Поняття держави та її типи

Размещено на http://www.allbest.ru

Зміст

Вступ

Багатоаспектність розуміння держави

Поняття та ознаки держави

Цивілізаційний підхід до типології держави

Формаційний підхід до типології держави

Типологічна характеристика сучасної української держави

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Держава являє собою складне явище. З давніх часів робилися спроби визначити поняття держави, однак і до цього часу відсутнє загальноприйнятне, загальновизнане тлумачення про неї. На певному етапі розвитку суспільства виникає потреба у його специфічній, окремій організації. Втрачаючи соціальну однорідність, суспільство розділяється на частини, які відрізняються місцем і роллю в системі суспільного виробництва і розподілу матеріальних благ, способом життя, духовною культурою, соціальним і майновим станом тощо. У кожної з таких суспільних груп, крім однакових спільних інтересів, постають інтереси специфічні. Отже, виникає потреба в узгодженні, координуванні таких різноманітних інтересів, у регулюванні відносин між різними частинами суспільства. Саме ця потреба і викликає до життя специфічну організацію, основним призначенням якої є забезпечення єдності, цілісності суспільства. Такою організацією є держава.

Держава є найбільш важливим інститутом політичної системи суспільства. Її важливість визначається максимальною концентрацією в її руках ресурсів, що дозволяють державі впливати на соціальні зміни. За нинішніх умов державі не знайдено адекватного замінника, і, напевне не буде знайдено у найближчому майбутньому. Серед найважливіших завдань політології актуальним залишається висвітлення її сутності, соціальної ролі здійснюваних нею функцій, форм державного правління й державного устрою, політичних режимів і принципів міждержавної політики. Все вищесказане, дає можливість зробити висновок, що висвітлення даної теми важливе не лише з точки зору академічної політології, але і практичної політики.

1. Багатоаспектність розуміння держави

Протягом віків держава завжди трактувалася по-різному. Зазвичай всі трактовки держави мали за основу одне з двох наступних тверджень: держава служить інтересам суспільства або ж є засобом пригнічення нижчих класів вищими.

Питання щодо визначення природи держави, її призначення та ролі в житті суспільства, належать до категорії вічних питань, які протягом майже всієї історії цивілізованого світу стояли не тільки перед фахівцями у галузі права, але й перед людьми інших професій та сфер діяльності [1, с. 97].

Для Аристотеля держава - об'єднання вільних громадян (раби і «варвари» - не громадяни), спільно керуючих справами полісу на основі справедливості [2, с. 30]. Дюгі вважав державою будь-яке суспільство, де існує диференціація між тими, хто править, і тими, ким правлять, у вигляді політичної влади. Г. Шершеневич визначав її як єднання людей у межах однієї території під загальною владою. Ф. Хайєк характеризував державу як організацію, яку свідомо створюють люди, що проживають разом з метою однакового управління.

Як похідне від права явище оцінювали державу Г. Кельзен, І. Кант,
Г. Еллінек. Г. Кельзен характеризував її як персоніфікацію правопорядку,
І. Кант - як об'єднання великої кількості людей, що підпорядковуються правовим законам, Г. Еллінек - як суб'єкта права, територіальну корпорацію, що наділена первинною владою. Ф. Гегель розглядав державу як вищу і найдосконалішу форму суспільного життя.

У найбільш концентрованій формі вказівку на примусовий характер держави сформульовано у вченні марксизму-ленінізму. Цю рису держави воно розглядає як похідну від її класової природи, хоча К. Маркс, Ф. Енгельс та В. Ленін визнавали також необхідність захисту державою і певних загальносуспільних інтересів. Характерними для цієї теорії, в основі якої лежала ідея класової диктатури, було визначення держави як машини для підтримання панування одного класу над іншим (В. Ленін) або машини для придушення одного класу іншим (Ф. Енгельс) [3, с. 74-75].

З XVI ст. формується ще одна інтерпретація держави: держава визначається через такі терміни як «суверенітет» та «абсолютна влада» (Ж.Боден). Державу втілює правитель і саме він керує сукупністю людей, тобто така теорія частково підтримує теорію Гоббса.

У сучасній вітчизняній юридичній літературі поняття держави визначається через її ознаки. Не зважаючи на розмаїття держав сьогодення, слід зазначити, що їм властиві деякі загальні ознаки.

До таких ознак належать: наявність публічної політичної влади, що має спеціальний апарат управління і примусу; територіальна організація населення; державний суверенітет; загальнообов'язковий характер актів держави; система податкообкладання. Ці ознаки становлять політико-юридичну характеристику держави [4, с. 109].

