Практика та особливості застосування норм діючого законодавства при посвідченні правочинів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство доходів та зборів

Національний університет державної податкової служби україни

Реферат

з курсу: "Нотаріат України"

на тему: "Практика та особливості застосування норм діючого законодавства при посвідченні правочинів"

Ірпінь 2013

Зміст

Вступ

1. Поняття правочину за чинним законодавством України, його види та вимоги до нього

2. Нотаріальне посвідчення правочину

3. Функції нотаріату

4. Види нотаріального посвідчення правочинів

5. Причини і наслідки помилок при посвідченні правочинів

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Кожен із нас у повсякденному житті майже щодня укладає договори (правочини), не звертаючи на це особливої уваги. Заходячи до магазину, віддаючи речі на зберігання стаємо учасниками договору схову, купуючи різні речі, продукти харчування - договору купівлі-продажу, користуючись громадським транспортом - договору перевезення. Так чи інакше ми всі є учасниками цивільних відносин.

У статті 11 Цивільного кодексу України (435-15) (далі - ЦК України) закріплені законодавчі підстави виникнення цивільних прав і обов'язків, зокрема, одними з основних є договори та інші правочини.

Поняття "правочин" є суто українським терміном, який раніше використовувався в українському законодавстві протягом 20 - 30-х років та застосований в новому Цивільному кодексі України, в якому йому відведено окрему главу. Раніше в цивільному праві вживався термін "угода", під яким розуміли вольові, правомірні дії громадян чи організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

1. Поняття правочину за чинним законодавством України, його види та вимоги до нього

Поняття правочину законодавчо сформульоване у ч.1 ст. 202 Цивільного кодексу України: "правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків" [1]. У Цивільному кодексі УРСР 1963 року вживався термін "угода", який новим Цивільним кодексом України замінений на термін "правочин". У філологічному розумінні термін "угода" тотожний термінам "договір", "домовленість" кількох осіб. Однак у цивільному праві дещо змінений підхід до категорії односторонніх угод, для яких не є обов'язковою умовою або ознакою домовленість між кількома особами, зокрема, односторонній правочин є дією однієї сторони.

Односторонній правочин може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила і в окремих випадках, які встановлені законом, або за домовленістю з іншими особами, може створювати обов'язки для інших осіб. До односторонніх правочинів належать: довіреність, заповіт, гарантія, відмова від спадщини, прийняття спадщини тощо. Такі дії суб'єктів цивільного права не зовсім вдало називати угодами. Через те законодавець вжив термін правочин, який охоплює за своїм граматичним змістом будь-які правомірні дії особи, які спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Отже, правочину як одному із юридичних фактів, притаманне правомірне вольове вчинення особою, яка має належний статус суб'єкта цивільного права, юридичних дій, спрямованих на свідоме створення конкретного цивільно-правового результату для себе або інших осіб[2; с.14]. Іншими словами, правочин можна граматично розділити на терміни, які визначають його зміст, як "чинити з правом" або "правомірно чинити", тобто презумпція правомірності випливає вже з термінологічного означення цього юридичного факту.

У правочині зовнішнє волевиявлення має відповідати внутрішній волі особи, яка його здійснює. Саме воля має бути спрямована на досягнення певного юридичного наслідку. Відповідно, у ст. 203 ЦК України, законодавчо визначені вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема:

1. Зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Не можна розглядати як правочин фактичні дії особи, які не ведуть безпосередньо до виникнення, зміни чи припинення цивільних прав та обов'язків. Це, зокрема, стосується фактичних дій особи з керування автомобілем, виготовлення будь-якої речі для власних потреб, сама по собі виробнича діяльність підприємства, які не можуть розглядатися як правочини у розумінні ст. 202 ЦК України, оскільки ці дії спрямовані на досягнення конкретного економічного, а не юридичного результату.

