Проблеми юридичної відповідальності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Наукові дослідження проблем юридичної відповідальності мають давню історію. Попри вагомі здобутки радянської та української правничої науки у цій галузі знань є ще чимало законодавчих та доктринальних проблем, які потребують нових підходів до їх вирішення. На часі потреба системного аналізу юридичної відповідальності за законодавством України, його порівняльний аналіз із відповідними нормами інших держав Європи.

Найбільш розповсюдженою в літературі точкою зору на відповідальність є її розуміння як міри державного примусу, як реакції на вчинене правопорушення. В цьому аспекті на думку більшості авторів, відповідальність полягає в якості осуду правопорушення, у встановленні для правопорушника невигідних (несприятливих) правових наслідків у вигляді обтяжень особистого чи майнового характеру.

У Конституції України задекларовано чотири види відповідальності (адміністративна, матеріальна, дисциплінарна, кримінальна). Не зовсім видається зрозумілою така позиція законодавця, зокрема, логічно у зв'язку з цим постає запитання: яким же критерієм керувалися нормопроектанти при відображенні саме таких видів відповідальності у Основному законі Україні? Можливо, назріла потреба переглянути усталені позиції, що склалися в науці цивільного права та запропонувати іншу класифікацію юридичної відповідальності, але вже через посередництво моністичного підходу до трактування досліджуваного явища державно-правової дійсності.

Останнім часом посилюється увага науковців до юридичної відповідальності. Про це свідчать численні дисертаційні та монографічні дослідження, які присвячуються різноманітним проблематичним аспектам цих юридичних феноменів. Разом з тим, в руслі до підвищення в сучасній науковій літературі уваги багатьох учених до дослідження відповідальності, слід відмітити, що виникають нові, зовсім невідомі раніше, її види. Серед таких: цивільно-процесуальна, земельна, сімейна. Видається цілком слушним, що за такого підходу мала б появитися ще й кримінально-процесуальна. Між тим, незважаючи на численні теоретичні розробки на сьогодні в чинному законодавстві це питання залишається абсолютно непоміченим. цивільний відповідальність правопорушення санкція

Теоретичні проблеми юридичної відповідальності в цілому та цивільно- правової відповідальності, зокрема, були і є предметом досліджень багатьох відомих вчених-правознавців, таких як: М.М. Агарков, С.С. Алексєєв, Б.С. Антимонов, Г.М. Бєлякова, Д.В. Боброва, Т.В. Боднар, В.І. Борисова,

М.І. Брагінський, С.М. Братусь, А.С. Васильєв, В.В. Вітрянський, В.П. Грибанов, О.В. Дзера, І.В. Жилінкова, Г.В. Єрьоменко, О.С. Іоффе, В.М. Коссак, О.В. Кохановська, Н.С. Кузнєцова, І.М. Кучеренко, В.В. Луць, Р.А. Майданик, М.С. Малеїн, В.К. Мамутов, Г.К. Матвєєв, Й.О. Покровський, З.В. Ромовська, Н.О. Саніахметова, М.М. Сібільов, А.О. Собчак, І.В. Спасибо-Фатєєва, Р.О. Стефанчук, В.О. Тархов, В.І. Труба, Р.Й. Халфіна, Є.О. Харитонов, О.І. Харитонова, Н.М. Хуторян, Ю.С. Червоний, Я.М. Шевченко, Г.Ф. Шершенєвич, С.І. Шимон, В.С. Щербина та ін.

Відомо, що Томас Гоббс, який вперше в історії науки вжив термін "відповідальність", використавши його в розумінні абстрактної відповідальності громадян, поєднаних "загальносуспільним договором", за дії своєї держави (Левіафана). Кант ототожнював відповідальність особистості з її боргом (вважаємо більш правильно вживати термін "повинність", адже борг - калька від рос. "долг"), Гегель - із розумним усвідомленням нею необхідності визначеної лінії поведінки. Співвітчизник Гоббса Джон-Стюарт Мілль майже двома століттями пізніше вперше застосував термін "відповідальність" в сугубо ретроспективному значенні. Саме Джона Мілля, як підкреслює C.С. Алексеев [9], можна з повним правом вважати родоначальником ретроспективної відповідальності, відповідальності-покарання, "яка на багато десятиліття і навіть століття випередила традицію розгляду цих проблем в юриспруденції". Дійсно, сучасне традиційне уявлення про юридичну відповідальність виходить від уявлення про неї як про відповідальність- покарання, санкції.

