визначених юридичними нормами прав і свобод. За умов демократичної правової державності потреби та інтереси індивіда, його соціальні запити та воління знаходять своє предметне втілення і юридичне оформлення в певних юридичних домаганнях у вигляді прав і свобод людини і громадянина, насамперед в основних правах -- прав на життя, свободу, безпеку, власність.

Людина володіє, користується та розпоряджається майном, є членом трудового колективу, створює сім'ю, задовольняє культурні та духовні потреби в межах взаємин та інститутів громадянського суспільства, в яких держава в особі своїх державно-владних атрибутів присутня лише потенційно як гарантія їх визнання, охорони та захисту. Коли ж за певних конкретних обставин виникають конфліктні ситуації, які перешкоджають безпосередньому здійсненню основних прав і свобод людини, нормальному ходу реалізації права, з'являється необхідність реального втручання з боку держави, примусового здійснення правових норм, практичного застосування примусових заходів для охорони та захисту прав і свобод людини.

Громадянське суспільство опредмечується у відповідних громадських інститутах, має власний устрій, зовнішню форму свого існування у вигляді різноманітних за своїм конкретним спрямуванням об'єднань індивідів.

Серед цих інститутів -- сім'я, церква, приватні чи колективні підприємства, комерційні організації, об'єднання за інтересами, профспілки, органи громадської самодіяльності, громадські організації, політичні партії, недержавні засоби масової інформації. Головною ознакою цих інститутів є те, що вони утворюються не державою, а самими індивідами, і тому їх реальне функціонування є показником громадянської зрілості суспільства, усвідомлення ним своїх власних потреб, рівня його самосвідомості. Саме від ефективності функціонування інститутів громадянського суспільства залежить авторитет та реальні можливості впливу громадської думки на державно-владні інститути.

Серед інститутів громадянського суспільства слід виокремити політичні партії та рухи, оскільки вони виступають своєрідною “перехідною ланкою” від потреб і інтересів громадянського суспільства, які від того набувають значення політичних пріоритетів, до власне організації і здійснення державної влади. З одного боку, діяльність політичних партій спрямована на сферу громадянського суспільства, звідки акумулюються політичні настрої та сподівання населення, а з іншого -- на здобуття державної влади і важелів управління в загальнонаціональному масштабі для здійснення політичних настанов та програм, що стосується відтепер безпосередньо проблематики функціонування політичної системи,

Громадянське суспільство, його окремі інститути формуються і функціонують на засадах самоврядування.

Індивіди безпосередньо або через утворені ними органи вирішують питання своєї життєдіяльності -- добровільно формують певні інститути для колективного задоволення своїх потреб та інтересів, створюють для себе правила поведінки у формі соціальних, насамперед правових норм, якими керуються у своїй діяльності, самостійно приймають спільні рішення і самі їх виконують.

Самоврядність забезпечується гарантованою правовими нормами можливістю виявлення ініціативи, активної поведінки, правом на прийняття найбільш оптимального з точки зору інтересів індивідів та їх об'єднань рішення. Загальновизнаним вважається принцип, згідно з яким самоврядні інститути громадянського суспільства повинні діяти в межах Конституції та законів.

Відносини громадянського суспільства регулюються правом на засадах унормування свободи та рівності учасників громадського спілкування.

Відносини громадянського суспільства за своїм визначенням мають бути вільними від безпосереднього управлінського втручання з боку владних інститутів держави, а тому й регулюються правом, яке передбачає формально визначені межі свободи поведінки¹¹ Див.: Нерсесянц В. С. Общая теория права й государства. - М,: НОРМА-ИНФРА,1999.- С.53-69. учасників громадянського спілкування, гарантує їм можливість діяти під власну відповідальність і на власний ризик. Тому нормативна структура громадянського суспільства виступає як результат впорядкування на основі правових норм, насамперед як його правовий устрій.

