Реституція в цивільному праві
Історія інституту реституції. Зародження і розвиток інституту реституції на території України. Загальні положення про реституцію як спосіб захисту за недійсним правочином. Інститут реституції в сучасній Україні: законодавче регулювання та судова практика.
| Рубрика | Государство и право |
| Вид | курсовая работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 25.03.2013 |
| Размер файла | 99,6 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Також, рішенням суду першої інстанції визнано недійсним договір дарування кімнати у квартирі спільного заселення, укладений 7 грудня 2005 р. між С. та З. При цьому суд правильно встановив обставини справи і дійшов вірного висновку про те, що на час укладення спірного договору С. мала психічне захворювання, яке позбавляло її можливості усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, що підтверджено висновком судово-психіатричної експертизи, і тому договір дарування слід визнати недійсним. Суд також послався на те, що рішенням суду від 10 квітня 2006 р.С. визнано недієздатною і тому підставою для визнання договору дарування недійсним є ст.226 Цивільного кодексу. Апеляційний суд у своїй ухвалі правильно відзначив, що недієздатною С. була визнана 10 квітня 2006 р. і лише з цього часу може йти мова про укладення договору недієздатною фізичною особою, а оспорюваний договір вчинено 7 грудня 2005 р., тому спір слід було вирішити на підставі ст.225 Цивільного кодексу.
Правила ст.225 Цивільного кодексу поширюються на ті випадки, коли немає законних підстав для визнання громадянина недієздатним, однак є дані про те, що в момент укладення правочину він перебував у такому стані, коли не міг розуміти значення своїх дій або керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове зворушення тощо). Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд призначає судово-психіатричну експертизу.
Також можуть мати місце обставини, щодо яких помилилася сторона правочину. Сторона на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка насправді мала місце, тобто надати докази, які б свідчили про її помилку щодо істотних обставин правочину.
Так, рішенням Знам'янського міськрайонного суду Кіровоградської області від 10 грудня 2007 р. задоволено позов Г. до Б. про визнання договору дарування будинку недійсним. Практика розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними: Узагальнення підготовлене суддями Верховного Суду України Я.М. Романюком, В.Й. Косенко та старшим консультантом управління вивчення та узагальнення судової практики З.П. Мельник
Суд встановив, що при укладенні договору дарування позивачка вважала, що укладає договір довічного утримання, тобто помилялася щодо правових наслідків договору і це є обставиною, що має істотне значення, а тому є передбачені ст.229 Цивільного кодексу підстави для визнання правочину недійсним. Рішення суду не було оскаржено і набрало законної сили.
Ст.232 Цивільного кодексу передбачено, що правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним. Представник має діяти в інтересах особи, яку він представляє. Тому якщо він вступив у зловмисну домовленість з другою стороною і діяв при цьому у власних інтересах, нехтуючи інтересами особи, яку він представляв, і це доведено в суді, правочини мають визнаватися судом недійсними. Найчастіше в судовій практиці такі випадки виникають при укладенні договорів купівлі-продажу та підряду.
Так, Апеляційний суд Рівненської області ухвалою від 25 квітня 2007 р. залишив без змін рішення Рівненського міського суду від 29 січня 2007 р., яким Ш. було відмовлено у задоволенні позову до Б.В.Д. та Б.В. В. про визнання договору дарування 23 тис.500 грн недійсним. При цьому колегія суддів дійшла висновку про правильність рішення суду першої інстанції, який вказав, що на підставах, передбачених ст.232 Цивільного кодексу, можна визнавати недійсним правочин, якщо існувала зловмисна домовленість представника однієї сторони з другою стороною, а не домовленість між самими сторонами. Практика розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними: Узагальнення підготовлене суддями Верховного Суду України Я.М. Романюком, В.Й. Косенко та старшим консультантом управління вивчення та узагальнення судової практики З.П. Мельник
У судовій практиці велику кількість становлять договори дарування, з допомогою яких приховувалися договори довічного утримання.
Так, рішенням Котелевського районного суду Полтавської області за позовом М. до П. договір дарування житлового будинку було визнано удаваним на підставі ст.235 Цивільного кодексу для приховання договору довічного утримання. Проте у резолютивній частині суд визнав договір дарування недійсним та поновив право власності на будинок М.
