Формування традицій цивільного права

Размещено на http://www.allbest.ru/

Формування традицій цивільного права

Вступ

Обґрунтування вибору теми та її актуальність. Незважаючи на свій дуже юний вік, українське цивільне право має майже тисячолітню історію. Традиції та особливості українського цивільного права формувалися довгий час та у вкрай непростих умовах. Цивільне право України у сучасному вигляді - це результат багатьох століть запозичень та самостійного розвитку. Довгий час, коли Україна була розділена між двома державами, цивільне право розвивалося двома окремими шляхами, які об'єдналися лише у ХХ ст..

Дослідження історії цивільного права України та особливостей формування його традицій є важливим, адже дозволяє нам зрозуміти сутність сучасного цивільного права, зрозуміти особливості конструкцій цивільно-правових інститутів та причини їх відмінності від аналогічних інститутів інших правових систем. Дослідження цієї роботи не охоплює період незалежності України, адже найбільший інтерес для нас представляє період, свідками якого ми не були - період починаючи від зародження права на теренах Київської Русі, до 80х років ХХ ст.., коли Україна знаходилася у складі СРСР.

Саме через важливість цієї теми для формування об'єктивного сприйняття змісту цивільного права я обрала цю тему роботи.

Мета та задачі роботи. Метою роботи є дослідження особливостей формування традицій цивільного права України.

На основі мети визначено такі задачі роботи: дослідити основні етапи зародження права на українських землях, визначити особливості розвитку цивільного права у ХІХ-початку ХХ ст.., та детально дослідити особливості розвитку українського цивільного права за період перебування України у складі СРСР. Об'єкт і предмет дослідження. Об'єктом дослідження є цивільне право України.

Предметом дослідження є історія формування традицій цивільного права України. Методи дослідження. Враховуючи історично-правовий ухил теми даної роботи, основним методом для написання я обрала історичний. Завдяки йому я дослідила історію розвитку українського цивільного права, а також джерела цивільного права в різні історичні періоди. Методом класифікації я поділила історію розвитку цивільного права на періоди, які досліджувались завдяки аналітичному методу. Провідне місце посідає метод вивчення монографічних публікацій, адже саме з них я здобула найбільше інформації, яка допомогла мені описати формування традицій українського цивільного права.

Аналіз використаних джерел та літератури. Джерелами для написання цієї роботи стали юридичні пам'ятки різних часів - зокрема, Правда Ярослава, Литовські статути, нормативно правові акти Російської імперії тощо. Майже всі ці документи я отримала з монографій по історії держави і права України. Єдиним самостійним джерелом був Цивільний кодекс УРСР 1963. З літератури я використовувала переважно хрестоматії та монографії російських та українських вчених з історії держави і права, зокрема таких авторів як В.Я. Тацій, В.С. Кульчицький, М.Ф. Володимирський-Буданок та інші. Обґрунтування структури роботи. Враховуючи надзвичайно великий об'єм інформації, курсова роботи містить стислий опис розвитку українського цивільного права в періоди Х-ХVIII ст.., та ХІХ-початку ХХ ст. В першій главі досліджується розвиток права Київської Русі та періоду перебування України у складі Литви та Польщі, а також особливості права Гетьманату. В другій главі досліджено особливості розвитку цивільного права на українських землях, які перебували у складі Російської імперії, та західноукраїнських земель, які перебували у складі Австрійської імперії.

Найбільш детальний аналіз проведено у третій главі, яка охоплює період перебування України в складі СРСР. Враховуючи блискавичні зміні у законодавстві в той період, вона містить аналіз цивільного законодавства за шість часових відрізків.

1. Основні етапи зародження права на українських землях

1.1 Формування права Київської Русі

цивільний право український

Разом із формуванням і розвитком давньоруської держави складалося і розвивалося законодавство Київської Русі. Виникнувши на основі звичаєвого, що мало місце у східних слов'ян ще у додержавних період, законодавство було поставлено на службу молодій державі, послідовно відстоювало і захищало інтереси князів, бояр та інших категорій заможного населення.

Це добре видно вже на прикладі першого юридичного зведення, яким був «Устав і закон руський», згадуваний у русько-візантійських договорах 918 і 944 років. Він захищав власність багатих від спроб її привласнення бідними, в основу його було покладено принцип поділу людей на вільних і залежних (челядинів). У договорах Русі з Візантією 907, 945 та 971 років містяться норми публічного, міжнародного і приватного права. Обидві держави виступають як рівноправні партнери. З аналізу тексту випливає, що в них виражене русько-візантійське право.

Першим кодифікованим актом, що дійшов до наших часів, була Руська Права, відома в трьох редакціях: «Правда Ярослава», «Правда Ярославичів», «Пространна Правда» [6, 131].

Вже у Правді Ярослава Мудрого згадувалися зобов'язання, які пов'язані із здійсненням права приватної власності та його охороною. Вона регламентувала як зобов'язання за заподіяння шкоди, так і зобов'язання із договорів. У першому випадку передбачалось повне відшкодування вартості. Так, якщо хто-небудь зламав або спис або щит, то зобов'язаний був відшкодувати вартість зіпсованої речі, закуп, який згубив коня свого господаря або не замкнув у дворі, внаслідок чого кінь був украдений, зобов'язаний сплатити господарю вартість цього коня.

Давньоруське законодавство не було однаково справедливим до всіх верств населення. Літописці зауважували: «йде же закон, ту и обид много». Тож і Руська Правда, покликана карати за образи і несправедливість, сама стала джерелом «Обид» для простого населення.

Застосування норм Руської Правди в Галицько-Волинському князівстві не мало яскраво виражених відмінностей. Галицько-Волинська земля значною мірою зберегла риси права, притаманні Давньоруській державі. Особливості системи права Галицько-Волинської держави такі:

- зміцнення феодального права привілею,

- відтворення соціальної диференціації населення,

- підсилення місцевих особливостей внаслідок середньовічної роздробленості,

- вплив європейського феодального права.