Державу можна визначити як особливу форму організації політичної влади в суспільстві, що має суверенітет і здійснює керування суспільством на основі права за допомогою спеціального механізму (апарату).

Тепер спробуємо назвати основні атрибути держави:

територія;

населення;

публічна влада;

суверенітет - незалежне від будь яких сил, обставин та осіб верховенство держави, її незалежність у внутрішніх та зовнішніх справах;

монополія на легальне використання сили;

виключне право на видання законів;

загальність;

право на збирання податків та зборів з населення;

З вищесказаного можна більш точніше визначити державу:

Держава - територіальна організація політичної влади, що існує на певній соціальній базі, виступає як офіційний представник усього суспільства і забезпечує з допомогою спеціального апарату реалізацію своєї політики.

Виникнення держави як соціального інституту відобразило процеси ускладнення суспільного життя. Її поява відтворила необхідність у задоволенні потреб та інтересів, котрих не могли задовольнити попередні інститути. Перевагами держави є висока спеціалізація в розподілі праці між правлячими, володіння сучасною армією та поліцією, володіння великими матеріальними та іншими ресурсами для здійснення своїх рішень.

Основними якісними відмінностями держави від інших, недержавних, політичних організацій є:

Єдина територіальна організація політичної влади у масштабах всієї країни. Державна влада поширюється на все населення в межах певної території. Здійснення влади на певній території потребує встановлення її просторової межі - державного кордону, котрий відмежовує одну державу від іншої. В межах даної території держава має верховенство та повноту законодавчої, виконавчої та судової влади.

Держава є організацією політичної влади, що має спеціальні механізми для керування суспільством законодавчу, виконавчу та судову гілки влади. В особливих випадках держава вдається до таких дій як примус - органи насильства (армія, органи безпеки).

Держава регулює своє суспільне життя на основі права. Тільки держава може регулювати життя суспільства за допомогою законів, що мають загальнообов'язковий характер.

Суверенітет державної влади. Він втілюється у верховенстві та незалежності держави від будь-яких інших влад всередині країни. Тобто у загальнообов'язковості рішень для населення, у можливості відміни рішень недержавних інститутів влади, у володінні рядом виключних прав, у наявності спеціальних засобів впливу на населенні.

Примусове збирання податків та інших обов'язкових платежів з населення, котрі гарантують економічну самостійність держави.

держава цивілізаційний формаційний

2. Поняття та ознаки держави

Держава - це організація політичної влади в суспільстві, яка виражає інтереси і волю пануючої в ньому частини населення (зокрема, певного класу), здійснює управління суспільними процесами за допомогою системи загальнообов'язкових норм (правил) поведінки і механізму їхнього впровадження у життя.

Держава - це національно-територіальне соціальне утворення, що функціонує за законами політичного розвитку за допомогою спеціального апарату публічної влади та управління, яке визнане міжнародним співтовариством за ознаками повного суверенітету (політичного, економічного, військового, екологічного) та легалізоване в інфраструктурі (є учасником) міжнародних політичних (публічних) інститутів (організацій) [5, с. 15]. Історія суспільного розвитку знає кілька типів держав, кожний з яких ґрунтується на певному типі виробничих відносин, - рабовласницький, феодальний, капіталістичний, соціалістичний. Магістральним шляхом розвитку держави в сучасних умовах є її трансформація в соціально-демократичну правову державу, яка відображає волю переважної більшості населення і стоїть на сторожі прав людини. Організація і здійснення державної влади виявляються у формах державного правління, державного устрою і політичному режимі.

Держава є організацією суспільства, але організацією особливою, яка характеризується тим що вона:

1. всеохоплююча організація - об'єднує в єдине ціле всіх членів суспільства, забезпечує загальносуспільні інтереси і потреби;

2. територіальна організація - об'єднує членів суспільства (громадян) за територіальним принципом, а територія є матеріальною базою держави. Територія - це матеріальна основа існування будь-якої держави, яку утворює цілісний недоторканий зовні простір земної кулі. Територія сучасної держави є складним та багатоаспектним поняттям, оскільки вона включає в себе чимало складових, а саме: 1) сухопутний простір або земна територія в межах визначених кордонів; 2) водний простір - внутрішні води всередині держави (річки, озера тощо) та внутрішні територіальні морські води; 3) повітряний простір над державними кордонами; 4) надра; 5) військові та торговельні судна у відкритому морі; 6) повітряні кораблі, що перебувають у польоті за межами держави; 7) космічні об'єкти під прапором і гербом держави; 8) трубопроводи; 9) підводні кабелі та нафтові морські вишки; 10) території дипломатичних представництв і консульств за кордоном [6, с. 118].

