Управління у галузі земельних відносин

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДЕРЖАВНА ПОДАТКОВА АДМІНІСТРАЦІЯ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ДЕРЖАВНОЇ ПОДАТКОВОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ

ЮРИДИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

РОБОЧИЙ ПЛАН

проведення лекційного заняття з навчальної дисципліни

«Земельне та аграрне право»

Тема 1.6. Управління у галузі земельних відносин

м. Ірпінь-2011

Мета заняття: Ознайомити з актуальними питаннями управління у галузі земельних відносин, їх органами та функціями

Виховна мета: виховувати у студентів почуття відповідальності за свою професійну підготовку

Місце проведення заняття: аудиторія №

Обсяг часу: 2 години

Розглянуто і схвалено на засіданні кафедри господарсько-правових дисциплін

Протокол № 1 від «31» серпня 2010 р.

Зміст вступного слова

Межа району, села, селища, міста, району в місті - це умовна замкнена лінія на поверхні землі, що відокремлює територію району, села, селища, міста, району в місті від інших територій. Межі району, села, селища, міста, району в місті встановлюються і змінюються за проектами землеустрою, які розробляються відповідно до техніко-економічного обґрунтування їхнього розвитку, генеральних планів населених пунктів. Рішення про встановлення і зміну меж районів і міст приймається Верховною Радою України за поданням Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних, Київської чи Севастопольської міських рад. Рішення про встановлення і зміну меж сіл, селищ приймаються Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними, Київською чи Севастопольською міськими радами за поданням районних та відповідних сільських, селищних рад. Рішення про встановлення і зміну меж районів у містах приймається міською радою за поданням відповідних районних у містах рад. Межі адміністративно-територіальних утворень посвідчуються державним актом України.

З метою раціонального використання та охорони земель створюються відповідні загальнодержавні програми. Вони розробляються відповідно до програм економічного, науково-технічного і соціального розвитку України.

Окрім цього здійснюється природно-сільськогосподарське районування земель, під яким розуміють поділ території з урахуванням природних умов та агробіологічних вимог сільськогосподарських культур. Воно є основою для оцінки земель і розроблення землевпорядної документації щодо використання та охорони земель. Адже використання та охорона сільськогосподарських угідь здійснюються відповідно до природно-сільськогосподарського районування.

У межах населених пунктів здійснюється зонування земель. При зонуванні земель встановлюються вимоги щодо допустимих видів забудови та іншого використання земельних ділянок у межах окремих зон відповідно до місцевих правил забудови.

План

1. Поняття управління у галузі земельних відносин

2. Органи управління земельними відносинами

3. Функціонально-правове забезпечення управління в галузі земельних відносин

3.1 Поняття функцій управління

3.2 Планування використання земель

3.3 Встановлення меж адміністративно-територіальних утворень

3.4 Розподіл та перерозподіл земель

3.5 Моніторинг земель

3.6 Контроль за використанням, відтворенням та охороною земель

1. Поняття управління у галузі земельних відносин

Управління у галузі земельних відносин це діяльність публічних органів, що здійснюється із використанням владного примусу та стимулів і спрямована на забезпечення раціонального використання, відтворення та охорони земель.

Тому метою управління в галузі земельних відносин є:

- реалізація законодавства;

- контроль за дотриманням вимог екологічної безпеки;

- забезпечення проведення ефективних і комплексних заходів щодо охорони земель та раціонального їх використання;

- досягнення узгодженості дій державних і громадських органів при проведенні заходів.

2. Органи управління земельними відносинами

Під організаційно-правовим забезпеченням управління мають на увазі систему органів, що здійснюють управління, та спосіб правового закріплення цієї системи.

В залежності від обсягу компетенції виділяють органи (1) загальної, (2) міжгалузевої, (3) галузевої компетенції, (4) спеціально уповноважений орган з питань земельних ресурсів.