Подальший розвиток давньоруського права відбувався в князівському законодавстві, яке існувало у вигляді грамот, заповітів, статутів, договорів тощо. Так, у грамоті князя Івана Ростиславовича (1134 р.) регламентувалося правове становище іноземних купців, зокрема, порядок їх звільнення від сплати мита. Заповіт князя Володимира Васильовича (1287 р.) розглядає організацію управління містами й селами, право успадкування та купівлі-продажу феодального землеволодіння, порядок передачі князями права експлуатації залежного населення. Статутна грамота князя Мстислава Даниловича регулювала розміри та форми повинностей міського населення на користь князя [6, 141].

Правова система Галицько-Волинського князівська розвивалася під впливом західноєвропейського феодального права. У ХІV ст.. на західноукраїнських землях з'являється магдебурзьке право, на основі якого здійснювалося самоврядування в містах. Визначалися, зокрема, права міських станів, порядок обрання та функції органів місцевого самоврядування, регламентувалася діяльність купецьких корпорацій, ремісницьких цехів, регулювався порядок суду та судочинства.

На Галицько-Волинських землях першими отримали таке право міста Санок (1339), Львів (1356), Камянець-Подільський (1374). Але воно поширювалось головним чином на німецьких колоністів, виводячи їх з-під юрисдикції місцевих феодалів. На переважну більшість українського міського населення, оскільки воно було православним, дія магдебурзького права не поширювалася.

Головним джерелом права в українських землях Литовсько-Руської держави був Судебник Казимира IV. Він регламентував процесуальні відносини, але й містив норми матеріального цивільного та кримінального права. Найважливішою пам'яткою права Литовсько-Руської держави були статути:

- Статут 1529 року (з 13 розділів 10 присвячено цивільному праву),

- Статут Великого князівства Литовського 1566 року (більш досконала систематизація правового матеріалу, розділи з 5 по 10 присвячені приватному праву),

- Статут Великого князівства Литовського 1588 року.

У вступі до останнього Статуту, написаного Левом Сопягою, підкреслювалось, що метою правової держави є охорона прав і свобод громадян. У Статутах досить детальній регламентації підлягає інститут приватної власності. Передбачалась недоторканність права приватної власності [16, 175].

Основу правової системи даного періоду становив поділ права на публічне та приватне. Кримінальні норми зливались як з публічним, так і з приватним правом. Порушення приватного права породжувало обов'язки, виникнення, дія та припинення яких регулювалось зобов'язальним правом. Наприклад, головщина як штраф за вбитого була одним з видів зобов'язань [6, 198].

Таким чином, поняття права на дії іншої особи не відразу досягається в історії. Замість права на дії особи практикується право на особу, із зобов'язань постійно виникають речові права зобов'язальну особу. Тобто відповідальність по зобов'язаннях падає тільки на особу, а не на її майно, оскільки зобов'язання мають особистий характер - невід'ємні від особи.

Відомості, які дійшли до нас про право українських земель після золотоординської навали, уривчасті, вони свідчать, що поряд із застосуванням насамперед законодавчих збірників періоду Київської Русі створювалися нові. У ці часи існувало багато і надто різноманітних юридичних пам'яток. Збереглися документи юридичного характеру, складені у XIV ст.. (грамоти, договори. а серед них і міжнародно-правові, поручительства тощо). У більшості ці документи містять відомості про окремі надто важливі інститути права власності та права зобов'язання [17, 141].

1.2 Право на українських землях у складі Речі Посполитої. Гетьманат

Правова система на українських землях після Люблінської унії 1569 р. формувалося на основі звичаєвого руського права та законодавчих документів Речі Посполитої. Однак спочатку роль польського права в регуляції суспільного життя на українських землях не була значною. Тут продовжував діяти другий Литовських статут, який узагалі вважають українським (друга його назва Волинський). Польська влада сприяла значному поширенню на українські землі магдебурзького права, згідно я ким окремі міста дістали право самоврядування.

Однак місева інтерпретація магдебурзького права не дозволяла містам стати цілком самостійними й незалежними. В українському судочинстві застосовувавсь положення з німецьких збірників у польському перекладі, зокрема, «Статей Магдебурзького права» Б.Гроїцького, «Зерцала саксонів» П.Щербича, «Прага цивільного хелмінського» П.Кушевича. Джерелами церковного канонічного права православної церкви служили кормчі книги «Номоканон» і церковні устави Володимира і Ярослава. Основною кодифікацією католицького права був «Звід канонічного права» 1532 р [6, 387].

Серед провідних інститутів права того часу - право власності. Існував поділ речей на рухоме й нерухоме майно. До останнього, згідно з польського-литовським правом, належали маєтки, будівлі, землі, ліси - тобто усе, пов'язане із землею. Головна увага приділялася правовому регулюванню феодального землеволодіння. Крім того, правовий режим маєтків від способу їх придбання. Розрізнялися

а) одержані у спадщину родові володіння

б) одержані в користування за службу на певний час

в) «куплені»

Якщо власник купленого маєтку розпоряджався ним вільно, то щодо землеволодінь, отриманих іншими шляхами, існували обмеження.

Самостійним правовим інститутом стало й спадкове право. Успадкування розрізнялося згідно із законом, із заповітом і звичаєм. Відповідно до закону діти ставали спадкоємцями майна своїх батьків. Однак, у Польщі нерухоме майно переходило до синів, і лише в разі їх відсутності маєтки успадковували доньки.

Пізніше, за Литовськими статутами, спадкоємцями за законом ставали діти, брати, сестри, батьки й нинішні кровні родичі. Право чітко регламентувало процедуру продажу, дарування або застави маєтків. Такі угоди складалися в присутності трьох-чотирьох свідків шляхетського походження й скріплялися підписами й особистими печатками. Про передачу маєтку робився запис в книзі замкового суду, а під час сесії земського суду запис переносився до «книг земських».