У цьому плані сам термін “громадянське суспільство” є не досить вдалим, оскільки передбачає учасником громадянського спілкування громадянина, а поняття «громадянин», як відомо, співвідноситься з державою, оскільки під громадянством розуміють членство в державі, постійний не тільки правовий, але й політичний зв'язок між державою та індивидом. Тому, звісно, громадянин є передусім суб'єктом відносин з державою. Сфера соціального спілкування, яка охоплює саме громадські стосунки та самоврядні інститути, на відміну від політичних відносин, з точки зору суто юридичних критеріїв ближча до суспільства, побудованого на цивільних (цивільно-правових) засадах, через те що стосунки, які воно охоплює, регулюються цивільно-правовим методом, нормами приватного, насамперед цивільного права.

Основним при розгляді політичних проблем є поняття політики, яке має відповідати суворим критеріям наукового підходу до складної проблематики політичної життєдіяльності суспільства, висвітлення якої слід чітко скорегувати в напрямку пріоритету гуманітарних загальнолюдських цінностей.

Тривалий час у вітчизняній політичній та юридичній літературі панувало спрощене розуміння сутності політики та політичних відносин, яке зводило Їх лише до боротьби класів та панування класової волі. Це було зумовлено об'єктивними та суб'єктивними чинниками, серед яких слід відзначити міфологізацію політичної ідеології, неструктурованість політичних інтересів, непрозорість політичного процесу, нерозвиненість масової політичної свідомості тощо.

Різноманітність і суперечливість політичних інтересів окремих соціальних груп, класів, етносів може привести за умов акцентування на розбіжностях до відкритої конфронтації, до взаємного їх знищення, проте ці інтереси шляхом демократичного дискурсу можуть бути спрямованими до компромісної точки зору на грунті спільних потреб суспільства, загальновизнаних людських цінностей.

Отже, політику слід розглядати як суспільну діяльність, зміст якої становлять організація, регулювання та контроль відносин між людьми, соціальними групами з точки зору загально значущих для суспільства тенденцій. Тому головним у політиці є участь в управлінні державою, прагнення до оволодіння державною владою як організацією, що здатна використовувати ресурс суспільства в загальнонаціональному масштабі.

Результатом застосування системної методології до вивчення політичних явищ став розгляд політики як системного утворення, що характеризується цілісністю, виконує певні функції, має визначену структуру, складається з відповідних елементів. Усі ці пізнавальні конструкції знайшли своє відображення в теорії політичної системи суспільства, яка посідає одне з провідних місць у вітчизняній політології, має значний методологічний потенціал для суміжних галузей соціальної науки.

З огляду на тематику державознавства провідною при висвітленні питання про політичну систему стає теза про те, що в сучасному демократичному суспільстві держава, яка є стрижневим суб'єктом відносин політичної влади, не повинна претендувати на монополію у вирішенні проблем політичного розвитку країни. Проголошення політичної багатоманітності однією із засад державного устрою, функціонування та розвитку сучасної державності ( ст. 15 Конституції України) означає визнання активної ролі політичних партій у суспільстві, коли загальні напрямки соціального розвитку акумулюються і формуються передусім у площині інтересів громадянського суспільства на засадах вільної конкуренції політичних поглядів та програм.

Можливим є формулювання різних понять політичної системи суспільства, кожне з яких має своє пізнавальне значення. Принаймні одне з них охоплює сукупність політичних явищ на терені певної країни, відображає різні за своїм конкретним змістом рівні політичної життєдіяльності суспільства.

З цієї точки зору вирізняють такі елементи політичної системи:

1) суб'єкти політики (людина, соціальні групи та утворення);

2) політичні інститути (держава як Інститут, політичні партії та рухи), які відбивають інтереси суб'єктів політики, становлять разом політичну організацію суспільства;

3) політичні відносини, які складаються між структурними елементами політичної системи;

4) політичні норми, за допомогою яких регулюється політичне життя суспільства;

5) політичну свідомість, яка відображає ідеологічне та психологічне становлення до політики;

6) політичну діяльність як сукупність певних дій та вчинків її учасників.

Таке поняття політичної системи суспільства слід оцінювати як гранично широке і тому придатне передусім для соціально-філософського дослідження чи галузі знань, що спеціально присвячена вивченню політики з різних Її боків -- політології. На цьому рівні поняття політичної системи співвідноситься з поняттям суспільства, тематика політичної системи розглядається в загальному контексті суспільно-політичної проблематики.