3. єдина організація - об'єднує все суспільство як ціле, всі інші соціальні організації (політичні партії, професійні та молодіжні спілки, асоціації підприємців тощо), на відміну від держави, охоплюють лише частини, окремі верстви населення;

4. офіційна організація - репрезентує суспільство, виступає від його імені, і в такій якості визнана іншими суспільствами (державами);

5. універсальна організація - об'єднує членів суспільства для вирішення питань, що стосуються різних сфер їх суспільного життя;

6. верховна організація - є вищим за значенням та силою об'єднанням суспільства, всі інші соціальні організації в сфері загальносуспільних інтересів підпорядковані їй;

7. централізована організація - внутрішня побудова держави здійснюється за ієрархією, тобто підпорядкованості нижчих організаційних структур (регіонів, місцевих органів державної влади і управління, державних підприємств і установ) вищим, в кінцевому результаті, - загальнодержавним (парламенту, президенту, міністерствам тощо).

Ознаки держави:

Держава характеризується як особлива організація суспільства, що відрізняється від суспільства та різних форм державної організації суспільства (недержавних структур) наявністю особливих ознак. Вказані ознаки характеризують особливості держави та поділяються на дві групи:

Основні ознаки, що безпосередньо характеризують державу і відсутність хоча б однієї з яких не дає можливості характеризувати суспільне утворення як державне.

Факультативні ознаки, що конкретизують зміст основних і не є обов'язковими.

Серед основних ознак держави називають:

1. наявність політичної публічної влади. Політичний характер влади визначає рівень обов'язковості владних рішень, а публічний характер визначає рівень поширеності державних рішень на населення;

2. наявність території, тобто частини земної кулі, в рамках якої населення перетворюється в громадян, і на яку поширюється суверенітет держави. Територія є необхідною умовою визнаття держави суб'єктом міжнародних відносин;

3. суверенітет, тобто політико-правова характеристика влади, що закріплюється нормативним актом та характеризує державну владу як верховну, незалежну, неподільну та єдину. Існує три різновиди суверенітету:

1.національний суверенітет, тобто реальна можливість нації створювати незалежну державу;

2. народний суверенітет, тобто реальна участь народу у здійсненні влади;

3.державний суверенітет, тобто політико-правова властивість державної влади, що виражається в її незалежності від іншої влади в середині країни та в праві держави самостійно вирішувати свої проблеми на основі принципів міжнародного права. Компонентами державного суверенітету, що характеризують його зміст є:

4. верховенство влади, тобто можливість існування лише однієї державної влади та можливість визнати незаконними рішення будь-якої іншої соціальної влади;

5. незалежність, тобто можливість вирішувати будь-яке питання зовнішнього чи внутрішнього характеру без втручання інших держав на основі принципів національної та міжнародної системи права;

6. неподільність, тобто можливість держави самостійно вирішувати питання щодо участі в роботі міжнародних асоціацій, а також визначати статус адміністративно-територіальних одиниць;

7. єдність, тобто наявність єдиного змісту влади (державно-політична) та розподіл влади на законодавчу, виконавчу та судову в процесі реалізації владних повноважень;

8. наявність системи органів та організацій, що створюються державою для виконання її функцій та завдань і охоплюється поняттям механізм держави. Частина органів держави, що створюється для реалізації владних повноважень охоплюється поняттям апарат держави;

9. наявність можливості розробляти загальнообов'язкові правила поведінки, що визначаються як правові норми. За допомогою права держава визначає зміст прав та обов'язків суб'єктів суспільних відносин, а також забезпечує обов'язковість своїх рішень;

10. можливість самостійно визначати види і розміри податків. Податки - це загальнообов'язкові платежі, що стягуються у населення у сумі чи процентному відношенні на загально-соціальні проблеми (освіта, охорона здоров'я, культура, соціальні виплати тощо).

Серед факультативних ознак держави розрізняють:

наявність конституції; наявність державних символів; наявність громадянства; грошової одиниці; збройних сил; участь держави у міжнародних органах і організаціях тощо [7, с.34-35].

3. Цивілізаційний підхід до типології держави

Заслуговують уваги, цивілізаційний підхід до типології держави . В даний час в ньому переважає так зване «технологічне» напрям, за яким тип держави пов'язується з тією ступінню (стадією) науково-технічного прогресу і життєвого рівня населення, що визначається споживанням і наданням послуг, якій відповідає дана держава [8, с.109].