2. Нотаріальне посвідчення правочину

правочин нотаріат законодавство

У нотаріальній практиці мають місце різні підходи до питань посвідчення правочинів. Відповідно до ст. 205 ЦК України встановлена форма правочину, який може вчинятися усно або у письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Крім форми правочину, законодавець встановлює для конкретно визначених законом правочинів, які вчинені у письмовій формі, обов'язковість їх нотаріального посвідчення. Поряд з цим, на вимогу або за бажанням фізичної або юридичної особи може бути нотаріально посвідчений будь-який правочин з її участю.

Цивільний кодекс України досить формально підходить до визначення поняття нотаріального посвідчення правочину, під чим розуміє здійснення його нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, у якому викладено текст правочину, посвідчувального напису (ч. 2 ст. 209 ЦК України).

Якщо ж виходити з цілей та завдань латинського нотаріату, його діяльності як окремого правового інституту, який визначений у ст. 1 Закону України "Про нотаріат" як система органів і посадових осіб, на які покладено обов'язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення з метою надання їм юридичної вірогідності, то нотаріальне посвідчення правочину - це жодним чином не формальність, яка виражається у нанесенні посвідчувального напису та проставленні гербової печатки нотаріуса. Нотаріальне посвідчення правочинів - це, в першу чергу, комплекс дій, які зобов'язаний вчинити нотаріус, діючи від імені держави та в інтересах осіб, які до нього звернулись[3].

Лише через призму досконалого вивчення інституту нотаріату, його правової природи за новими підходами, визначення ролі та місця нотаріату у системі органів, які покликані захищати законні права та інтереси суб'єктів цивільно-правових відносин, ми можемо визначити об'єктивну необхідність нотаріального посвідчення правочину.

Правову природу нотаріального посвідчення ми можемо також з'ясувати і через визначення поняття "організація нотаріальної діяльності", яке є ширшим за те визначення нотаріального посвідчення, яке закріплене у цивільному законодавстві.

Нотаріальна діяльність загалом - це врегульована нормами нотаріального права професійна діяльність нотаріусів та інших уповноважених осіб, спрямована на охорону прав та законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави та суспільства в цілому, яка здійснюється шляхом вчинення та у відповідності з встановленою процедурою, нотаріальних дій від імені держави.

Організація нотаріальної діяльності включає усі визначені законом правила, порядок та приписи, які нотаріус зобов'язаний виконати для ефективного та законного вчинення ним нотаріальних дій, зокрема:

ь організація робочого місця, відповідно до вимог Закону;

ь укладення трудового договору з працівниками контори, відповідно до вимог трудового та нотаріального права, з одночасним роз'ясненням обов'язку дотримання ними нотаріальної таємниці та відповідальність, яку вони нестимуть у випадку її порушення (ст. 8 Закону України "Про нотаріат");

ь підключення до усіх визначених законом реєстрів;

ь дотримання чітко встановленої законом процедури вчинення нотаріальних дій (витребування належних та встановлених нормативними актами документів), а також форм посвідчувальних написів та відповідних документів, які видаються нотаріусом;

ь дотримання таємниці вчинення нотаріальних дій та вимог визначених у ст. 3 Закону України "Про нотаріат" до професії нотаріуса;

ь обмежень у праві вчиняти нотаріальні дії відповідно до вимог закону, а також Правил ведення нотаріального діловодства, що встановлюють єдиний для державних та приватних нотаріусів порядок ведення нотаріального діловодства, складання та оформлення службових документів[4].

Нотаріат в Україні є інститутом громадянського суспільства, на який Конституцією України та Законом України "Про нотаріат" покладено виконання однієї із найважливіших функцій держави - захист прав та законних інтересів громадян та юридичних осіб.

Законодавець України, приділяючи особливу увагу окремим правочинам, встановлює обов'язковість їх нотаріального посвідчення та встановлює його чіткий порядок.

Нотаріус, здійснюючи нотаріальне посвідчення правочину, зобов'язаний дотримуватись, перш за все, вимог встановлених у ст. 203 ЦК України, тобто діяти неупереджено, незалежно та чітко у відповідності до вимог закону.