Між тим, загальновизнаного поняття юридичної відповідальності не вироблено і, на думку Кучеренко І.М. [5,6], "застосування самого терміну "відповідальність" в різнобічних розуміннях навіть до деякої міри приводить деяких вчених до песимістичних висновків відносно можливості вироблення єдиного поняття відповідальності" [6]. Тому метою даної статті є дослідити сутність та сформувати єдину концепцію юридичної відповідальності, по-новому глянути на положення в науці українського права, які в нашій літературі вважаються аксіоматичними.

Вважається, що трактування юридичної відповідальності, її концепція, конструкція визначають місце та значення будь-якого виду відповідальності в системі права. Увага науковців до проблем юридичної відповідальності, зокрема, у загальнотеоретичному плані активно проявляється з кінця 50-х початку 60-х років ХІХ століття. Між тим, основоположними залишаються здобутки вчених, які працювали у цьому напрямку у радянській науці. Одним із перших, хто обґрунтував необхідність дослідження юридичної відповідальності на цьому етапі був Шаргородський М.Д. [23]. Відсутність єдиної концепції відповідальності в Україні, існуючий плюралізм точок зору на походження та трактування юридичної відповідальності викликає потребу в аналізі та систематизації поглядів науковців щодо її місця, значення та складу як юридичного феномену та універсальної правової категорії. Але кожна думка заслуговує на увагу, адже істина народжується в дискусії.

У сучасній науковій літературі юридичну відповідальність визначають як міру державного примусу на виконання вимог права, що містять осуд діянь правопорушника перед державою та суспільством. Специфіка юридичної відповідальності визначається її нерозривним зв'язком із державою; вона покладається за порушення правових норм. До останнього часу ця теза залишалася в правовій літературі аксіоматичною. Лише Смирнов В.Т. поставив її істинність під сумнів. Науковець вважав, що "проблема відповідальності не зводиться до проблеми відповідальності за завдану шкоду, за порушення будь-яких охоронюваних законом інтересів: правова відповідальність тільки найбільш рельєфно проявляється у порушенні, але вона реально існує і за умови здійсненні дозволених, а тим більше прямо витікаючих із чинного законодавства діянь" [22].

Між тим, для того, щоб вирішити проблему, потрібно поглянути на неї з усіх боків. Скажімо, інші науковці визначають юридичну відповідальність як реалізацію санкції [3, 8]. Проте це визначення стосується, як правило, лише майнової відповідальності, де відповідні обов'язки правопорушника можуть бути виконані добровільно. Цікаво з цього приводу зауважити судження Тархова В.А., який вважав основним недоліком більшості дефініцій - їх односторонність, неможливість охопити ними різноманітних випадків відповідальності за всіма галузями права, що, на його думку, є необхідним для загальнотеоретичних визначень [8]. Також М.Н. Марченко в даному випадки підкреслює, що "занепокоєння викликає не стільки плюралізм точок зору та визначень відповідальності, скільки віддаленість від вивчення права, його засад, практики застосування до сухого теоретизування" [7].

Смирнов В.Т. та Собчак А.А. [22] стверджують, що відповідальність не слід зводити до обов'язку, а тлумачити як суть цієї повинності та дію по відношенню до нього, або як зовнішня по відношенню до порушника боргу, негативна для нього реакція того чи іншого соціального впливу на його вчинок. Такої ж точки зору притримуються й Самощенко Н.С. та Фарукшин М.Х. [20]. Між тим, як вони вважають, що не має викликати жодного сумніву теза про те, що юридична відповідальність настає лише за минулу поведінку. Звідси - абсолютна критика теорії про ретроспективну та позитивну відповідальність.