Своєрідна правова система склалась у Запоріжжі. Козаки не визнавали дії Статутів та магдебурзького права. Універсальним джерелом права на Січі було козацьке звичаєве право, яке регламентувало судочинство, правила воєнних дій, порядок землекористування й укладання окремих видів договорів, види злочинів і систему покарань.

Козацьке звичаєве право являло собою народну конституцію. Наприклад, козака, який щось украв в іншого козака на Січі або поза нею, прив'язували на великому ринковому майдані до стовпа, поставленого для такої кари, і він лишався там, доки не віддасть украдене або не заплатить утричі більше за його вартість, а потів ще мав лишатися там три дні. Боржника, який відмовлявся, або був неспроможний платити, прив'язували до гармати на майдані, доки він не розквитається або не знайде викуп за себе.

Своєрідність правової системи Гетьманщини полягала в тому, що в її основі лежало звичаєве право, яке в найбільш традиційній формі й найповніше діяло на Запорізькій Січі. Воно регулювало широке коло суспільних відносин, військово-адміністративну організацію державності, козацьку систему судочинства [18, 180].

Звичаєве право продовжувало існувати в умовах обмеження української державності у XVIII ст.. Про це свідчить, зокрема, той факт, що його норми враховувались усіма без винятку кодифікаціями й законодавством імперії, що поширювалося на територію України. Важлива роль належала Березневим статтям Б.Хмельницького, а також статтям, підписаним іншими гетьманами. Це були правові документи конституційного характеру, які визначали правове становище Гетьманщини в складі Росії, порушували головні питання внутрішнього життя України. Своє місце посідало також гетьманське законодавство, зокрема, універсали, декрети, грамоти, ордери, інструкції, листи. Ці акти регулювали переважно адміністративні й цивільні відносини. Серед них були як загальнообов'язкові, так і ті, що визначали правове становище окремих станів, установ, господарств, осіб.

Статус підзаконних актів, спрямованих на реалізацію актів царя й гетьмана, мали універсали й укази Генеральної військової канцелярії. Норми російського законодавства діяли на Слобожанщині та в Новоросїї, хоча й там у деяких випадках, наприклад, при розгляді дрібних кримінальних справ, ще дотримувалися звичаєвого права. Починаючи з XVIII ст. російське законодавство дедалі більше поширювалося на українські землі, хоча не могло витіснити норми місцевого права. Окремі російські законодавчі акти, що мали визначальне значення (Указ єдиноспадкування 1714 р., Табель про ранги 1722 р. та ін.) все відчутніше впливали на розвиток суспільних відносин [13, 241].

Перша половина ХІХ ст.. була останнім етапом офіційного існування української правової системи, дії українського законодавства, інших юридичних норм, які раніше визнавалися Російською імперією.

Величезна кількість чинних норм права вносила різнобій у діяльність правозастосовних органів, і тому виникла потреба в їх кодифікації. З 1728 по 1763 роки йшла підготовка та обговорення збірника «Права, за якими судиться малоросійський народ». Цей Звід не був затверджений як діючий царським урядом, проте він був дуже поширений в країні, з цього джерела вивчали українське право і використовували його як підручник-коментар до статуту 1583 року.

В 1807 р. було розроблено «Собрание малороссийских прав», яке стало першою в Україні систематизованою збіркою реально діючих норм цивільного права. Даний документ складався з трьох частин, з яких друга частина охоплювала норми зобов'язального права. Наприклад, «корда кто рубит чужое дерево, чужую траву косит, или в чужих водах рыбу ловит, тот должен заплатить штраф три шляга и убуток наградить по правам» - тобто закріплювалось право на відшкодування як прямої шкоди, так і втрачених прибутків [132, 258].

Таким чином, робиться великий крок уперед до істинного поняття зобов'язань. Наприклад, дозволяється звертати стягнення з особи на його майно: спочатку на подвір'я та «животы», потім на вотчини та маєтки. Пізніше те ж саме вже застосовують і до посадських людей, з саме тих, які відкупитися не можуть. Наказано не віддавати позивачам їх голови, а продавати з публічного торгу їх маєтки та лавки.

Також законодавчо було закріплено положення про те, що у випадку неспроможності кредитора, стягнення проводиться з його прислуги та селян. Право знає випадки, коли третя особа, яка не брала участі в зобов'язанні, повинна за необхідності замінити одного з учасників.

2. Розвиток цивільного права України в другій половині ХІХ ст.. та на початку ХХ ст

2.1 Запровадження єдиної правової системи Російської імперії в Україні

В 1801 році утворено комісію з кодифікації права на чолі з міністром юстиції П.Завадовським, яка передбачала систематизувати всі чинні в Російській імперії нормативні акти, в тому числі й на території України.

На основі дослідження права Правобережжя група правознавців, очолювана А.Повстанським, упорядкувала «Звод місцевих законів губерній і областей, приєднаних до Польщі». Група під керівництвом Ф.Давидовича у «Зібранні малоросійських прав» упорядкувала цивільно-правові норми Чернігівської й Полтавської губерній.

Пізніше напрацювання цієї комісії збагатила створена в 1826 р. група вчених на її основі друге відділення імператорської канцелярії, під орудою першого ректора Санкт-Петербурзького університету М.Балудянського. ЇЇ зусиллями в 1830 р. опубліковано Повне зібрання законів Російської імперії в 46 томах (містило в хронологічному порядку законодавство з 1649 р. по 1825 р.), а в 1832 р. - Звід законів Російської імперії в 15 томах (охоплював діюче законодавство, систематизоване за галузями права) [17, 483].

Окрема група у складі другого відділення, очолювана професором Київського, а пізніше Московського університету В.Даніловичем, впродовж 180-1833 рр. розробила «Звід місцевих законів західних губерній». Це був добре систематизований збірник матеріального й процесуального цивільного права, який містив норми не лише місцевого, а й загальноросійського права. У 1838 р. Звід було затверджено Державною радою, але оскільки перемогла тенденція єдиного для всієї імперії законодавства, сили чинного джерела права він не отримав.

У в 1840 р. на Лівобережжя та 1842 р. на Правобережжя поширюється загальноімперське цивільне і кримінальне законодавство.