Однією з найбільш поширених і характерних для цього напрямку є «теорія стадій економічного зростання», автор якої - відомий американський політичний діяч і соціолог У. Ростоу. Ця теорія покликана, за словами автора, кинути виклик збанкрутілому марксизму-ленінізму і витіснити його як метод розгляду сучасної історії. Відповідно до неї всі суспільства (і держави) з економічного розвитку можна віднести до однієї з п'яти стадій: традиційне суспільство; перехідне суспільство, суспільство, що переживає процес зсуву; дозріваюче суспільство і суспільство, досягла високого рівня народного споживання [9, с.133, 134].

У зарубіжному державознавстві досить поширений цивілізаційний критерій типологізації держави, основою якого є категорія «цивілізація». Цивілізацію можна визначити як соціокультурну систему, що спирається не тільки на соціально-економічні, а й етнічні, духовні засади суспільства, визначає рівень економічної, політичної, соціальної і духовної свободи особи. За цивілізаційного підходу тип держави визначається не стільки об'єктивно-матеріальними, скільки суб'єктивно-духовними, культурними факторами. На думку А. Тойнбі, цивілізація - це відносно замкнений і локальний стан суспільства, що характеризується спільністю культурних, економічних, географічних, релігійних, психологічних та інших ознак, дві з яких залишаються незмінними: 1) релігія і форми її організації; 2) територія, точніше ступінь віддаленості від того місця, де це суспільство первісно виникло [10, с. 20].

Нині поряд з формаційним підходом до вирішення питання про типологію держав широко застосовується й інший підхід, що одержав у суспільних науках назву цивілізаційного підходу.

Цивілізація (від лат. civilis - громадянський, суспільний, державний) - поняття дуже широке і неоднозначне. Це і синонім культури, і рівень розвитку матеріальної і духовної культури. А оскільки культура, як відомо, має кілька сотень визначень, то в результаті з'являється можливість говорити про найрізноманітніші варіанти цивілізаційної типології.

Поняття «цивілізація» затвердилося в європейській науці в епоху Просвітництва і з тих пір набуло такої ж багатозначності, як і поняття «культура». В загальному розумінні поняття «цивілізація» можна визначити як певну соціокультурну систему високорозвиненого суспільства, що підтримує його єдність за допомогою духовно-моральних і культурних факторів суспільного розвитку.

Цивілізаційний підхід до типології держави бере за основу класифікації держав не матеріально-економічний критерій, а духовно-культурні й моральні фактори. Замість «суспільно-економічної формації» як критерію типології держави і права й інших критеріїв здійснюється спроба використання як такого критерію «цивілізації».

З урахуванням цієї багатозначності й розробляється сьогодні цивілізаційний підхід ученими Заходу і Сходу. У своїх дослідженнях вони спираються на праці таких відомих представників філософської, політологічної та соціологічної думки, як О. Шпенглер, А. Тойнбі, М. Вебер, П. Сорокін та ін.

У сучасних соціальних науках термін «цивілізація» вживається в різних випадках і досі не має строго визначеного, фіксованого значення. Він асоціюється і з «гарними манерами», і з певними стадіями розвитку суспільства. Таким чином, неоднозначність терміна і поняття «цивілізація», внутрішня суперечливість і багатоплановість разом з аморфністю його змісту і невизначеністю роблять дуже проблематичним його використання як єдиного і основного критерію типології держав і правових систем.

Розглянемо основні погляди на цивілізацію. Цивілізація, на думку американського політолога С. Хантингтона, являє собою «певну культурну сутність». Села, регіони, етнічні групи, народи, релігійні громади, зауважує автор, усі вони мають особливу культуру, що відображає різні рівні культурної неоднорідності. Виходячи з цього, цивілізацію можна визначити як культурну спільність найвищого рангу, як найширший рівень культурної ідентичності людей. Цивілізацію необхідно визначити, виходячи із загальних рис індивідуального порядку, таких, як мова, історія, релігія, звичаї, соціальні інститути тощо. Цивілізація, робить висновок С. Хантингтон, це найширший рівень спільності, з яким кожна людина себе співвідносить.

Аналогічну позицію щодо визначення цивілізації займав відомий англійський учений, історик А. Тойнбі. На його думку, цивілізація є не що інше, як певний тип людських співтовариств, що викликає «певні асоціації в галузі релігії, архітектури, живопису, звичаїв, словом, в царині культури». Уся світова історія, на його думку, нараховує 26 цивілізацій: єгипетську, китайську, західну, православну, арабську, мексиканську, іранську, сирійську та ін.

