Спадкодавець у заповіті не тільки призначав спадкоємців, а й міг зробити інші розпорядження на випадок смерті, зокрема розпорядження про передачу спадкоємцем певної суми або певних речей тій чи іншій особі. Це так званий відпис. Він не робив цю третю особу спадкоємцем у справжньому розумінні: вона була не універсальним, а сингулярним наступником спадкодавця і тому не відповідала за його борги. Разом з тим відпис визнавався дійсним лише тоді, коли були повернуті усі борги. Це були legata (легати або заповідальні відкази) і fideicomiss (фідеїкоміси).

Першою історичною формою відписів, відомою ще приватному праву, яка виникла, очевидно, разом із заповітом, були легати. За приватним правом, легати не відділялися від заповіту і могли бути зроблені тільки у заповіті.

сингулярне наступництво легат спадок

Першою історичною формою відписів, відомої ще цивільному праву, яка виникла, очевидно, разом з заповітом, були легати. За цивільним правом легати не відділялися від заповіту і могли бути зроблені тільки у заповіті.

Легат (legatum) - заповідальний відказ, безоплатне заповідальне розпорядження спадкодавця, яке робилося у заповіті спадкодавцем, щодо надання спадкоємцям деяких грошових сум або речей визначеній особі, в силу чого виникало сингулярне спадкування. Легат виключає будь-яку частину спадкової маси з решти майна, яке переходить спадкоємцям. З наведеного визначення випливає, по-перше, сінгулярний характер наступництва легатарія (так називається особа, на користь якої призначений легат) в майні спадкодавця. Це означає, що він - наступник спадкодавця в окремому праві, але не у будь-якій частці спадщини, і що отримання легату не супроводжується відповідальністю за борги спадкодавця. По-друге, оскільки легат залишається тільки у заповіті, неможливо покласти легат на спадкоємця за законом [3, C.74].

Виникнення легату сходить до Законів ХІІ таблиць. Спадкодавець, опікуючись долею дружини та дітей, які виключені з числа цивільних спадкоємців, заповідав їм певну частину майна на прогодування. Із спливом часу легати набувають більш широкого застосування, але як наступництво, яке не породжує для легатарія ніяких зобов'язань з боргів померлого. Легат відразу ж з моменту відкриття спадщини становить квиритську власність легатарія і може бути витребуваний з будь-якого володіння за допомогою віндикаційного позову.

Предметом легату могло бути все те, що могло бути в обороті, і те, що мало для легатарія економічний або моральний інтерес.

Легат включає три особи: а) заповідача; б) особу, для якої призначений легат - легатарія (honoratus або legatarius); в) особу, зобов'язану видати легат (oneratus) [3,C.75].

Призначати легат мав право тільки заповідач. В якості легатарія (особи, яка отримувала легат) міг бути тільки той, кого можно було призначати спадкоємцем. За повідач міг зобов'язати видати легат тільки тій особі, яка отримує будь-що з майна заповідача. Легат на користь одного з співспадкоємців (praelegatum) зобов'язував інших спадкоємців виконувати його. Від розміру частки спадкоємця залежала дійсність легату: ніхто не міг бути одночасно кредитором та боржником легатарія. В залежності від частки спадщини спадкоємець не мав права відмовлятися від спадщини і отримувати легат. На випадок смерті до набуття легату право на легат переходило до його спадкоємців. Легат міг бути призначений або в заповіті, або в кодицилі (публічне або приватне розпорядження заповідача у присутності п'яти свідків).

Особливе місце мав дамнаціонний легат, який надавав право вимоги на річ або дію (будинок, поле, стадо, пенсію, чужу річ, яку спадкоємець повинен був викупити та передати легатарію, навіть боргову вимогу до третіх осіб тощо). В даному випадку легатарію надавався позов із зобов'язання.

Порядок набуття легатів. В процесі набуття легатарієм його права розрізнюються два моменти: виникнення права на легат та здійснення цього права. Легатарій набував право на легат за законом без свого відома, але не супротив своєї волі. Він міг відмовитися від цього права. Легатарій набував право на легат в день смерті заповідача, але здійснити це право можно було тільки з моменту прийняття спадщини. Якщо легат залишений під умовою, то право на легат виникає з моменту настання умови. Юридичне значення полягає в тому, що якщо легатарій переживе цей момент, його право на отримання легату само стає здатним переходити за спадкуванням. Отже, якщо потім легатарій помре, не отримавши легат, право на легат переходить до його спадкоємця.

Dies legati venit - це момент вступу спадкоємця в спадщину. З цього моменту легатарій або його спадкоємці отримують право вимагати здійснення їх права на легат: легатарій мав право пред'являти віндикаційний позов до будь-кого, в кого знаходиться відказана річ або зобов'язальний позов до спадкоємця про виконання легату [4,C.157].