Головними джерелами цивільного права були 10 том Зводу законів Російської імперії, а також частина перша «Сільського судового уставу» 1839 р. 10 том Зводу складався з чотирьох книг, зокрема, книга друга містила норми, які частково регулювали зобов'язальне право, а в третій книзі було зосереджено спадкове і зобов'язальне право [17, 491].

У юридичній практиці з'являються галузі права: цивільне, кримінальне, судово-процесуальне. Цивільно-правові норми, які регулювали право власності, зобов'язальне право, спадкування, сімейне право, переважно містилися у 10 томі Зводу. Деякі норми в ньому було змінено відповідно до селянської реформи.

Подальшого розвитку набули такі цивільно-правові категорії, як правоздатність і дієздатність, остаточно сформувалося поняття юридичної особи. Правоздатність фізичної особи починалася від її народження, а завершувалася смертю. Водночас, існувало поняття й так званої «цивільної смерті», коли суд позбавляв усіх прав особу після постригу в ченці або нез'ясованої відсутності особи за місцем проживання протягом 10 років. Повну майнову дієздатність закон надав із досягнення особою 21 року, а до цього вона вважалася неповнолітньою. Дієздатність жінок була обмеженою. Так, дружина без згоди чоловіка не могла видавати векселі, укладати договір особистого найму.

Правові акти, прийняті в другій половині ХІХ ст.. та на початку ХХ ст.. мали своїм спрямуванням посилення охорони дворянської та буржуазної власності, спрощення для дворян-поміщиків умов кредиту і продажу земель, розширення права буржуазії в галузі промислового та фінансового підприємництва.

Реакційний характер мав імперський указ 1902 р. «Про майнову відповідальність товариств та селищ, селяни яких брали участь у заворушеннях, що відбулися останнім часом в деяких місцевостях Полтавської та Харківської губерній» [14, 43].

Указ покладав відповідальність за збитки, заподіяні нападом на поміщицькі маєтки, не тільки на осіб, які безпосередньо брали участь у цих діях, а й на села та сільські товариства, до яких ці особи належали. При цьому збитки визначалися самими поміщиками і присуджувалися до стягнення спеціальною тимчасовою комісією під головуванням губернатора. Указ від 10 квітня 1905 р. поширив ці положення на всю країну.

Поняття «право власності» вперше в російському законодавстві тлумачилось як право володіти, користуватися й розпоряджатися майном до передачі свого права на нього суб'єктові шляхом купівлі-продажу, застави чи в інший спосіб.

Інститут права власності містив також класифікацію об'єктів і суб'єктів цього права, види обмежень права власності та його захисту. Застосовувався поділ речей на нерухомі (земельні володіння, будинки, ліс, заводи, фабрики тощо) та рухомі (капітали, цінні папери, одяг, меблі тощо). Якщо рухоме майно можна було придбати, передати його, то нерухомість набувалася виключно через письмовий акт із додержанням особливої процедури.

Провідним об'єктом права власності залишалася земля. Розвиток капіталізму, звільнення селян від кріпосної залежності розширили сферу застосування цивільного права. Селяни після 1861 р. стали учасниками цивільних правовідносин, отримали особисті й майнові права. В той же час зберігалися певні обмеження - насамперед у сфері реалізації права власності селян на землю. майже на всі угоди, пов'язані із землею, була потрібна згода селянської громади.

Серед обставин, що зумовлювали виникнення правовідносин зобов'язального характеру, передбачалися сила договору, припис закону, наслідки вчинення злочину, вчинення цивільного правопорушення. Припинення зобов'язань цивільне право пов'язувало з їх виконанням, заміною зобов'язань, давністю, смертю сторони.

Успадкування передбачалося за законом і за заповітом. Предметом заповіту було набуте майно заповідача, родове ж майно, як правило, заповідатися не могло. Першими успадковували родичі прямої спадкової лінії (діти спадкодавця). За їх відсутності - родичі бокових ліній першої (брати і сестри спадкодавця та їх діти), а потім другої (дядьки й тітки спадкодавця та їхні діти). Батьки після своїх дітей не успадковували.

В умовах розвитку промисловості діяв принцип договірної свободи. Він використовувався роботодавцями для нав'язування найманим працівникам кабальних умов експлуатації. Свавілля підприємців дещо обмежувалось фабрично-трудовим законодавством 1880-90 рр. 1 червня 1882 р. з'явився закон «Про малолітніх, які працюють на заводах, фабриках і мануфактурах». Він забороняв працювати дітям до 12 річного віку і встановлював обмеження щодо праці підлітків.

Законами від 3 червня 1885 р. і 2 червня 1897 року встановлювалася максимальна тривалість робочого дня 11,5 годин, заборонялося і використання праці жінок і підлітків на тяжких і підземних роботах, а також уночі, вводились обмеження щодо застосування штрафів [10, 471].

2.2 Розвиток цивільного права на західноукраїнських землях

На початку ХІХ століття на західноукраїнських землях повністю утверджується австрійська система права. Галичина стає місцем апробації нових австрійських законів.

Цивільний кодекс 1797 р., який було запроваджено в Галичині, став базою для подальшого удосконалення цивільного законодавства.

З 1 січня 1812 року на всій території Австрії був введений в дію новий Цивільний кодекс. Джерелами кодексу були пандектне право, Пруське цивільне уложення 1794 р. і провінціальне право деяких австрійських земель.

У Загальному цивільному уложенні Австрійської імперії 1811 р. міститься окрема глава про зобов'язання внаслідок заподіяння шкоди - «О праве на возмещение вреда и о праве удовлетворения» (Глава ХХХ).

Даний вид зобов'язань знав два способи відшкодування:

- відшкодування заподіяної шкоди («собственно возмещение вреда»)

- відшкодування заподіяних збитків («полное удовлетворение»)

На розмір відшкодування впливала форма вини потерпілого. Залежно від неї суд міг як збільшити розмір відшкодування, так і зменшити. 1833 р. було затверджено польський Кодекс зобов'язань, який припинив дію значної частини австрійського Цивільного кодексу 1811 р. [16, 501].