(1) До органів загальної компетенції (компетенція цих органів не обмежена ні певною галуззю, ні функціональним напрямком) належать:

- Верховна Рада України (ст. 6 ЗК України);

- Кабінет Міністрів України (ст. 13 ЗК України);

- Рада Міністрів АР Крим (ст. 16 ЗК України);

- місцеві державні адміністрації (ст. 17 ЗК України, ст. ст. 16, 21 Закону України "Про місцеві державні адміністрації*");

- Верховна Рада АР Крим (ст. 7 ЗК України);

- місцеві ради (ст. ст. 8-12 ЗК України, Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні", Закон України "Про столицю України -місто-герой Київ").

(2) Міжгалузевими органами (компетенція цих органів охоплює певний функціональний напрямок діяльності) є:

- Міністерство охорони навколишнього природного середовища України (ст. 14 ЗК України, ст. 17 Закону України "Про охорону земель", ст. 20 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища", Положення, затверджене постановою КМ України від 02.11.2006 № 1524); міністерство, зокрема, організовує моніторинг земель, проведення державної екологічної експертизи, здійснює контрольні повноваження тощо;

- Міністерство аграрної політики України (ст. 18 Закону України "Про охорону земель"; Положення, затверджене постановою КМ України від 02.11.2006 № 1524); бере участь у моніторингу та охороні земель сільськогосподарського призначення, тощо;

- Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи (Положення затверджено постановою КМ України від 02.11.2006 № 1539). В складі міністерства діє державний департамент - Адміністрація зони відчуження і зони безумовного (обов'язкового) відселення, який, відповідно до постанови КМ України від 11.08.2000 № 1263 (затверджено Положення), уповноважений "надавати в оренду земельні ділянки у зоні відчуження і зоні безумовного (обов'язкового) відселення на тих територіях, з яких відселено жителів та припинено діяльність рад" (законність чого викликає певний сумнів), здійснює реабілітацію, моніторинг земель та контроль за використанням земель;

- Міністерство культури і туризму України (Положення затверджене постановою КМ України від 08.11.2006 № 1566). Міністерство здійснює окремі повноваження у галузі використання земель історико-культурного призначення;

- Міністерство оборони України (Положення затверджене постановою КМ України від 03.08.2006 № 1080): забезпечує використання земельних ділянок, виділених для потреб Збройних Сил;

- державні органи приватизації (ст. 17-1 та ін. ЗК України).

(3) Галузеві органи (здійснюють повноваження у певній галузі):

- Міністерство будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України (Положення затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 13.12.2006 № 1725) здійснює нормативно-правове регулювання земельних відносин, бере участь у контролі та моніторингу земель;

- Державний комітет лісового господарства України (Положення затверджено Указом Президента України від 14.08.2000 № 969/2000) здійснює державний нагляд і контроль за використанням земель лісового фонду;

- Державний комітет України по водному господарству (Положення затверджене Указом Президента України від 14.07.2000 № 898/2000) здійснює низку повноважень у галузі меліорації земель;

- Міністерство транспорту та зв'язку України (Положення затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 06.06.2006 № 789) здійснює низку повноважень по відношенню до земель транспорту та зв'язку.

(4) Спеціально уповноваженим органом у галузі земельних відносин (ст. 15 ЗК України та ін. норми кодексу вживають термін "центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів'') є Держкомзем України. Структуру Держкомзему України складають Центральний апарат (див. Положення про Державний комітет України по земельних ресурсах, затверджене Указом Президента України від 14.08.2000 № 970/2000), головні управління, відділи (Типові положення затверджені постановою КМ України від 24.02.2003 № 200), інженери-землевпорядники сіл, селищ, Державна інспекція з контролю за використанням і охороною земель (Положення затверджене постановою КМ України від 25.12.2002 № 1958). Нарівні з обласними головними управліннями в АР Крим діє Республіканський комітет по земельних ресурсах АР Крим, який є республіканським органом виконавчої влади, функціонально підпорядковується Держкомзему і входить до єдиної системи державних органів земельних ресурсів (Положення затверджене постановою Ради Міністрів АР Крим від 10.11.1998 № 348).