У редакції Закону України "Про нотаріат", яка діє на сьогодні, нотаріус зобов'язаний нотаріально посвідчувати як односторонні (довіреності, заповіти тощо), двосторонні (договори купівлі-продажу, дарування тощо), так і багатосторонні (договір іпотеки, де сторонами виступають кредитор, боржник та майновий поручитель, договір простого товариства за участю більш як двох учасників тощо) правочини.

Крім чітко визначених законом вимог до обов'язковості нотаріального посвідчення окремих правочинів, нотаріуси засвідчують і інші правочини, укладені у письмовій формі, нотаріальне посвідчення яких законом не передбачено, але досягнута домовленість сторін щодо цього. Цивільний кодекс України розширив розуміння принципу диспозитивності у договірних зобов'язаннях та визначив нові підходи до його реалізації. Відповідно до ст.6 ЦК України, диспозитивні засади цивільного права надають сторонам можливість укласти не тільки договір, який передбачений актами цивільного законодавства, а й такий, що не передбачений ними, але за умови, що він відповідає загальним засадам цивільного законодавства.

У договорі сторони мають право врегульовувати навіть такі правовідносини, які не врегульовані актами цивільного законодавства. Законодавець надає перевагу у виборі поведінки самим суб'єктам цивільних правовідносин. Принцип свободи договору застосовується і до односторонніх правочинів (ч. 4 ст. 6 ЦК України).

Яскравим прикладом реалізації принципу диспозитивності у виборі форми правочину є посвідчення нотаріусом договору купівлі-продажу (міни, дарування тощо) транспортних засобів, який не підлягає обов'язковому нотаріальному посвідченню. У контексті набрання чинності Законом України "Про внесення змін у деякі законодавчі акти України" від 20.05.2010 р. № 2275, яким внесено зміни до статті 15 Закону України "Про товарну біржу", відповідно до яких транспортні засоби не можуть бути предметом біржових торгів, нотаріуси не мають права безпідставно відмовляти особам, які звернулися за посвідченням таких договорів [5, 6].

При цьому слід відзначити, що таке обмеження не поширюються на майно, яке відчужується з податкової застави, а також конфісковане майно, відповідно до Закону. Тому, відповідно, купівля-продаж транспортних засобів здійснюється на підставі оформлення договору відчуження у нотаріуса або через комісійні магазини.

Невиконання вимоги щодо нотаріального посвідчення правочину, обов'язковість якого прямо вказана в законі, має наслідком його нікчемність. Однак, такий правочин може бути визнаний дійсним у судовому порядку (ст.ст. 219, 220 ЦК України).

3. Функції нотаріату

Якщо проаналізувати договір через призму функцій, які визначають його правову роль, то ми побачимо який тісний їх взаємозв'язок з функціями нотаріату. Іншими словами можна визначити, що функції нотаріату реалізуються нотаріусом через функції договору. Зокрема, професор В.В. Луць зазначав, що у функціях договору поєднується прояв головних цілей призначення договору та його вплив на суспільні відносини.

Розглянемо ці функції:

1) регулятивна функція надає право сторонам на власний розсуд врегулювати свої відносини, визначити права та обов'язки в межах, які не заборонені законом;

2) гарантійна (або стимулююча) функція, яка спонукає сторони, через закріплені в договорі права, обов'язки та забезпечувальні засоби (неустойка, завдаток тощо) до належного виконання укладеного ними договору та стимулює їх на досягнення встановленого договором правового результату;

3) охоронна функція полягає у створенні договором механізму правових гарантій, які упереджують від порушень прав сторін ними самими та третіми особами, а у разі їх порушення дають можливість застосувати способи захисту порушених прав, які передбачені договором або законом [7; с. 721].

Якщо ж ми проаналізуємо діяльність нотаріуса по вчиненню ним нотаріальних дій, зокрема при посвідченні правочинів (договорів), то з притаманних нотаріату функцій зможемо виокремити найважливішу функцію нотаріату, яка має як практичне так і теоретичне значення для з'ясування та дослідження правової природи сучасного нотаріату в Україні, його правоохоронну функцію.