Сутністю змін у правовій системі на західноукраїнських землях після приєднання їх до Австрії була заміна застарілого польського законодавства на австрійське. Особливістю цього процесу було те, що Галичина стала місцем апробації нового австрійського законодавства.

Так, Цивільний кодекс 1811 р., введений у дію в Австрійській імперії з 1 січня 1812 р., спершу був запроваджений і протягом 15 років удосконалювався на галицькій території.

Кодекс мав 1502 параграфи і поділявся на вступ, у якому викладалися загальні положення про цивільний закон та три частини, що містили положення про особисті й майнові права, спільні постанови щодо особистих і майнових прав.

У кодексі визнавалась рівність громадян перед законом, свобода договірних відносин, цивільний шлюб та ін.. Оскільки він зберігав елементи феодального й канонічного права, із розвитком капіталістичних відносин його норми не відповідали новим історичним умовам.

Однак, із певними змінами у формі новел, цей кодекс продовжував діяти до розпадку імперії, і навіть декілька років після включення в 1921 р. західноукраїнських земель до складу Польщі.

Цивільно-процесуальний кодекс набув чинності 1795 р. у Західній, а в 1807 р. і в Східній Галичині під назвою галицького цивільно-процесуального кодексу. Він регулював усі стадії цивільного процесу від подання позовної заяви до виконання рішення суду. Процес характеризується надзвичайною повільністю, тяганиною й дорожнечею суду, тому продовжувалися роботи над його вдосконаленням.

Хоча новий проект цивільно-процесуального кодексу 1825 р. затверджено не було, окремі його положення, що регулювали питання компетенції судів, адвокатської діяльності, судочинства в безспірних справах тощо, було введено в дію. Новий цивільно-процесуальний кодекс 1895 р. базувався на принципах гласності, усності, змагальності сторін й порівняно із попереднім значно прискорив розгляд справ [16, 527].

Отже, у ХІХ - на початку ХХ ст.. державний лад і право на українських землях визначалися загальними для Росії й Австро-Угорщини процесами, центральний зміст яких полягав у кризі феодально-кріпосницьких відносин і проведенні буржуазної реформи. Відбулися суттєві зміни в суспільно-політичному ладі України, насамперед у правовому становищі селян. Було ліквідовано їх залежність від поміщиків, формально вони отримали особисті й соціально-економічні права.

В умовах розвитку промисловості поява буржуазії та наймання працівників - пролетарів призвели до зміни в соціальній структурі міст. На українських землях у складі Російської імперії внаслідок реформ 60-70-х рр.. створювалися земські й міські органи місцевого самоврядування, запроваджувалася нова судова система та буржуазно-демократичні принципи судочинства. Однак ці зміни відбувалися із суттєвими обмеженнями і певним зволіканням, особливо на Правобережжі. Подібні процеси відбувалися і на західноукраїнських землях.

Посилювалися буржуазні тенденції в розвитку правової системи. Нові кодифікації поповнили джерельну базу чинного в Україні права. Розвиток капіталістичних відносин зумовив появу фабрично-заводського й адміністративно-поліцейського законодавства. Аналогічно в Австро-Угорщині було створено нові кодекси, апробація яких відбувалася на західноукраїнських землях.

3. Розвиток українського цивільного права у складі СРСР

3.1 Розвиток цивільного права в Україні у 1918-1920 рр.

Більшовики, як свідчить історія, обрали помилковий форсований спосіб усуспільнення засобів виробництва. Державна власність створювалася шляхом масової експропріації приватної власності, націоналізації землі, банків, фабрик, заводів, транспорту, тобто в першу чергу основ народного господарства. Цей процес здійснювався на підставі окремих декретів центральних та місцевих органів влади.

Націоналізацією великих підприємств промисловості закладався фундамент державної власності. Проте експропріація не обмежувалася основними засобами промислового виробництва. Націоналізація банків в Україні проводилася недостатньо послідовно. Через два тижні після оприлюднення декрету ВЦВК про націоналізацію банків Економічна рада Донкривбасу ставить перед ВУЦВК питання про проведення такої націоналізації в Україні. Однак у Києві в середині лютого усі приватні банки ще працювали під контролем фінвідділу [16, 561].

Для розв'язання проблем націоналізації в Україні в основному використовувалося законодавство радянської Росії. Наприклад, втілювався в життя декрет ВЦВК про ревізію сейфів-банків.

Буржуазія повсюдно обкладалася надзвичайно високим податком. Сильного удару по приватній власності було завдано націоналізацією землі. Одночасно з підготовкою і здійсненням націоналізації землі та фабрик, банків та рудників ставилося питання про націоналізацію торговельних підприємств. Націоналізували бібліотеки, колекції картин тощо. Такі своєрідні декрети про націоналізацію були першими радянськими цивільно-правовими актами.

На початку 1918 р. ще не було закону, який би скасовував право приватної власності на міські домобудівлі. Відсутність республіканського закону про націоналізацію домобудівель спонукало місцеві Ради стати на шлях муніципалізації житлового фонду. 6 січня 1918 р. у Харкові ВУЦВК організував у приміщенні цирку трьохтисячні збори громадян з житлового питання, котрі після гострих дебатів створили комісію, яка розробила проект декрету про скасування приватної власності на домобудівлі, а також про розподіл квартир та домашньої обстановки „буржуазії" поміж громадянами. Виконком Миколаївської Ради 22 січня прийняв постанову про конфіскацію будинків.

Республіканську постанову про скасування приватної власності на домобудівлі було прийнято тільки в середині лютого 1918 р. Вона повторювала харківський проект, скасувавши приватну власність на усі домоволодіння, в тому числі й на трудові. Проте 22 лютого Харківська Рада встановила, що домобудівлі, які дають менш 500 крб. річного доходу, не підлягають муніципалізації.