Проблема. У містах Києві, Севастополі, Сімферополі, Харкові, Миколаєві, Чернівцях та деяких інших міськими радами створені управління земельних ресурсів поза межами єдиної системи органів земельних ресурсів, які перебрали на себе функції Держкомзему України⁶¹⁷. Це призводить до виникнення конфліктів та колізії компетенції.

3. Функціонально-правове забезпечення управління в галузі земельних відносин

Під функціонально-правовим забезпеченням управління у галузі земельних відносин розуміють визначення та правове закріплення основних напрямків діяльності уповноважених суб'єктів у галузі використання, охорони та відтворення земель.

3.1 Поняття функцій управління

земля орган управління розподіл

У спеціальній літературі функції управління у галузі екології визначаються як "основні напрямки діяльності державних, самоврядних та громадських об'єднань в сфері ефективного використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища та забезпечення екологічної безпеки" (В.І. Андрейцев).

Функції управління у галузі земельних відносин у доктрині визначаються як види (напрями) діяльності уповноважених органів щодо забезпечення раціонального й ефективного використання, охорони та відтворення земель (за основу взяте визначення А.П. Гетьмана).

Існують різні доктринальні підходи щодо виділення тих чи інших функцій управління у галузі земельних відносин. Нижче наведена коротка характеристика тих функцій, що, на думку автора, на сьогодні отримали найбільше "законодавче визнання".

3.2 Планування використання земель

У чинному законодавстві України (наприклад, ст. ст. 177-180 ЗК України) термін "планування використання земель" вживається, проте чітко не визначається.

Під плануванням використання земель у правовій доктрині прийнято розуміти діяльність уповноважених органів державної влади та місцевого самоврядування, що полягає у створенні та втіленні перспективних програм (схем) використання та охорони земельних ресурсів з урахуванням екологічних, економічних, історичних, географічних, демографічних та інших особливостей конкретних територій, а також в прийнятті та реалізації на їх основі відповідних рішень.

Формами планування використання земель є (1) розробка та затвердження програм використання земель (державних, регіональних), (2) планування територій, (3) природно-сільськогосподарське районування земель.

На сучасному етапі у розвинених країнах світу територіальне планування є однією з головних функцій державного управління у галузі земельних відносин. Запроваджене у містах на початку XX сторіччя, у його 20-30 рр. планування все частіше починає поширюватися на всю територію тієї чи іншої країни (Англія, Італія. Франція, США, Данія та ін.). У різних країнах воно має різні назви: у Великобританії - "планування міської та сільської території", у ФРН -"планувальне упорядкування території"'', у Франції - ''впорядкування території", у США - "зонування'"¹ або "планування поверхиГ тощо.

(1) Правовою основою складання та затвердження державних та регіональних програм використання земель є норми Конституції України, ст. 6 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища", ст. ст. 177-180 ЗК України, постанова КМ України від 31.12.1993 № 1091 "Про затвердження Положення про порядок розроблення екологічних програм".

Прикладом програм, що стосуються використання земель, є Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки, затверджені Постановою ВР України від 05.03.1998, Основні напрями земельної реформи в Україні на 2001-2005 рр., затверджені Указом Президента України від 30.05.2001, Розпорядження КМ України від 26.09.2001 "Про затвердження заходів щодо реалізації Основних напрямів земельної реформи в Україні на 2001-2005 рр."

Держкомземом підготов;іено проект спеціальної Загальнодержавної програми використання та охорони земель на 2005-2015 рр. Програма схвалена КМ України та подана як законопроект до ВР України.