Так, у політичній системі суспільства з цієї точки зору можна вирізнити два суттєвих аспекти, без яких неможливо уявити складний механізм функціонування політичної влади за умов функціонування демократичних принципів: здійснення програмних настанов партією, яка перемогла на виборах і завоювала більшість у парламенті та уряді, і діяльність політичних сил, які перебувають в опозиції.

Теорію держави та права, предмет якої становлять інституціональні елементи державно-правової організації суспільства, цікавить передусім вузьке поняття політичної системи, що з огляду на попереднє розуміння виокремлює її інституціональний аспект і саме тому його можна назвати політичною організацією суспільства. Не менш важливою з цього погляду є і те, що інституціональне визначення політичної системи корелює до наведеного вище інституціонального поняття громадянського суспільства в контексті загальної проблематики організації життєдіяльності суспільства.

Таким чином, під політичною системою суспільства (політичною організацією) розуміють узяті разом і у взаємодії державу як інститут управління та інші політичні організації, які беруть участь у формування і здійсненні політичної влади. З точки зору запропонованого вузького розуміння можна вирізнити такі елементи політичної системи суспільства:

1) держава в її інституціональному аспекті як орган (система органів) здійснення політичної влади та управління в загальнонаціональному вимірі;

2) політичні партії, які акумулюють політичні настрої населення, виробляють програми загальнонаціонального розвитку, беруть участь у виборах і діяльності представницьких органів влади;

3) об'єднання (блоки) політичних партій та політичні рухи.

Слід зауважити, що досить часто до складу політичної системи в її вузькому значенні відносять такі організації, які повинні з принципових міркувань перебувати за межами безпосередніх відносин політичної влади, -- церкву, професійні спілки, трудові колективи підприємств, жіночі та молодіжні організації і т. ін., що, з одного боку, свідчить про недостатню визначеність та структурованість існуючих політичних Інтересів у суспільстві, а з іншого -- містить теоретичне обґрунтування можливості одержавлення названих інститутів, які за звичайних умов перебувають на рівні відносин громадянського суспільства. У практичному вимірі охоплення державно-владним впливом різноманітних видів суспільних відносин, які за своєю сутністю не є політичними, провокує невиправдане розширення меж застосування примусових заходів, тоталітаризації держави, коли вона зможе набути нової якості, перетворитися на всеохоплюючу (тоталітарну).

На користь саме такого нового бачення питання про відносини між цими утвореннями і політичними інститутами свідчить аналіз тенденцій розвитку виборчого законодавства та законів, які регулюють статус і діяльність різних неполітичних об'єднань громадян -- громадських і релігійних організацій, профспілок, виключаючи можливість їх безпосередньої участі в політичній діяльності.

Партії в політичній системі суспільства: правове регулювання статусу та діяльності. Історично політичні партії складалися як об'єднані спільним інтересом групи людей, організації прихильників певних поглядів на шляхи розвитку суспільства і держави, діяльність яких безпосередньо була спрямована на завоювання державної влади. Прообрази сучасних політичних партій сформувалися ще за античних часів -- у Стародавній Греції та в Римі.

Політична партія -- це об'єднання прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, яке утворюється для участі у виробленні та здійсненні державної політики, виборах органів влади, представництва в їх складі.

Єдиним інтересом політичної партії є політичний інтерес, опредмечений в її політичній активності. Політична партія є різновидом об'єднань громадян, яке створюється спеціально для участі в політичній діяльності, що й відрізняє її від інших об'єднань громадян (громадських організацій, об'єднань за інтересами, професійних спілок, релігійних організацій, трудових колективів), котрі формуються для здійснення будь-яких інших, але -- і це основне -- неполітичних інтересів і тому не можуть і не повинні бути суб'єктами політичної системи.

Роль політичних партій у політичній системі сучасного суспільства полягає в тому, що вони являють собою первинні політичні Інститути, знаходяться серед пересічних громадян, є своєрідними посередниками між народом, який реалізує за їх допомогою повноваження єдиного джерела влади, і державою як спеціально створеним та відносно відокремленим інститутом публічної влади в загальнонаціональному масштабі.