Специфічні основи радянського цивільного права виявлялися й в утвердженні принципу обмеження свободи приватного цивільного обігу. По суті це були норми адміністративного права. Декретами вводилася державна монополія торгівлі певними предметами споживання, насамперед торгівлі

Монополія хлібної торгівлі була проголошена законом „Про соціалізацію землі". Примусове вилучення хліба у селян здійснювалося в Україні вже в січні 1918 р. У лютому Народний Секретаріат запропонував „негайно розпочати реквізицію усіх надлишків хліба і продовольчих продуктів за установленими та твердими цінами, не обмежуючи ці заходи куркулями". Здача хліба та інших продовольчих продуктів розглядалася тепер як державний обов'язок селян. Отже, тут уже здійснювалася продовольча політика, пізніше закріплена в декреті ВЦВК від 9 травня 1918 р., відомому як „декрет про продовольчу диктатуру"[12, 383].

Повсюдно забороняється приватна торгівля хлібопродуктами, уводиться їх нормований розподіл, реквізуються хлібопекарні. Розпочинається перегляд організації продовольчого постачання, а згодом - порядку постачання населення найважливішими промисловими товарами. Мануфактура та взуття, які були на фабриках і в приватно торговельній мережі, бралися на облік. Робиться спроба використати цю мережу для організації класового розподілу продукції під контролем Рад.

Таким чином, приватний цивільний обіг наприкінці 1917 - на початку 1918 р. хоча формально і зберігся, але він енергійно витіснявся націоналізацією землі, промисловості, банків і домобудівель, монополією хлібної торгівлі та найважливішими промисловими товарами.

Наприкінці 1918 р., відразу ж після вигнання австро-німецьких окупантів, в Україні було відновлено право державної власності на вже націоналізовані об'єкти. Водночас тривала подальша націоналізація банків, найважливіших підприємств та транспорту. У січні 1919 р. Тимчасовий робітничо-селянський уряд заявив, що він негайно розпочинає націоналізацію найважливіших, а згодом й усіх інших галузей промисловості, у міру того як організовуватиметься відповідний апарат управління. 22 січня оприлюднено декрет „Про націоналізацію банків". Усі приватні комерційні акціонерні банки та банківські контори проголошувалися власністю держави. Було завершено націоналізацію залізниць [16, 570].

11 січня 1919 р. Тимчасовий робітничо-селянський уряд видав декрет „Про порядок націоналізації підприємств". Створювалися тимчасові комітети для управління націоналізованими підприємствами.

Число підприємств, що підлягали націоналізації, постійно розширювалося. В умовах війни було націоналізовано також середні та дрібні підприємства. За постановою ВРНГ РСФРР від 29 листопада 1920 р. під націоналізацію підпадали всі підприємства з кількістю працюючих понад 6 (за наявності механічного двигуна) або ж понад 10 (за відсутності такого двигуна). Ця постанова внаслідок договору між РСФРР та УСРР поширювалася й на Україну. Найдрібніші підприємства не були націоналізовані, проте вони бралися на облік та ставилися під контроль. До кінця 1920 р. було націоналізовано понад 11 тис. промислових підприємств.У 1919-1920 рр. були здійснені заходи й щодо ліквідації права приватної власності на домоволодіння. Будівлі, розташовані поза міськими поселеннями, як правило, не націоналізувалися.

У власність держави перейшли й деякі інші об'єкти. Декретами Раднаркому УСРР від 4 березня 1919 р. було націоналізовано усі благодійні установи, а від 25 квітня - лікувальні та санітарні установи.

У зв'язку з широкою націоналізацією перед радянською Владою постало питання про організацію управління фондом державної власності. Госпрозрахунок було ліквідовано, безкоштовне постачання енергією, паливом, сировиною та іншими матеріалами націоналізованої промисловості здійснювалося за нарядами головкомів ВРНГ та УРНГ і в такий же спосіб здійснювався збут готової продукції. Націоналізовані промислові підприємства фінансувалися з державного бюджету. Отже, було закладено фундамент неефективної економіки, що яскраво виявилося пізніше. Складалася типова командно-адміністративна система у сфері управління економікою.

Кооперативна власність як колективна власність дрібних виробників націоналізації не підлягала. 12 лютого 1919 р. УРНГ та наркомпрод України видали спільну постанову „Про невтручання місцевих органів радянської влади у справи кооперативів". Кооперативні організації одержали права юридичних осіб.

Для керівництва діяльністю кооперативів у 1919 р. створили Кооперативний відділ при Раднаргоспі України. Проте поступово відбувалося перетворення кооперації, яка існувала, в соціалістичну. У резолюції з'їзду РКП(б) „Про відношення до кооперації" зазначалося, що споживча кооперація має перебувати у віданні наркомпроду, виконувати технічні господарські операції за його завданнями та під його контролем. 10 серпня 1921 р. Раднарком УСРР видав декрет„Про об'єднання всіх видів кооперативних організацій", згідно з яким було проведено централізацію всіх видів кооперації та зближення її з державним господарським апаратом. По суті, кооперації відводилася роль допоміжного, розподільного та заготовчого апарату. У споживчій кооперації, зокрема, було ліквідовано принцип добровільності об'єднання і зведено до нуля роль кооперативного паю. Мережа роздрібних магазинів кооперації була злита з державною розподільною мережею і перейшла до безплатного розподілу предметів споживання приписаним до її магазинів громадянам.

Право періоду воєнного комунізму мало уваги приділяло захисту трудового господарства та індивідуальної власності громадян. Діяльність ремісників та кустарів-одинаків ставилася під контроль губернських раднаргоспів, які зобов'язували кустарів виробляти продукцію, потрібну державі, і здавати її місцевим органам народного господарства [13, 378].

Щодо дрібної приватної власності „експлуататорів" проводилася політика її обмеження та витіснення. Радянська влада вела суворий облік і контроль за діяльністю найдрібніших підприємств, обмежувала число найманих робітників. Для заможних селян встановлювалися підвищені норми здачі хліба державі. У них вилучалися частина землі, сільськогосподарські машини, частина худоби, всіляко обмежувалося застосування найманої праці, на практиці допускалося широке свавілля.