В юридичній літературі досить довго дебатувалася думка про те, чи може юридична відповідальність наступати за об'єктивно протиправні дії. Якщо ж виходити з того, що свобода волі виступає необхідною передумовою юридичної відповідальності, то більш правильним було б вважати юридичну відповідальність наслідком правопорушення, в тому числі протиправного, винного діяння. Цікаво з цього приводу зауважити, що С.С. Алексеєв, вважав, що "не слід обмежувати поняття відповідальності лише випадками правопорушень, пов'язаних із суспільним осудом правопорушника, винними діями тощо" [9]. Адже виступаючи реакцією з боку органів державно влади, юридична відповідальність має державно-примусовий характер. Останній виражається передусім в тому, що відповідальність покладається у випадку правопорушення незалежно від волі та бажання правопорушника і має по відношенню до нього зовнішній характер.

Між тим, існують й інші точки зору на юридичну відповідальність, її природу, види. Зокрема, В.М. Горшенев та В.В. Меньшиков [17], визначаючи відповідальність як забезпечену державою здатність особи надавати звіт про свою протиправну поведінку і перетерпіти міри державно-примусового впливу у формі позбавлення певних благ, які належать правопорушнику, науковці по суті зводять категорію відповідальності до власного стану і навіть деліктоздатності правопорушника. Все ж таки, визнання державою здатності особи відповідати за свої вчинки, перетерпіти міри державного примусу і реакція суспільства на протиправну поведінку, яка проявляється у покладенні відповідних заходів, - далеко не одне і теж. В першому випадку йдеться про властивостях особистості, в іншому ж - про об'єктивну реакцію держави на правопорушника. Позиція Горшенева В.М. щодо трактування юридичної відповідальності видається не зовсім переконливою. Адже ті аргументи, які вищевказані прихильники такої концепції приводять для обґрунтування свого погляду на цю проблему, не можна назвати достатніми. Проте, цілком очевидно, що вони заслуговують на увагу. При характеристиці відповідальності досить часто науковці вважають за необхідне враховувати стан особи, від якого відповідно залежить ефективність мір державного примусу. Так, адже свобода волі людини, його здатність вибирати той чи інший варіант поведінки, приймати рішення і надавати звіт за свої дії, мають велике значення і в якості передумови самої можливості юридичної відповідальності, і в якості одної із умов її достатньої ефективності. Проте це все-таки не говорить про те, що вказані обставини потрібно включати в склад відповідальності. На мою думку, слід чітко розмежовувати склад правового інституту та умови його справжнього застосування. Існуючі в науці концепції юридичної відповідальності непридатні й тому, що в них по суті справи не відображається вся специфіка цього правового феномену як наслідку правопорушення. Видається, що можливість надавати звіт за свою поведінку і перетерпіти міри державно-примусового характеру існує до і незалежно від самого правопорушення. В іншому випадку відповідальність була б неможливою й після того, як особа вчинила діяння, яке розходиться з вимогами права. Саме відсутність таких якостей у недієздатних приводить до того, що їх протиправні і навіть небезпечні діяння не вважаються проступками чи правопорушеннями і, відповідно, юридичної відповідальності не несуть, що і треба було довести.

Слід також наголосити й на тому, що чимало науковців, які трактують відповідальність, допускають окремі неточності. Наприклад, не можна не вказати на непослідовність позиції про те, що категорія відповідальності зводиться, головним чином, "до власного стану особи, який являє собою об'єкт застосування зовнішньої примусової дії на неї (особистість)", скажімо, за логікою Горшенева В.М., відповідальність виступає у формі внутрішнього стану особи правопорушника. З іншого боку, не можна не врахувати того, що міри державного примусу служать юридичним ефектом, матеріалізацією відповідальності. Як бачимо, існує протиріччя у поглядах на юридичну відповідальність. Адже, якщо остання виступає у якості внутрішнього стану, то як розуміти державний примус? В результаті окремі правники [11, 22] стали трактувати відповідальність в якості одного із компонентів правового статусу, поряд із розумінням суб'єктивних прав та обов'язків. Скажімо, такі науковці, як: Самощенко І.С., Фарукшин М.Х., Смірнов В.Г., Собчак А.А., Шаргородський М.Д., Красавчиков О.А., В.К. Мамутов [17, 18, 21, 25] та ін. визначають юридичну відповідальність як вид і міру примусового позбавлення правопорушника певних благ, які безпосередньо йому належать. Горшенев В.М. ще додає до цього "обов'язок правопорушника перетерпіти негативні наслідки". Виходячи із такого трактування юридичної відповідальності, він виділяє два відносно самостійних її поняття: статутну відповідальність, як взагалі закріплену законодавством; та суб'єктивну - як форму виникнення за наявності відповідного правовідношення [23].