До регіональних програм використання земель належить, напр., програма земельної реформи у м. Києві на 2001-2005 рр., затверджена рішення Київради № 79/1513 від 08.11.2001.

(2) Планування територій у законодавстві визначається як "процес регулювання використання територій, який полягає у створенні та впровадженні містобудівної документації, ухваленні та реалізації відповідних рішень" (ст. 1 Закону України "Про планування і забудову територій"). На відміну від законодавчого визначення, фактично, планування територій має місце не лише за допомогою містобудівної, а і за допомогою землевпорядної документації.

Правовою основою територіального планування є Закони України "Про основи містобудування" від 16.11.1992, "Про планування та забудову території"" від 20.04.2000, "Про Генеральну схему планування території України" від 07.02.2002, ст. 180 ЗК України.

Зонування є різновидом територіального планування, здійснюється у межах населених пунктів, встановлює вимоги щодо допустимих видів забудови та іншого використання земельних ділянок у межах окремих зон (ст. 180 ЗК України).

повноваженнями власника розпоряджатися власною земельною ділянкою. У сучасних умовах жорстке визначення "цільового призначення" земельних ділянок повинне бути замінене виділенням однорідних за своїм режимом зон, де потрібні види землекористування запроваджуються або шляхом прямих заборон чи приписів, або запровадженням підвищених ставок податку чи інших заходів стимулювання. Зонінгові правила можуть встановлювати вимоги щодо площі земельної ділянки, її фронтального розміру (протяжності вздовж вулиці), відступів забудови (від меж земельної ділянки або червоних ліній), обмежувати висоту забудови, кількість поверхів, розміри будинків, відсоток забудови ділянки, розміри дворів та інших відкритих просторів, регламентувати розміщення і використання споруд і землі для різноманітних цілей (житла, виробництва, торгівлі та ін.). Правила повинні перешкоджати утворенню земельних ділянок, які не можна було б використовувати відповідно до вимог цих правил (насамперед щодо планувальних параметрів -розмірів, відступів, конфігурації тощо).

За кордоном вироблено досвід так званого "гнучкого зонування", що враховує природний контур місцевості. Методами такого зонування є "плаваючі зони" та "планова забудова" (що передбачає порядок ущільнення забудови земельної ділянки та інші вимоги з контролю за подрібненням земель). При зонуванні відмовилися від жорсткого планування і встановлення правового режиму на всій території адміністративної одиниці на користь більш гнучкого підходу, який полягає у встановленні правового режиму стосовно кожної конкретної ділянки. Архітектори і проектувальники все глибше починають розуміти значення найбільш повного врахування обмежень землекористування, зумовлені природними особливостями окремих земельних ділянок. Особливо важливою є міждисциплінарна оцінка впливу проекту землекористування на природу, формуванню якої сприяє екологічна експертиза.

Позитивним ми вважаємо російський досвід: у населених пунктах зонування, що здійснюється за допомогою встановлення містобудівних регламентів для певних зон, передбачає закріплення переліку дозволених видів використання. Відповідно, це виключає обов'язок подальшого погодження проектної документації.

(3) Природно-сільськогосподарське районування земель "здійснюється з урахуванням природних умов, агробіологічних особливостей сільськогосподарських культур, напрямів розвитку господарської діяльності та вимог екологічної безпеки шляхом обстеження стану земель і ґрунтів, збирання, аналізу, систематизації та узагальнення даних, що характеризують стан та особливості охорони і використання земель за окремими регіонами (зонами, провінціями, округами) або адміністративно-територіальними одиницями, проведення інших робіт" (п. 2 Порядку здійснення природно-сільськогосподарського, еколого-економічного, протиерозійного та інших видіврайонування (зонування) земель, затвердженого постановою КМ України від 26.05.2004 №681).

Районування є основою для розробки землевпорядної документації відносно земель сільськогосподарського призначення.