З відносинами власності пов'язане законодавство про спадкування. У березні 1919 р. Раднарком УСРР прийняв декрет „Про скасування спадкування". Майно, залишене після смерті власників, поверталося у власність держави.

Щодо непрацездатних та нужденних родичів спадкодавця встановлювалося правило, згідно з яким їм забезпечувалося лише „утримання" із майна померлого.

3.2 Розвиток цивільного права в Україні у 1921-1929 р.р.

Цивільне право було тією галуззю права, яка в першу чергу забезпечувала проведення нової економічної політики. Кодифікація цивільного права розпочалася відразу ж після проголошення курсу на неп. Але до прийняття цивільного кодексу необхідно було законодавчо вирішити ряд проблем по запровадженню принципу матеріальної зацікавленості суб'єктів підприємницької діяльності шляхом надання їм більшої самостійності в господарській діяльності.

На базі об'єднання великих державних підприємств були створені трести, які були переведені на господарський розрахунок. Законодавче оформлення трести отримали тільки 2 липня 1923 року, коли було прийнято декрет ВУЦВК „Про державні промислові підприємства, які діють на засадах комерційного розрахунку". Виходячи з принципів непу радянська влада дозволила організацію і діяльність приватних і кооперативних підприємств [16, 589].

Згідно постанови РНК УСРР „Про кустарну і дрібну промисловість і сільськогосподарську кооперацію" від 21 червня 1921 року кожний громадянин набував права вільно займатися кустарними промислами і створювати дрібні промислові підприємства.

Нова економічна політика вимагала денаціоналізації невеликих будівель. Це було зроблено „Житловим законом" від 1 листопада 1921 року, який регламентував також питання оренди будівель. Обсяг і межі приватногосподарської діяльності були визначені постановою ВУЦВК „Про основні приватні майнові права, що визнаються УСРР, охороняються її законами і захищаються судами УСРР" від 26 липня 1922 року. Постановою повністю виключалось з цивільного обігу право власності на нерухомість. Право власності на нерухоме майно допускалося лише при умові, якщо воно не було виключене з цивільного обігу. Постанова проголошувала відновлення таких цивільно-правових інститутів, як винахідницьке, авторське і спадкове право [13, 390].

Спадкування за заповітом і за законом допускалося при умові, що вартість спадщини не перевищувала 10 тис. золотих крб. Основні положення цього нормативного акту були включені в Цивільний кодекс УСРР, який було затверджено постановою ВУЦВК від 16 грудня 1922 року [1].

Цивільний кодекс (1922 р.) був прийнятий на основі аналогічного кодексу РСФРР. Радянська державно-правова система не передбачала широкого цивільного обігу. Тому Кодекс, навіть створений в умовах непу, був, порівняно, невеликим за обсягом (складався з чотирьох частин і 435статей). Він мав завданням врегульовувати майнові взаємини між громадянами, між ними й державними організаціями та цими організаціями між собою. Проте забезпечувався пріоритет загальнодержавних інтересів. Так, ст. 1 передбачала захист цивільних прав, за винятком того, «коли вони здійснюються всупереч їх соціально-господарського призначення», а ст. 30 визнавала недійсною будь-яку угоду, «спрямовану на явну шкоду державі» [15, 594].

Перший розділ «Загальна частина» містив основні засади Кодексу, а також положення про суб'єкти й об'єкти цивільного права, угоди, позовну давність. Цивільна правоздатність надавалась всім громадянам, не обмеженим судом у правах (ст. 4) [1].

У другому розділі «Речове право» містилися норми, які врегульовували право власності, право забудови, право застави майна. Кодекс розрізняв три види власності: державну, кооперативну та приватну (ст. 52). Затверджувалося виключне право держави на землю, її надра, води, націоналізовані підприємства, будівлі, залізниці, зброю, військове спорядження, телеграфне майно. Об'єкти державної власності повністю виключалися з цивільного обороту (статті 20-23).

Зазначалося, що предметом приватної власності можуть бути: ненаціоналізовані будівлі, підприємства торгівлі, промисловості із обмеженою відповідними законами кількістю осіб, знаряддя та засоби виробництва, гроші, цінні папери та інші цінності, в тому числі золота і срібна монета та іноземна валюта; предмети хатнього і власного вжитку, товари, які продавати законом не заборонено, та всіляке не вилучене з приватного обороту майно (ст. 54) [1].

Наступний розділ «Зобов'язальне право» містив норми про зобов'язання з договорів та інших, зазначених у Законі, підстав, у тому числі - із безпідставного збагачення та заподіяння шкоди іншій особі.

Четвертий розділ «Спадкове право» допускав спадкування за Законом і заповітом у межах загальної вартості спадщини не більш ніж 10 тис. золотих карбованців, за винятком боргів спадкодавця. Якщо ж вартість спадкового майна була більша, проводився поділ або ліквідація перевищуваної частки спадщини на користь держави [1].

3.3 Розвиток цивільного права в Україні у 1929-1941 р.р.

Проведення індустріалізації та суцільна колективізація сільського господарства сприяли тому, що соціалістична власність ставала безроздільно пануючою в усіх галузях народного господарства.

Зміни в соціально-економічній галузі, природно, були відображені і в цивільно-правовому регулюванні суспільних відносин. Цивільне законодавство цього періоду відігравало активну роль у розвитку та охороні соціалістичної власності, зміцненні плановості народного господарства, удосконаленні договірних відносин між соціалістичними підприємствами.

Одним з найважливіших актів, спрямованих на посилення планового керівництва господарством, була постанова ЦВК і Раднаркому СРСР від 30 січня 1930 р. про кредитну реформу. Запроваджувалося пряме банківське кредитування. Банки тепер видавали позики відповідно до банківського кредитного плану після перевірки виконання підприємством виробничо-фінансового плану, зниження собівартості тощо. Розрахунки між господарськими організаціями (оплата товарів та послуг) здійснювалися тільки через банк шляхом переказування коштів з рахунку на рахунок. Все це суперечило принципам госпрозрахунку, хоча про нього ще довго йшлося в офіційних документах [13, 398].