Політичні партії за умов демократичного політичного режиму виконують такі функції:

1) виявлення та акумуляції політичних настроїв;

2) представництва політичних інтересів різних соціальних груп;

3) формування політичних програм щодо можливих напрямків розвитку суспільства та держави;

4) забезпечення конкуренції політичних поглядів;

5) підготовки кадрів для політичної діяльності;

6) реалізації політичних програм через загальнонаціональні інститути влади та управління (у разі перемоги на виборах);

7) політичного опонування (у разі поразки на виборах).

Політичні партії є невід'ємним складовим елементом демократії, заснованої на засадах політичного плюралізму, непорушності прав та свобод людини і громадянина, насамперед -- гарантій політичної свободи. Особлива роль політичних партій у політичній системі сучасних економічно розвинених країн приводить до того, що сама сутність цих політичних систем часто визначається зарубіжними політологами як «правління політичних партій або як «партійна демократія». Непересічна роль політичних партій в організації та здійсненні політичної влади передбачає порівняно з іншими видами об'єднань громадян певні особливості правового регулювання їх становища та діяльності, а саме:

q особливі умови участі в політичних партіях, членами яких можуть бути лише громадяни країни, які пов'язані з державою єдиним політичним інтересом, спільною політичною долею;

q певні законодавчі обмеження щодо можливості їх антиконституційної діяльності;

q спеціальні правила та процедури легалізації політичних партій (в Україні -- політичні партії офіційно визнаються шляхом їх реєстрації в Міністерстві юстиції України);

q вимоги щодо прозорості політичних партій для суспільства і держави, їх функціонування на демократичних засадах -- добровільності, гласності, підконтрольності, відповідальності, законності;

q вимоги щодо несуперечливості статуту та програм партій, які не повинні суперечити чинному законодавству;

q гарантії щодо невтручання з боку держави, зокрема примусового розпуску політичних партій, який допускається тільки на законних підставах і за особливою процедурою (в Україні -- за рішенням судових органів);

q фінансову підтримку з боку держави.

У багатьох країнах розвиненої демократії основи правового положення і діяльності політичних партій установлюються Конституцією, детально регламентуються окремими законами про політичні партії. Використовується також і інший варіант, коли правовий статус політичної партії регулюється конституційними положеннями та загальними нормами щодо організації та діяльності громадських об'єднань, одним із видів яких вважаються політичні партії. В Україні нещодавно був прийнятий окремий закон «Про політичні партії, який став комплексним нормативно-правовим актом, що регламентує різні сторони організації та функціонування політичних партій.

За своїм ідеологічним спрямуванням партії можуть бути:

- ліберальними;

- соціалістичними;

- демократичними;

- національно-демократичними;

- соціал-демократичними;

- консервативними;

- клерикальними (християнськими).

В деяких країнах законом забороняється організація і діяльність радикальних політичних партій, які закликають до насильницького повалення конституційного ладу, розпалюють релігійну, расову, національну ворожнечу, порушують загальновизнані права і свободи людини.

Політичні системи сучасних західних демократій вибудовуються таким чином, що вони функціонують, як правило, у дво- чи трипартійному режимі, коли найвпливовіші партії або партійні блоки змінюють одне одного біля керма державної влади та управління. Законодавство може підтримувати і стимулювати такий порядок зміни партій шляхом встановлення певних відсоткових бар'єрів, що створює для партій, які набрали незначну кількість голосів на виборах, перешкоди щодо можливостей партійного представництва в парламенті.

Для участі в тих чи інших політичних акціях і передусім у виборчих кампаніях політичні партії, щоб збільшити можливості свого впливу, можуть об'єднуватися в блоки. Політичні рухи можна охарактеризувати як більш масові порівняно з партіями, але менш організовані політичні об'єднання громадян, які створюються для об'єднання зусиль щодо вирішення найгостріших конкретних політичних питань і можуть не мати фіксованого членства, чітко визначеного статуту та політичної програми.