Здійснення природно-сільськогосподарського районування земель регламентується ст. 179 ЗК України, ст. 26 Закону України "Про охорону земель" від 19.06.2003 (зонування, районування), ст. 39 Закону України "Про землеустрій" від 22.05.2003, постановою КМ України від 26.05.2004 № 681 "Про затвердження Порядку здійснення природно-сільськогосподарського, еколого-економічного, протиерозійного та інших видів районування (зонування) земель", Наказом Держкомзему України від 10.11.2004 № 366 "Про затвердження Методичних рекомендацій щодо здійснення природно-сільськогосподарського районування (зонування) земель".

N8. За часів СРСР при проведенні природно-сільськогосподарського районування території України було виділено п"ять природно сільськогосподарських зон та дві горні області. У межах зон (гірських областей) виділялися провінції за показниками гідротермічного режиму. Провінції поділялися на округи (переважно за характером рельєфу), в межах яких в свою чергу було виділено біля 200 природно-сільськогосподарських районів. Представники землевпорядної науки відзначають, що застосована свого часу загальносоюзна

3.3 Встановлення меж адміністративно-територіальних утворень

На момент проголошення незалежності України багато населених пунктів не мали встановлених меж. В офіційних документах можна знайти твердження, що і "на даний час межі більшості населених пунктів не встановлено, що призводить до серйозних проблем при стягненні земельного податку, розпорядженні землями. За іншою інформацією, вже станом на 01.01.2002 в Україні було завершено визначення меж у 71,7% населених пунктів, у тому числі у 24% міст обласного значення, 46 % міст районного значення, у 54,7 % селищ і у 72,8 % сіл. Повільно йде цей процес у Херсонській, Полтавській, Львівській, Миколаївській та Чернігівській областях, містах Києві та Севастополі. Багато встановлених меж є застарілими -наприклад, востаннє межі Києва офіційно затверджувалися у 1936 р., з тих пір фактична площа міста виросла майже на 200 кв. км. Вважається, що основна причина повільних темпів робіт із встановлення меж - дефіцит коштів. Проте співставлення вартості витрат на визначення меж населених пунктів із надходженнями до бюджету від земельних ресурсів (витрати складають 3-8 % від надходжень) дозволяє вважати, що проблема є перебільшеною. Встановлення меж адміністративно територіальних утворень як окрема функція управління полягає у встановленні та зміні уповноваженими органами меж адміністративно-територіальних утворень.

Систему адміністративно-територіального устрою України складають такі адміністративно-територіальні утворення (за ЗК України - "утворення", за Конституцією України - ''одиниці"): Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села (ч. 1 ст. 133 Конституції України), причому під термінами "район" і "район у місті треба розуміти різні за своїм значенням адміністративно-територіальні утворення (Рішення Конституційного Суду N 11-рп/2001 від 13.07.2001). Від території селища і села потрібно відрізняти поняття "сільська (селищна) рада", існування яких як адміністративно-територіальних одиниць було передбачено Указом Президії Верховної Ради УРСР "Про порядок вирішення питань адміністративно-територіального устрою УРСР" від 12.03.1981 і які поки-що фактично існують в Україні всупереч положенням Конституції України. За даними статистичної звітності, на 01.01.2006 в Україні нараховується 490 районів, 457 міст, 118 районів у містах, 885 селищ міського типу, 10281 сільських рад, 28562 сільських населених пунктів.

На даний час процедура визначення меж населених пунктів регламентується насамперед ст. ст. 173-176 ЗК України. Спеціального Закону України "Про адміністративно-територіальний устрій", який має детально врегулювати відносини щодо встановлення і зміни меж адміністративно-територіальних утворень, досі не прийнято.

Процедура визначення меж включає в себе (1) розробку відповідного проекту землеустрою, (2) затвердження проекту та (3) посвідчення меж.