Правоохоронна функція нотаріату характеризує нотаріат у цілому як інститут, що здійснює публічно-правову діяльність по забезпеченню законності і правомірності юридичних дій громадян і юридичних осіб у сфері цивільного обороту. Діяльність нотаріуса у сфері захисту прав та законних інтересів осіб, які звертаються за посвідченням різного роду правочинів, реалізується через створення такого правочину (договору), який би передбачав механізм правових гарантій. Передбачений механізм правових гарантій виключає можливість різного роду порушень прав осіб, які укладають такий правочин, третіх осіб та не допускає порушень з їх сторони.

Такий підхід до розуміння правової суті та ролі нотаріуса при посвідченні ним правочинів, дає змогу віднести нотаріат до органів, які здійснюють охорону прав та законних інтересів учасників цивільних, сімейних, земельних та інших правовідносин та забезпечують можливість реалізації спеціальних засобів їх захисту.

4. Види нотаріального посвідчення правочинів

Нотаріуси посвідчують правочини, нотаріальне посвідчення яких передбачено законом, зокрема:

ь договори про відчуження (купівля-продаж, міна, дарування, пожертва, рента, довічне утримання (догляд), спадковий договір) нерухомого майна (статті 657, 715, 719, 729, 732, 745, 1304 Цивільного кодексу України);

ь іпотечні договори (стаття 18 Закону України "Про іпотеку", стаття 577 Цивільного кодексу України);

ь договори про спільну часткову власність на земельну ділянку; про купівлю-продаж земельних ділянок, про перехід права власності та про передачу права власності на земельні ділянки; про обмін земельними ділянками, які виділені єдиним масивом у натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) (статті 88, 128, 132, 142 Земельного кодексу України, стаття 14 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)");

ь договори купівлі-продажу (приватизації) державного майна (стаття 27 Закону України "Про приватизацію державного майна", стаття 23 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)");

ь договори про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя; про надання утримання; про припинення права утримання взамін набуття права на нерухоме майно або одержання одноразової грошової виплати; шлюбні договори; договори між подружжям про розмір та строки виплати аліментів на дитину; договори про припинення права на аліменти на дитину у зв'язку з набуттям права власності на нерухоме майно (статті 69, 78, 89, 94, 109, 189, 190 Сімейного кодексу України);

ь договори найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на три роки і більше (стаття 793 Цивільного кодексу України);

ь договори найму транспортних засобів за участю фізичної особи, договори позички транспортного засобу, у якому хоча б однією стороною є фізична особа (статті 799, 828 Цивільного кодексу України);

ь договори про створення акціонерних товариств, якщо товариства створюються фізичними особами (стаття 153 Цивільного кодексу України);

ь договори управління нерухомим майном (стаття 1031 Цивільного кодексу України);

ь договори про зміну черговості одержання права на спадкування (стаття 1259 Цивільного кодексу України);

ь заповіти (статті 1247, 1249 Цивільного кодексу України);

ь довіреності на укладання правочинів, нотаріальне посвідчення яких передбачене законом; довіреності, що видаються в порядку передоручення (стаття 245 Цивільного кодексу України).

За домовленістю сторін нотаріуси посвідчують інші правочини, укладені у письмовій формі, нотаріальне посвідчення яких законом не передбачено (наприклад: договори позики, позички, договори про визначення часток або про зміну розміру часток, договір доручення тощо).

5. Причини і наслідки помилок при посвідченні правочинів

Попри те що законодавство про порядок посвідчення правочинів містить низку чітких й однозначних вимог, не виключаються ситуації, коли нотаріус допускає помилки при посвідченні правочину, що впливає на його чинність, на права сторін правочину або інших осіб, чим завдається їм шкода. Про відшкодування останньої йдеться у ст. 27 Закону України "Про нотаріат", яку варто розглянути в контексті недодержання нотаріусом тих приписів до дій, які він має здійснювати при посвідченні правочинів.