Існують різні підстави для типології цивілізацій і їхньої державності: хронологічні, генетичні, просторові, релігійні, за рівнем організації та ін. Історичний прогрес привів до складання понад двох десятків цивілізацій, які відрізняються не тільки системами цінностей, що затвердилися в них, культурою, але і характерним для них типом держав. Зокрема, ґрунтуючись на різних підходах до поняття «цивілізація», можна виділити наступні види цивілізацій і відповідних їм типів держави:

- східні, західні та змішані;

- давні, середньовічні та сучасні;

- аграрні, промислові та науково-технічні;

- доіндустріальні, індустріальні та постіндустріальні;

- локальні, особливі та сучасні.

У своєму розвитку цивілізації проходять кілька етапів. Перший - локальні цивілізації, найдавніші, являли собою вогнища культури, що відрізняло їх від інших, «нецивілізованих» спільностей (давньоєгипетська, шумерська та ін.). Другий - особливі цивілізації (індійська, китайська, західноєвропейська, східноєвропейська, ісламська й ін.) з відповідними типами держав. Вони склались історично і характеризуються певною своєрідністю. Третій етап - сучасна цивілізація, в якій відбуваються процеси глобалізації, об'єднання різних суспільств з метою вирішення загальносвітових проблем людства.

Розглядаючи цивілізаційний варіант типології, слід зазначити його основні недоліки. По-перше, тут не виділяється те головне, що характеризує державу, - приналежність публічної влади. По-друге, це недостатня розробленість такої типології. По-третє, ігнорування важливих положень історичного матеріалізму про провідну роль економічного базису відносно надбудови, про обумовленість типу держави характером економічних відносин та способом виробництва. Інакше кажучи, цивілізаційний підхід теж небездоганний, нездатний замінити собою формаційний підхід.

У сучасній науці більш прийнятною вважається типологія, заснована на органічному поєднанні формаційного і цивілізаційного підходів разом з їх збагаченням елементами типології, заснованої на виділенні державно-правових режимів.

Кожна окрема держава зазнає впливу як матеріально-виробничого, так і культурно-духовного, цивілізаційного чинників. Саме з цим пов'язані альтернативність і багатоваріантність їх розвитку. Це дозволяє зробити висновок про необхідність використання обох підходів: формаційного і цивілізаційного. Цивілізаційний підхід не слід протиставляти формаційному. В сучасній науці більшість вчених віддає перевагу формаційному підходу як базовому, основному. При цьому цивілізаційний підхід не протиставляється йому, а служить його доповненням, творчо його розвиває.

4. Формаційний підхід до типології держави

У вітчизняному державознавстві питання типології держави і права досі розглядаються переважно з позицій формаційного підходу, який передбачає, що держава і право залежно від характерних для певного історичного періоду базисних відносин набувають типових рис, що у сукупності визначають певний «історичний тип держави і права».

Відповідно до марксистських положень про формаційний підхід класова сутність держави, як й інших соціальних інститутів, у кінцевому підсумку визначається економічним фактором, станом виробничих відносин, способом виробництва, а сама держава є лише надбудовою над економічним базисом. Інакше кажучи, за формою і змістом держава обумовлена економічним ладом суспільства.

Саме такий підхід до класифікації держави застосовувався в нашій науці, причому в його основі лежало поняття історичного типу держави. Історичний тип держави - це сукупність основних рис держави певної суспільно-економічної формації, що виражають її класову сутність і призначення у суспільстві. Виділення суспільно-економічних формацій базується насамперед на способі виробництва і формі власності на засоби виробництва.

Незважаючи на недоліки, у рамках марксистського вчення про суспільно-економічні формації і тип держави було отримано чимало цінних результатів.

По-перше, встановлена залежність типу держави, класової приналежності влади від характеру економіки, способу виробництва, від суспільно-економічної формації. Влада в державі, як правило, належить економічно панівному класу, в руках якого знаходяться засоби виробництва.

По-друге, були об'єднані в одні класифікаційні групи держави, що мають єдиний - по відображенню класових інтересів - характер влади. На цій основі виділені рабовласницька, феодальна, буржуазна і соціалістична держави, влада в яких належала відповідно рабовласникам, феодалам, буржуазії і трудящим на чолі з робітничим класом.

По-третє, з'явилася можливість виявляти загальне й особливе в організації, функціонуванні та розвитку держав, що входять у зазначені типи.

І нарешті, по-четверте, були виявлені закономірності зміни одного типу держави іншим - відповідно до зміни суспільно-економічних формацій.