Діяльність політичного руху має, як правило, тимчасовий характер і завершується при досягненні конкретної мети, для якої він був створений, або його розпадом, або перетворенням на одну чи кілька політичних партій.

При розгляді проблематики політичної системи суспільства з позицій державно-правової науки слід, однак, чітко визначитися і стосовно того, що саме держава як орган влади та управління в масштабі всього суспільства виступає її стрижневим елементом, ядром.

3. Стан та перспективи розвитку громадянського суспільства

Навколо державної влади як концентрованого втілення політики в загальнонаціональному вимірі формуються інтереси інших політичних інститутів, точиться боротьба політичних партій за те, щоб здобути важелі державного управління. У самій державності з точки зору реалізації політичних інтересів та програм провідними виступають такі державні інститути, як парламент та уряд. Депутати парламенту та члени уряду, яких приводить на посади політична партія, що перемогла на виборах, посідають у цих органах так звані політичні посади і тому кваліфікуються як політичні службовці. Особливий статус держави в політичній системі суспільства обумовлений тим, що саме держава на відміну від політичних партій, блоків політичних партій та рухів;

1) об'єднує все населення країни на умовах особливого членства в державі, своєрідної належності до держави, що пов'язана з фактом постійного проживання на Її території, або набуття такої специфічної ознаки, як громадянство чи підданство. Це дає можливість кваліфікувати державну владу як найбільш ефективний засіб мобілізації зусиль всіх членів суспільства, дозволяє державі на відміну від політичних партій використовувати найвагоміші ресурси суспільства, насамперед -- адміністративний ресурс, для вирішення тих чи інших актуальних проблем;

2) виступає як усередині країни, так і за її межами від імені і за уповноваженням народу як єдиного законного представника народного (національного) суверенітету. Жодна політична партія чи політичний рух не мають таких виняткових повноважень, не можуть виступати від імені народу, оскільки представляють інтереси дише його певної частини¹¹ Конституція України - К., 1996.. У міжнародних відносинах це дозволяє державі уособлювати народ, бути персональним членом міждержавного політичного спілкування, суб'єктом міжнародного права, заключати від свого імені міжнародні договори, входити до складу міжнародних організацій.

3) являє собою єдину форму політичної організації населення, яка відбиває і реалізує загальнонаціональну волю, що інтегрується на основі інтересів громадян, соціальних груп та верств населення за посередництвом інститутів громадянського суспільства, зв'язує в одне ціле як політичну систему суспільства, так і все суспільство в цілому.

В цьому розумінні держава виступає ознакою, атрибутом сучасного суспільства, яке здатне усвідомлювати свою ідентичність, виокремлювати власні актуальні проблеми і вирішувати їх солідарними зусиллями всіх своїх громадян;

4) державна влада як найбільш суттєва ознака державної організації має таку політико-правову властивість, як суверенність, що дає можливість визнавати державну владу верховного над проявами інших форм публічної влади всередині країни, що тягне за собою право визнавати недійсними будь-які протизаконні рішення інших суб'єктів політичної системи, та незалежною в міждержавних стосунках;

5) видає загальнообов'язкові правила поведінки, насамперед у формі законів, а також інших нормативно-правових актів, доводить їх до реалізації. Звичайно, політичні партії також можуть приймати свої акти-статути, програми, поточні рішення, але ці документи мають лише внутрішнє значення, поширюються тільки серед їх членів, доводяться до реалізації організаційними засобами партії та виховною роботою;

6) має постійний професійний апарат для здійснення управління суспільством, у якому працюють спеціально підготовлені для такої діяльності кадри -- державні службовці. Для їх професійного навчання та підготовки функціонує розгалужена система підготовки та підвищення кваліфікації працівників державного апарату. Статус державних службовців і питання проходження ними служби в державних органах регулюються спеціальним законодавством;

7) володіє монополією на легальне застосування насилля, яке здійснюється за допомогою збройних сил та інших «матеріальних придатків влади» -- установ для утримання засуджених тощо. На цю обставину яскраво вказував відомий німецький соціолог XX століття М. Вебер, який зазначав, що не може існувати соціологічного визначення держави через її функції чи напрями діяльності, оскільки вона може займатися різноманітною діяльністю відповідно до обставин, що склалися в конкретно-історичній ситуації, але завжди за будь-яких обставин і в будь-які часи держава володіє монополією на насилля, застосування примусових заходів.