У цій статті встановлюється, що відповідальність нотаріуса за заподіяння особі шкоди настає внаслідок його незаконних дій або недбалості. Не зупиняючись на аналізі цієї норми, про вразливість редакції якої свідчить вираз про незаконні дії або недбалість у той час, як незаконні дії є однією умовою відповідальності, а недбалість - іншою, зазначимо лише, як спрацьовує це положення закону при розгляді дій нотаріуса, який посвідчує правочин.

Прикладом може слугувати судова справа про притягнення нотаріуса до відповідальності через встановлення судом незаконності його дій, які полягали в тому, що нотаріус не перевірив належним чином особу, яка видавала довіреність. Натомість у подальшому виявилося, що довіреність видано на підставі загубленого іншою особою паспорту. При цьому суд відзначив, що нотаріус не встановив особу, яка звернулася до неї, не перевірив справжність її паспорту.

Фактично вказані негаразди мали б розцінюватися як незаконність дій нотаріусів, але слід з'ясувати, чи насправді дії нотаріусів при посвідченні ними правочинів можна вважати незаконними.

Верховний Суд України у цій справі вказав, що недбалість нотаріусів полягає в тому, що вони посвідчили правочини за підробленими документами, а порушення ними чинного законодавства полягає в тому, що вони посвідчили правочини відчуження спірної квартири осіб, які не мають жодного до неї відношення.

Однак погодитися з таким твердженням різних судових інстанцій навряд чи можна, оскільки посвідчення нотаріусом правочинів може бути визнане таким, що зроблено на порушення чинного законодавства з недбалості не тоді, коли в цих правочинах позначено осіб, які не вправі відчужувати майно, а коли нотаріус це знав (тобто мав місце його умисел) або неуважно перевірив документи, якими посвідчувалися особи та їх повноваження (проявив недбалість). І при цьому він нехтував тими приписами, що містяться в законодавстві про нотаріат.

У подібних ситуаціях нотаріусам не відомо, ким є насправді особи, які подали не свої документи при посвідченні правочину. А якщо вони зробили все від них можливе на виконання вимог Закону України "Про нотаріат" та Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, то немає підстав звинувачувати їх у причетності до вад, впливаючих на дійсність правочину. Таке можливе лише за умов, якщо:

- або в діях нотаріуса був явний умисел і, знаючи наперед, що перед ним не та особа, яка подає паспорт, нотаріус все одно посвідчує правочин;

- або паспорт при візуальному його огляді переконливо свідчить про наявність підробки.

Згідно Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України нотаріуси не приймають для вчинення нотаріальних дій документи, що мають підчистки або дописки, закреслені слова чи інші незастережені виправлення, документи, текст яких неможливо прочитати внаслідок пошкодження, а також написані олівцем. Нотаріуси, виявивши при вчиненні нотаріальних дій порушення закону громадянами або окремими посадовими особами, повідомляють про це для вжиття необхідних заходів відповідні підприємства, установи, організації або прокуратуру. Якщо справжність поданого документа викликає сумнів, нотаріус вправі направити його на експертизу.

І навпаки, якщо документи не містять таких вад, то нотаріус не спроможний встановити підробку документів і має їх прийняти, що й завжди робиться. Нотаріус не має підстав відмовити у вчиненні нотаріальної дії за винятком випадків, якщо вчинення такої дії суперечить закону або є інші підстави, передбачені Порядком, зокрема, нотаріуси не приймають для вчинення нотаріальних дій документи, якщо вони не відповідають вимогам законодавства.

Не виключаються й інші ситуації, коли нотаріус посвідчив правочин, який згодом оскаржується до суду як такий, що вчинений особою, яка не здатна розуміти значення своїх дій (ст. 226 ЦК), учинений під впливом помилки (ст. 229 ЦК), обману (ст. 230 ЦК) та інших вад волі і волевиявлення. У цих випадках нотаріус має як третя особа у процесі пояснити свої дії, які супроводжували посвідчення правочину, і це так чи інакше відобразиться на ухваленому судом рішенні про визнання цього правочину недійсним або відмові в цьому.