(1) Розробка проекту землеустрою. У ч. 2 ст. 174 ЗК України передбачено, що межі районів, селищ, міст, районів у містах встановлюються і змінюються за проектами землеустрою, які розробляються відповідно до "техніко-економічного обґрунтування їх розвитку, генеральних планів населених пунктів". Як видається, землевпорядним проектом щодо встановлення і зміни земель населених пунктів може бути план земельно-господарського устрою населеного пункту. Декларативні і неконкретні положення щодо проектів землеустрою щодо встановлення і зміни меж адміністративно-територіальних утворень передбачені у ст. 46 Закону України "Про землеустрій".

Слід наголосити, що розробка проекту землеустрою щодо зміни меж населеного пункту без розробки генерального плану населеного пункту суперечить законодавству, проте на практиці такі випадки достатньо поширені. Разом із тим, чинне законодавство далеко на завжди вимагає існування техніко-економічного обґрунтування (ТЕО) розвитку населеного пункту. Відповідно до п. п. 2.1-2.3. ДБН Б.1-3-97 "Склад, зміст, порядок розроблення, погодження та затвердження генеральних планів міських населених пунктів", ТЕО розвитку населеного пункту розробляється у вигляді концепції розвитку міста, селища як стадія розробки генерального плану. ДБН Б.2.4-2-94 "Види, склад, порядок розроблення, погодження та затвердження містобудівної документації для сільських поселень" не передбачає розробку ТЕО розвитку сільських поселень. Таким чином, вважаємо, що необхідною і достатньою підставою для розробки проекту землеустрою повинен бути генеральний план населеного пункту, який у будь-якому випадку містить обґрунтування його розвитку.

(2) Затвердження проекту землеустрою.

Компетенція щодо затвердження згаданих проектів розподілена таким чином:

- відповідно до п. 29 ч. 1 ст. 85 Конституції України, п. "г" ст. 6, ч. 1 ст. 174 ЗК України, визначення меж районів і міст віднесено до компетенції ВР України. Встановлення і зміна меж здійснюється за поданням Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних, Київської чи Севастопольської міської рад (ч. 1 ст. 174 ЗК);

- п. "з" ст. 7, п. "ж" ст. 8, п. "д" ст. 10, п. "і" ст. 12, ч. 2 ст. 174 ЗК України надають повноваження щодо встановлення і зміни меж сіл і селищ Верховній Раді Автономної Республіки Крим, обласним радам, та Київській і Севастопольській міським радам за поданням районних та відповідних сільських, селищних рад. Відповідно до п. 41 ч. 1 ст. 26, п. 26 ч. 1 ст. 43 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", рішення з питань адміністративно-територіального устрою приймаються виключно на пленарних засіданнях. Ч. 2 ст. 12 Закону України "Про планування та забудову територій" передбачає можливість підготовки пропозицій щодо встановлення та зміни меж населених пунктів також виконавчими органами відповідних рад. Існують також Технічні вказівки по складанню проектів встановлення меж сільських населених пунктів, затверджені Держкомземом України 30.10.1991;

Проблема. Конституція України (ст. ст. 133, 140) та інші акти чинного законодавства не передбачають існування сіл і селищ у складі міста, проте законодавець надав право Київській та Севастопольській міській радам визначати межі сіл і селищ. Прикладом реалізації цього повноваження було включення Київської міської радою селища міського типу Пуща-Водиця до системи адміністративно-територіального устрою міста Києва (Рішення Київської міської ради N 162/1139 від 30.01.2001 "Про адміністративно-територіальний устрій міста Києва"). Менш ніж через рік Київська міська рада саме з міркувань відсутності у законодавстві вказівки на можливість включення селищ до складу міст прийняла рішення про приєднання селища до Оболонського району міста Києва (Рішення Київської міської ради N 72/1506 від 08.11.2001 "Про внесення змін до рішення Київради від 30.01.2001 N 162/1139 "Про адміністративно-територіальний устрій міста Києва" в частині статусу селища міського типу Пуща-Водиця").