Цілком очевидно, що в цьому випадку договір дарування слід було визнавати недійсним за ст.229 Цивільного кодексу як вчинений через помилку. Суд не може застосувати норми щодо правочину, який сторони насправді вчинили (договір довічного утримання), оскільки невідомо, на яких умовах буде здійснюватись утримування, в чому полягає догляд тощо.
У суддів місцевих судів інколи виникають труднощі при розмежуванні фіктивних і удаваних правочинів та застосуванні правових наслідків таких правочинів.
Так, у справі за позовом першого заступника прокурора м. Чернігова в інтересах Г.М., Г.О. до П.О. про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири з підстав недодержання вимог, передбачених частинами 3 та 5 ст. 203 Цивільного кодексу, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що укладений правочин є фіктивним як вчинений без наміру створення правових наслідків, зумовлених ним, з посиланням на положення частин 3, 5 ст. 203, ч.2 ст.234, ч.1 ст.215 Цивільного кодексу. Апеляційний суд таке рішення місцевого суду скасував з ухваленням нового рішення про визнання укладеного договору удаваним згідно з положеннями частин 3, 5 ст. 203, статей 215, 235 Цивільного кодексу, оскільки сторони вчинили дії з виконання умов договору позики: одна сторона передала, а друга - прийняла в борг гроші, що призводить до правових наслідків, на відміну від фіктивного правочину. Апеляційний суд дійшов висновку, що спірний правочин вчинений сторонами для приховування іншого правочину, а тому визнав, що сторонами укладено договір позики. Практика розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними: Узагальнення підготовлене суддями Верховного Суду України Я.М. Романюком, В.Й. Косенко та старшим консультантом управління вивчення та узагальнення судової практики З.П. Мельник
Тому можна говорити про те, що практика розгляду справ, наслідком яких є застосування реституції, досить широка на теренах України. Що свідчить про розвиненість цього інституту.
Розділ ІІІ. Реституція в незалежній Україні
Ряд країн Східної Європи ще у 1990-роках прийняв закон про реституцію націоналізованого в 1940-і роки і пізніше майна. При цьому усі ці держави колишнього Варшавського блоку та колишнього СРСР ухвалили відповідні закони з метою приєднання до Євросоюзу.
Так, колишні власники або їхні спадкоємці вправі претендувати на передачу їм у власність об'єктів нерухомості або землі, яку конфіскували комуністичні режими. Варто зазначити, що ставлення до цих законів в суспільстві неоднозначне.
Під поняттям "реституція" найчастіше розуміють повернення прав власності колишнім власникам землі або їх спадкоємцям (Албанія, Болгарія, Чехія, Румунія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Естонія, Литва, Латвія).
Але реституція не означала негайної і повної передачі власності її колишнім власникам. Так, деякі об'єкти не були повернені, а інші - повернули, але із застереженнями.
Подекуди реституція триває і досі. Так у Сербії повертають землю репресованим дунайським швабам, а уряд Чехії недавно ухвалив рішення про відшкодування церковним громадам майна на $ 3,3 млрд.
В Україні передача храмів релігійним громадам України розпочалася ще до проголошення її незалежності. Юридичною підставою для реституції культових об'єктів став Закон "Про свободу совісті та релігійних організацій", ухвалений Верховною радою УРСР 21 квітня 1991 року, який згодом був підкріплений указом президента. Друзенко Г.А. Реституція по-українськи: відновлення історичної справедливості чи пастка для церкви? // «Аналітика» 8. 10.2010
Варто зазначити, що здебільшого відбувалася передача об'єктів у довгострокову оренду або передачу в постійне користування. При цьому релігійні організації в Україні не є юридичними особами, і конкретним храмом розпоряджається певна громада.
Що стосується так званої світської реституції (реституція приватної власності), то на сьогодні в Україні це здійснити неможливо. Згідно із українськими законами, оскаржити вступ держави у право власності можна лише впродовж трьох років після цієї події. А Україна вступила у права власності на всі об'єкти, націоналізовані при СРСР, у 1993 році.