В розумінні таких науковців як Фарукшина М.Х. та Самощенко І.С. [20], відповідальність можна розглядати в плані стадій здійснення:

1) загального стану;

2) стадії притягнення до відповідальності;

3) встановлення відповідальності;

4) стадії реалізації.

Між тим, вищезазначені автори трактують відповідальність як і суб'єктивне право, що характеризує їхній підхід як дещо однобічний. Адже науковці враховують лише "формально-нормативний аспект" даного явища. О.С. Іоффе [15] досить авторитетно трактує відповідальність, зокрема, він підкреслює, що "це визнана державою можливість особи надавати звіт про свою протиправну поведінку і обов'язок перетерпіти міри державно-примусового впливу у формі позбавлення певних благ, які безпосередньо йому належать". Але, як казав Рене Декарт, для того, щоб вирішити завдання, первинно треба сформулювати єдине поняття. Для цього, гадаю, слід все ж таки спробувати проаналізувати й ще інші визначення цього явища, що склалися вже традиційно у науці. Так, юридична відповідальність безспірно виступає у формі статутної (зокрема, як правовий інститут кримінальної, адміністративної тощо), а також як "суб'єктивна" (у формі конкретного правового відношення). Між тим, відповідальність має й інші "обличчя", у яких на перший погляд, виступає не правова форма, а її внутрішній зміст.

В сучасній правничій літературі вже утвердилася точка зору про те, що під юридичною відповідальністю слід розуміти засіб боротьби з правопорушеннями, забезпечення правомірної поведінки. В. Кулапов, А. Малько [12]стверджують у своєму монографічному дослідженні, що юридична відповідальність - це встановлений у процесуальному порядку обов'язок суб'єкта, який скоїв правопорушення, перетерпіти певні позбавлення особистого, майнового чи організаційного характеру, передбачені санкцією юридичної норми.

Проаналізуємо та систематизуємо точки зору також й цивілістів, які займалися дослідженням правової природи юридичної відповідальності. Зокрема, одні вчені (наприклад, В.П. Грибанов, О.С. Іоффе, В.В. Вітрянський, О.В. Дзера), розглядають її як санкцію, другі (В.А. Носов) - як аналог зобов'язання, треті (В.Т. Смірнов, А.А. Собчак, Д.В. Боброва) - як обов'язок.

Потрібно детально розглянути кожен із цих підходів для того, щоб спробувати сформулювати єдину концепцію відповідальності.

Так, перша група вчених (В.П. Грибанов, О.С. Іоффе, В.В. Вітрянський, О.В. Дзера) [14, 15] розглядає відповідальність як санкцію.

В.П. Грибанов у своїй монографії "Осуществление и защита гражданских прав" визначає цивільну відповідальність "як одну із форм державного примусу, пов'язану із застосуванням санкцій майнового характеру, спрямованих на відновлення порушених прав та стимулювання нормальних економічних відносин юридично рівноправних учасників цивільного обігу" [14].

Але при цьому представники цієї групи вчених наголошують на тому, що не будь-який заснований на правовій нормі примусовий захід (санкція) є мірою юридичної відповідальності. Відповідальність - це санкція за правопорушення, але санкція - не завжди означає відповідальність. Коли, наприклад, майно повертається із чужого незаконного володіння у примусовому порядку, наявна санкція як наслідок правопорушення. Але така санкція не становитиме відповідальність, оскільки вона не пов'язана із жодними втратами для порушника. Відповідальність - це не просто санкція за правопорушення, а така санкція, яка тягне за собою певні втрати майнового або особистого немайнового характеру [23].

Отже, представники цієї точки зору розуміють відповідальність як санкцію за правопорушення, яка тягне для порушника негативні наслідки у вигляді позбавлення суб'єктивних прав або покладення нових чи додаткових обов'язків.