- межі районів у містах визначаються міською радою (п. "и" ст. 12, ч. З ст. 174 ЗК України) виключно на пленарних засіданнях (п. 41 ч. 1 ст. 26, п. 26 ч. 1 ст. 43 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні") за поданням відповідних районних у містах рад (проблемою є те, що реалізувати дане правило неможливо, якщо поділ на райони запроваджується вперше). Повноваження міських рад визначати межі районів у містах прямо Конституцією України не передбачені, проте випливають із наданих радам ч. 5 ст. 140 Конституції України повноважень щодо "організації управління районами в містах". Таке розуміння наведених норм Конституції України є офіційним і загальнообов'язковим, оскільки закріплено рішенням Конституційного суду України у справі про адміністративно-територіальний устрій від 13.07.2001 N 11 -рп/2001 (п. 2 резолютивної частини);

- чинне законодавство обходить питання щодо того, який орган уповноважений визначати межі областей та Автономної Республіки Крим. Видається, що із урахуванням положень п. 13 ч. 1 ст. 92 Конституції України, за якою територіальний устрій України визначається законами України, на сьогодні визначати межі областей та Автономної Республіки Крим має ВР України. Слід також враховувати, що визначення меж областей пов'язано зазвичай із визначенням меж районів, що віднесено законодавством саме до компетенції ВР України (див. вище).

(3) Посвідчення меж.

Механізм посвідчення меж адміністративно-територіальних утворень на сьогодні є несформованим. Ст. 176 ЗК України встановлює, що межі адміністративно-територіальних утворень посвічуються державним актом України, форма та порядок видачі якого встановлюються ВР України. На сьогодні ВР України ні форми, ні порядку видачі таких державних актів не визначила. Повністю приєднуємося до позиції П.Ф. Кулинича, який обґрунтовує недоцільність та навіть шкідливість посвідчення меж адміністративно-територіальних утворень державними актами та пропонує виключити ст. 176 із ЗК України.

3.4 Розподіл та перерозподіл земель

Розподіл та перерозподіл земель як функція управління полягає у наданні земельних ділянок державної та комунальної власності у власність та користування, відчуженні земельних ділянок інших форм власності у державну або комунальну власність, припиненні права землекористування ділянками державної та комунальної власності, зміні цільового призначення земельних ділянок.

Процедури набуття та припинення права власності та права землекористування, компетенція органів державної влади та місцевого самоврядування щодо розпорядження землями державної та комунальної власності, як і питання зміни цільового призначення земельних ділянок, були розглянуті вище.

3.5 Моніторинг земель

Моніторинг земель - це система спостереження за станом земель з метою своєчасного виявлення змін, їх оцінки, відвернення та ліквідації наслідків негативних процесів (ч. І ст. 191 ЗК України).

Здійснення моніторингу земель регламентують: ст. 22 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища", ст. ст. 191-192 ЗК України, ст. ст. 5, 8, 9 Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель" (щодо моніторингу грунтів земель сільськогосподарського призначення), постанова КМ України "Про затвердження положення про моніторинг земель" від 20.08.1993 № 661, постанова КМ України "Про Положення про державну систему моніторингу довкілля" від 30.03.1998 № 391.

Незважаючи на достатньо розвинене правове регулювання, через низку об'єктивних та суб'єктивних факторів спостереження за станом земель сьогодні не складають всеохоплюючої системи. Таким чином, моніторинг земель на сьогодні фактично відсутній.

3.6 Контроль за використанням, відтворенням та охороною земель

Контроль за використанням та охороною земель, за законодавчим визначенням, "полягає в забезпеченні додержання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями і громадянами земельного законодавства України " (ст. 187 ЗК України).

У доктрині земельного права державний контроль за використання і охороною земель визначається як врегульована нормами права владно організуюча діяльність спеціально уповноважених державних органів, спрямована на забезпечення додержання норм земельного законодавства всіма суб'єктами відповідних суспільних відносин, попередження та виявлення правопорушень, вжиття заходів впливу на порушників і поновлення порушених прав землевласників і землекористувачів.