Однак і тут є кілька "але".
Перше - наявність в Україні цілих національних об'єднань, для яких це питання все ще актуальне. Для їхніх членів воно має не тільки особисте, а й політичне підґрунтя. Ще в 2006 році кілька об'єднань кримських татар ("Азалтик", "Койдешлер", "Намус" і "Черкез-Кермен") вимагали від України проведення реституції майна, конфіскованого в кримських татар під час депортації. Справедлива по суті, але практично нездійсненна й дуже конфліктогенна в кримських умовах вимога не була почута. Трегубов В.В. Сказано «не брав» - отже, не віддам // «Дзеркало тижня. Україна" №21, 10. 06.2011
Варто зауважити - уже тоді існував аналогічний законопроект. Називався він "Про відновлення прав власності фізичних осіб на майно, що примусово відчужується органами СРСР". Цей проект, утім, так ніколи й не став законом.
Друге - міжнародний досвід. Усі держави колишнього Варшавського блоку, що приєдналися (і бажають приєднатися) до ЄС, узяли на себе зобов'язання ухвалити відповідний закон і провести реституцію в тій чи іншій формі. І, зрештою, це зобов'язання виконали. Навіть при тому, що в багатьох з них ішлося не тільки про повернення колись націоналізованої соціалістичними урядами власності, а й про національні питання, набагато делікатніші. Наприклад, про майнові спори між поляками і німцями, які тривають ще з Другої світової. А також про власність, конфісковану в національних меншин окремих республік під час громадянської війни в Югославії.
Проте й у країнах Центральної Європи реституція не означала негайної і повної передачі власності її колишнім власникам. Деякі об'єкти не були повернені. Інші - були, але із застереженнями і вимогами до нових старих власників, покликаними пом'якшити негативні наслідки відновлення справедливості.
Так, у Латвії люди, що проживають у будинках, в які повернулися колишні господарі, могли залишатися там іще впродовж семи років, а виселити їх можна було лише з наданням рівноцінної житлоплощі. У Литві господарі землі, яку за радянських часів було забудовано, отримували права на аналогічні ділянки в інших регіонах.
Зовсім по-іншому пройшла реституція в Польщі: оскільки загальна вартість вилученого з державної власності становила, ні багато ні мало, 25 млрд. дол., держава повернула полякам лише 50% від неї. Причому замість грошових компенсацій видавали цінні папери на придбання землі або акції приватизованих підприємств (тобто польські аналоги наших старих добрих ваучерів).
За подібною схемою відбулася реституція в Угорщині. Само собою, таке було можливо лише в разі збігу в часі реституції та масової приватизації, тому цей досвід Україні аналізувати явно пізно. Трегубов В.В. Сказано «не брав» - отже, не віддам // «Дзеркало тижня. Україна" №21, 10. 06.2011
Тим часом у Чехії знайшли в собі сили просто повернути спадкоємцям їхнє майно або його вартість у грошовому еквіваленті, нехай і з певними національними особливостями. Як приклад можна навести досить сентиментальну історію графа Зденека Штернберга, нинішнього хазяїна одного з найпопулярніших туристичних об'єктів Чехії - Штернберзького замка під Кутньою Горою. На момент приходу до влади в Чехословаччині соціалістичного уряду та націоналізації замку в 1949 році граф був ще дитиною. Понад чотири десятиліття його батько, а згодом і він сам пропрацювали екскурсоводами у власному будинку, що їм уже не належав. При цьому вони мешкали в невеличкій квартирі у Празі. Після ухвалення Чехією закону про реституцію в 1992 році старенький уже граф нарешті зміг увійти в замок, який належав його сім'ї сімсот років, як господар. Але оскільки замок залишається частиною національної культурної спадщини, у ньому не припиняються екскурсії: граф із дружиною живе на верхніх поверхах, а туристів водять по нижніх.
Хай там як, але якщо євроінтеграція України стане ближчою і реальнішою, ніж зараз, питання реституції може повернутися на порядок денний, причому у формі вимоги від Європи. Ухвалення відповідного закону ризикує стати необхідністю, як це зовсім недавно було в Сербії, що прагне в ЄС. Як він виконуватиметься, навіть у разі наявності у виконавців доброї волі та щирого бажання, - це вже інше, не менш цікаве, питання.