Але, як правильно зауважують В.Т. Смірнов та А.А. Собчак, "категорія "правовідношення", звичайно, може застосовуватися при характеристиці юридичної відповідальності, але лише тією мірою, у якій застосування відповідальності пов'язане із виникненням відповідного зобов'язання (правовідношення) і реалізується у рамках останнього" [22]. Зв'язок відповідальності та зобов'язання характеризується тим, що "без зобов'язання немає обов'язку, а без його порушення - немає відповідальності", тому хоча "юридична відповідальність реалізується у правовідношенні і нерозривно із ним пов'язана, вона не є правовідношенням (навіть особливим)" [9].

Ще однією з найбільш розповсюджених точок зору є позиція Д.В. Бобрової, В.Т. Смірнова та А.А. Собчака [16, 22], які вважають, що відповідальність (у тому числі й деліктна) - це завжди обов'язок особи перетерпіти передбачені нормами права негативні (несприятливі) наслідки за вчинене правопорушення, які виражаються у позбавленні порушника майнових прав (благ) на користь потерпілого. У цьому визначенні наголошується соціальний зміст відповідальності, який характеризується негативним ставленням держави та суспільства до вчиненого правопорушення.

Між тим, деякі науковці [7, 13] стверджують, що відповідальність існує й до моменту її реалізації і може залишатися нереалізованою, як це нерідко стається в деліктних зобов'язаннях, коли, наприклад, особа, відповідальна за завдану шкоду, з тих чи інших причин (для прикладу, у випадку повного відшкодування шкоди потерпілому в порядку страхування) не притягається до відповідальності. Але, видається, що такий підхід потребує перегляду. Адже, на мою думку, відповідальність не може існувати ще до моменту її реалізації, оскільки тоді, коли особа добровільно виконує свій обов'язок - це ще не відповідальність. Остання наступить тоді, коли правопорушник не виконає свого обов'язку за договором (договірна відповідальність) чи порушить майнові або особисті немайнові права інших осіб (деліктна відповідальність).

Необхідною для всебічного аналізу суті відповідальності є й погляди щодо її природи представників загальної теорії держави та права. Зокрема, П.М. Рабінович вважає, що під юридичною відповідальністю слід розуміти закріплений в законодавстві і забезпечений державою обов'язок правопорушника зазнати примусового позбавлення певних певних цінностей, що йому належали [9]. Отже, відповідальність, як випливає з даного визначення, цілком виправдано пов'язується з примусом. Між тим, професор у своєму трактуванні вказує й на обов'язок.

В цьому розумінні можна сказати, що відповідальність - це лише особливий обов'язок правопорушника перетерпіти позбавлення майнового чи особистого характеру. Адже, на мою думку, спричинення майнової шкоди завжди пов'язано з певними негативними "переживаннями" особи, яка її зазнала. Адже, як стверджує професор Ромовська З.В, "обов'язок особи вчинити дії відповідно до рішення суду (наприклад, спростувати недостовірну інформацію), може, до речі, сприйматися психологічно важче від обов'язку відшкодувати шкоду" [1]. Таким чином, варто погодитися з тими науковцями [1, 11], які вважають, що там, де є факт спричинення майнової шкоди, небезпідставно говорити й про моральну. Це можна аргументувати й тим, що з точки зору загальної психології та законів формальної логіки, кожна особа, якій завдано матеріальних збитків конкретним правопорушенням, "переживає, так би мовити, певне душевне хвилювання".

Такі науковці, як Собчак А.М., Смирнов В.Т., зовсім не погоджуються з Братусем С.М. [21], який вважає, що відповідальність слід трактувати "не як обов'язок перетерпіти наслідки правопорушення, а як сам процес перетерпіти їх в стані примусу". Між тим, цей правник не залишає поза увагою й суспільний "примус", який, на мою думку, не слід плутати із "державним осудом", уникаючи підміни понять. Але тоді перед нами постає питання: про що саме намагався дискутувати науковець Братусь С.М.? Адже хіба ж можна під одне поняття зводити державний та громадський примус? На мою думку, під відповідальністю слід розуміти конкретні майнові та особисті втрати (обтяження, ущемлення), яких зазнає особа, як правило в примусовому порядку, як наслідок невиконання свого обов'язку, закріпленого законодавством та санкціонованого державою під загрозою покарання.