На наш погляд, контроль за використанням та охороною земель більш доцільно визначити як діяльність уповноважених суб'єктів із перевірки дотримання норм земельного законодавства, із вжиття заходів щодо припинення його порушень та притягнення порушників до юридичної відповідальності.

Функція контролю пов'язана із функцією моніторингу, проте, на відміну від моніторингу, для контролю характерний владний вплив на порушників.

За суб'єктом здійснення виділяють такі форми контролю: (1) державний, (2) самоврядний та (3) громадський контроль.

(1) Загальні положення про здійснення державного контролю у даній сфері визначені ст. ст. 187-190 ЗК України, Законом України "Про державний контроль за використанням та охороною земель", Наказом Держкомзему України"Про затвердження Порядку планування та проведення перевірок з питань здійснення державного контролю за використанням та охороною земель" від 12.12.2003 № 312, засади притягнення до адміністративної відповідальності за земельні правопорушення - КпАП України. Відносини із здійснення контролю також регулюються законодавством, що визначає статус контролюючих суб'єктів:

- Держкомзему України (Державної інспекції з контролю за використанням і охороною земель) - постанова КМ України "Про утворення Державної інспекції з контролю за використанням і охороною земель" від 25.12.2002 № 1958;

- Мінприроди України (Державна екологічна інспекція в його складі) - постанова КМ України "Про затвердження Положення про Державну екологічну інспекцію" від 17.11.2001 № 1520;

- МОЗ України (санітарно-епідемічна служба в його складі) - постанова КМ України "Про затвердження Положення про державний санітарно-епідеміологічний нагляд в Україні" від 22.06.1999 № 1109;

- Мінбуд України (інспекції державного архітектурно-будівельного контролю) - постанова КМ України "Про затвердження Положення про державний архітектурно-будівельний контроль" від 25.03.1993 № 225;

- місцеві державні адміністрації - ст. 16 Закону України "Про місцеві державні адміністрації"", ст. 17 ЗК України.

(2) Здійснення самоврядного контролю у галузі земельних відносин передбачене ст. 189 ЗК України, п. "ї" ст. Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища". Порядок здійснення контрольних повноважень органами місцевого самоврядування визначається насамперед Законом України "Про місцеве самоврядування". Зокрема, п. "б" ч. 1 ст. 33 Закону надає виконавчим органам рад повноваження із здійснення контролю за додержанням земельного та природоохоронного законодавства, використанням і охороною земель, за впровадженням заходів, передбачених документацією із землеустрою; ст. 48 передбачає засади діяльності тимчасових контрольних комісій ради. Оскільки на законодавчому рівні засади здійснення самоврядного контролю визначаються лише в загальному вигляді, існує практика деталізації положень Законів у актах самих органів місцевого самоврядування: див., наприклад, рішення Київської міської ради № 16/890 від 25.09.2003 "Про Порядок здійснення самоврядного контролю за використанням і охороною земель у м. Києві".

(3) Здійснення громадського контролю за використанням та охороною земель передбачене ст. 190 ЗК України, згідно із якою такий контроль "здійснюється громадськими інспекторами, які призначаються відповідними органами місцевого самоврядування і діють на підставі положення, затвердженого центральним органом виконавчої влади по земельних ресурсах. " На сьогодні відповідне положення поки що не затверджене.

Громадський контроль за використанням та охороною земель на даний час може здійснюватися в рамках громадського контролю у галузі охорони навколишнього природного середовища. Законодавчою основою для здійснення такого контролю є ст.. 36 ЗУ «Про охорону НПС» та наказ Мін природи № 88 від 27.02.02 р. «Про затвердження Положення про громадських інспекторів охорони НПС».

Размещено на Allbest.ru