Очевидно, що держава, з моменту її виникнення пройшла історичний шлях [11; с. 20]. Згідно з марксистською формаційною теорією типологія держави своєю підставою має суспільно-економічні формації. В історії людства таких формацій виділялося п'ять: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, буржуазна і комуністична (соціалістична формація розглядалась як перехідна до комуністичної). І з кожною, крім першої та останньої, пов'язувався певний тип держави, була сформульована основна теза про те, що історія знає чотири історичних типи держави: рабовласницький, феодальний, буржуазний і соціалістичний.

З погляду формаційної теорії рабовласницька держава - це перший історичний тип держави, що виник у результаті розкладу первіснообщинного ладу і являв собою політичну організацію класу рабовласників. Держава необхідна рабовласникам для утримання в покорі рабів, їх експлуатації та придушення їх опору. Формаційна теорія відносить до рабовласницького типу держав, крім античних - Афінської і Римської, - численні держави Давнього Сходу: Єгипет, Вавилонську державу, Ассирію, Хетське царство, Індію і Китай та ін.

Відповідно до формаційного підходу феодальна держава є другим історичним типом держави. Феодальна держава розглядається як знаряддя організованого насильства над кріпосними селянами, орган диктатури феодалів.

Буржуазна держава - третій історичний тип держави, запропонований формаційною типологією. Згідно з цією теорією капіталістична держава забезпечує умови буржуазної експлуатації, в її основі - приватна власність на засоби виробництва. Вона являє собою диктатуру буржуазії, спрямовану на те, щоб тримати в підпорядкуванні робітничий клас.

Нарешті, ще один історичний тип держави, що виокремлюється в рамках формаційної теорії, - соціалістична держава. Вважалося, що вона являє собою вищий і останній історичний тип держави. Соціалістична держава розглядалася як організація політичної влади трудящих на чолі з робітничим класом, як диктатура пролетаріату.

Нині стають очевидними певна помилковість такого підходу, неможливість його використання як єдино вірної методологічної і філософської основи пізнання державно-правових форм суспільного буття. Спробуємо розібратись.

1. Першим недоліком викладеного формаційного підходу є його догматизація.

2. Наступним недоліком формаційної теорії держави є відсутність у формаціях азійського способу виробництва і відповідного східного типу держави.

3. Істотним недоліком формаційної теорії є звеличування соціалістичної держави, представлення її як вищого не експлуататорського типу держави (всі інші типи визначаються як експлуататорські й неповноцінні).

4. Ще одним недоліком такої типології є абсолютизація класового підходу, ігнорування загальносоціальної ролі держави. Слід зазначити схематизм і однолінійність цієї концепції. Відповідно до неї всі держави проходили жорстко заданий шлях від одного історичного типу до іншого. Насправді еволюція держав була набагато різноманітнішою.

Сучасні вчені переосмислюють запропоновану Марксом формаційну теорію. Здійснюються спроби її удосконалення. До вже відомих формацій прихильники такого підходу пропонують додати «східну державу», «азійський спосіб виробництва» і «протофеодалізм».

5. Типологічна характеристика сучасної української держави

Сучасною універсального формою організації суспільства виступає національна держава, де національний суверенітет є фундаментальним принципом [12, с.50].

За своєю сутністю, за аналізом конституційно-правових положень, сучасна Українська держава є державою національною. З формальної точки зору для твердження останнього є всі підстави.

Сучасна держава несе в собі відбиток якостей сучасної людини, серед яких присутні активність, раціональність, автономність, відкритість у відносинах зміни історичних можливостей [13; с.119].

Це - положення з Декларації про державний суверенітет України[14], та Акта проголошення незалежності України [15], а також конституційні положення за чинним Основним Законом держави, які чітко вказують (говорять) про наявність обох ознак національної держави: створення її в результаті реалізації права нації (народу) на самовизначення та створення цієї держави в рамках виключно своєї етнічної території. Так, у Преамбулі Конституції України чітко зазначено, що «Верховна Рада України від імені Українського народу - громадян України всіх національностей, виражаючи суверенну волю народу, спираючись на багатовікову історію українського державотворення i на основі здійсненого українською нацією, усім українським народом права на самовизначення ... приймає цю Конституцію - Основний Закон України». У той же час ч. 1 ст. 2 та ч. 2 ст. 133 Конституції України [16] зазначають, що «...Суверенітет України поширюється на всю її територію», а «...До складу України входять: Автономна Республіка Крим, Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області, міста Київ та Севастополь».