Такі науковці, як О.С. Іоффе [15] та М.Д. Шаргородський [23], визначаючи юридичну відповідальність в якості міри державного примусу, засновану на юридичному та суспільному осуді поведінки правопорушника, і виражену в установленому для нього визначених несприятливих наслідків, зокрема, у вигляді обтяжень особистого чи майнового характеру, стверджують, що лише співвідношення цих трьох елементів створює юридичну відповідальність. Для прикладу вказані науковці подають витребування речі за віндикаційним позовом у добросовісного набувача, яке не виступає відповідальністю, незважаючи на те, що в даному випадку наявний державний примус, оскільки такий набувач не заслуговує якого-небудь осуду. Але якщо слідувати за такою схемою, то не буде відповідальності й тоді, коли правопорушення не тягне за собою негативних (несприятливих) наслідків у порівнянні із тим станом, в якому він знаходився до моменту вчинення правопорушення, а більш точно, на мою думку, до моменту виконання рішення суду у конкретному випадку.

Видається обґрунтованою точка зору М.М. Агаркова [21], який писав, що "якщо право рахується з умислом чи необережністю, то воно не має значення і не може бути правопорушенням. Закон пов'язує визначення наслідків із тими випадками людської поведінки, коли особа, яка порушила відповідну норму, робить це без умислу і з необережності". Адже, коли законодавець говорить про відповідальність і без вини правопорушника (наприклад, при завданні шкоди джерелом підвищеної небезпеки і за умови відсутності вини його власника), то це не просто встановлюється в законодавстві і в судово-арбітражній практиці традиційна термінологія, а поняття, яке виражає суть явища. В цих випадках відповідальність настає лише за умови вчинення цивільного правопорушення, під яким слід розуміти будь-яке порушення чужого суб'єктивного права. Це правопорушення і виступає основою виникнення обов'язку із відшкодування шкоди (особи, зобов'язаної відшкодувати завдану шкоду) до відповідальності. Власне, з допомогою цієї відповідальності майнові втрати у сфері одної особи (потерпілого, звичайно) переноситься в сферу іншого (заподіювача шкоди).

При цьому на їхню думку обов'язок з відшкодування шкоди є не самою відповідальністю, а зовнішньою формою реалізації відповідальності [23, 48]. Разом з тим, визначення повинно відображати сутність явища, оскільки ним (визначенням) є логічний прийом, який дозволяє відрізняти, відшукувати, будувати будь-який об'єкт, формулювати значення нового або уточнювати значення уже існуючого в науці терміна [14, 342].

Низка науковців, зокрема, Я.М. Магазинер [11], В.В. Копейчиков, А.Б. Венгеров [13], О.С. Йоффе [17], І.С. Самощенко [12], М.Ф. Фарукшин [21] та інші, у своїх дослідженнях пов'язують розуміння юридичної відповідальності з протиправною поведінкою, правопорушенням, що спричинило державний примус, покарання. Правомірні дії суб'єктів у розуміння юридичної відповідальності не входять. Ця позиція визначає ретроспективний, негативний аспект юридичної відповідальності. Слід згадати і про існування точки зору [10], згідно з якою особливістю відповідальності є те, що вона може бути реалізована і без застосування заходів примусу, шляхом добровільного виконання порушником свого обов'язку по відшкодуванню шкоди (цивільна, скажімо). Однак більш обґрунтованою, як видається, є позиція, яку підтримують такі відомі цивілісти як В.Т. Смирнов [22], Д.В. Боброва [17 ], В.О. Тархов [18], котрі визначають поняття відповідальності як примусово виконуваний обов'язок особи нести негативні несприятливі наслідки, передбачені нормами права, а її міру - у обтяженнях майнового характеру, що застосовується до правопорушника. Цей обов'язок виступає засобом (мірою) примусу, що має обов'язковий характер незалежно від того, виконується він добровільно чи в судовому порядку.

На мою думку, не потрібно розглядати юридичну відповідальність в якості різновиду обов'язку, хоча відповідальність - це одночасно і обов'язок для суб'єкта, на якого вона покладена. Правильно вважати, що обов'язок за деякими ознаками має подібність із відповідальністю, але визначити юридичну відповідальність тільки через обов'язок не треба. Це можемо пояснити наступними аргументами. По-перше: обов'язок, як і санкція, передує відповідальності. По- друге: саме за невиконання обов'язку може наступити юридична відповідальність.