Обмеження легатів. Легати отримали в Римі широке розповсюдження. При цьому нерідко заповідачі призначали стільки легатів, що спадкоємцям не залишалося майже нічого зі спадкового майна. Внаслідок цього в них не було інтересу приймати спадщину. У зв'язку з цим були введені обмеження легатів. Спочатку було встановлено, що забороняється призначати легати більше 1000 асів кожний, і що ні один легатарій не може отримувати більше, ніж спадкоємець, який отримав найменшу частку у спадщині. Але ці заходи виявилися недостатньо ефективними, тому що можливим було, призначивши багато невеликих легатів, все ж таки вичерпати всю спадщину.

Тому законом Фальцидія (1 в. до н. е.) була встановлена більш радикальна заборона: спадкоємець не мав права видавати в якості легатів більше? спадщини. Чверть спадщини, яка залишалася після погашення боргів спадкодавця, повинна була залишитися спадкоємцеві. Це так звана фальцидієва чверть.

Фідеїкоміси (fideicommissum) (звернення до честі іншого) - це усне або письмове розпорядження останньої волі, через яке заповідач під чесне слово зобов'язував свого спадкоємця видати третій особі або всю спадщину, або її певну частку. У практиці життя траплялися випадки, коли легати залишалися без дотримання форм цивільного заповіту. Це були неформальні легати. Виконувати його чи ні, було справою совісті спадкоємця. Саме тому ці розпорядження отримали назву - фідеїкоміс, тобто доручене совісті. Вони могли бути звернені і не до спадкоємця, а й до боржника заповідача: "Борг свій віддай не моєму спадкоємцеві, а Тіберію, якому я винен уважним доглядом. добрим вчинком. тощо” [4, C.159].

Довгий час подібне прохання вважалося моральним обов'язком, і тільки імператор Август надав йому юридичного значення. Хоча такі розпорядження не користувалися позовним захистом, особа, на користь якої було здійснене таке розпорядження, могла звернутися до представницької адміністративної влади - консула (у подальшому до фідеї комісарного претора).

В епоху принципату фідеїкоміси отримали позовний захист, що фактично об'єднало їх з легатами.

У формі фідеїкомісів спадкодавець отримав можливість створити будь-яку відчутну вигоду, яка передається у спадщину. Таким чином виник фамільний фідеїкоміс, який увійшов у феодальне право Західної Европи.

Якщо за допомогою легату можна було відписувати лише частину спадкового майна, то з появою фідеїкомісів стало можливим відписувати всю спадщину. У такому випадку постає універсальний фідеїкоміс.

Фідеїкоміарій мав зобов'язальне право вимагати від спадкоємця видачі спадщини, хоч останній залишався спадкоємцем, і, отже, ніс відповідальність за борги спадкодавця. Зрозуміло, що за таких обставин чекати прийняття спадкоємцем такої спадщини було важко, а тому розпорядження спадкодавця часто залишалися невиконаними. Ось чому за постановою сенату (56 р. н. е.) спадкоємець не відповідав за борги спадкодавця, якщо він переуступив спадщину фідеїкомісарію. У такому випадку обов'язок сплатити борги спадкодавця припадав на останнього. Внаслідок цього фідеїкомісарій ставав універсальним наступником.

Проте за таких умов фідеїкомісарій залежав від спадкоємця, оскільки він міг зруйнувати все право фідеїкомісарія - варто тільки спадкоємцю відмовитися від прийняття спадщини і разом з падінням заповіту відпадає і фідеїкоміс. У зв'язку з цим з'являється друга постанова сенату (69 - 79 р. н. е.), яка, прагнучи створити для фідуціарія (спадкоємця) інтерес для прийняття спадщини, переносить на всі фідєїкоміси правило, за яким спадкоємець, котрий добровільно приймає спадщину, дістає право на утримання 1/4 частини спадщини. Якщо цей інтерес виявиться недостатньо сильним, то, на прохання фідеїкомісарія, фідуціарій (спадкоємець) може бути змушений до прийняття спадщини у встановленому порядку, і при цьому він позбавляється права на фальцидієву четвертину [5].

Отже, усі ці складні правила були скасовані Юстиніаном. Були збережені деякі положення попередніх постанов сенату, зокрема про фальцидієву четвертину і про вимушене прийняття спадщини фудиціарієм і передачі її фідеїкомісарію. Отож, у праві Юстиніана була збережена універсальна форма фідеїкомісу, усі інші фідєїкоміси, які встановлювали не універсальне, а сингулярне наступництво, повністю зрівнялись з легатами.

Висновки