На рівні Основного Закону держави чітко прослідковується вимога створення та забезпечення в державі необхідних умов для максимального збереження і розвитку кращих надбань української нації в економічній, політичній, соціальній та духовній сферах її буття, її політичної консолідації навколо національної ідеї, забезпечення розвитку духовності, мови, культури, традицій своєї нації; реалізація національної ідеї у державотворчому процесі. Так, ст. 11 Конституції України чітко визначає, що «...Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій i культури...». При цьому частини перша і друга ст. 10 Конституції України визначають державною мовою в Україні українську мову, а сама «... Держава забезпечує всебічний розвиток i функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України». В той же час українські національні символи на рівні Основного Закону держави возведенні в ранг офіційних державних символів: «Державними символами України є Державний Прапор України, Державний Герб України i Державний Гімн України. Державний Прапор України - стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього i жовтого кольорів. ... Головним елементом великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого (малий Державний Герб України). Державний Гімн України - національний гімн на музику М. Вербицького із словами, затвердженими законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України».

Україна як національна держава бере на себе зобов'язання дбати про культурний розвиток своїх співвітчизників, що проживають в інших державах (національної діаспори): ст. 12. Конституції України говорить: «Україна дбає про задоволення національно-культурних i мовних потреб українців, які проживають за межами держави».

Так, за сутнісними ознаками, Україна є демократичною, соціальною та правовою державою, що й зафіксовано в статті 1 Конституції України [16]. Проте ці ознаки є скоріше ідеалами (деклараціями), ніж конкретними характеристиками сучасної України або ж навіть головними напрямами її сучасного розвитку, адже «... демократія - форма організації суспільства, його державно-політичного устрою, що ґрунтується на визнанні народу джерелом влади, послідовному здійсненні принципу рівності і свободи людей, їх реальної участі в управлінні справами держави і суспільства» [17, с. 61]. Загальновідомо та загальноприйняте, що влада за демократії цілком має належати народові - громадянам країни. Вони здійснюють її безпосередньо шляхом прямої участі у вирішенні державних і суспільних справ, тобто через референдуми, плебісцити, демонстрації, мітинги, збори громадян, народні ініціативи тобто, або через обраних ними представників (депутатів) у представницькі органи державної влади та органи місцевого самоврядування, Президента та сільських, селищних, міських голів, народних засідателів і присяжних.

«Соціальна держава - сучасний тип демократичної державності, який формується і розвивається в умовах відносно стабільної та розвиненої економіки і демократичної політичної системи [18, с. 552-553]. Тобто соціальна держава - це така, яка здійснює активний вплив на соціальну сферу життєдіяльності суспільства, вона здатна здійснювати послідовно ефективну соціальну політику в інтересах найширших верств населення.

Україна як сучасна демократична держава прагне створити належні умови для проживання та всебічного розвитку національних меншин, що проживають на території держави. На рівні Основного Закону держави чітко визначено, що Україна як держава «сприяє консолідації та розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів i національних меншин України» (ст. 11 Конституції України), що «в Україні гарантується вільний розвиток, використання i захист російської, інших мов національних меншин України».

Коротко підсумовуючи вищевикладене, можна зробити висновок про те, що на рівні Основного Закону держави - Конституції України - формально закладено необхідні (мінімальні) основи для утвердження України як національної держави.

Таким чином, типологія сучасної держави дає підстави виокремити закономірності розвитку держави, її ознаки, сутність і особливості, а також спрогнозувати тенденцію функціонування і розвитку державно-правової системи [19; с. 76].

Висновки

Рішення проблеми типології держав являє собою необхідний, природний процес пізнання державної проблематики. Воно характеризує логіку історичного процесу виникнення і розвитку держави і права, історично неминучої зміни одних типів держав іншими, а також є одним з найважливіших методів і засобів пізнання історичного процесу виникнення і розвитку держави і права [20, с. 87].

Розглянувши суть, функції держави, з'ясувавши її основні типи, та визначивши основні теорії походження держави ми приходимо до висновку, що держава є феноменальним явищем, котре посідає провідне місце у політичній системі суспільства.

Отже, в загальному вигляді, державу можна визначити як державу, в якій існує право, або як правову форму організації діяльності публічно політичної влади та її взаємовідносин з індивідами як суб'єктами права.

Держава - явище винятково різнобічне і багатогранне. Це обумовлює створення різних систем її класифікації. У цьому плані здійснюються численні, різні за своїми підставами спроби, але всі вони зводяться до необхідності виділення із сукупності всіх, що будь-коли існували, теперішніх і тих, котрі з'являться в майбутньому держав і правових систем, певних типів держави і права, до необхідності їхньої типології («типізації») чи класифікації.