Для договірного оформлення відносин між господарськими організаціями наприкінці кожного року провадилася так звана „договірна кампанія", під час якої укладалися договори на наступний рік відповідно до затверджених планів. Постанови Раднаркому СРСР про порядок укладання договорів на 1933 і 1934 рр. стали важливими джерелами договірного права. Вони встановлювали загальні форми договірних зв'язків і визначали конкретний зміст договорів. Особлива увага зверталася на необхідність чіткого регламентування в договорах відповідальності сторін за порушення договірних зобов'язань (сплата пені, неустойки, штрафу, стягнення збитків). Раднарком СРСР категорично забороняв одностороннє відмовлення від виконання договору й односторонню зміну його умов. Розірвання і зміна договорів допускалися лише як виняток:

а) за розпорядженням керівника відомства, якщо договір укладений між органами, йому підпорядкованими;

б) за постановою Ради праці і оборони, якщо хоча б одна зі сторін є підприємством чи організацією загальносоюзного значення;

в) в порядку, встановлюваному законодавством союзних республік, якщо обидві сторони є установами або підприємствами республіканського чи місцевого значення.

Договірні відносини між господарськими організаціями УРСР розвивалися на підставі загальносоюзних законодавчих актів про договірні кампанії. Відповідно до них Раднарком УСРР своїми постановами встановлював конкретні строки укладання договорів по окремих господарських системах.

Питанням зміцнення і розвитку договірних відносин між господарськими організаціями та посиленню планового керівництва приділялась велика увага і пізніше. Так, у другій половині 30-х років основною формою договору поставки стають прямі договори, що укладаються на підставі „протокольних угод" між центрами господарських систем. Протокольні угоди визначали порядок укладання договорів підпорядкованими організаціями й основні пункти змісту майбутніх договорів. Проте вони не містили в собі конкретних положень щодо прав і обов'язків сторін. Тому, починаючи з 1937 р., протокольні угоди замінюються „основними умовами поставки", які докладніше визначали найважливіші моменти майбутніх договорів [13, 401].

Зберігалася і практика постачання деяких видів продукції без укладання договорів, на підставі адміністративних актів. Так, у 1938 р. запроваджується без договірний порядок поставки металів і металопродукції, за яким зобов'язання виникали безпосередньо з планових показників і відомчих наказів.

У зв'язку з посиленням планових засад виникла потреба зміцнити плановий характер договору перевезення. 10 лютого 1935 р. Раднарком СРСР затвердив новий Статут залізниць СРСР, у якому підкреслювалося, що основним обов'язком залізниць є виконання державного плану вантажних і пасажирських перевезень. Подібний характер мали Статут внутрішнього водного транспорту 1930 р. і Повітряний кодекс СРСР 1932 р.

Крім удосконалення управління і розпоряджень державною власністю, велика увага приділялась також зміцненню власності кооперативних об'єднань. Постанова ЦВК і Раднаркому УСРР від 21 серпня 1935 р. забороняла примусово вилучати будь-яке майно (підприємства, споруди, матеріали, кошти тощо) у кооперативних організаціях усіх систем. Питання про вилучення цих коштів і майна належало до виключної компетенції уряду УСРР.

Водночас істотні зміни відбулися і в галузі правового регулювання товарообороту і загалом торгівлі. Відповідно до загальносоюзних актів ВУЦВК і Раднарком УСРР прийняли ряд постанов про внесення змін у республіканське законодавство з питань радянської торгівлі. Приватним торговцям заборонялось відкривати магазини та крамниці, було накреслено низку заходів щодо викорінення перекупників [17, 557].

Що стосується регулювання цивільно-правових відносин фізичних осіб, то тут зміст цивільного права суттєво змінився, незважаючи на те, що відповідні норми Цивільного кодексу УСРР не зазнали значних змін. Істотне зрушення у цій галузі цивільного права зумовлювалося насамперед тим, що приватногосподарська діяльність скільки-небудь значного масштабу повністю придушувалася, і пов'язані з нею майнові права, як такі, що суперечать їхньому соціально-господарському призначенню, на підставі ст. 1 ЦК УСРР не охоронялися законом. Хоча ЦК зберігав для приватних осіб вільний доступ до акціонерних і різних торговельних і промислових товариств, але норми, що цього стосувалися, вже не мали практичного значення.

3.4 Розвиток цивільного права в Україні у воєнний час 1941-1945 рр.

В умовах воєнного часу правове регулювання питань власності характеризувалося встановленням абсолютного панування державної власності на засоби та знаряддя виробництва. У зв'язку з необхідністю перебазування промисловості на схід, а згодом - відбудови підприємств у звільнених районах, велике значення мало питання про майно державних господарських органів - основних учасників цивільних правовідношень, перерозподілу їх основних фондів.

Постановою Раднаркому СРСР було розширено права наркомів СРСР, РРФСР і УРСР та спрощено порядок передачі майна між державними підприємствами та організаціями. З'явився ряд правових актів, які регулювали порядок обліку, передачі та використання трофейного, націоналізованого та конфіскованого, а також виморочного та безгосподарського майна.

Деякі зміни з'явились у житловому законодавстві. Так, постановою РНК УРСР від 14 вересня 1941 р. „Про збереження житлової площі за військовослужбовцями і про порядок оплати житлової площі сім'ями військовослужбовців у воєнний час", виданою відповідно до постанови Раднаркому СРСР від 5 серпня 1941 р., встановлювалося, що за всіма категоріями військовослужбовців зберігається житлова площа на весь час війни. У випадках, коли ця житлова площа залишається незаселеною, квартплата за неї не стягується. Мешканці, які оселилися на площі зазначених осіб, зобов'язані після повернення військовослужбовця негайно її звільнити, інакше вони підлягали виселенню в адміністративному порядку.