Тому жодна політична партія претендувати на створення власних збройних формувань, застосовувати до своїх членів чи інших осіб заходи примусового характеру. Зокрема, присвоєння політичними партіями чи іншими об'єднаннями громадян повноважень на утворення воєнізованих формувань забороняється Конституцією України 1996 року і переслідується законом.

У всі часи спроби формування правової держави і сам процес її формування мали місце в якості реакції на деспотичний спосіб правління, абсолютизм, поліцейська держава. Ці спроби завжди появлялись на щаблі лібералізації суспільства, тим більше тоді, коли воно намагалось визволитись від факторів, які тормошили його розвиток. Якраз тому найбільш сильні концепції правової держави виникли в період антифеодальної боротьби буржуазії, які запропонували власні юридичні цінності проти права-привілею, кулачного права, узаконеного виробництва старих державних класів. Далеко не завжди процес лібералізації переростав у демократичні реформи, так як у суспільстві находилися впливові сили, заінтересовані в ліберальних мірах і не бажаючі демократичних перетворень. Відповідно їх інтерес в ідеї правової держави пропадав по мірі рішення змінних проблем минулого.

Беручи з історичної практики корисні уроки потрібно мати на увазі, що для придання ідеї формування правової держави стійкого і конструктивного характеру не достатньо заснувати її на соціальнім негативізмі, на бажанні визнати негативні якості. Потрібна ще і сила затвердження, впевненість в необхідності створення нового правопорядку з чіткими, опреділеними принципами, пріоритетами, ціллю, а також впевненістю і заінтересованістю в доведенні початкового діла до кінця.

Ідея правової держави практично сумісна з різними політичними режимами. Так, в історії Німеччини XIX-XX ст. не було ні одного політичного руху, який не присвоював статус “правової держави”. Такими об'являла себе і німецька держава часів Бісмарка, і веймарська республіка, і фашистський режим Гітлера. Сьогодні в Основному законі Німеччини (ст.28 ч.1) підтверджена відповідність основним принципам соціально-правової держави.

В сучасних умовах ідеї створення правової держави били актуальними в країнах минулого “соціалістичного табору”. І теж, як реакція на тоталітаризм, адміністративно-командні методи влади, порушення прав людини. Радянська практика тут найбільше показана. Щоб уникнути помилок і відступів від доктрини правової держави, потрібно бачити, що ми маємо з цієї концепції, чого ніколи не було, або чого було не достатньо, а також що необхідно прийняти для його створення. Потрібно відмітити, що у нас постійно декларувався принцип: “Все для людей, все для їх блага”. Разом з тим приходиться константувати, що нам завжди чогось не хватало для впровадження його в життя. В офіційній ідеології проголошувалось будівництво всенародної держави. Правда, і це в більшості залишилось на рівні декларації. Проте, правові інструменти для боротьби за встановлення держави народу і для народу були створені. Однією з основних перспектив формування правової держави в Україні є створення умов для неухильного здійснення право застосовної діяльності, яка є на від'ємним важелем, елементом системи формування правової держави.

Висновок

Досліджуючи дану тему я дійшов до таких висновків:

- громадянське суспільство -- це сукупність громадських інститутів, які сформовані на добровільних засадах, діють на самоврядних засадах у межах Конституції та законів, за посередництвом яких індивіди вільно реалізують свої основні природні права і свободи;

- суспільство як складна соціальна система не може перебувати в хаотичному стані, соціальні взаємини людей повинні так чи інакше бути впорядкованими, однак державні і самоврядні засади в їх організації та регулюванні можуть мати неоднакову питому вагу;

- громадянське суспільство формується історично, відображає певні якісні характеристики суспільства, набуті лише на певному етапі його розвитку. Бачення особливостей громадянського суспільства як відносно відокремленого від суспільства явища, що має власний зміст і структуру;