Висновки
Отже, аналізуючи сучасний стан інституту реституції на території України, неможливо не досліджувати його історію і розвиток, адже ці знання маюсь велике значення для розуміння правової природи даного інституту.
Говорячи про інститут реституції в Україні, варто зазначити, що практика його застосування складалася впродовж багатьох десятиліть, що має вагоме значення для формування механізму його застосування і відображення в свідомості суспільства такої можливості захисту своїх порушених прав.
Одним з найважливіших висновків є те, що розуміння і природа реституції з часів римського права залишилась незмінною. Що свідчить про розробленість і структурну цілісність цього інституту ще в його первозданному вигляді.
Також варто зазначити, що розуміння реституції в радянських період в Цивільних кодексах 1922 і 1963 років є схожими і базувалося на тому, що правочин був скоєний не в інтересах однієї із сторін, внаслідок обману чи за межами цивільної правоздатності сторони правочину.
Законодавець сьогодні розуміє реституцію як зобов'язання кожної із сторін повернути в натурі все те, що вона одержала на виконання певного правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Це поняття дано в Цивільному кодексі України, але самого терміну "реституція" законодавець не вживає. Наведене поняття є класичним розумінням реституції, а саме розуміння її, як двосторонню реституцію.
Існує також одностороння реституція - у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, такий правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави. Це положення також знайшло своє закріплення в Цивільному кодексі України.
Закріплення цих положень в законодавстві України є важливим показником демократичності держави. Адже ці положення спрямовані на захист інтересів, прав і свобод громадян України, адже саме для захисту людини було створено все законодавство України.
Проаналізувавши стан інституту реституції в Україні, а також судову практику з цього питання, можна сказати про те, що даний інститут достатньо розвинутий і реалізується на практиці.
Основним утрудненням в питаннях застосування реституції є розуміння того, який саме правочин буде суперечити інтересам держави і суспільства, адже немає чіткого вичерпного переліку таких правочинів. Але це положення не виключає правильне застосування реституції.
Реституція досить широко застосовується на теренах України для захисту своїх прав, свобод та інтересів.
Список використаної літератури
І Джерела права
1. Конституція України: Основний Закон України від 28.06.96 р. (із змінами та доповненнями) // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30. - ст.41, 55
2. Цивільний кодекс України від 16.01.2003. № 435-IV - Х.: ТОВ "Одіссей", 2011. - ст.16, 216, 228
3. Цивільний кодекс Української РСР від 18.07.1963 року № 1540-VI. - ст.48, 57 // http://zakon. nau.ua/doc/? code=1540-06
4. Цивільний кодекс Української РСР від 16 грудня 1922 р. № 55. - ст.148, 149, 151 // http://multi-up.com/402590
ІІ Спеціальна література
5. Гутников О.В. Недійсність правочину в цивільному праві. - М.: Бератор Пресс. - 2003. - с.54
6. Українське цивільне право. Загальна частина: Академічний курс: Підпучник. - 2-ге вид., допов. - К.: Алерта; КНТ; ЦУЛ. - 2009. - с.423
7. Українське цивільне право: Навч. посібник. - 2-ге вид. змін. і доп. - К.: Всеукраїнська асоціація видавців "Правова єдність". - 2008. - с.97
8. Цивільне право України: Академічний курс: Підруч.: У двох томах / За аг. Ред.Я.М. Шевченко. - Т.1. Загальна частина. - К.: Концерн "Видавничий Дім "Ін юре". - 2004. - с.242
9. Цивільне право України. Загальна Частина: Підручник (2-ге вид., змін. та доп.) / За ред. І.А. Бірюкова, Ю.О. Заіки. - К.: КНТ. - 2008. - с. 198
10. Цивільне право України: навч. Посіб. / Ю.В. Білоусов, В.А. Ватрас, С.Д. Гринько та ін.; за аг. ред. Р.О. Стефанчука. - К.: Правова єдність. - 2009. - с.96
11. Харитонов Є.О., Харитонова О.І., Старцев О.В. Цивільне право України: Підручник. - Вид.2, перероб. і доп. - К.: Істина. - 2009. - с.239