Висновки

Нотаріальне посвідчення договорів має важливе значення як для окремого суб'єкта нотаріального процесу, так і суспільства в цілому, тому законодавством передбачено найбільш важливі договори обов'язково посвідчувати у нотаріальному порядку.

Особливе значення нотаріального посвідчення договорів полягає у тому, що договір набуває офіційного статусу, оскільки пов'язується із нотаріальною процесуальною формою. Після нотаріального посвідчення він підпадає під державну охорону, тобто має більшу гарантованість та стабільність завдяки тому, що при його посвідченні нотаріус перевіряє правоздатність та дієздатність юридичних і фізичних осіб, роз'яснює їм їхні права та обов'язки, сутність правочину та наслідки вчинюваної нотаріальної дії, тим самим зменшується ризик цих осіб бути обманутими, що дає можливість громадянам вільно розпоряджатися своїми майновими правами. Переваги нотаріальної форми посвідчення договорів полягають і в тому, що нотаріус зобов'язаний перевіряти їх законність, чи не суперечать їх умови інтересам сторін, суспільства, держави в цілому. Нотаріальне посвідчення полегшує доказування у разі виникнення спору, робить взаємовідносини сторін прозорими та визначеними, дає змогу у разі втрати договору отримати його дублікат тощо. Отже, особа, яка уклала та нотаріально посвідчили договір, має не тільки переваги перед особами, які не дотримуються вимог закону щодо обов'язкового нотаріального посвідчення договору, а у неї виникає право вимагати від іншої сторони договору виконання зобов'язань у безспірному порядку, тобто шляхом вчинення на ньому виконавчого напису.

Для деяких категорій суб'єктів, що посвідчують договір у нотаріальному порядку, існують пільги при сплаті державного мита, звільнення від сплати прибуткового податку з доходів громадян.

Посвідчення договорів є найпоширенішою нотаріальною дією. За посвідченням договорів до нотаріуса звертаються у разі, якщо нотаріальна форма договору є обов'язковою в силу закону або іншого нормативного акта.

За бажанням сторін можуть посвідчуватися правочини, для яких законодавством не встановлено обов'язкової нотаріальної форми, як, наприклад, договори позики, позички, доручення, схову, найму, договори про визначення часток або про зміну розміру часток тощо. За посвідченням договорів можуть звертатися також юридичні особи при укладенні правочинів між собою.

Список використаної літератури

1. Цивільний кодекс України//Верховна Рада України; Кодекс України, Закон, Кодекс від 16.01.2003 № 435-IV

2. Договірне право України. Загальна частина: навч. пос./ Т.В. Боднар, О.В. Дзера, Н.С. Кузнєцова та ін.; за ред. О.В. Дзери. - К: Юрінком Інтер, 2008.

3. Закон України "Про нотаріат"// Відомості Верховної Ради України вiд 28.09.1993 - 1993 р., № 39

4. Правила ведення нотаріального діловодства, затверджені наказом Міністра юстиції України № 3253/5 від 22.12.2010 р.// Офіційний вісник України вiд 30.12.2010 - 2010 р., № 98, стор. 164

5. Законом України "Про внесення змін у деякі законодавчі акти України" від 20.05.2010 р. № 2275// Урядовий кур'єр вiд 23.06.2010 - № 113

6. Закон України "Про товарну біржу"// Відомості Верховної Ради України вiд 10.03.1992 - 1992 р., № 10, стаття 139

7. В.В. Луць "Цивільно-правовий договір" Цивільне право України. Глава 29 / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. - К.: Юрінком Інтер, 1999. - Ч.1.

8. Науково-практичний коментар ЦК України. - Вид. 2-е, змін. і доп./ За ред. В.М. Коссака. - К.: Істина, 2008

Размещено на Allbest.ru