Таким чином, з огляду на існуючий у юридичній науці плюралізм точок зору на юридичну відповідальність та її види, можна зробити висновок про те, що донині ще немає її єдиного розуміння. Звідси, комплексне дослідження специфіки та правової природи цивільної відповідальності неможливе без формування єдиної парадигми відповідальності, що безумовне вплине на отримані результати дослідження. Адже зміст відповідальності становить її дуалістичну природу: з одного боку, реалізація цієї відповідальності забезпечується можливістю застосування відповідних примусових заходів, а з іншого - передбачає можливість добровільного відшкодування завданої шкоди. Тому це питання, зокрема, щодо специфіки та особливих ознак цивільної відповідальності, її місця в системі юридичної, потребує окремого дослідження.

Література

1. Ромовська З.В. Українське цивільне право. Загальна частина. Академічний курс / Ромовська З.В. - К.: Атіка, 2005. - С. 190-195.

2. Ромовська З.В. Відповідальність за порушення особистого немайнового права / Ромовська З.В. // Проблеми правознавства. - К., 1969. - Вип. 11. - С. 103-111.

3. Савицька А.М. Суть цивільно-правової відповідальності / Савицька А.М. // Юридична відповідальність. - Львів, 1975. - С. 5-6.

4. Новий тлумачний словник української мови: у 4-х томах / [уклад.: В. Яременко, О. Сліпушенко]. - Т. 1. - К., 1998. - С. 439-450.

5. Канзафарова И.С. Гражданско-правовая ответственность / Канзафарова И.С. - Одесса: Астропринт, 1998. - 76 с.

6. Алексеев С.С. Общая теория социалистического права. - 1964. - Вып. 11. -С. 225.

7. Боброва Д.В. Понятие и суть юридической ответственности. Реализация норм права // Теория права и государства: Учебник. - Х.: Одиссей, 2009. - С. 26-30, 369-378.

8. Тархов В.А. Система юридической ответственности / В.А. Тархов. - М., 2001. - С. 232-237.

9. Рабінович П.М. Теорія держави та права / Рабінович П.М. - К.: Атіка, 2010.

10. Строгович М.С. Сущность юридической ответственности // Советское государство и право. - 1979. - № 5. - С. 73.

11. Матвеев Г.К. Основание гражданско-правовой ответственности / Матвеев Г.К. - М.: Изд-во "Знание" УССР, 1980. - С. 98-99.

12. Иоффе О.С. Обязательство по возмещение вреда / Иоффе О.С. - М.: Изд-во Ленингр. Ун-та, 1952. - С. 38-39.

13. Боброва Н.А., Зражевская Т.Д. Ответственность в системе гарантий конституционных норм / Н.А. Боброва, Т.Д. Зражевская. - Воронеж, 1985. - С. 59-61.

14. Грибанов В.П. Осуществление и защита гражданських прав / Грибанов В.П. - М.: Статут.

15. Иоффе О.С. Обязательное право / Иоффе О.С. - М.: Юрид. лит., 1975. - 880 с.

16. Носов В.А. Внедоговорные обязательства: учеб. пособие / Ярослав. гос. у-т. - Ярославль, 1987. - 76 с.

17. Горшенев В.М. Способы и организационные формы правового регулирования в современный период коммунистического строительства: авт. дисс. / В.М. Горшенев. - Свердловск, 1969. - С. 13.

18. Смирнов В.Т., Собчак А.А. Общее учение о деликтных обязательствах в советском гражданском праве. - Л.: 1983. - 152 с.

19. Агарков М.М. Обязательство по советскому гражданскому праву, с. 145.

20. Самощенко И.С., Фарукшин М.Х. Ответственность по советскому праву. - 1971.

21. Братусь С.Н. Юридическая ответственность и законность, с.13.

22. Лейст О.Э. Санкции и ответственность по советскому праву / Лейст О.Э. - М., 1981. - С. 82-83.

23. Курс советского права. Часть Общая: т. 2 / [отв. ред. Н.А. Белякова, М.Д. Шаргородський]. - Л., 1970. - С. 297-302.

Размещено на Allbest.ru