12. Гупаловська О.Б. Реституція як наслідок недійсних правочинів у зобов'язально - правових засобах захисту права власності // http://www.rusnauka.com/7_NMIV_2010/Pravo/60220. doc. htm
13. Друзенко Г.А. Реституція по-українськи: відновлення історичної справедливості чи пастка для церкви? // "Аналітика" 8.10.2010
14. Підопригора О.А. Римське приватне право: Підручник для студентів юрид. спец. вищих навч. закладів: Вид.3-є, перероб. та допов. - К.: Видавничий Дім "Ін Юре", 2001. - с.440
15. Трегубов В.В. Сказано "не брав" - отже, не віддам // "Дзеркало тижня. Україна" №21, 10.06.2011
IV. Матеріали практики
16. Практика розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними: Узагальнення підготовлене суддями Верховного Суду України Я.М. Романюком, В.Й. Косенко та старшим консультантом управління вивчення та узагальнення судової практики З.П. Мельник // Офіційний сайт Верховного Суду України: http://www.scourt.gov.ua
17. Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними: постанова Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 р., № 9 // Офіційний сайт Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського: http://www.nbuv.gov.ua
Размещено на Allbest.ru
Подобные документы
Характеристика особливих засобів преторського захисту. Аналіз законних підстав для застосування реституції. Дослідження основних видів професійної діяльності юристів в Римі. Вивчення процесу проведення судового засідання. Кодифікації римського права.
презентация [290,2 K], добавлен 07.12.2012Історичний розвиток інституту банкрутства. Розвиток законодавства про банкрутство в Україні. Учасники провадження у справі. Судові процедури, що застосовуються до боржника. Порядок судового розгляду. Питання правового регулювання інституту банкрутства.
дипломная работа [137,6 K], добавлен 11.02.2012Виникнення та розвиток інституту, поняття, основні, загальні та специфічні ознаки судової влади. Форми реалізації, функції, теорія та принцип поділу влади на гілки. Основні положення судоустрою. Підходи до тлумачення поняття "судова влада".
курсовая работа [50,4 K], добавлен 22.02.2011Історичний розвиток інституту глави держави в Україні, аналіз ролі інституту президентства в державотворенні. Реформування конституційно-правового статусу Президента України. Функції та повноваження Президента України відповідно до проекту Конституції.
курсовая работа [52,2 K], добавлен 02.11.2010Правова природа землекористування. Історія розвитку інституту землекористування на території України. Види землекористування залежно від господарського призначення та суб'єкту користування землею. Сутність правових відносин в галузі землекористування.
курсовая работа [69,0 K], добавлен 23.03.2016Поняття та характеристика інституту співучасті у вчиненні злочину у кримінальному праві, його форми. Підвищена суспільна небезпека злочинів, вчинених спільно декількома особами. Види співучасників у кримінальному праві України, Франції, Англії та США.
реферат [46,6 K], добавлен 14.01.2011Виникнення, становлення і розвиток інституту конституційного контролю в Україні. Характеристика особливості його становлення в різні історичні періоди та основні етапи формування. Утворення й діяльність Конституційного Суду України в роки незалежності.
статья [23,7 K], добавлен 17.08.2017Аналіз сучасного стану правового регулювання адміністративних послуг в Україні, їх класифікація для приватних підприємств: за рівнем обов'язковості, за галузями господарства. Розвиток інституту адміністративних послуг як умова побудови правової держави.
статья [36,6 K], добавлен 15.08.2013Дослідження етапу зародження інституту української адвокатури в період IX-XVIII ст. (за часів Київської Русі і в період литовсько-польської доби). Положення статутів Великого Князівства Литовського, що стосуються діяльності заступника та прокуратора.
статья [23,7 K], добавлен 17.08.2017Аналіз інституту президентства у сучасній політичній системі. Запровадження політичної реформи, яка суттєво вплинула на роль і місце інституту президентства у сучасній політичній системі України. Характеристика основних політичних повноважень Президента.
реферат [50,8 K], добавлен 16.02.2011