Типологія держав і правових систем повинна здійснюватися на чітко визначеній основі. Що ж собою являють критерії класифікації (типології) держави? Які риси й особливості їм повинні бути притаманні?

Насамперед це об'єктивність. Як свідчить величезний досвід дослідження держав, як «об'єктивні» критерії їх класифікації широко використовувалися географічні та кліматичні фактори, ступінь складності, характер їх зв'язків з релігією, ступінь свободи і незалежності людини від держави, спосіб внутрішньодержавної організації і життєдіяльності, рівень розвитку загальної культури і світогляду, спосіб виробництва матеріальних і духовних благ, характер державного режиму.

Найрозповсюдженішими в сучасній науці є класифікації держав відповідно до суспільно-економічних формацій (формаційний підхід) і за цивілізаціями (цивілізаційний підхід).

Визначившись з основними критеріями типології держав, необхідно визначитися також з поняттям типу держави. Тип держави - це не будь-яка окремо існуюча держава, це - наукова категорія, збірний образ реально існуючих на даному історичному відтинку часу держав, яка складається із сукупності найбільш важливих, спільних для всіх цих держав ознак.

Список використаних джерел

Балаклицький А. І. Поняття та значення основних ознак держави на сучасному етапі розвитку суспільства: загальнотеоретична характеристика / А. І. Балаклицький // Держава і право. Юридичні і політичні науки : зб. наук. пр. / Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. - К. : Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України / Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2011. - Вип. 53. - С. 96-101.

Історія вчень про державу і право: Підручник / за ред. проф. Г.Демиденка, проф. О.В. Петришина. - X.: Право, 2009. - 256 с.

Цвік М.В., Петришин О.В., Авраменко Л. В. та ін. Загальна теорія держави і права: Підручник. / За ред. Цвіка М.В., Петришина О.В. - Харків: Право, 2009. - 584 с.

Каращук В. В. Суверенітет у системі основних ознак держави /
В.В. Каращук //Держава і право. Юридичні і політичні науки. Вип. 29: 36. наук, гір. - К.: Ін-т держави і права МЛИ України, 2005. - С. 108-111.

Телятник Л. Логіко-методологічне тлумачення ознак загального поняття держави / Л. Телятник. - Право України. - 2002. - №9. - С. 14-18.

Скакун, О.Ф. Теорія права і держави : підручник. - 2-е вид. / Скакун О. Ф. - К. : Алерта; КНТ; ЦУЛ, 2010. - 520с.

Теория государства и права : учебник / кол. авторов ; отв. ред.
A.B. Малько. - 4-е изд., стер. - М.: КНОРУС, 2011. - 400 с.

Рассолов М. М. Теория государства и права : учебник для вузов /
М. М. Рассолов. - М. : Издательство Юрайт ; Высшее образование, 2010. - 635 с.

Рассолов, М.М. Теория государства и права. Курс лекций. Часть 1. Теория государства / М. М. Рассолов. - М.: РПА, 2007. - 431с.

Мима I. В. Деякі аспекти визначення типу держави залежно від місця релігійних норм у правовій системі країни / І. В. Мима // Держава і право. Юридичні і політичні науки. Вип. 44: - К.: Ін-т держави і права НАН України, 2009. - С. 19-25.

Бутенко Л.П. Государство: его вчерашние и сегодняшние трактовки / Л.П. Бутенко // Государство и право. - 1993. - № 7. - С. 1-20.

Зварич Р.В. Національний суверенітет як ознака національної держави / Р. В. Зварич // Держава і право. Юридичні і політичні науки. Вип.47. - К. : Ін-т держави і права НАН України / голова редкол. Ю.С. Шемшученко, 2010. - С. 50-55.

Оборотов Ю.М. Теорія держави і права (прагматичний курс): Екзаменаційний довідник. - Одеса: Юридична література, 2005. - 184 с.

Декларація про державний суверенітет України від 16 грудня 1990 р. // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1990. - № 31. - Ст. 430.

Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 38.

Конституція України від 28.06.1996 р. //: ВВР. - 1996. - № 30. - Ст. 141.

Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова ред- кол.) та ін. - Т.2: Д-Й. - К.: Укр. енцикл., 1999. - 744 с.

Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. - Т.5: П-С. - К.: Укр. енцикл., 2003. - 736 с.

Джураева Е.А. К вопросу о типологии современого государства /
Е.А. Джураева // Митна справа. - 2009. - № 3. - С.74-77.

Марченко М.Н. Теория государства и права. Учебник. - М. Юрид. Лит. 1996 - 432 с.

Размещено на http://www.allbest.ru